А що, якби знайшлася хоч одна —

в монастирі десь або на горищі?

Якби вціліла в тому пожарищі —

немов неопалима купина?

І ми б читали старовинний том,

де писар вивів гусячим пером,

що Року Божого такого-то, і місяця такого-то, і дня

перед Мартином Пушкарем, полковником,

в присутності Семена Горбаня,

що був на той час війтом у Полтаві,

перед суддею, Богом і людьми

Чурай Маруся — на підсудній лаві,

і пів-Полтави свідків за дверми.

І загула б та книга голосами,

і всі б щось говорили не те саме.

І чорні бурі пристрастей людських

пройшли б над полем буковок хистких.

Тоді стара Бобренчиха, вдова,

суду такі промовила б слова:

— Пане полковнику і пане войте!

Ускаржаюся Богу і вам

на Марусю,

що вона, забувши страх Божий,

отруїла сина мого Григорія.

І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер,

на здоровлі перед тим не скорбівши,

през отруєння і през чари бісовські.

То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу

і людьми те освідчу.

Оскаржену Марусю Чураївну

тоді суддя суворо запитав, —

коли, чого і для якой причини

таке незбожне діло учинила?

Але вона ні слова не сказала,

усправедливлень жодних не дала,

тілько стояла, яко з каменю тесана. <...>

Виявляємо літературну компетентність

• 1. Яке враження справив на вас цей уривок? Яку роль він виконує в сюжеті, композиції роману?
• 2. Поміркуйте, з якою метою авторка на початку твору подає ліричний відступ про «неопалиму книгу».
• 3. Якою постає на початку роману головна героїня? Чому поведінка Марусі на суді для багатьох є доказом її вини?
• 4. Пригадайте, хто виступає на суді зі свідченнями. Яке враження справляють на вас ці свідки?
• 5. Хто стає на захист Марусі? Поміркуйте: Іван Іскра захищає Марусю Чурай лише тому, що кохає її?

СПОВІДЬ

Розділ третій

...Пройшло життя. Не варт було і труду,

Лише образи наберешся вщерть.

Останні дні вже якось перебуду.

Та вже й кінець. Переночую в смерть.

А що в житті потрібно ще мені?

Одбути всі ці клопоти земні.

Оці останні клопоти одбуть,

іти туди, куди мене ведуть, —

аби одбути, все уже одбути, —

і щоб не бути, щоб уже не бути!

Три дні дали на розмисли мені.

А нащо вже тим смертникам три дні? <...>

А втім, яка мені уже різниця?

Я теж убивця. Я убила Гриця.

Оце ж за те мені й заплата —

із кам'яних мурів кам'яная хата.

Старий кожух... солома... постелюсь...

Хоч так полежу... в пітьму подивлюсь... <...>

...А вже світає. Сумно, сумно, сумно

благословляється на світ.

Десь коні ржуть і глухо грають сурми.

Полтавський полк виходить у похід.

Десь грають сурми. В добрий час їм грати.

В литаври б'ють, так само, як колись.

Душа рвонулась — і застряла в ґратах,

прозорі руки з ґратами сплелись.

Далекий гомін сповнює в'язницю.

Десь вітер гонить куряву руду.

Це вперше, грицю, це уперше, Грицю,

що я тебе в похід не проведу!

Ой, ллються сльози материнські, ллються!

Свята печаль, печаль без гіркоти.

Загинуть хлопці, то хоча б по-людськи.

А як загинув, як загинув ти?!

Що кожен їде, — і вогню, і грому,

всього там буде в клекоті доріг.

А ти лежиш на цвинтарі старому,

де ще ніхто з козацтва не поліг. <...>

Чурай, той так: побачив свою долю, —

ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.

А що у мене стіни голі, —

повісим костю саджені пістолі

та килим з дірком. І у курені

з тобою буде солодко мені.

А Гриць не так. То розум десь не татків:

— З'єднаєм що, нестатки до нестатків?

Багатому і діти чорт колише,

а бідному і янгол не рідня.

А як землі нам мати не одпише?

А ще ж стягтися треба й на коня.

Подбати мушу про якусь копійку.

Весілля мушу справити, ая.

То ж був один, тепер нас буде двійко.

Аж мати раз не втерпіла моя:

— Що ти все:

мушу, мушу, мушу, мушу?!

Земля, земля... А небо твоє де?

Як будеш так розношувати душу,

вона, гляди, із совісті спаде.

А він прийшов тоді з-під Берестечка.

Страшна поразка душі всім пекла.

Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка.

Гіркі думки не сходили з чола.

Приходив рідко, лагідний не дуже.

Все курить, курить, люлька на губі.

Такий зробивсь, не прозирнеш у душу.

Якийсь чужий, — мені чи вже й собі?

А якось каже: — Щастя треба красти.

Хоч добре, не заклюнулось дитя.

Весілля знову мусимо відкласти.

Що зробиш, мила, як таке життя?

Погане літо, не було врожаю.

Та ще ж тягтись на чоботи й кожух.

А я такий, я матір поважаю.

Я впоперек їй слова не скажу. <...>

Кого діждалась? Парубка чи воїна?

Чому не йде? Здавалося в ті дні —

моя любов, прогіркла й перестояна,

вже скоро душу випалить мені.

Я ж так боялась підлості і бруду!

Гули думки, сколошкані, як рій.

Сама нічого, якось перебуду.

А що скажу я матері старій?!

А мати знала. Мати все вже знала.

Снує чутки нещастя, як павук.

Не дорікала, не випоминала,

а тільки все їй падало із рук.

А раз сказала з розпачу гіркого:

— Є ж лицарі у нашому краю!

О Боже мій, на кого ж ти, на кого

збагнітувала молодість свою?!

...Мені немов полегшало відтоді.

Зболілася. Відмучилася. Годі.

Спинити Гриця не зробила й спроби.

Ходжу, хитаюсь, як після хвороби.

І хоч би злість яка чи ворожнеча, —

нема нічого. Пустка. Порожнеча.

Усе жаліла я його чомусь.

Або до Галі мислями звернусь:

— А може, хтозна, може, так і треба.

Бо хто я, Галю, проти тебе?

Ти Вишняківна. Рід у вас гучний.

Таких родів не густо у Полтаві.

Твій батько, Галю, чоловік значний.

У нього жінка ходить в златоглаві. <...>

Вишняк ішов угору все та вгору.

Вишнячка йшла ушир усе та вшир.

А Галя дбала в скриню та в комору.

А Бог на небі долю нам вершив. <...>

А може, я несправедлива до неї?

А може, саме таку дружину треба козакові, —

до печі і до городу, до коней і до свиней, і

до ради, і до поради, і вночі до любові?

Таку м'якеньку і теплу, як перестиглу грушу,

щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.

Приніс чоловік додому свою потовчену душу,

а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.

Що в неї й хата не хата, а так — прикалабок раю.

У неї — на двох глупоти, у нього — розум на двох.

У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,

зате як прийде додому — для жінки він цар і бог.

На неї можна нагримать, і можна її побити.

Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.

Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.

А там треба тільки женитись. Ото женився — і все.

Так дай же вам, Боже, щастя. Прибийте собі підкову.

Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.

Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково,

ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене. <...>

* * *

<...> ...Десь тихо жаби кумкають з болота.

Лягла на мур вечірня позолота.

Прощальний промінь блиснув на стіні.

І сонце, сонце — як жива істота,

єдина, що всміхається мені!

Я завтра, сонце, буду умирати.

Я перейшла вже смертницьку межу.

Спасибі, сонце, ти прийшло крізь ґрати.

Я лиш тобі всю правду розкажу.

Не помста це була, не божевілля.

Людина спроста ближнього не вб'є.

Я не труїла. Те прокляте зілля

він випив сам. Воно було моє.

Я ту отруту з розпачу зібрала.

Я змалку знаю, де яке зело.

Мені це ще од баби перейшло, —

її вважала відьмою Полтава. <...>

Я наварила м'яти, драголюбу.

Не пособило. Наварила ще.

Вже скоро день, що їм іти до шлюбу,

мене ж пече всередині, пече! <...>

...Вже й воду брала з іншої криниці,

а вже й не знала, де себе подіть.

Дівчата потягли на вечорниці,

то я й пішла, щоб дома не сидіть.

Вони собі жартують з парубками,

а я сиджу, самотня, при стіні.

Пряду куделю. Не зберусь думками.

В мені умерли всі мої пісні.

Вони ж співають про якусь кирею,

про те, що хтось когось занапастив.

Я оступіла: Гриць прийшов із нею.

Мене побачив — очі опустив.

Враз поповзли по вилицях рум'янці.

Очима більше не стрічались ми.

Він танцював із галею, і в танці

мов щось топтав і нищив чобітьми. <...>

...Мені всю ніч в очах це маячіло.

А після тих проклятих вечорниць

пройшло два дні, вже добре споночіло,

аж, Боже мій! — заходить в хату Гриць.

Якийсь чудний, запалені повіки,

пригаслі очі, під очима бриж.

— Марусю! — каже. — Я прийшов навіки.

Я на коліна стану, ти простиш?

— Я найдорожчі сплакала літа.

Чого вернувся до моєї хати?

Ми ж розлучились... Матінко свята!

Чи я ж тебе примушую кохати?!

Коли своїм коханням поступився

заради грошей і багацьких нив,

чи ти тоді од мене одступився,

чи сам себе навіки обманив?

— Себе, Марусю. Не дивись вороже.

Мені ті дні повік не одболять.

Тут двоє матерів, твоя і Божа.

Хай нас на шлюб вони благословлять.

Людей накличем, зробим перепросини,

щоб знали всі, хто чеше язиком.

Марусю, чуєш, зараз, ще до осени,

поберемось та й вступимо в закон.

А мати — з дому. Плачуть, затинаються

і говорить не хочуть ні про що.

А мати кажуть: — Руки не здіймаються.

Іди туди, ізвідки ти прийшов!

— Я зрадив, так.

Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше? Я одводжу очі,

а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.

Є щось в мені так наче не моє.

Немов живе в мені два чоловіка,

і хтось когось в мені не впізнає.

І що найтяжче: мука ж моя марна,

бо зрада — діло темне і брудне.

А ти — це ти.

Ти і в стражданні гарна.

Ти можеш навіть пожаліть мене. <...>

Відступник я. Нікчемний я і ниций.

Але ти любиш і тому прости.

Життя — така велика ковзаниця.

Кому вдалось, не падавши, пройти?

Він говорив, і відбувалось диво.

Він зраду якось так перетворив,

так говорив беззахисно й правдиво,

неначе він про подвиг говорив.

А я стояла як сліпа від сліз.

Душа марніла, як зів'яле клечання.

Хоч би мені хто

жменьку землі

з могили його приніс...

натертися проти серця... може б, трохи полегшало...

Він взяв мене за плечі, звав єдиною.

Щось говорив про долю, про борги.

Що там, під Дубно, він ще був людиною,

а тут він сам з собою вороги.

Що Галя — гуска, що й по ній це видно.

І все. І годі. — Я од неї втік.

А може, й правду кажуть, що ти відьма,

приворожила — і пропав навік.

Бо що б мене інакше так палило,

чого ж я так страждаю і борюсь?

Куди б мене в житті не прихилило,

а все одно до тебе я вернусь.

Ти ж ніч моя і світло моє денне!

Вже тут брехать, — який мені хосен?

Прости за все, воно таке буденне.

А я ж не можу без твоїх пісень!

Коли я там і говорив, і клявся,

я знав одне: збрешу — не помилюсь.

Як хочеш знати, — так, я їм продався,

але в душі на тебе я молюсь!

Тоді я двері відчинила в ніч.

Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,

як я сказала:

— Йди собі, іди! —

А він сказав:

— Мені ж нема куди.

— Іди до неї. Будеш між панами.

А я за тебе, Грицю, не піду.

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

...Лежала тінь від столу і до печі.

Лампадка тріпотіла в божнику.

А він сидів, зіщуливши ті плечі

і звісивши ту голову тяжку.

«Як не хочеш, моє серце,

Дружиною бути,

То дай мені таке зілля,

Щоб тебе забути.

Буду пити через силу,

Краплі не упущу.

Тоді я тебе забуду,

Як очі заплющу...»

Торкнувся шклянки білими вустами.

Повільно пив. І випив. І погас.

Ой сонце, сонце, промінь твій останній!

Оце і є вся правдонька про нас. <...>

Виявляємо літературну компетентність

• 1. Яке враження справив на вас розділ «Сповідь»? Чому він має таку назву?
• 2. Де відбуваються події цього розділу? Що читачі з нього дізнаються? Яку роль «Сповідь» відіграє в будові роману?
• 3. Якою постає Маруся? Прослідкуйте за текстом, як змінюється психологічний стан героїні. Що впливає на ці зміни? Свої спостереження занотовуйте в таблиці. Презентуйте результати спостережень однокласникам та однокласницям.

• 4. Об'єднайтеся в малі групи, запропонуйте гіпотези, обґрунтуйте їх і презентуйте однокласникам та однокласницям. У п'ятому розділі «Страта» настає розв'язка події, з якої починається дія роману: рішення суду скасовано, Марусю не страчують, а звільняють. Але в композиції роману цей розділ займає не останнє чи передостаннє місце, а розміщений саме посередині твору. Чому?
• 5. Роман складається з дев'яти різних за обсягом розділів. Прослідкуйте, хто є оповідачем кожного розділу, про які події в ньому розповідається, які персонажі діють. Свої спостереження занотовуйте в таблиці. Зробіть висновок, з якою метою авторка змінює форму оповіді.

Запрошуємо до дискусії

• 6. Майже всі дослідники сходяться на думці, що в романі є дві сюжетні лінії. Проте які саме, дійти згоди не можуть. Наприклад, одні вважають, що ці сюжетні лінії можна означити так:

1. Особиста сюжетна лінія — трагічне кохання Марусі.

2. Історична сюжетна лінія — визвольна боротьба українського народу на чолі з Б. Хмельницьким проти польської шляхти.

Інші пропонують визначати сюжетні лінії в такий спосіб:

1. Маруся Чурай і суд людський.

2. Маруся Чурай і суд історії.

До якої думки схиляєтеся ви? Можливо, ви маєте власний погляд на сюжет твору? Обґрунтуйте свою позицію.

• 7. Оберіть рівень складності й дайте відповіді на запитання.

• Які історичні особи є персонажами роману Ліни Костенко «Маруся Чурай»? Яку роль вони виконують у сюжеті твору?

• Які образи роману допомагають авторці розкрити проблему «батьків і дітей»?

• Які проблеми авторка порушує завдяки протиставленню образів Марусі Чурай і Галі Вишняківни?

• Які проблеми авторка порушує завдяки протиставленню образів Івана Іскри і Григорія Бобренка?

• Яку роль у романі виконують ліричні відступи? Наведіть приклади ліричних відступів і проаналізуйте їх.

• Чому героїнею «історичного роману у віршах» Ліна Костенко обирає легендарну, а не історичну особу?

Досліджуємо самостійно

• 8. Проведіть пошук текстів і зображень у мережі Інтернет за запитом «Ліна Костенко цитати». Зробіть висновки щодо кількості знайдених результатів. Чому, на вашу думку, поезію цієї авторки так часто цитують, використовують як епіграфи та девізи? Якими особливостями її творчої манери це зумовлено? Під час читання творів Л. Костенко виберіть цитати, які ви могли б використати як епіграф, власне життєве гасло, статус у соцмережі.

Запрошуємо до бібліотеки

Завітайте до віртуальної бібліотеки в електронному додатку до підручника та знайдіть інші твори Л. Костенко. Прочитайте і обговоріть їх у класі.

Готуємося до ЗНО

У зручній для вас формі занотуйте інформацію про Л. Костенко, художні особливості її ліричного твору «Страшні слова, коли вони мовчать...». Складіть «літературний паспорт» роману у віршах «Маруся Чурай».

ПОВТОРЮЄМО ТА УЗАГАЛЬНЮЄМО

1. Яка з названих поезій розкриває переживання митця, відповідального за слово?

А «Недумано, негадано...»

Б «По сей день Посейдон посідає свій трон...»

В «Хай буде легко. Дотиком пера...»

Г «Страшні слова, коли вони мовчать...»

2. Укажіть уривок із вірша Л. Костенко, у якому вжито уособлення.

А «...де сосни пахнуть ладаном /

в кадильницях світань».

Б «Сьогодні осінь похлинулась димом».

В «Хтось ними плакав, мучився, болів...»

Г «І Пегас, як фугас, пролетів і погас...»

3. У який історичний період відбуваються події роману «Маруся Чурай»?

А у часи Хмельниччини

Б у добу Руїни

В під час правління гетьмана Мазепи

Г після скасування кріпацтва

4. Установіть відповідність між персонажами роману у віршах «Маруся Чурай» і цитатами з твору.

Персонаж