На вовка зі стелі посипало снігом, вовк завовтузився, зітхнув і затих. Сашко працював, і вже за кілька хвилин на нього зсередини кузні глянула темінь.

— Готово! — прошепотів він у темінь. — Плигаю! — Сашко бухнувся біля голови Сіроманця.

— Де ти тут? Нічого не бачу, хоч око виколи!

— Хох! — сказав вовк.

Сашко став на коліна, почав обмацувати темінь, наткнувся добряче лобом на ковадло, і вже Сіроманець щімко задихав Сашкові в обличчя.

Сашко обійняв обома руками вовка за шию.

— А ти думав як? Ти думав, що тобі кінець, Сіроманчику, ну скажи, думав? Не кінець, давай сюди лапи!

Захрумкотіло під ножем мерзле мотузяччя, тріснув під ножем брезентовий пояс, яким Сіроманець був прив’язаний за горло до драбини, і вовк звівся на замлілі лапи.

— Ти, головне, не бійся. Як тільки завтра відчинять двері — кидайся прожогом, напролом. Бо витягти тебе через оцю діру в стелі я не можу... Найголовніше — кидайся й лети скільки сили, щодуху до лісу... Прощай, вовчику, я пішов, бо Чепіжний, він такий, може сюди прийти й серед ночі, подивитися, як тут і що... Як будеш живий, не забувай мене, я тебе ніколи не забуду. Прощай! — Сашко ще раз обійняв Сіроманця, той лизнув Сашкові руку, щоку...

Сашко підняв драбину, приставив її до стіни й поліз у діру. Виліз на дах, обережно відштовхнув драбину назад у кузню, заклав дірку інтернітом, — усе як і було, — спустився берестом на землю. Швидко витрусив із валянок сніг, узувся, накинув кожушину й побіг, як міг, крізь білу снігову глибінь додому. (...)

Сашко навшпиньках зайшов у свою кімнату, хутко ліг, заплющив очі: у синьому океані біля Сашкової хати повз голу грушу пропливали білі айсберги. На одному під пролітаючими птицями сидів вовк і махав на прощання Сашкові лапою.

Уранці перед конторою сів вертоліт. Сашкові він дав про себе знати в повітрі, і Сашко був на ногах. З вертольота вийшло двоє чоловіків у білих халатах, з носилками.

— Зловився! — дихав морозом Чепіжний. — Стільки років пильнував я його, посивів і серце зірвав на ньому! — Чепіжний був урочистий, і його буряковий кулак грізно здіймався над фланелевими снігами.

Прихурчав мотоцикл. З мотоцикла в білих шоломах зійшло двоє хлопців, і передній став обклацувати Чепіжного фотоапаратом. (...)

— Вибачте, Василю Дмитровичу, і не звертайте уваги на цей мікрофон, але декілька слів для нашого районного радіо та для газети.

Чепіжний узяв мікрофон, подивився на нього, як на недоспілий баклажан, і сказав:

— Зловлений у тернових чагарях за Івановим яром останній у нашому районі, а незабаром і у світі вовк Сіроманець. — Чепіжний набрав повітря. — Це не казка й не легенда. Сіроманця спіймано. Ми можемо лише пожалкувати, що його спіймано так пізно. Тепер ми й наші кози з кіньми можемо бути спокійними. Вовк Сіроманець ще під час свого дитинства був лютим звіром, він водив тьму-тьмущу зграй, перевів сотні тисяч нашого поголів’я, а в останні часи почав підкрадатися до наших посівів, толочив, припустімо, ячмені й пшеницю...

— Василю, і тобі не соромно отаке городити, — жалісно подивилася на Чепіжного сторожиха баба Маня.

— Так я ж для газети, — швидко, пошепки проговорив Чепіжний. — (...) Я особисто зобов’язуюся, якщо треба, двічі на рік (...) завозити Сіроманцеві на мотоциклі в область у зоопарк стільки м’яса, скільки він з’їсть за добу... Я знову жалкую про пригнічений теперішній вовчий стан, але що поробиш? Усіх його, Сіроманчиних, ще не вловлених товаришів чекає нерадісне майбутнє як на наших земних материках, так і на інших планетах!.. (...)

До кузні вийшло старе й мале. Чорніли в снігу шапки малечі, сумно перемовлялися тітки в плюшевих напівпальтах; собачня зайняла позиції поближче до своїх хат, наче щось відчувала, моторошно оглядаючись навкруги.

— Біжіть, хлопці, та розженіть цю капелу, — звернувся Чепіжний до малечі, показуючи ключем на собак. — Жити всю ніч не давали!

Чомусь ніхто не побіг, навпаки, усі підсунулися ближче до кузні. Білі дяді з вертольота поклали носилки на сніг, а самі приклалися вухами до стіни — слухати вовка.

— Ти ба, що зима поробила: вічка в замку не видно, — уставив Чепіжний ключ у замок. Довго копирсався в нім і так і сяк. — Не відчиню. Треба збивати ломом.

Сашко, зиркаючи на кузню, ходив по подвір’ї, наче чогось шукав, заглянув у криницю, потрусив засніжену грушу, знайшов у кишені морквину, став її гризти.

Чепіжний розмахнувся ломом — і замок відвалився йому під чобота. Чепіжний відкинув лома, викашлявся й відчинив двері.

«Що таке? Де вовк? Чому він не вибігає?» — Сашка кинуло в жар. Ті двоє в білих халатах узяли носилки й слідом за Чепіжним зайшли в кузню.

«Що таке? Що таке? Може, він здох чи злякався? — горіло в Сашковій голові. — А може, уночі він стіну прогриз у кузні чи підкопався під фундамент і втік?»

Раптом із кузні вискочили ті двоє в білих халатах, без носилок, вискочили й кинулися тікати:

— Тікайте! Вовк!!!

Тітки, малеча, дядьки не встигли до ладу гаразд нічого зрозуміти, як, рачкуючи, з кузні виповз сам Чепіжний. За ним поволеньки йшов вовк. Чепіжний зарачкував уліво, потім управо, вовк дихав йому на шапку. Чепіжний загарбався головою в сніг і вкляк. Усі тікали: мале плакало, старе кричало, підхоплювало малечу на руки, бігло, губило в снігу шапки й рукавиці...

Вовк знехотя перескочив через Чепіжного й невеликими стрибками завернув поза кузню до тихого лісу.

Кореспондент проклацав фотоапаратом усю цю історію від початку й до кінця та, коли вовк загубився в снігах, розреготався...

— Що там таке, синочку?

— Тату, Сіроманець утік!!! Дядько Чепіжний плаче — не плаче, а реве!

— Заводьте вертоліт! — кричав Чепіжний, випльовуючи сніг.

— Ігоре! Іване! По рушниці! Далеко не зайде — сніги! Заводьте вертоліт!

Чепіжний залетів у своє подвір’я, підгилив спантеличеного Геракла, забіг у хату, схопив рушницю.

Скреготів вертоліт; важко, з підсапом, бігли до нього Шевчук з Побігайлом.

— Доженуть вони його, тату, чи ні? А вовк у сніг заритися може, доки вони пролетять, і пролежати в снігу до темноти?

— Ти говориш, синочку, наче ти із Сіроманцем за однією партою сидиш, — сказав тато.

— Сидіти-то я не сиджу, а Надія Петрівна каже, що треба оберігати не тільки воду, повітря та ліс, а і звірів... А вовка я, може, люблю, тату! — Сашко став на лижі й пішов до школи. Над ним і вовчим слідом від кузні пострекотів вертоліт. (...)

Сашко проковзав галявиною повз дуби на біле поле, білим полем доходив до школи, як вилетів над лісом вертоліт, полетів на село, потім чомусь розвернувся й полетів своїм животом на Сашка. Вертоліт почав знижуватися. Сашко сів на сніг. Вертоліт здув із Сашка й шапку, і шарф, мало кожушину не зніс, обзавірюшив, піднявся та полетів.

— Син нашого голови! А я думав — вовк... — У Чепіжного сіпалося око.

Учителька Надія Петрівна ввійшла в клас:

— Добрий день! Сідайте... Сашко, це правда, що з вашого села сьогодні втік із кузні Сіроманець?

— Утік, — відповів Сашко й сів. (...)

— Діти, де живуть вовки?

— У лісі, — хором відповів клас.

— У лісі. Правильно. А от ти, Сашко, ходиш лісом до школи. Невже тобі немає асфальтової дороги?

— Надіє Петрівно, — важко підвівся Сашко, — хай нею ходить хто хоче, а я люблю лісом.

— От скажи, Галю Грушецька, про що я розповідала на минулому уроці?

— Про Індію. Про тигрів-людоїдів, — тонким, як ліщина, голосом відповіла над головою Сашка Галя Грушецька.

— А в нас тигрів немає! — скинувся Сашко. — І ще ви говорили, Надіє Петрівно, що звірів треба оберігати... А я вовків не боюся, бо якраз на тій моїй стежці до школи я нікого не боюся.

— Чому? — спитала Надія Петрівна.

— А тому.

— Мусиш бути, Сашко, чемнішим.

— (...) Вибачте.

Сашко подивився на біле вікно, на біле небо, з якого наче й ніколи не гримів грім, і ластівки не літали по ньому, і запитав:

— А коли діти, приміром, такі, як ми, залишилися після війни без батьків, то їх держава врятувала?

— Так, — сказала Надія Петрівна. — Держава дала їм дитячі будинки, школи, харчі, одежу.

— А тепер людям старим? — домагався Сашко.

— Наче ти не знаєш, Сашко! — скрушно відповіла Надія Петрівна.

— А якщо хто осліп?

— Чому ти про це запитуєш? — насторожено підійшла до Сашка вчителька. — Відповідаю: держава посилає таких людей, ну, наприклад, в Одесу, у знамениту на весь світ лікарню імені Філатова. (...)

Сашко й Галя Грушецька йшли світлим лісом додому: на одній лижі човгав Сашко, на другій — Галя.

Унизу маленькими чорними стовпчиками по асфальтовій дорозі плентався гурт школярів.

З лісу хотів, було, посвітити місяць, але не встиг: пішов сніг на сніг. До лиж стало налипати, і Сашко сказав Галі Грушецькій:

— Знімай лижу, налипає, візьми на плече. Будемо брьохкатися. Пройшли, пройшли й стали. (...)

— Давай постоїмо, — сказала Галя Грушецька. — Важкувато. (...)

Сонний ліс тихо спав у таких, як і сам, сонних снігах.

— Що то, глянь — хтось іде! — чужим, не своїм голосом сказала Галя Грушецька.

Від села полем до яру сунуло шестеро душ людей, за спинами темніли якісь клумаки, у руках угадувалися рушниці.

— У засідку на Сіроманця. Дядько Чепіжний хоче, видно, добряче змерзнути... Так їх Сіроманець у лісі й жде: нате мене, уже бийте, бо шкода мені ваших носів — можуть повідмерзати в лісі!..

1. По ночах Сашкові снилися

А ліси

Б вовки

В айсберги

Г глинища

2. У селі головою колгоспу був

А Василь Чепіжний

Б Олександр Степанович

В Побігайло

Г Шевчук

3. Установіть відповідність.

4. З яких слів Василя Чепіжного під час першої зустрічі із Сіроманцем стає зрозуміло, що він недобра людина?

5. З чого видно, що тварини відчувають добрих і лихих людей, ставляться до них по-різному?

6. Про вдачу Сашкового батька читач дізнається з описів зовнішності й учинків чи з його розмов? Охарактеризуйте цього героя.

7. Знайдіть опис Сіроманця й прочитайте його. Як ви вважаєте, цей опис характеризує вовка як позитивного героя чи негативного? Чому?

8. Прочитайте інтерв’ю Василя Чепіжного для районного радіо й газети. Чи справедливе зауваження йому зробила баба Маня?

9. Який момент у прочитаній частині повісті найбільш емоційний та напружений?

10. Який художній твір із зарубіжної літератури розповідає про хлопчика, який не боявся хижих звірів, а, навпаки, дружив з ними? Чи є в ньому люди, схожі на Василя Чепіжного?

11. Перекажіть сцени зустрічі Василя Чепіжного та Сашка із Сіроманцем.

12. Випишіть із першої частини повісті найкрасивіший опис природи (пейзаж) і визначте в ньому порівняння, епітети й персоніфікації.

1. Прочитайте другу частину повісті М. Вінграновського «Сіроманець».

2. Знайдіть у мережі Інтернет або в спеціальній літературі інформацію про вовків, їхній спосіб життя, поведінку з людьми (за бажанням).

Тим часом Сіроманець тікав. Пахли здалеку кошари та ферми, пахли села, але він ухилявся від тієї знади й нанюхував степ. Кілька разів він зупинявся, піднімав голову в небо й слухав, чи не летить вертоліт. Забіг аж до лиману. Лиман тієї зими не замерз. Вовк підійшов до води, лизнув її солонини й зрозумів, куди йому треба бігти: бігти в солоні степи, у солончаки, де хоч і немає лісів, але й мисливців не мусить бути. (...)

Сіроманець сховався на полігоні. Далеко в піщаних неродючих степах він надибав на полігон і наче знав — відчував, що тут йому буде спокій.

Фанерні танки, старі віджилі машини стояли в цій мертвій зоні, — ні деревини, ні куща, — сніги, та піски, та воронки від бомб.

Старші льотчики навчали молодих улучати в ціль із неба: над вовком розламувалося небо, і літаки починали своє навчання.

За кілька днів Сіроманець вивчив їхній графік, достоту залазив у якусь воронку, коли літаки були ще далеко, і там спокійно перечікував смертоносний тайфун з вогню та сталі. Потім приїздили льотчики, оглядали свою роботу; вовк одбігав від них подалі, не потрапляв на очі. Зате по ночах було тихо. Така тиха благодать наступала, якої, мабуть, не знав жоден вовк у світі. Ніякий Чепіжний не заходив сюди, не морочив голови гарячий гавкіт собак. Басували вітри по відкритій рівнині, галасали наввипередки, лопотіли білими сніговими полами, навивали малим молодим вітрам старі степові пісні.

З харчами, правда, було слабувато: миші-полівки, та й усе. Інколи який заєць забігав уночі в це біле привілля, не розібравши, куди він забіг... Зайцями вовк не перебирав ніколи, а особливо в цю полігонну зиму.

Одного разу, коли літаків прилетіло особливо багато й вовка разом з його воронкою підкинуло в небо (він навіть подумав, що він уже не вовк, а птиця) та опустило в чорно-біле місиво, Сіроманець оглух. (...)

З тієї миті прильоту літаків він не чув своїми запечатаними вухами. Не чув і вибухів бомб. Згодом на полігоні настали, видно, канікули, літаки не з’являлися, і вовчі вуха наче відійшли. Він став навіть тихенько наспівувати собі під ніс і слухав хоч щось, принаймні свій голос.

Біда прийшла з неба. Повалили такі могутні сліпі сніги, що навіть і він, Сіроманець, злякався: він добре знав, чим ці сніги йому пахнуть. Удень і вночі він рився в снігах, орав їх лапами й зубами, але небо наче прорвало, і жодної миші, як на гріх!

Сіроманець охляв. Він часто провалювався в сніг з головою, годинами лежав, збираючись з останніми силами, щоб виповзти на поверхню й поповзом добиратися: куди — невідомо.

Нарешті однієї ночі підморозило. Сіроманець зрадів, але на лапи зіпнутися не міг, безсилі лапи вже не носили його. Він ліг на спину й покотився з горба покотом. У білому колесі землі й неба він викотився на дорогу, де слабо пахло конем і старою соломою. (...)

...Сіроманець уже не котився — його котив вітер. Уночі подув такий степовий надлиманський вітер, що захилиталися навіть скирти. Вовка закотило в лісосмугу, він обійняв лапами якусь деревину, навіть учепився за неї зубами, але вітер відірвав його й від неї. Його котило на вогні невеликого висілка, і він нічого не міг удіяти: тільки-но ставав на свої вкрай знесилені лапи, як вітер здував його й робив своє...

Знайшли його льотчики. Уранці капітан Петро Лях біг на фіззарядку й за щось зачепився, упав. Витрусив сніг з-під майки, придивився — собака. Собак у їхньому молодому висілку ще не було. (...)

Льотчики чобітьми повідкидали з вовка сніг.

— Цуценятко — слава Богу! — сказав Петро. — Щось змахує на вовка. Андрійку!

Прибіг Андрійко Лях, став на коліна, придивився й прошепотів:

— Вовк... Тату, це вовк! Не канадський, не кордильєрський, а наш степовий, польовий вовк!

— Замерз, бідолаха... Чи, може, убили? Але хто? — звернувся Петро до товаришів. — Ніхто в нас ніколи не стріляв. (...)

Льотчики побігли на спортивний майданчик. Андрійко Лях схилився над Сіроманцем, відгорнув йому сніг від пащі — під пащею сніг трохи відтав. (...)

— Тату! Тату, а вовк живий!

Доки біг тато з товаришами, Андрійко потягнув вовка до гаражів:

— Тату, розпалюй плитку в гаражі, я його тягну. Він дихає, хоча й помирає.

— Не тягни! Покинь, бо може вкусити, — з порога крикнула Андрійкова мати.

— Не вкусить! Він непритомний! І, видно, голодний, диви, які ребра, тому й прийшов до нас при такому вітрі та при зимі.

Андрійко заволік Сіроманця в гараж, підстелив під нього стару куфайку. Петро Лях нагримав на сина:

— Не підходь до нього! Якщо вовк, то нехай буде вовк. Але ти мені до нього не підходь!

Андрійко підійшов і сказав:

— Тату, ти не знаєш вовків.

Петро Лях розпалив плитку, його товариші-льотчики миттю збили в кутку гаража вовкові клітку з дверцями, принесли м’яса та води.

Петро Лях сказав:

— Хай полежить до вечора, може, одійде.

— Прилетимо, а там побачимо...

— А що ми з ним будемо робити, якщо він оклигає? — запитав Андрійко. — Тату, хай живе в нас! Я ж то всіх вовків знаю тільки по картинках, а це ж справжній. І такий здоровенний!

— Побачимо! — сказав Андрійкові тато й з товаришами пішов до зелених машин.

Вовк підняв носа — пахло бензином і м’ясом. Нанюхав м’ясо, з’їв. Десь далеко на полігоні зірвалися бомби, вовк ледь-ледь їх почув з далеких степів. Потім він обнюхав куфайку, прислухався: за стіною хтось ходив. Андрійко й висілкові хлопчики попритуляли замерзлі помідорні вуха до гаража. (...)

— Кажи, ти є?

— У-у-у, — тихо відповів вовк.

Андрійко скочив на ноги:

— Ви чули — він говорить! Він упізнав мене по голосу! (...)

Минули дні, і не раз можна було бачити Сіроманця в ярах за висілком: він сидів і терпляче чекав, доки Андрійко Лях покатається на лижах зі своїми однокласниками. Хлопчики гасали навколо Сіроманця, перекидалися, падали, сварилися, виходило часом не без бійки та сліз: тоді Сіроманець подавав голос, і вся ватага рушала за ним снігами у виселок додому.

Віднині Андрійко, Андрійкова мати та Сіроманець стали далеко виходити в степ і слухати в небі ревкіт реактивних літаків, ждати з аеродрому Андрійкового тата з товаришами. Вовк, зачувши «газони» ще за горбами, мчав їм назустріч.

Петро Лях пригальмовував, Сіроманець ускакував у машину, щасливо повискував. Льотчики видовбали ломами в мерзлій землі Сіроманцеві яму під лісосмугою, укрили її соняшничинням, і він став там жити, аби не нюхати бензину в гаражі, їсти йому було що, та він тепер і сам добував дещо в полях, щоб не засиджуватися. (...)

— Коли?! — кричав блідий Петро Лях до своєї дружини.

— Після обіду... узяв лижі й пішов...

— Сам чи з вовком?

— З вовком...

Петро Лях вискочив у темінь. Вітер зі снігом збивав з ніг.

— А може, він до кого зайшов? — Петро Лях кинувся назустріч товаришам-льотчикам.

— Оббігали всі будинки — нема!

— Давайте ракетниці! Швидко! — крикнув Петро Лях, а сам, як птах проти бурі, заточуючись і провалюючись у темно-білі снігові вирви, подався до лісосмуги, до вовчого пристановиська.

Вітер розніс соняшничиння, яма завалена снігом, вовка не було.

— Ага-га-га! — у відчаї закричав Петро Лях у степ, але вітер задув його крик назад до рота.

Блідо-розмиті ракети повисли над висілком.

Кілька «газонів» рвонулися від висілка в сніговий здиблений океан, але й вони потонули в ньому, поглухли. Вовк тяг Андрійка за комір. Вітер підганяв їх на снігових белебнях, але як тільки вони скочувалися в яр і треба було знову підійматися вгору — отут Сіроманцеві доводилося похекати та попріти. Тоді вовк закидав Андрійка собі на спину, розсував грудьми свіжий сніг, лапи ставали на твердіше, і з такою швидкістю вони посувалися до висілка.

Вовк жалібно вив. Покидав Андрійка, сам відбігав, вив на всі боки, прислухався, повертався до Андрійка знову, знову закидав його на спину й ніс далі. Андрійко обнімав вовка руками й ногами, щоб не зсуватися, щоб вовкові було легше.

Льотчики з ракетницями та ліхтарями вийшли за лісосмугу, але що ти його побачиш чи почуєш у цьому шипінні, ревінні, стогнанні, летінні?

Вовк поклав Андрійка на сніг і почав рити в снігу яму. Вирив яму, зсунув туди Андрійка й сам ліг біля нього. Сніг і вітер засипали їх швидко, охоче. (...)

Раптом вовк насторожився: йому почулися постріли. В одну мить він вискочив з ями й завив. Так він ще не завивав ніколи. Усе своє життя він завивав з голоду або з горя. Тепер в його завиванні була надія та радість.

— Вовк! — крикнув Петро Лях. — Я чую вовка!

Андрійків тато скинув кожуха, щоб легше було бігти, поскидали із себе кожухи його товариші-льотчики, і всі вони кинулися на вовчий голос. Раз по раз стріляючи з ракетниць, вони на мить зупинилися, щоб не збитися з вовчого завивання.

— Он він темніє! Он! — ледве перевів подих Андрійків тато. Знесилений вовк ліг на спину, лизнув того снігу з вітром. Підбіг Андрійків тато, підбігли його товариші-льотчики й побачили Сіроманця. На його спині лежав Андрійко. Андрійкова мати плакала та розтирала снігом йому руки, щоки, вуха, ноги.

— Заїхали ми не так і далеко, — виправдовувався Андрійко. — А заметіль почалася ну в одну мить...

— А ти не бачив по небу, що заметіль починається? — Андрійковому татові потроху відлягало від серця. (...)

— Тату, а де вовк? — раптом запитав Андрійко та встав.

— Справді, де вовк? — перепитав Андрійків тато й вибіг у коридор. У коридорі вовка не було. Вибіг на вулицю — немає. Андрійків тато схопив ліхтаря та, як був роздягнений, так і побіг до лісосмуги.

Вовк лежав у себе вдома. Розгріб сніг і влігся на ньому під вітром, що свистів над ним на всі свої пальці...

Андрійків тато важко зайшов у кімнату... (...)

— Є, — сказав він. — У себе вдома. Приготуй, жінко, вечерю. Понесу йому щось повечеряти...

Дихнула весна з лиману. Теплий погляд весни зупинився найперше на снігах — й осіли сніги. Навпроти сонця вдень засокотіли з-під них золоті струмки. Вологими ночами Сіроманець покрадьки зачав виходити в степ і там непорушно сидіти. Щось бентежило його вовчу душу, кликало її на ноги.

«А ти думав як, Сіроманчику, це вже нам з тобою кінець? Ну, скажи, думав?» — не покидав його голос Сашка.

Сашко стояв під грушею та слухав, як шуміла ярами весняна вода. На городі лежав опівнічний туман. Попискували сонні горобці під дахом. Пахло далеким вітром, якого вчора звечора не було.

— Засумував чомусь наш Сашко, — тихо говорила в пітьмі мати, — і вчитися гірше почав, і все йому валиться з рук. Ти помітив?

— Може, переростає, — тихо відказав батько. — Та воно й весна... Може б, йому десь на літо путівку до моря... (...)

Сашко зайшов у коридор.

— Це ти, сину?

— Тату, а у вовка вікно є?

— Вікно? Яке вікно?

— У лісі, чи де він там живе... Бо йому ж то треба дивитися, щоб не вбили.

— Нема в нього вікна, синочку.

— А вовк у лапи замерзає?

— Ще й як.

— Тату, от коли б я та був вовком, я б теж замерзав?

Його обійняв теплий сон: пливли білі айсберги в океані повз хату під голою грушею далеко. Вовка не було. (...)

— Дядьку Василю! — гукнув Чепіжного від воріт Сашко. — А йдіть-но сюди, я вам щось покажу!

— Що там іще на мою голову? — Чепіжний поволі, насторожено підійшов до Сашка.

— Сьогодні наша районна, не бачили? Нате, прочитайте ось.

— «Цієї зими, — почав читати Чепіжний, — у Н-ську льотну частину прийшов пірат польових просторів — здоровенний вовк-сіроманець. Прийшов добровільно. Сам. Пригнав його голод. Крилаті сини неба обігріли, нагодували, і тепер цей степовий розбійник мирно живе в частині, возить дітей на санях...»

— Оце так да... Але як же так, — розгубився Чепіжний, — щоб отак добровільно, сам? Сіроманець. Сіроманець здохне, а не прийде... Може, це його брат? Треба буде поїхати та подивитися.

— Якщо вас пустять, — сказав Сашко. — Частина ж то військова.

— А вовк-то мій! — скипів Чепіжний. — Хто його перший зловив? Я? Я. І козу він з’їв чию? Мою.

— А навіщо він тепер вам? Хай собі в них живе.

— А збитки за козу? Я своє дарувати «за так» не звик!

— Ви зловили його, — гостро сказав Сашко. — Але ж Сіроманець утік!

— А хіба я винен, що його хтось відпустив, — обурився Чепіжний. — Може, ти?

— Я, — відповів Сашко.

— Ну да... — засміявся Чепіжний. — Сіроманець перекусив би тебе, як сірника! Отак: тільки хрусь! — Чепіжний навіть показав, як би перекусив його Сіроманець.

Після обіду, коли добре випогодилося, Чепіжний поїхав до Сіроманця. Не забув прихопити із собою й ту фотографію, де його перескакує Сіроманець: Сіроманця там було видно «на всі сто». (...)

Сашко забіг за Галею Грушецькою додому, і дорога до школи в цей день сміялася на сонці досхочу. Весело й тепло було шпакам. Шпаки підвели в небо від щастя заплющені очі й співали так, що аж ноги під ними тремтіли, і земля співала, як шпак. Над озером обнімалися шиями коні. Блакитними квітами розцвіли більші й менші калюжі. Ліс, так той наче поклав собі руку на серце й тихо благословляв журавлине крило над собою в осяянім небі, і мураху з підтягнутим за зиму животом, і свою лісову стежину, що просихала в Сашка на очах. Сашко став роззуватися.

— Ти що? — спитала Галя Грушецька.

— Погасаю босяка, — і Сашко, нагнувши шию, побіг наввипередки зі своєю тінню. Коли Сашкова тінь налітала на клапті снігу — вона голубіла, налітала на попелясте торішнє листя — темніла. Отак позмагавшись зі своєю темно-голубою тінню, Сашко підбіг до Галі Грушецької та захекано запитав її:

— А ти знаєш, ким я буду?

— Ким?

— А лісником!

Чепіжний повернувся додому на другий день. Заїхав мотоциклом на подвір’я й так і сидів на мотоциклі, не злазив. Побачивши господаря, Геракл одразу звалував від хати світ за очі — на город. Сидів Чепіжний довго, і грязюка на плащі стала підсихати навпроти сонця, узялася синюватим туманом, наче Чепіжний горів.

— То що, дядьку? — спитав Сашко. — Здрастуйте.

— Іди-но сюди.

Сашко підійшов.

Чепіжний витяг з-за пазухи кольорове фото:

— Дивися. Він?

На Сашка глянув Сіроманець. Біля нього стояв Андрійко Лях і льотчики.

— Він, дядьку, він. Сіроманець. А поправився як! Ще більший став. Ну то й що?

— Війна триватиме, — похмуро прокричав Чепіжний.

— Як триватиме? Не віддають?

— Утік і від них Сіроманець! На цьому тижні втік. Добре людьми сказано: «Скільки вовка не годуй...» А годували ж його там як, а як дивилися за ним! За малою дитиною так не дивляться — утік! (...)

— То що ж ви тепер думаєте робити?

— Почнеться другий тайм. Боротьба триватиме. Хто кого. (...)

«Утік! Утік! Тепер він прийде до мене неодмінно! Але ж тут Чепіжний зі своїм "другим таймом”, будь він неладен! — думав Сашко. — Треба порадитися з татом: як тато скаже, так і буде». Але Сіроманець не прийшов і місяць, і другий. На вулики в садах облетів і поприлипав вишневий цвіт, розцвіли на городах маки, і літо стало обома ногами на свій поріг.

Сашко здавав екзамени. Уставав раненько, ішов купатися, приходив, сідав за підручники, потім одягав нові штани, білу сорочку, галстук, ішов до школи, здавав екзамен, ішов зі школи, й одного разу... Сашко не повірив своїм очам: на стежці перед ним стояв Сіроманець! Високий, широкогрудий, з великими димчастими незрячими очима.

— Здрастуй... — самими губами сказав йому Сашко. Сіроманець плакав. Великі срібні сльози котилися по його морді й падали на пісок під лапи.

Сашко обійняв його за шию, але в цю мить вовк відскочив від Сашка в ліщинник. Сашко оглянувся: стежкою від школи бігла Галя Грушецька. (...)

Сашко зважився:

— От коли б твоєму татові я привів сліпого вовка, він би його вилікував?

— Вовка?

— Так.

— Сліпого?

— Так.

— З казки?

— Ні. З оцього нашого лісу. Сіроманця. Сіроманцю, Сіроманцю, іди сюди, не бійся. Зі мною Галя Грушецька. Іди сюди, Сіроманчику...

Галя Грушецька як стояла, так і сіла: з ліщини вийшов Сіроманець.

— Галю, устань і не тремти! — наказав Сашко. — Це Сіроманець. Він мій друг. Він сліпий. Він давно вже осліп, ще до того, як ускочив до Чепіжного в яму. Сіроманця треба вилікувати, аби він прозрів. Тато твій зможе?

— Аби-то я знала... — швидко заговорила Галя Грушецька. — Узимку приводили до батька сліпого бичка...

— І що?

— Так і відвели...

— Тоді діло пропаще, — сказав Сашко. — Ти розумієш, аби Сіроманець був зрячим, то він би пішов у краї, де вовків люблять. А сліпим він не знає, куди йти, от він і вештається під рушницею Чепіжного й таких, як Чепіжний... Будемо щось думати.

Увесь вечір у верболозі біля озера Сашко з білого алюмінієвого дроту плів Сіроманцеві намордник. Галя Грушецька циганською голкою з дратвою до нашийника з їхнього теляти пришивала Сашків пасок для повідка.

— Може, я там забарюся, — тихо сказав Сашко, — ну, скільки я там можу пробути? Ну, від сили три дні, подивлюсь, як там що, мені аби його пристроїти, але, може, я там забарюся, то ти вже прийди до моїх батьків і розкажи все чисто, як є.

— Не заблудишся?

— Дорогу я знаю. З батьком не раз бував.

— А харчі на дорогу?

— Добре, що ти нагадала.

— Я тобі приготую.

— І мені, і вовкові. Тільки не вари манної каші, ми з вовком її не любимо, — засміявся Сашко. — Прив’яжеш харчі ось до цієї гілки, щоб собаки вночі не вкрали.

Удосвіта Сашко потихеньку вийшов з дому. На столі в його кімнатці біліла записка: «Тату і мамо, мене не буде кілька днів. З шафи я взяв 50 карбованців. Сашко».

Низький туман застелив город. З городу над картоплями стирчали самі лише мокрі макові голови. На леваді стало холодніше, а туман — вищим: якраз Сашкові по шию. Тепер над туманом мокрою маківкою пливла Сашкова голова. Біля озера Сашко зупинився. Було тихо, тільки з очерету очеретянки співали, не як люди. Головами вниз до води вони висіли близенько від Сашка на очеретинах, тим часом верба його скупала росою. «Нічого собі клумачок наклала, — подумав Сашко про Галю. — Наче на війну!» З блекоти вигулькнув Сіроманець, вискнув, підбіг до Сашка, поклав йому лапи на плечі.

— Доброго ранку, — сказав Сіроманцеві Сашко. — Що снилося? Нічого? Поснідаємо в дорозі, а тепер — бігом!

Вони бігли під жайворонками світанковим полем. Била роса по колінах. Над білою гречкою гундосив, видно, безхатній джміль. Сонця на землі не було, але вгорі, у небі, жайворонки були золотими.

— Будемо бігти, доки не впадемо, — говорив Сашко Сіроманцеві. — А як упадем, отоді вже будемо лежати. До Одеси лісу не буде. Яри та байраки. Мені одне: аби ти не забоявся трамваїв.

Бігли вони степовими дорогами. Коли ж попереду чи позаду них з’являлась якась машина чи трактор — ховатися було де: соняшники, пшениці, лісосмуги. Як їхало щось далеченько, то не ховалися й зовсім: мало що, хлопчик біжить із собакою, що ж тут такого? Буває, собаки й самі бігають по полях. Є такі собаки. А який це розумний буде бігати зранку дорогами з вовком? (...)

— Завертаймо в лісосмугу. Подамося горою. Яри та вибалки для нас закриті. Це тобі не зима...

Села пішли під черепицею, стіни з білого й жовтого ракушняка, але обминати їх було легше, сіл у цих степах небагато. Зате сонця більше. Навіть Сашкова тінь ховалася під Сашка від такої жаріні. Сіроманець висолопив язика й поклав собі на плече. (...)

Сашко дістав із клунка пляшку води, напився сам, дав напитися вовкові.

— Уперед, Сіроманчику! Поснідаємо ввечері! Отут нам якраз половина дороги. Польові стежки, цвіт гороху й гречки, літній вилинялий вицвіт неба, сірий цвіт каміння по кар’єрах, клунок на палиці на плечі. Одеси з морем не видно, сонце в хмари сідає. (...)

— Падаю з ніг, — сказав Сашко Сіроманцеві. — А тут ще гримить на нашу голову. Шукаймо якусь халабуду.

З-поза лісосмуги виїхала гарба із соломою чи сіном, Сашко й вовк лягли на землю.

— Бачиш — повна гарба. Виходить, десь недалеко скирта...

Вони пройшли за лісосмугу. Сашко не біг, ішов, ледь тягнув ноги, як назустріч затемніла скирта сіна.

— Спробуємо переночувати в ній. У разі чого — буди мене. Ти чуткіший. А ось і озерце біля неї. Треба буде скупатися. Не прийдемо ж в Одесу такими замурзаними.

Сашко вигарбав у скирті невелику печеру, дістав із клунка вечерю, розклав усе достоту: вовкові — м’ясо, собі — сир, цибулю, млинці.

— Побігли скупаємося, повечеряємо, бо завтра вранці в нас ще дорога. (...)

Сашко заснув. Сіроманець усівся біля нього й мав роботу: з поля не вгавали перепілки, у скирті не спалося мишам, з озера сплескувала риба. Перед досвітком вовк насторожився: здалеку почувся скрип коліс по нерівній дорозі й запахло кіньми. І те, і друге наближалося, і ось темна підвода, запряжена парою коней, випірнула з поля. До скирти, правда, не доїхала, а повернула до озера. Троє чоловіків скинули з воза човна, спустили на воду, один відплив на середину води, а другий пішов берегом — затягли сітку. Третій стримував коней, вони шарпалися з його рук, хропли: видно, зачули Сіроманця.

— Іване, ти сходи принеси їм сіна, — почулося з човна, — не понаїдаються ніяк!

Іван прив’язав коней до сухого стовбура, укопаного при березі, а сам пішов до скирти. Ішов він, як на зло, просто на Сашка та Сіроманця.

Сіроманець понюхав сонного Сашка, звівся на лапи й вийшов з-за скирти назустріч непроханому гостеві. І сів. Іван подумав на Сіроманця, що то пеньок, і хотів було його обійти. Але Сіроманець пересік йому дорогу й сам собі сказав: «Я — вовк!»

— Вовк!!! — крикнув Іван і кинувся тікати до коней.

Коні відірвалися, побігли. Сіроманець неквапливими стрибками, аби налякати, оббігав озеро. Той, що був на човні, перекинувся у воду, нічний товариш його із сіткою на березі покинув сітку й залопотів у поле.

Сашко прокинувся. Сіроманець уже дихав біля нього. Нічним полем від озера втікало троє.

— Тепер тікаймо й ми, — прошепотів Сашко.

Стрілка показувала «Одеса — 5 км».

Сонце стояло на п’ять пальців від горизонту. Шосе двигтіло від машин. Сашко зійшов у кювет, через лісосмугу зайшов у соняшники.

— Одеса, — сказав він Сіроманцеві. — Зараз ми тебе приберемо по-^$^#городському. А реп’яхів! А соломи! Ну, хто в такому костюмі тебе вчив приїжджати в Одесу?

Сашко пообривав із Сіроманця реп’яхи, алюмінієвим гребінцем розчесав боки, шию, голову, одягнув намордник. Собі ж до коліна приклав галстук, розгладив, пов’язав.

— От ми з тобою й на людей стали схожі. Пішли. Тільки не біжи, не рвися, іди біля мене тихо та смирно. (...)

У самій Одесі Сіроманець занервував: на вулицях траплялися собаки й собачата, на таких, як і він, повідках, але, зачувши його, одні в паніці рвалися з рук господарів тікати, а другі ошкірювалися на нього, бризкали слиною, кипіли очима, повними зненависті. Сіроманець сопів у намордник, по шкурі пробігали дрижаки. У таких випадках Сашко прискорював ходу або забігав у якийсь під’їзд, і там вони із Сіроманцем перечікували. (...)

— Куди батьки дивляться? Таке страховисько дитина водить!

Сашко зайшов у тихий двір лікарні. (...) Перше, що впало Сашкові в очі: густий бузок біля сарайчиків під червоною марсельською черепицею. Туди він і повів Сіроманця.

— Стій отут, Сіроманчику, і не ворушися. Я миттю все розізнаю.

Від лікарні до моря було недалеко, і дачники чи курортники спускали з повідків своїх собачок, аби вони погуляли саме в цьому місці біля лікарні, де в глибині синіло море. (...) І треба ж було цьому народу зачути вовка!

Сашко пройшов коридор першого поверху — ніде нікого. Піднявся на другий поверх: літня жінка в білому халаті натирала шваброю підлогу.

— Здрастуйте! — привітався Сашко. — Скажіть, будь ласка, а де у вас той лікар, що лікує очі? Я здалеку, і в мене мало часу. Але я хотів би з тим вашим лікарем поговорити.

— Приходьте після обіду, — відповіла жінка, не підводячи голови. — У нас — обід. Тридцять перша кімната.

На лікарнянім подвір’ї знявся собачий лемент і ґвалт. З вікна Сашкові було видно дахи сарайчиків чи складів під червоною марсельською черепицею: на цю черепицю один за одним з криками й сльозами вилітали й падали фокстер’єри. Вони підстрибували у вікні, як м’ячі, і падали на черепицю.

— Що там за ґвалт? — занепокоїлася прибиральниця.

Сіроманця обступило в бузку все собаконаселення району, він відступив до ракушнякової стіни паркану, далі вже було нікуди, а воно лізло, його було багато, тоді Сіроманець перекусив намордник і став хапати їх за загривки та викидати на черепицю. Сашка, йому здалося, дуже довго не було, позаду — стіна, тоді Сіроманець перескочив через стіну та щез.

Сашко кинувся в бузок, вискочив на вулицю, в один провулок, у другий провулок, покликав Сіроманця над глиняним урвищем понад морем — сів і заплакав. (...)

Сіроманець прийшов у Сашкове село, минув пошту, контору, зупинився перед хатою Шевчука. Постояв. Почекав, доки з хати вибіжить з рушницею Шевчук і смальне по Сіроманцеві. Той не вибігав. Скавуліла лише у дворі його собака. Сіроманець підійшов до хати Побігайла. Не вибіг і Побігайло. Усі були в полі, косили горох.

Найдовше стояв Сіроманець перед будинком Чепіжного, але й Чепіжного, на його превеликий жаль, не було на цей раз удома: косив горох.

На цей раз Чепіжний укохкав би Сіроманця, який прийшов помирати сам...

Сашко зліз з одеського автобуса й полем побіг до лісу. У лісі Сашко ходив до вечора, кликав Сіроманця в глинищах... Сіроманця не було.

Увечері, пізно ввечері Чепіжний поїхав на Київ: повіз Вовкодавиху з її дітьми на базар.

Сашко й Галя Грушецька бачили, як буксував його мотоцикл під горою...

Сірий степ з вовнистими хмарами лежав у Сіроманця перед лапами.

«Ого-го!» — сказав собі вовк і почав ловити в траві коників. Ловитися коникам не хотілося, і вони стрибали від зубів Сіроманця через Гіндукуш на Гімалаї... Тоді Сіроманець ліг на спину, підняв лапи, і на його лапи западав дощ, за дощем — сніг, аж до тих пір, коли на кожній його лапі не звили собі гніздечка сорокопуди1... Бігла біла вода, відцвітав пізній глід, пищали сорокопуденята, і синє небо переходило в небеса.

1 Сорокопуд — невеликий хижий птах із загнутим дзьобом і кігтями.