1. Слова от такий компот любить повторювати

А Недоладько

Б Недоштанько

В Недопопелюшка

Г Недороль Десятий

2. Повне ім’я Алі

А Галя

Б Алла

В Аліна

Г Аліса

3. Установіть відповідність.

4. Хто живе в країні Недоладії? Розтлумачте походження її назви.

5. Скільки справ не довела до кінця Аля, після чого потрапила до Недоладії? Якою була остання справа, не доведена до кінця?

6. Чи можна сказати, що Аля відкладала на завтра те, що можна було зробити сьогодні? Обґрунтуйте свою думку.

7. Охарактеризуйте Недоладька. Чи винен він у тому, що йому дано таке ім’я? Чому?

8. Кого боїться Недороль Десятий? Як це його характеризує?

9. Чи маєте ви спільні риси з Алею? Назвіть їх? Що б ви їй порадили перед читанням наступних розділів?

10. Які ознаки казки має цей твір? Чи подібний він до народної казки?

11. Прочитайте розділ десятий за ролями.

12. Випишіть у зошит імена всіх героїв із перших десяти розділів казки. Запишіть біля них по три прикметники, які найкраще характеризують особливості кожного персонажа.

1. Знайдіть і випишіть у зошит портрети Алі, Недоладька й Недопопелюшки.

2. Прочитайте казку «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» по розділ дев’ятнадцятий включно.

3. Намалюйте країну Недоладію (за бажанням).

Розділ одинадцятий,

у якому Аля дізнається про державну таємницю

— А ти знаєш, чому я боюся свого Першого Недорадника? Бо він зазіхає на мою корону! — плаксиво сказав Недороль Десятий. — Мене рятує тільки те, що в нього немає голови. Але як тільки він роздобуде голову... — Недороль засмучено похитав головою.

— Як це — немає голови?! — жахнулась Аля.

— Немає — і все! Його намалювала якась дівчинка спочатку з головою. Потім та голова їй чомусь не сподобалася, і вона стерла її гумкою. А іншу так і не намалювала. От він і залишився без голови!

І раптом Недороль похопився, вирячив очі, підняв палець угору й зашепотів:

— Але про це ніхто не знає! І ти про це нікому не кажи, бо... бо... бо...

Недороль затнувся. Він не знав, яку причину вигадати, щоб змусити Алю мовчати.

— Бо це державна таємниця! — нарешті придумав він. — Знаєш, що буває за розголошення державної таємниці? — Недороль рукою показав, ніби відпилює собі голову. І прохальним голосом запитав: — Ти нікому не скажеш?

Алі стало шкода маленького чоловічка. Вона запевнила його:

— Ні, ні, не бійтеся, ваша недоречносте!

Діставши таку обіцянку, Недороль полегшено зітхнув. Але, видно, раз почавши відкривати державні таємниці, він не міг уже зупинитися, бо по-змовницьки підморгнув Алі й поманив її за собою. Він узяв свічку, усунув ноги в стоптані пантофлі й рушив до дверей. Двері вели до Тронної зали.

Біля трону Недороль підняв свічку над головою та освітив заглиблення в стіні — нішу. У ній стояли залізні лицарські лати.

— Бачиш цей шолом? — спитав Недороль. — Кожен ранок Перший Недорадник приходить сюди й прилаштовує шолом собі на плечі замість голови, а ввечері ставить його назад.

Аля піднялася навшпиньки й зігнутим пальцем обережно постукала по шолому. Усередині загуло, наче в порожній бочці.

— Але ж там порожньо! — здивувалася дівчинка.

— Ет! — роздратовано сказав Недороль. — Кого цікавлять такі дрібниці — повна в тебе голова чи порожня! Однак те, що Недорадник безголовий, мене рятує. Сама подумай: не може ж він одягти корону на цю залізну каструлю! Що-що, а голова в короля повинна бути в порядку. Принаймні зовні... — Він зітхнув: — Скільки голів він уже переміряв! Це щастя, що жодна йому не підійшла!

— Як — переміряв?

— Звісно як. Накаже відрубати кому-небудь голову, а потім приміряє її, чи не підійде вона йому.

— А ви мовчите й дозволяєте йому робити такі жахливі речі?! — обурено вигукнула Аля.

— Отож і видно, що нічогісінько ти не тямиш у королівських справах! — розсердився Недороль.

Розділ дванадцятий,

у якому Аля дізнається, з чого побудовано Недоладію

Недороль розповів Алі, що вся його гвардія — у руках Першого Недорадника, тому він нічого не може вдіяти. Далі дівчинка дізналася від короля, що дорогу з Недоладії додому знає лише Недочеревик, який створив із непотребу цю величезну країну.

Розділ тринадцятий,

у якому Аля впізнає Першого недорадника

Аля сиділа поруч із Недоролем і лускала горішки. А він тим часом показував їй своє багатство, сховане в ліжку. Чого там тільки не було! І діапроектор, який працював від свічки й показував діафільми, починаючи з кінця, і шахи та кості, у які Недороль грав сам із собою. І ще багато всякої всячини, якою Недороль рятувався від самотності.

«Бідолашний Недороль, йому таки самотньо», — подумала Аля, дивлячись на ці скарби.

Коли зійшло півсонця, Недороль Десятий почав збиратися на роботу. Зітхаючи, він натяг мантію, а з-під ковдри витяг половинку корони. У короні було зроблено дірочку, крізь яку протягувався мотузок.

«Ага! Він прив’язує корону цим мотузком, щоб вона не падала!» — здогадалась Аля.

— Допоможи мені, — попросив Недороль.

Аля міцно стягла мотузку в нього під підборіддям і гарненько зав’язала бантиком.

— Отак буде добре! — утішено пробурмотів Недороль.

Він був задоволений, що корона так міцно сидить на голові, хоча мотузок його трохи тиснув.

Аля розправила королівську мантію й відступила на крок, милуючись своєю роботою.

— От ви й готові, ваша недоречносте! А я вже, мабуть, піду.

З обличчя Недороля вмить зникла усмішка. Він скривився, немов збирався заплакати.

— То ти мене покидаєш? — прошепотів він. — А я думав, що ти назавжди залишишся в моєму замку!

— Ні, ваша недоречносте! На жаль, я не можу. Мені неодмінно треба дізнатися, як вибратися з вашої країни.

— Зачекай, зачекай! — раптом захвилювався Недороль. — Ти без допомоги не виберешся із замку. Тебе схоплять гвардійці й відведуть до Першого Недорадника. А він накаже відрубати тобі голову! А швидше за все ти наскочиш на нього сама. Він цілісінькими днями вештається по замку й винюхує, кого б іще стратити!

Алі не хотілося виказувати Недопопелюшку, і тому вона мовчала.

Раптом Недороль вигукнув: «Еврика!» — схопив Алю за руку й потяг до дверей Тронної зали. І тут же простягся на підлозі. Аля кинулася його піднімати.

— Ваша недоречносте, а що означає «еврика»?

— Це означає: який же я осел, що раніше не додумався до цього! Але не відволікай мене дурницями й слухай уважно. Кожного ранку, — схвильовано зашепотів він, — Перший Недорадник приходить сюди по шолом. Ось-ось він повинен з’явитися. Поки він одягатиме його, ти побіжиш по галереї. У її кінці є маленькі дверцята до мого саду, а там у кущах бузку є хвіртка. Через неї ти вийдеш у місто. Ось ключ. — І Недороль поклав дівчинці в руку маленький ключик. — Тільки обіцяй: якщо дізнаєшся про дорогу з мого королівства, розкажеш і мені. Тс-с-с! Я чую кроки! Це він!

Аля так багато наслухалася про Першого Недорадника, що їй дуже закортіло його побачити. Вона зазирнула в шпарку між одвірком і дверима — і мало не скрикнула від подиву!

До Тронної зали зайшов чоловічок, якого вона колись не домалювала у своєму альбомі! Тоді вона стерла йому обличчя гумкою, бо воно здалося їй жорстоким і злим. А інше так і не намалювала, бо їй саме страшенно обридло малювати. Аля закинула альбом та олівці в найдальшу шухляду й відтоді більше не брала їх до рук.

Розділ чотирнадцятий,

у якому Алі допомагає Недоштанько

Аля вибралася із замку й зустріла Недоладька. Він провів дівчинку за місто до пустиря, на якому жив Недочеревик. Його будинок був без вікон і без дверей. Незважаючи на це, Аля все ж таки вирішила сама проникнути до цього зачарованого будинку.

Розділ п’ятнадцятий,

у якому Аля проникає до зачарованого будиночка

(...) — Я чекатиму тебе тут, — сказав Недоладько, — аж поки ти не повернешся. Хай навіть мине сто років!

— Ну-ну, заспокойся! Так довго, думаю, тобі не доведеться чекати! — Й Аля попростувала до будиночка з червоної цегли, що самотньо височів серед пустиря.

Дівчинка двічі обійшла його, але не знайшла навіть дірочки, крізь яку можна було б хоч зазирнути всередину. У розпачі вона присіла на камінь під стіною.

— От якби тут були ось такі малесенькі дверцята, щоб я могла в них пролізти, — сказала Аля й легенько провела пальцем по стіні.

І раптом там, де вона провела пальцем, з’явилися дверцята. Саме такі, які вона уявляла. Аля натисла на ручку. Двері відчинилися.

Перед нею був довгий коридор з високими вікнами. Аля визирнула в найближче з них і побачила чудовий сад і велетенську клумбу.

Та милуватися не було коли. Дівчинка рушила коридором. З обох його боків було багато дверей. Кожного разу, узявшись за ручку дверей, Аля переконувалася, що всі вони замкнені. Тоді дівчинка звернула в один із бокових коридорів, потім — у другий, третій, а кінця їм не було видно.

Аля час від часу виглядала у вікна, які їй траплялись і з лівого, і з правого боку. І завжди за вікном був той самий куточок саду з клумбою.

Вона вже геть знесилилася й сіла на стілець, що невідомо звідки взявся в коридорі.

«Дивно, — подумала вона, — я добре пам’ятаю, що тут не було жодного стільця!» Раптом у неї в голові сяйнула здогадка. Вона швиденько встала — і стілець зник! Тоді знову захотіла сісти — і стілець з’явився.

— Цікаво, чи всі бажання тут виконуються, — голосно промовила Аля. Їй відразу ж захотілося морозива. Так захотілося, що вона аж очі заплющила. А коли розплющила, побачила у своїй руці порцію пломбіру на паличці.

Аля рушила далі, смакуючи недоладянським морозивом, проминула декілька дверей і враз зупинилася.

— Ой, а якщо я захочу перенестися додому?! — вигукнула вона. — Оце було б чудово!

Дівчинка вже було відкрила рота, але перед очима раптом постав стурбований Недоладько. Вона згадала його слова й уявила, як він чекатиме її на пустирі десять, двадцять і всі сто років.

— Ні, ні, — схвильовано скрикнула Аля, бо злякалася, що її бажання буде негайно виконане. — Ні, ні! Я тільки хочу дізнатися, як можна вибратися з Недоладії. — І полегшено зітхнула, коли почула в себе за спиною легенький шурхіт. Оглянувшись, дівчинка побачила клаптик паперу, на якому було написано: «Інструкцію по перенесенню див. у чарівній книзі».

— Що ж, буду шукати чарівну книгу, — мовила Аля й поспішила далі.

Незабаром вона побачила ще одні двері. Натисла на ручку — теж замкнені.

— От якби мені ключ, — проказала вона, і враз щось дзенькнуло.

Аля побачила під ногами ключ, підняла його й спробувала відімкнути двері. Замок тихенько клацнув.

За дверима було темно. Аля обережно ступила через поріг, і двері самі зачинилися за нею.

— Я пропала! — похолола дівчинка. — Це пастка!

Очі поступово звикали до темряви. За кілька кроків вона побачила над самісінькою підлогою маленькі напівкруглі віконця, подібні до розрізаних навпіл кружальців лимона. Аля присіла навпочіпки й заглянула в найближче віконце. Там, унизу, була невеличка затишна кімнатка. (...) Посередині кімнати, на столі, лежала велетенська розкрита книга.

А на стільці за столом... Аля навіть не повірила власним очам! На стільці сидів той самий чоловічок, якого вона вперше побачила вдома. Тільки тепер він був не малесенький, а на зріст майже такий, як вона. На голові в нього червонів ковпачок, а на лівій нозі не було черевика.

І тепер Аля знала, що звати цього карлика Недочеревик.

Розділ шістнадцятий,

у якому Аля читає чарівну книгу «Справаномер»

Книга була величезна. Щоб перегорнути сторінку, Недочеревику щоразу доводилося підніматися зі стільця. (...) Потім він щось записав на папірець, радісно потер руки та аж підскочив від задоволення. Далі закрив книгу й (...) щось тихо замугикав собі під ніс:

(...) От і виходить, бачте, що душа

не коштує і мідного гроша! (...)

Карлик заметушився й почав нишпорити по кишенях. З однієї витяг свого лівого черевика, узув його, тупнув ногою та... зник.

Аля кинулася до дверей, але вони були замкнені. Вона згадала, що залишила ключ у замку по той бік дверей.

— Швидше, швидше, ключ! — вигукнула дівчинка. І слухала, чи не дзеленькне об підлогу. Але ні! У цій кімнаті бажання не виконувалися. Аля зрозуміла, що її замкнено.

Шукаючи порятунку, дівчинка згадала, що в кишені в неї лежить ключ від хвіртки з королівського саду. Вона на всяк випадок спробувала відчинити ним двері. Яка радість — замок легко відімкнувся!

Але як же тепер дістатися до маленької кімнатки? Аля відімкнула вже декілька дверей, однак усі вони вели в ту кімнату, з якої вона вийшла.

З розпачу дівчинка ледь не заплакала. Адже карлик міг повернутися будь-якої миті. А вона так і не встигне прочитати чарівну книгу.

«А якщо спробувати знову...» — подумала Аля, підбігла до стіни й швиденько провела по ній пальцем. З’явилися дверцята. Дівчинка прочинила їх і нарешті опинилася в карликовій кімнаті... Вона підійшла до столу й на обкладинці книги вголос прочитала: — Спра-ва но-мер.

«Що за Справаномер такий?» — здивувалась Аля, але треба було поспішати, і вона розгорнула книгу. «Інструкції до зачарування та розчарування» — було написано на першій сторінці. Аля перегорнула її й радісно скрикнула. Перед очима була

Інструкція № 12

Як перенестися з країни Недоладії

Рівно о 12-й годині, коли хвилинна стрілка затулить годинну, стати перед годинником королівського замку, доробити все, що є в тебе недоробленого, і проказати закляття:

І до-роби!

І до-пиши!

І роз-почни!

І не лиши!

І до-їдай!

І до-пивай!

І з Недо-ладії

ТІКАЙ!

Щоб краще запам’яталося, Аля подумки повторила закляття, потім перегорнула сторінку. Далі були адреси. Серед них дівчинка прочитала і свою. Вона пробігла очима до кінця списку, до чистої сторінки, на якій раптом почала з’являтися нова адреса — наче хтось невидимою ручкою швидко виводив літеру за літерою. І тут Аля все зрозуміла. «Цей Справаномер, — подумала вона, — і є отією чарівною книгою, куди записують усі адреси недороблених справ. І тоді карлик узуває черевика, мчить туди й любісінько забирає недороблене в Недоладію! Усе ясно! Щоб перенестися з Недоладії, він узуває черевика, а щоб повернутися — знімає!»

Отож, щоб повернутися додому, їй треба стати на площі перед годинником, заплести другу кіску й, коли проб’є рівно дванадцята, промовити закляття. Аля швиденько перевірила, чи не загубилася стрічка. Ні, вона лежала собі в кишеньці.

Заспокоївшись, Аля гортала книгу далі. «Невже я нічого не дізнаюся про себе?» — засмутилася вона. Але коли перегорнула останню сторінку, зрозуміла, що знайшла те, що шукала. На ній рукою Недочеревика було написано: «Список людей, які не доробляють свої справи та яких я відібрав для перенесення до Недоладії».

Аля звернула увагу, що в списку проти кожного прізвища стояли цифри: дев’яносто вісім, сімдесят шість, п’ятдесят чотири. Біля Алиного імені, що значилось у списку під номером один, була цифра сто й слово «перенесена». Унизу дівчинка помітила написану дрібненькими літерами примітку: «До Недоладії переноситься лише той, хто не доробив рівно сто справ».

Під номером другим у списку стояло прізвище її сусіда Сашка Тишка й цифра дев’яносто дев’ять. Отже, йому залишилося не доробити тільки одну справу й він опиниться в країні Недоладії.

«Ні, не буде цього! — вирішила Аля. — Хай-но я виберуся звідси, я всіх їх попереджу».

Вона похапцем вирвала листок і заховала в кишеньку. А тепер — швидше до Недоладька, поки не повернувся карлик!

Аля пальцем намалювала на стіні двері й вийшла в коридор. Потім зробила те ж саме в коридорі й опинилася на пустирі. Двері за нею відразу ж зникли, але тепер вона знала таємницю будиночка.

А до неї, усміхаючись на весь рот, від чого його фізіономія здавалася ще недоладнішою, поспішав Недоладько.

Розділ сімнадцятий,

у якому Аля пробує ще раз довести справу до кінця

Вийшовши із зачарованого будиночка, Аля зустріла Недоладька, а також Недоштанька та його друзів. Серед них була дивна чотирикутна бабуся, у якої голова була обв’язана хусткою, кінці якої стирчали, як заячі вуха. Вузлик скріплювався гвинтиком. Стара була дуже застудженою. Аля дізналася, що якось один тато попросив свого сина закрутити гвинтика на защіпці старої віконної кватирки. Проте хлопчикові треба було бігти на футбол, і він не докрутив гвинтика й гайнув у двір. Тому через протяг у бабусі Недокватирки постійний нежить, кашель, бронхіт і радикуліт. Аля з великими труднощами, але все ж таки закрутила гвинтика на Недокватирці — і та миттєво видужала. Після цього всі вирушили до недотелю, де Аля всім розповіла, що саме вона не домалювала Першого Недорадника. При цьому дівчинка додала, що знає, як позбавити їхню країну від нього: треба полагодити хвилинну стрілку на годиннику королівського замку. Виявилося, що Недокватирка знала годинникаря, якого звали Недождень. Він жив у маленькій комірчині на тій самій вежі з годинником. Було вирішено таємно пробратися до замку й умовити годинникаря полагодити годинник.

Розділ вісімнадцятий,

у якому Аля потрапляє до рук Першого недорадника

Аля з Недоладьком знову подалися до королівського замку.

Двері їм відчинила заплакана Недопопелюшка.

— Що сталося? — стурбувалась Аля.

— Перший Недорадник наказав відрубати голову Головному Недокухарю нібито за те, що він подав круті яйця королю на обід. Але ж це неправда, яйця були недоварені, рідкі, я сама перевіряла, — схлипуючи, розповідала Недопопелюшка. — Недокухар був такий добрий! Він завжди пригощав мене ласощами з королівського столу! — І Недопопелюшка залилася слізьми.

— Цить, не плач! — заспокоїв її Недоладько. — Скоро цьому настане кінець.

Недопопелюшка кулачком витерла мокрі щоки й з надією подивилася на свого приятеля. А Недоладько, нашвидку розповівши їй останні новини, запитав:

— Може, ти знаєш, де живе годинникар?

— Звичайно, знаю! Адже я щодня ношу йому обід! Я знаю до нього найкоротшу дорогу! Ходімо!

Недоладька вони залишили на кухні, наказавши йому видати себе за нового Головного Недокухаря, якщо причепляться гвардійці.

Недопопелюшка вела Алю незліченними залами старого замку. Вони дуже поспішали. І все-таки перед одними дверима їм довелося зупинитися. У кімнаті, через яку треба було переходити, хтось був. Навшпиньках підкралися вони до дверей та побачили Першого Недорадника. Він складав до високої шафи сувої королівських наказів і наспівував пісеньку:

Порожня голова — не диво.

І з нею можна жить щасливо.

Думки до неї не приходять,

і мрії з розуму не зводять. (...)

Тут Недорадник повернув голову, й Аля з жахом побачила, що забороло в шоломі підняте, а з шолома визирає обличчя. Точнісінько таке, яке вона на своєму малюнку стерла гумкою, — хиже й зле. Аля схопила Недопопелюшку за руку та схвильовано прошепотіла:

— Дивися, дивися, у нього те обличчя, яке я стерла гумкою!

— Яке обличчя? — здивувалася Недопопелюшка.

— Там, у шоломі!

— Та шолом же порожній! У ньому нічого немає!

«Виходить, Недопопелюшка не бачить його обличчя! — зрозуміла Аля. — І ніхто не бачить! Тільки я!»

В Алі по спині забігали мурашки — чи то від страху, чи то від морозива. Не треба було стільки їсти! Мабуть, починався нежить, бо дівчинка так голосно чхнула, що в порожній залі аж загуло.

Недорадник підстрибнув до дверей, розчахнув їх і схопив Алю за руку.

Розділ дев’ятнадцятий,

у якому Недороль Десятий підписує наказ про Алину страту

Перший Недорадник наказав двом гвардійцям провести Алю до Тронної зали до Недороля Десятого, щоб підписати наказ. Ці гвардійці були вбрані в чудернацькі лати. Коли Недороль побачив Недорадника й Алю, він затремтів, подумавши, що дівчинка розповіла йому все з нічної розмови. І в цей момент з його голови злетіла корона. До неї кинувся Недорадник, проте Аля його випередила й, схопивши корону, віддала її власникові. На Алине здивування, король підписав наказ, згідно з яким її було засуджено до страти (відрубати дівчинці голову наступного дня рівно о дванадцятій). Недорадник наказав гвардійцям відвести Алю в підземелля й пильнувати її.

1. Першою доведеною до кінця справою стало те, що Аля

А домалювала голову Першому Недораднику

Б вишила рушничок червоними півниками

В домалювала вухо Недоладькові

Г пришила бабці крильце

2. Мотлох і не доведені до кінця справи стягує до Недоладії

А Перший Недорадник

Б Недороль Десятий

В Недочеревик

Г Недоштанько

3. Установіть відповідність.

4. Про яку державну таємницю Недороль розповів Алі? Чи можна цю таємницю вважати вагомою, вартою формулювання «державна»? Як це характеризує Недороля Десятого?

5. Чому Аля не спробувала перенестися додому, коли була в зачарованому будиночку? Як це її характеризує?

6. Що ви відчували в той момент, коли Аля потрапила до зачарованого будиночка? За допомогою чого авторці вдалося створити атмосферу страху, таємничості й небезпеки?

7. Що кумедне ви побачили в описі Недокватирки? Чому вона постійно була застудженою? Прокоментуйте вчинок Алі з викруткою.

8. Охарактеризуйте Недопопелюшку. Чому вона, ризикуючи своїм життям, так віддано намагається допомогти Алі?

9. Хто сміливіший — дорослий Недороль чи маленька Аля? Проілюструйте свою думку розповіддю про вчинки героїв.

10. Чи можна вважати злодієм Недочеревика, який намагався покарати дітей, що не доводили справ до кінця? Обґрунтуйте свою думку.

11. Якби вам довелося озвучувати фільм про пригоди Алі в Недоладії, то яким би був музичний супровід до шістнадцятого й вісімнадцятого розділів казки? Розкажіть про гучність, темп, настрій музики, паузи, музичні інструменти.

12. Чи погоджуєтеся ви з такими словами Недороля, сказаними про Недочеревика: «Бути без душі — це навіть гірше, ніж бути без голови»? Обґрунтуйте свою позицію.

1. Прочитайте казку «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» до кінця.

2. Підготуйтеся переказати один із розділів казки, попередньо розподіливши їх між собою в класі.

3. Намалюйте героя казки, якого ви побачили під час читання, не таким, як його зображено в підручнику (за бажанням).

Розділ двадцятий,

у якому Аля опиняється в підземеллі

А куди ж поділася Недопопелюшка? Невже вона злякалася й покинула дівчинку в біді? Звичайно, ні!

Коли Перший Недорадник схопив Алю за руку, Недопопелюшка кинулася на допомогу. Та в цю мить її саму хтось боляче шарпнув за рукав, затулив долонею рота й потяг за двері. Звісно, це був Недоладько! Він не залишився на кухні, а назирці пішов за ними, щоб допомогти, якщо буде треба.

— Тс-с-с! — приклав Недоладько пальця до губ і пояснив: — Ти нічим їй зараз не допоможеш. Гвардійці відразу ж схоплять і тебе. А разом ми щось придумаємо. От такий компот!

Тим часом гвардійці відвели Алю до підземелля. Залізні ґрати перегороджували його на дві нерівні частини. У меншій сиділи засуджені. У більшій тримав своє знаряддя кат. (...)

Дівчинка присіла на оберемок соломи, що правив за ліжко.

«Як дивно! — думала вона. — Той чоловічок, якому я колись не домалювала голову, тепер наказав відрубати голову мені!»

Її сумні думки перервали чиїсь кроки. То прийшов кат. Аля відразу впізнала його. Він мав величезні загрубілі руки й маленькі хитрі очиці. (...)

Побачивши його, гвардійці, наче по команді, піднялися й відійшли в найдальший куток підземелля.

Кат наблизився до ґрат. Улесливо кривлячись та огидно хихикаючи, звернувся до Алі:

— Чого ти сидиш там у кутку? Хи-хи! Підійди ближче. Я — королівський кат. Хи-хи! Я прийшов, щоб приміряти сокиру до твоєї шиї! Хи-хи! Щоб завтра не гаяти часу. Щоб швиденько — раз-раз і готово! Хи-хи! Треба, щоб усе йшло як по маслу. Я люблю свою роботу. А в того, хто любить свою роботу, усе завжди проходить гладенько! Хи-хи! Краще підготуватися заздалегідь. Хи-хи! Щоб не було ніяких несподіванок.

Він був такий бридкий, що Алю аж пересмикнуло.

Побачивши, що дівчинка дивиться на нього з відразою, кат знову захихотів:

— Хи-хи-хи! Не дивися на мене так, не дивися! Знаєш, хто я? Я друга людина в королівстві після Першого Недорадника! Мене всі бояться! Хи-хи! А ще, не забувай: я — єдина людина в королівстві, якій дозволено доводити свою справу до кінця! Хи-хи-хи-хи!

Та раптом він перестав хихотіти й жалібно сказав:

— А я не такий уже й поганий! Я — добрий! Ти думаєш, мені тебе не шкода? Ще й як! Але що вдієш — така робота! Я бачу, ти не хочеш підійти ближче. Нічого, нічого, не вставай! Ти, напевно, утомилася. Я вже й так бачу, що тобі найкраще підійде ось ця любонька! — І він узяв до рук невеличку сокиру з коротким держаком.

Кат провів пальцем по її лезу. Стурбовано пробурмотів: «Треба трохи підгострити!» Витяг із кишені точило, присів на плаху й заходився гострити сокиру, наспівуючи:

Всі чомусь мене обходять стороною

І ніхто не привітається зі мною.

І ніхто мені руки не подає —

Всі не люблять ремесло моє! (...)

Розділ двадцять перший,

у якому Аля, якби вона не спала, могла б почути дивну розмову

Стомлена Аля заснула, а гвардійці почали розмову. Одного звали Недоборода (у нього було лише півбороди), а другого — Недовус (у цього був лише лівий вус). Вони обурювалися, що Перший Недорадник уже почав дітей хапати, їм стало шкода дівчинки. Вони, ніби змовившись, устали й підійшли до залізних дверцят, Недоборода вставив ключ у замок — і тут почулися кроки. Гвардійці з переляку залишили ключ у дверцятах, кинулися назад і повсідалися.

Розділ двадцять другий,

у якому в підземеллі з’являється недороль Десятий

Крадучись, сходами спустився Недороль Десятий. Він розбудив Алю, щоб подякувати за те, що вона врятувала його корону, і щоб попрощатися. Аля здивувалася, бо думала, що король прийшов її врятувати. Недороль сказав, що боїться опинитися на її місці, і покинув підземелля, незважаючи на те, що під час їхньої розмови Недовус і Недоборода сказали, що вони не викажуть Недороля, якщо він випустить Алю на волю.

Розділ двадцять третій,

у якому Недопопелюшка приходить Алі на допомогу

І знову двері до підземелля тихенько зарипіли й прочинилися, пропускаючи Недопопелюшку. Гвардійці, побачивши її, разом відвернулися від дверей та втупилися в протилежну стіну.

Недопопелюшка навшпиньках підійшла до ґрат і покликала Алю.

— Це ти?! — радісно підстрибнула дівчинка.

— Тс-с-с! — Недопопелюшка приклала палець до губ.

Гвардійці завовтузилися, й один із них сказав:

— Я щось нічого не чую, Недобородо! А ти?

— Я теж! І навіть не бачу! — відповів другий.

Недопопелюшка полегшено зітхнула та схвильовано сказала:

— Не падай духом! Ми тебе виручимо! Ніч довга, усі в замку вже поснули, а Недоладько пішов у місто по допомогу.

— Слухай уважно, Недопопелюшко! — відповіла їй Аля. — Перш за все треба сховати голову Першого Недорадника.

— Як це — сховати?

— Дуже просто. Треба пробратися до Тронної зали. Там за троном є ніша. У ній стоять лицарські лати. Шолом від них Недорадник кожного ранку прилаштовує собі на плечі замість голови, а ввечері знімає й ставить на місце. Зараз ніч. Отже, шолом можна переховати в інше місце.

— А для чого його ховати? — усе ще не розуміла Недопопелюшка.

— Ну як ти не розумієш! Без голови Недорадник не зможе наказати катові, щоб той відрубав мені голову. — Аля перевела подих. — А якщо ви звільните мене до ранку, — продовжила вона, — то ще невідомо, чи встигне годинникар полагодити годинник до дванадцятої години. Недорадник накаже гвардійцям схопити його й теж відрубати голову.

— Тепер я все зрозуміла! — вигукнула Недопопелюшка. — А зараз треба дізнатися, у кого ключ від твоєї в’язниці.

Після цих слів гвардійці знову забряжчали своїм залізяччям, й один з них сказав:

— Здається, ти залишив ключ у замку, Недобородо?

— Еге ж, у замку, — відповів другий.

— І дверцята можна відімкнути?

— Звичайно, якщо повернути ключ ліворуч!

— І можна випустити дівчинку з в’язниці?

— Звичайно, якщо хтось захоче це зробити!

І вони знову замовкли, утупившись у стіну.

Недопопелюшка підбігла до дверцят і радісно ойкнула, бо в замку справді стирчав ключ.

Вона відімкнула двері, схопила Алю за руку, і вони побігли до виходу з підземелля. (...)

Розділ двадцять четвертий,

у якому виявляється, що полагодити годинник неможливо

Цієї ж ночі Аля й Недопопелюшка крадькома пробралися до Тронної зали й заховали шолом під подушку Недороля, який у цей момент міцно й солодко спав. Потім вони попрямували нагору до комірчини, де жив годинникар Недождень. Недопопелюшка його розбудила й попросила полагодити годинник. Той схопився за голову, сказавши, що це неможливо, адже буквально вчора хтось поцупив хвилинну стрілку, яку він так довго беріг, бо завжди відчував, що вона йому обов’язково знадобиться.

Розділ двадцять п’ятий,

у якому всі вирушають на пошуки стрілки

Це справді була прикра новина. Адже без стрілки годі й думати полагодити годинник. А без годинника Алі нічого й мріяти про повернення додому. Усі зажурено мовчали.

Та ось Аля підвела голову. В її очах засвітилася надія.

— А яка вона, ця хвилинна стрілка? — спитала дівчинка. Вона згадала дивний спис одного з гвардійців, які охороняли її в підземеллі.

— Це довга пласка залізяка, з одного кінця загострена. На другому кінці в неї дірочка, у яку просувається чотирикутна вісь, — пояснив Недождень.

— Здається, я пригадую, де бачила її! — Й Аля розповіла про спис.

— Швидше туди! Це, напевно, стрілка! — нетямився від радощів годинникар.

Вони вийшли з комірчини. Уже сходило сонце. Починався новий день.

Проминувши кілька кімнат, усі помітили, що в замку діється щось незвичайне. Назустріч їм бігли гвардійці. На превелике здивування, вони зовсім не звертали на Алю уваги. Навпаки, здавалося, що гвардійці самі від когось тікають. Вони на бігу скидали із себе лати й шпурляли зброю. Придворні з перекошеними від жаху обличчями тягли якісь вузли та валізи. Усі вони бігли із замку й зникали в кривих вуличках міста.

Дедалі більше дивуючись, Аля з друзями почали спускатися до підземелля. Тут вони наштовхнулися на ката. Він прожогом промчав повз них і зник за поворотом галереї.

А в підземеллі на них чекала ще дивовижніша картина! Усе катове начиння було поперевертане й розкидане, наче тут промчав ураган. Двоє знайомих нам гвардійців спокійнісінько чатували біля в’язниці. А за ґратами з кутка в куток, наче розлючений тигр, бігав Перший Недорадник без голови! Час від часу він кидався на ґрати й тряс їх, ніби намагаючись зламати.

Аля й Недопопелюшка завмерли від несподіванки й дивилися на цю вражаючу картину. А Недождень тим часом, щось радісно вигукуючи, підбіг до одного з гвардійців і почав виривати в нього з рук списа.

Солдат не чекав такого наглого нападу й тому відчайдушно боронився. Його товариш кинувся йому на допомогу. Невідомо, чим би все закінчилося, якби Аля не підбігла до них.

— Недобородо, Недовусе, це ж ми! Невже ви нас не впізнали?

Недовус одразу ж відпустив годинникаря. Усе ще неприязно поглядаючи на Недожденя, Недоборода, відсапуючись, пробурмотів:

— А чого він, оце саме, кидається, наче тигр?!

За хвилину все з’ясувалося. Аля розповіла гвардійцям, навіщо їм знадобився цей дивний спис.

Недоборода сам простяг його годинникареві зі словами: «Візьми, друже!»

А Перший Недорадник оскаженіло тряс ґрати в’язниці.

Розділ двадцять шостий,

у якому ми дізнаємося, чому Перший Недорадник опинився за ґратами

Справді, як же Перший Недорадник опинився за ґратами? Уранці він, як завжди, пішов до Тронної зали, щоб одягти шолом. Обнишпорив усю нішу, та шолома не знайшов. Оскаженівши, Перший Недорадник став бігати по замку й з кулаками кидатися на всіх, хто траплявся йому під руки. Переляканий начальник гвардійців утік із замку. Залишившись без командира, солдати покидали зброю й теж подалися навтьоки.

Безголовий Недорадник спустився в підземелля. Він порозкидав усе катове причандалля, намацав найбільшу сокиру й кинувся до в’язниці. Мабуть, вирішив сам відрубати Алі голову.

Та за ним, сховавшись за високу плаху, спостерігали Недоборода та Недовус. Коли Перший Недорадник ускочив за ґрати, вони швиденько зачинили за ним залізні двері. Тепер він був не страшний нікому!

Саме в цей час у підземелля спустився кат. Однак замість Алі за ґратами плигав Недорадник без голови.

За своє життя кат немало бачив голів без тулубів і тулубів без голів. Але щоб тулуб без голови отак вистрибував і вимахував руками — таке він побачив уперше в житті! Він вирішив, що його ремеслу настав кінець, бо навіщо тоді відрубувати голову, якщо тулуб і без неї, наче несамовитий, гасає по в’язниці? Кат теж дременув із замку.

А Недороль Десятий визирнув зі спальні й побачив навкруги страшний переполох. Він зарився в ліжко, наче в копицю сіна, і тремтів там від страху так, що все ліжко ходило ходором. (...)

Його довго не могли знайти, аж поки хтось здогадався зазирнути в ліжко. І звідти витягли зеленого від переляку маленького чоловічка, у якому ледве можна було впізнати Недороля Десятого.

Розділ двадцять сьомий,

у якому Аля не впізнає деяких давніх друзів

Годинникар зі стрілкою спокійно повернувся на вежу. Не гаючи часу, він прив’язався мотузкою до товстої балки й заліз на циферблат велетенського годинника. Аля й Недопопелюшка подавали майстру інструменти.

Коли Аля визирнула з вежі, у неї закрутилася голова — так тут було високо. Якби ненароком мотузка обірвалася, Недождень неминуче б розбився. Але він, здавалося, зовсім забув про небезпеку й з насолодою працював.

Цифри на циферблаті радісно всміхалися йому, наче давньому знайомому. І знімали капелюхи, коли майстер постукував по них дзвінким молоточком: дзень-ззень, дзень-ззень!

На циферблаті відчинялися віконечка, і звідти нетерпляче визирали хвилини й секунди. їм так уже хотілося швидше на волю! А поважні години сварили їх, щоб не заважали майстру працювати.

І так радісно було в годинникаря на серці, що він заспівав! А години, хвилини й секунди йому підспівували! А цифри танцювали, наче старовинний королівський балет.

Ну хто відгадає,

чому так буває?

Годинник не всім

час один відбиває.

Комусь — поспішає,

комусь — відстає,

а декому — навіть назавжди стає!

(...)

А дехто години вбиває!

А дехто хвилини втрачає!

А дехто секунди губить,

Бо дехто свій час не любить.

А коли щодня і щогодини

не втрачаєш ти ані хвилини —

стане другом диво-циферблат,

і в ділах у тебе буде лад.

Ось уперше за багато років годинник почав вибивати час. З гарними мелодійними передзвонами відбивав він дев’яту годину ранку. Аля й Недопопелюшка слухали його й дивилися з бійниці вежі на місто. Воно лежало перед ними, наче на долоні.

Раптом до них долинув невиразний гомін. Аля побачила, що до площі суне натовп. Вів натовп Недоладько.

Недопопелюшка потягла Алю вниз, радісно вигукуючи:

— Це Недоладько, Недоладько прийшов!

Недоладько дуже зрадів, коли побачив дівчаток живими та здоровими.

— А ми прийшли визволяти тебе, — звернувся він до Алі.

Аля обернулася й упізнала багатьох недоладян. Потім знову перевела погляд на Недоладька й раптом ляснула себе по лобі.

— Стій тут, нікуди не ходи! — гукнула вона йому й зникла в замку.

Дівчинка побігла на кухню, знайшла в каміні кілька холодних вуглинок, міцно затисла їх у кулаці й поспішила назад.

— Стань отут, Недоладьку, — хвилюючись, попросила Аля. — Зніми, будь ласка, капелюха й повернися обличчям до сонця.

Вона поставила Недоладька впритул до кам’яного муру, перевела подих і взяла вуглинку. Намалювала йому друге вухо, підправила ніс і продовжила коротку ліву ногу. Але нічого не змінилося. Що ж вона забула? Так, ямочку! Тремтячою рукою дівчинка торкнулася середини Недоладькового підборіддя...

І сталося диво! Вухо стало справжнім, перекривлена постать вирівнялася, нога подовшала...

Перед Алею стояв стрункий, гарний хлопець. Недоладька важко було б упізнати, якби не ті ж щирі очі та добра й лагідна усмішка.

Аля сяяла від задоволення.

Хтось торкнувся її руки, і дівчинка побачила Недовуса, який стояв поруч і благально дивився на неї. Аля зрозуміла все без слів і швиденько домалювала йому правого вуса. Він одразу ж перетворився на справжній.

Ось коли Алі довелося попрацювати!

Недоладяни тісно обступили її. Знадобилася не тільки Алина голка з ниткою, а й викрутка, і вуглинки та ще багато різних інструментів, які позносили недоладяни.

Сонце підбилося височенько, та Аля все ще доробляла — малювала, зашивала, докручувала, прибивала.

А коли нарешті спинилася перепочити, побачила, що навкруги кипить робота. Недоладяни вже самі допомагали одне одному. На площі стояв гамір: там щось прибивали, там пиляли, там клепали. І всюди сяяли усмішки! Усмішки, яких раніше так не вистачало в цій країні!

Нарешті Аля згадала про годинник. Його стрілки показували за п’ятнадцять хвилин дванадцяту. Вона побігла шукати Недоладька. Він саме щось пиляв разом із Недоштаньком, у якого штани вже мали обидві холоші.

— Ну от, — сказала їм Аля, — тепер я спокійно можу повертатися додому. Адже я навчилася доробляти все, що починаю! Ходімо швидше до годинника, бо в нас обмаль часу! Кличте з нами всіх, хто хоче покинути цю недоладну країну.

Та Недоладько, опустивши голову, чомусь знічено переминався з ноги на ногу.

Розділ двадцять восьмий,

у якому Аля дістає подарунок

Недоладько не поспішав до годинника. Він зізнався, що не хоче покидати зі своїми друзями Недоладії. Адже Аля повернеться додому, домалює Недорадника, і він назавжди зникне з їхньої країни. А короля вони влаштують на роботу, якої той забажає. Потім вони дороблять усе, що ще не доробили, і заживуть на славу. Адже це їхня батьківщина! Недочеревик буде приносити недороблені справи, а вони їх гуртом дороблятимуть.

Потім один із недоладян, увесь вишитий півнями, вийшов із натовпу. Аля збагнула, що це її недовишитий рушничок до бабусиного дня народження. Дівчинка почервоніла, а потім їй було подаровано пакунок, у якому лежав новий, вишитий червоними півнями рушничок. Аля подякувала й попрощалася зі словами: «Не забувайте мене, а я вас ніколи не забуду».

Розділ двадцять дев’ятий,

у якому Аля домальовує Першого Недорадника

Аля глянула на годинник. Стрілки показували за одну хвилину дванадцяту. Аля витягла з кишені стрічку та швиденько заплела косу. Годинник почав відбивати дванадцяту.

І до-роби!

І до-пиши!

І роз-почни!

І не лиши!

І до-їдай!

І до-пивай!

І з Недо-ладії

ТІКАЙ! —

проказала дівчинка. І враз їй здалося, що вона знову впала зі стільця, бо сиділа на підлозі у своїй кімнаті. Усе було, як і раніше. Лише біля неї лежав пакуночок із рушничком.

«Неначе в ракеті!» — подумала Аля. Підвелася з підлоги й знайшла в книжковій шафі старий альбом з недомальованим чоловічком. Дівчинка взяла олівець і почала домальовувати йому голову.

У кімнаті було тихо. Тільки олівець шурхотів по альбомному аркуші. Й Аля мимоволі почала наспівувати пісеньку, яка склалася сама собою:

(...) Що тут не доробив —

отам вилазить боком!

Буває, що добро

З одним виходить оком! (...)

Аля дуже старалася. Однак обличчя в чоловічка знову, як і першого разу, вийшло хиже й зле. Та перемальовувати Алі було ніколи — на неї чекала важлива справа: з кишеньки виглядав ріжок довгого списку шелеп-недотеп.

А в цей час у Недоладії Недовус і Недоборода, які все ще вартували Першого Недорадника, побачили, як той швидко-швидко закрутився на одному місці, наче дзиґа, і... зник, ніби його й не було!

А тепер швидше поздоровити бабусю! Аля взяла рушничка й зупинилася. Але як же вона подарує його бабусі, коли не сама вишивала цих гарних червоних півнів?! «Та якби я не навчила їх доробляти, цього рушничка взагалі б не було! — подумала Аля. — Виходить, у ньому є й часточка моєї праці! Отже, так і скажу бабусі — це від мене й від моїх друзів!»

І дівчинка рішуче прочинила двері до бабусиної кімнати.

Розділ тридцятий,

останній, і хоча він дуже короткий, його не можна вважати недоробленим, бо такі вони і є, ці останні розділи, які ще звуться епілогами

Карлик Недочеревик і досі тиняється по білому світу й збирає в Недоладію недороблені справи. А недоладяни негайно їх доробляють.

І невідомо, хто кого переможе, бо ще багато тут у нас недороблених справ.

Недороль Десятий улаштувався працювати нічним сторожем. Він цілі ночі грає сам із собою в кості. Кат працює гострильником. Краще за нього ніхто не може нагострити кухонного ножа чи ножиці.

А Перший Недорадник висить в Алі над письмовим столом, пришпилений до стіни. Він злісно дивиться на Алю, адже це через неї він так і не став королем.

Однак Аля аніскілечки його не боїться. Та й ніколи їй звертати на нього увагу, бо в кишеньці в неї ще величенький список з адресами, на які вона неодмінно мусить завітати.

А до тебе вона ще не приходила?

Теорія літератури

Повість

Художні твори бувають різних видів за формою, змістом, обсягом. В одних діють два-три герої, а в інших — багато. Зважаючи на такі особливості, літературні твори поділяють на жанри (або різновиди). Багато жанрів ви вже знаєте, серед них: казки, міфи, легенди, народні перекази, байки, вірші, оповідання. А ось новий для вас жанр — повість. Повісті властиві такі ознаки:

• прозова мова;

• великий обсяг;

• декілька або багато героїв;

• розповідь про події.

Отже, повість — це великий розповідний прозовий твір, у якому широко змальовано життя одного чи кількох героїв протягом тривалого або важливого за подіями часу.

Художній твір «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» за жанром — повість, адже ця книжка велика за обсягом (з ілюстраціями й без скорочень 120 сторінок!), вона написана прозовою мовою (хоча в деякі розділи автор увела пісеньки, а вони написані віршованою мовою), у ній діє багато героїв, а різні важливі події відбуваються впродовж короткого проміжку часу. Крім того, ця повість казкова, адже в ній діють вигадані герої (Недороль Десятий, Недоштанько, Недопопелюшка та ін.), відбуваються чарівні події (перенесення дівчинки Алі з реального життя в країну Недоладію; проникнення Алі в зачарований будиночок через намальовані пальцем на стіні двері).

Повісті бувають казковими, історичними, соціально-побутовими та ін. Найближчий до повісті жанр — оповідання. Воно, на відміну від повісті, значно менше за обсягом, події в ньому відбуваються протягом короткого часу, а героїв, як правило, — один або два. Більший від повісті за обсягом — роман, але з цим жанром за шкільною програмою ви вперше ознайомитеся в 9 класі; це буде роман П. Куліша «Чорна рада».

До речі...

Відомий американський режисер Т. Бертон у 2010 р. зняв кінофільм «Аліса в Країні Див» за мотивами однойменної казки Льюїса Керролла. Радимо переглянути на дозвіллі не менш захопливу історію про Алісу, ніж пригоди нашої Алі в країні Недоладії.