Григір Тютюнник (1931-1980)
- 10-01-2023, 15:43
- 198
5 Клас , Українська література 5 клас Авраменко
ГРИГІР ТЮТЮННИК
(1931-1980)
Григір Тютюнник народився в селі Шилівці на Полтавщині. Його дитинство було дуже складним. Голодні 1930-і роки забрали діда, тоді Григір перестав ходити й говорити. Коли хлопчикові було шість років, заарештували його тата, більше він його й не побачив. Пізніше батька визнають невинним, але посмертно. Усе життя письменник згадував його з ніжністю: «Я тільки трішки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голові якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким». А потім були роки воєнного лиха...
Григір навчався в ремісничому училищі, куди пішов заради одежини й семисот грамів глевкого хліба на день. Саме цей хліб і допоміг йому з мамою вижити в голодні післявоєнні роки. Пізніше він навчався на філолога1 в Харківському університеті.
1 Філолог — фахівець з мови й літератури.
Перші твори писав російською, потім — українською, у цьому допоміг його брат — відомий письменник Григорій Тютюнник. Значну частину своїх творів Григір Тютюнник написав для дітей. У 7 класі ви здійсните подорож сторінками автобіографічної повісті «Климко», а зараз пропонуємо вам прочитати оповідання «Дивак» про маленького школяра, який умів відчувати красу природи й бути особистістю.
ДИВАК
Оповідання
(Скорочено)
На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками: одна — бором, друга — річкою. Сюди зручніше, та в зазимки лід на річці тоненький, так і зяє чорною прірвою. Тому кожного разу, коли Олесь виходить з дому, мати наказує йому:
— Гляди ж, сину, річкою не йди. Там ще лід молодий.
Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути весь світ.
Олесь любить зиму. Йому подобається робити перші протопти в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах — вони стають тоді голі та сором’язливі, як стрижені допризовники.
Іще любить Олесь малювати на снігу всяку всячину. Присяде навпочіпки й водить пальцем сюди-туди. Дивись, хата виходить, з бовдура1 дим валує, а на тину півень горланить, розчепіривши дзьоба ножицями. Олесь пхає закляклого пальця в рот і, гримаючи чобітком об чобіток, милується своїм творінням, аж доки хтось не гукне з двору:
1 Бовдур — димар.
— А чого ото ти, парубче, не йдеш до школи? Ось підожди, я матері скажу!
Олесь підскочить, як злякане пострілом звірятко, засміється тоненько: гі-гі, — і подасться в сосни.
У бору снігу мало. То там, то сям проглядає крізь порошу2 трава з примерзлими до землі зеленими чубчиками, стримлять низенькі пеньки з жовтуватою, немов старий мед, смілкою на зрізах. Тихо навкруги й затишно. Тільки часом шелесне по гіллі вальок снігу, струшений вітром із верховіття. Десь неподалік чути: цюк-цюк-цюк, — дятел порається. Олесь нахиляється, крекче, пильно мружить око. Пальтечко в нього товсте, а сам тонкий; важко нахилятися: дух спирає, під очима набряка, тому кожен сучок птицею вздрівається.
2 Пороша — перший сніг.
Аж он під старою сосною латка шишок рябіє. Ба! Ще одна впала. Ось де він, дроворуб! Олесь стає навшпиньки й крадькома пнеться на косогір.
Зачувши людину, дятел перестав цюкати, повів гартованим дзьобом з боку в бік і націлив його на Олеся: чого тобі тутечки? Здригнувся, хльоснув крилом по корі й зник, залишивши у вузенькому дуплі шишку. Олесь хотів дістати її й покуштувати, але передумав — і притулився вухом до стовбура. Його ледве помітно розгойдувало, під корою щось жалібно скрипіло, а внизу під підошвами в Олеся ворушилося коріння — помирає сосна... Олесь нагріб чобітками снігу під окоренок, утрамбував його гарненько й, вирішивши, що тепер сосна не впаде, погицав через замети до школи.
Ще здалеку побачив міст з гатками по обидва боки. По той бік мосту, через вигін, червоніє крізь біле плетиво запорошених дерев цегляна школа. З бовдурів — дим угору тополиними стовпами. Повітря пахне торф’яним духом і весняним випаром сирих вільхових дров. Ліворуч від мосту чорніють миї, виграючи на сонці блискучими хвильками, — там б’ють джерела; а праворуч, на мілині, де лід міцніший, гасає ватага школярів. Лід гнеться, цьворохкає від берега до берега, здуваючись попереду ватаги, мов ковдра на сіні. З проломин цівками цебенить вода й заливає плесо.
— Ей, Олесю! — кличуть з гурту. — Гайда з нами подушки гнуть!
— Навіщо лід псуєте? — у відповідь Олесь. — Він ще молодий.
Дітвора сміється: дивак.
А Федько Тойкало розбишакувато вишкірив зуби й, указуючи рукавом на Олеся, заволав так, що шия відразу зробилася тоненькою:
— Бий зрадника! — підскочив, тицьнув Олеся ліктем під скроню й зник поміж палями.
Олесь згарячу ніяково всміхнувся, поторкав мокрою рукавичкою тверду ґулю під оком і, ковзаючись, побрів до школи. Під ногами лагідно, мов хмизок у лісі, потріскував лід, а біля ока щось обважніло й сіпалося. Олесь ліг долілиць, притиснув скроню до льоду й почав розглядати дно. Воно тьмарилося мулистим пилком, пускало бульбашки, котрі прилипали до криги, — білі, круглі, як воляче око. Течія розчісувала зелений кушир1, пряли тоненькими ніжками якісь жучки, боком долаючи пружний струмінь. І ввижається Олесеві маленька хата під кущем водяної папороті, а в тій хатці він біля віконця сидить, рибку стереже. Забажав — вийшов. Ніхто тебе не займе. Іди, куди заманеться. Ось карасик пливе. Цап його за пірце: «Добридень, дядьку! Як поживаєте?» Олесь солодко зойкає, щільніше припадає лобом до криги.
1 Кушир — рослина, що росте у воді; водяна кропива.
Раптом поміж куширами промайнула чорна блискавиця й завмерла осторонь довгастою плямою. Олесь підповз ближче, пригледівся й застогнав від подиву: щука! У зубах у неї тремтіла маленька пліточка.
— Пусти, — видихнув Олесь і ляпнув долонею по льоду.
Та щука й не поворухнулася. А плітка зникла. Він підхопився на ноги й став гатити підбором у те місце, де була щука, аж доки під чоботом не хрокнула вода.
Біля школи теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посеред річки поруч зеленої, з ряскою, калюжі й плакав. Під мостом бився обпалі вихор, згортав до купки сухий очеретяний лист і гнав його в берег. Олесь підвівся, запхав книжки в пазуху й поплентався до школи.
На першому уроці було малювання. Старенька вчителька Матильда Петрівна ходила поміж партами й, роблячи загадкове обличчя, повільно говорила: «А сьогодні, діти, ми будемо малювати... горщечок...» Потім дістала з портфеля горщечок та урочисто поставила на стіл.
Діти почали малювати, виводячи кожен своє: той — жлуктичко, інший — ринку або макітерку1. Й оскільки дірку в денці ніяк було передати, то її чіпляли збоку. Олесь старанно скрипів олівцем і натхненно прицмакував. Коли ж учителька зупинилася біля його парти, із зошита на неї, презирливо примруживши око, дивився дятел: чого тобі тутечки?
1 Жлукто, ринка, макітра — види посуду.
— Олесю, адже я наказувала всім малювати горщечок, — суворо сказала Матильда Петрівна. Їй сподобався дятел, але вона добре знала, що таке вчительська принциповість, тому й додала: — Я поставлю тобі двійку.
У класі ввірвався гамірець. Відмінники дивилися на свого вчорашнього побратима співчутливо, а ті, хто вчився через пень-колоду, з радістю чекали на те, що їхнього полку прибуде. Олесь зібрав книжки, виліз з-за парти й рушив до дверей.
— Куди це ти? — здивувалась учителька.
Олесь похнюпився:
— Я так не хо’!
— Як це — так?
— Горщечка отого не хочу малювати.
— Чому?
— Дятла хочу...
Доки Матильда Петрівна думала про долю свого авторитету, Олесь вийшов у коридор, похапцем натяг пальтечко й опинився на ґанку.
У шкільному садку пурхали синички. У бур’янах вовтузилися горобці, скльовуючи реп’яшачі кім’яхи. Десь у вільхах по той бік річки били пеньки: бух, бух. Дзень — сокира сприснула.
Олесь уявив собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози.
Там він блукав до самого вечора. Обмацував холодні пташині гнізда, їв мерзлу калину, доки не набив оскоми. Потім шукав осикові трухляки, ховав за пазуху й, нап’явши пальтечко на голову, дивився: світять чи не світять? У кущах, заплетених осокою, шарудів вітер, попискували миші, а в березі терлись одна об одну вільхи, сповнюючи луг тривожним стогоном.
Сонце пробило в хмарах над байраком вузеньку ополонку, яскравим променем стрельнуло на левади, Олесь радісно мружився йому назустріч, зводив очі до перенісся, ловлячи золоту мушку на кінчикові носа.
Надвечір хмари опустилися нижче, а тополі над селом повищали й набрали войовничого вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядками вибрався на вигін і став чекати, доки випустять школярів. (...)
Біля школи грюкнули двері. Діти товпами посунули по домівках.
(...) На мосту Олеся дожидав Федько Тойкало.
— На попоїж, — сказав ніяковіючи й утиснув Олесеві в руку подавлений теплий пиріг. — Бери, дурний, з м’ясом.
Олесеві не хотілося пирога, але він зрадів примиренню й, щоб віддарувати товариша, хутенько занишпорив по кишенях, дістаючи звідти духмяні верчики хмелю, сухе листя різного карбування, плетене з прядива та волов’ячої шерсті ремезяче гніздо, подібне до башличка.
— Забейкався1 ти, — сказав Федько й почав обминати Олесеві пальтечко.
1 Забейкатися — тут: забруднитися.
Олесь ще дужче захвилювався, ледве не заплакав від щирості й солодкого почуття братерства. Він ухопив ремезяче гніздо й обома руками подав його Федькові. Той заховав подарунок під полу, пом’явся:
— А вчителька сердилася, як ти пішов... ги-ги... страх!
Потім крикнув: «Гат-тя-вйо!» — і подався до річки трусити ятері.
У селі ледь вечоріє, а в сосні вже крони зімкнуло пітьмою.
Олесь біжить підтюпцем і раптом помічає, що дерева теж біжать, кружляють, ховаються одне за одного, немов у жмурки грають.
Олесь зупиняється — і дерева завмирають.
По той бік сосни чути: сани скриплять, коні ширхають і голос діда Прокопа:
— А но-но!
Уздрівши Олеся, дід натягає віжки.
— Сідай, внуче, по солому поїдемо.
Олесь радо вмощується, махає на коней:
— Гат-тя-вйо!
(...) Поминули провалля, майже вщерть занесене снігом. На ріллях цілим хутором замаячіли скирти. (...)
— Діду, чого про мене кажуть — дивак?
— Невстріливий, значить, дивний єси. — Прокіп двома пальцями, як щипцями, ухопився за ніс і висякався так лунко, що аж коні побігли. — Хто ж ото таке патякає? — спитав перегодом.
— Дядьки на вигоні.
— Ет, фармазони1... Ти їх не слухай. — Помовчав. А далі: — Воно, звичайно, правильно. Завзяття в тебе обмаль. Усе чогось у землі порпаєшся. А треба — у людях. Та отак побіля них, отак... Того — ліктем, того — почотом... Гульк — уперед вийшов. А першого не перечепиш, бо не доженеш. О!
1 Фармазон — тут: вигадник.
Олесь винувато підсьорбує носом.
— Діду, чому дятел шишки їсть, а щука — пліточок?
— А то вже хто якого поріддя.
— А я не забрав у дятла шишки, — хвалиться Олесь.
— І вірно. Навіщо вона здалася. Це як путнє щось побачиш — дощечку, скажімо, або гвіздочок — тоді бери.
— Навіщо?
— Пригодиться.
Коли набирали солому, дід часто сповзав із скирти, нанизував солому на ріжняки й гуцав так, що аж ліса скрипіла.
— Товчи, онучку, гніти! — хекав. — А я ще якийсь навильник скину. — І знову дерся на скирту.
Спочатку Олесь надолужував, потім заморився й сів.
— Навіщо стільки беремо?
— Як навіщо? — озвався з пітьми Прокіп. — Це ж собі, а не тещі. Хе-хе! Ти знаєш, що таке теща? Ні? Підростеш — узнаєш. Клята баба.
— А якщо коням важко буде? — своєї Олесь.
Нічого. Зате нам легко. Натопив і вилежуйся собі на печі. Ти відпочинь, а тоді ще пострибаєш. Воно ж таки груз.
Поверталися додому в темряві.
Ліпив мокрий сніг, припорошуючи білим конячі спини. Прокіп хльоскав батогом і лаявся. А Олесь сердито сопів у нього над вухом і підбивав руку. Замахнеться Прокіп гарненько, цьвох — і мимо.
— Не бий, — благає Олесь. — Бачиш: важко.
Прокіп зітхнув і, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до Олеся.
— Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть.
Подався вперед і, обдаючи Олеся прілим духом давно не митої бороди, захарчав у саме вухо:
— Пойняв?
Олесеві зробилося сумно. Закортіло швидше туди, у село, де сніг плете навколо електричних ліхтарів густі рожеві сіті й привітно світяться вікна в хатках.
Попереду білою стіною підвівся бір. Він уже не гув і не шикав на коней.
— Мовчить, — тихо сказав Олесь.
— Снігом забило, — пояснив Прокіп. — Вітер гілля не зрушить.
Дома Олесь не став дожидати, доки дід з матір’ю скидають солому, швиденько роздягся й поліз на піч. Через деякий час у сінях загримали чобітьми, загомоніли.
— Ото ж я й кажу, — говорив дід, — неглемедза він у тебе, Наталко. Дивак... Затопчуть його... Бо воно ж як деревце в пагоні...
Потім дід увійшов до хати, заглянув на піч.
— Змерз, онучку? А ти ножки — на черінь1, а зверху — кухваєчкою...
1 Черінь — площина над зводом печі, на якій сплять, сушать зерно та ін.
Олесь глибше зарився в подушку й тоненько заскімлив. Прокіп підняв брови сторчака.
— Он диви, чого це він розприндився?
— Геть, не займайте його, — сумно обізвалася мати з хатини. — Їжте вже.
— А хіба я що? — мимрив Прокіп. — А йому нічого такого й не казав...
Він їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду.
Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята. Удосвіта знову загули на морозі сосни й закричали півні на горищах. Народжувався новий день.
1. На уроці малювання Олесь зобразив
А горщечок
Б карасика
В дятла
Г щуку
2. Словами Завзяття в тебе обмаль. А треба — у людях. Та отак побіля них, отак... Того — ліктем, того — почотом... Гульк — уперед вийшов Олеся повчає
А мати
Б Матильда Петрівна
В Федько Тойкало
Г дід Прокіп
3. Прочитайте речення.
Зачувши людину, дятел перестав цюкати, повів гартованим дзьобом з боку в бік і націлив його на Олеся.
Синонімом до виділеного слова є прикметник
А гарний
Б гострий
В тренований
Г великий
4. Розкажіть про дитинство Гр. Тютюнника.
5. Доведіть, що твір Гр. Тютюнника «Дивак» є оповіданням.
6. Знайдіть у тексті оповідання вислови вчитися через пень-колоду та їхнього полку прибуде. Поясніть їхнє значення.
7. Що вказує на любов Олеся до природи, коли описується його дорога до школи? Про кого найбільше він дбав, повертаючись додому з дідом Прокопом? Про яку людську рису свідчить така поведінка хлопчика?
8. Чи справедливо, на вашу думку, учителька поставилася до Олеся? Чи можна покидати клас без дозволу вчителя?
9. Знайдіть описи природи в оповіданні «Дивак» і виразно прочитайте їх. Які художні засоби (тропи) точно й коротко передають красу довкілля: дерев, снігу, птахів, бору, річки?
10. Чи згодні ви з тим, що Олеся називали диваком? Що у вас є спільного й відмінного з цим хлопчиком? Ким за професією може стати Олесь у майбутньому?
11. Поділіть оповідання на чотири частини, доберіть до кожної з них заголовки й запишіть їх у зошит.
12. Складіть план характеристики Олеся, використавши в ньому слова: вік, портрет, вчинки, ставлення, уява, поведінка та ін.
1. Напишіть власне закінчення оповідання Гр. Тютюнника «Дивак» (до 1 с.).
2. Вивчіть напам’ять уривок з оповідання «Дивак» від слів: «...Олесь уявив собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози» і до слів: «...і став чекати, доки випустять школярів» (за бажанням).
Коментарі (0)