Оксана Іваненко

(1906-1997)

Оксана Дмитрівна Іваненко народилась 13 квітня 1906 року в Полтаві. Її батьки були людьми творчими: тато працював журналістом, а мама — учителькою. Від них дівчина перейняла любов до літератури. Пригадувала про свої творчі спроби з гумором: «Писати я почала дуже рано, як тільки вивчилася читати, а читала я з чотирьох років. Псувала на все безліч паперу... і в шість років вирішила видавати свій журнал. Він називався "Гриб”. Мій журнал, правда, після кількох номерів "прогорів”. Але я продовжувала писати нескінченні повісті».

Оксана Іваненко

Здобувши освіту, Оксана Іваненко працювала в науковому інституті та в різних видавництвах. Писала твори не лише для дорослих читачів, а й для дітей: казки, повісті, оповідання. Життю славетного українського поета Тараса Шевченка вона присвятила повість «Тарасові шляхи».

Обкладинка повісті О. Іваненко «Тарасові шляхи» (1953)

Перевіряємо, чи уважні ми читачі й читачки

• 1. Де народилася Оксана Іваненко?
• 2. Хто за фахом були її батько й мати? Що перейняла від батьків Оксана Іваненко?
• 3. Яким було її дитяче захоплення?
• 4. Яку повість Оксана Іваненко присвятила Тарасові Шевченку?

Прозова мова

Автора віршів ми називаємо поетом, а того, хто пише оповідання, романи й повісті, — прозаїком. Нам легко відрізнити прозу від вірша, адже віршований твір має ритм, тоді як у прозі ритміка практично відсутня або дуже слабко виражена — у цьому й полягає головна відмінність між поезією та прозою. Різницю між поезією та прозою ми помічаємо також візуально, оскільки існує давня традиція графічного виділення віршової мови на книжковій сторінці. Зазвичай прозою пишуть казки, оповідання, повісті, романи та деякі інші твори. Набагато легше розповідати про життєві події, що потребують всебічного висвітлення, саме за допомогою прози.

Обкладинка збірки О. Іваненко «Лісові казки» (Олександр Кошель, 2006)

Ви вже знайомі з прозовими творами. Пригадайте хоча б український літопис «Повість минулих літ», що є першим зразком української прози.

Перевіряємо, чи уважні ми читачі й читачки

• 1. Як називають письменника, який пише прозою?
• 2. Чим проза відрізняється від віршів?
• 3. Поміркуйте, чому навчальні тексти в підручниках написані прозою?

Мова автора і мова персонажів

Під час читання важливо розрізняти мову автора та мову персонажів. Авторові належать розповіді й описи, у яких він виявляє себе, зокрема емоції, оцінки. Мову персонажів становлять їхні діалоги, монологи або репліки. В образі кожного персонажа мова відображає індивідуальні риси, ураховує вікові, освітні, соціальні та інші особливості.

Добра казка про лісових мешканців («Цвітарінь»)

Розбийте «цвірінь» на дві частини — матимете Цві та Рінь. Щоб дати імена своїм маленьким героїням, авторка використала відоме звуконаслідування на позначення пташиного щебету.

Її казка — це історія про світ, у якому птахи та звірі наділені людською здатністю говорити. Твір розповідає нам про життя лісових мешканців, їхні звичаї, докладно розкриває зміни, які переживає природа в різні пори року. А ще в цій казці нас приваблюють дружба, вірність, доброта.

Обкладинка книжки О. Іваненко «Цвітарінь» (Олена Паславська, 1958)

Твір Оксани Іваненко має не лише пізнавальний характер. Авторка прагне передати свою любов до природи й здійснює це виражальними можливостями художнього слова. Зверніть увагу, як майстерно представлено авторську мову й мову персонажів — мова героїв не лише відтворює наші усталені уявлення про звичаї звірів і птахів, а ще й робить їх виразниками найкращих людських якостей — здатності до співчуття, взаємної допомоги та підтримки.

Читацький практикум

Цвітарінь

Оповідання

Тук-тук!..— тихенько застукотіло на горішній вітці. Так тихо, як у тебе іноді у вушку задзвенить, — навіть ніхто, крім тебе, і не почує. Отак застукотіло і в гнізді, в двох малесеньких яєчках, і почула цей стук лише мати-пташка. Це ж були її рідні-рідні яєчка.

— Тук-тук! — знову повторилося в першому і в другому яєчку. Але вже трошки голосніше. Так, ніби роса падала на світанку з пелюсток лісових дзвіночків. Це вже почули інші пташки. Вони висували голівки зі своїх гнізд і з цікавістю прислухалися.

— Їм так важко пробити цю тверду шкаралупку, — зітхаючи сказала мати-пташка. — Навіщо я знесла такі тверді яєчка!

Але подруги із сусідніх гнізд засміялися-зацвірінчали. Адже у всіх пташок такі яєчка. І нічого — пташенята вилуплюються.

— Тук-тук! — почулося втретє. І це було цілком виразно — так, як стиглі кислички падають на стежку.

Ілюстрація до оповідання О. Іваненко «Цвітарінь» (Олена Паславська, 1958)

І раптом — трах! — розкололися яєчка, і звідти висунулися дві малесенькі кумедні голівки з великими ротами. І роти враз розкрилися.

— Цві! — цвікнуло перше пташеня.

— Рінь! — закінчило друге.

— Цві-рінь! — сказали вони разом і так широко розкрили роти, що здавалося, от-от роздеруться.

— Цві-та-рінь! Цвітарінь! — підняли всі пташки враз галас, заспівали, засміялися, бо пташки були взагалі найпривітніші і найвеселіші в лісі, а тут же — в їхньої товаришки вилупилися пташенята.

І пташенят тих назвали Цві та Рінь.

Читаємо з зупинками, міркуємо, передбачаємо подальші події

• Яке враження справив на вас початок казки? Чи цікаво вам її читати?

• Як письменниця розповідає про появу пташенят з яєчок? Які цікаві порівняння вона використовує? Прочитайте виразно ці порівняння.

• Як назвали маленьких пташок? Чому?

• Передбачте, що з маленькими пташками може статися далі.

У лісі вже наливалися терпкі кислички, а в полі покосили жито й пшеницю. Цілий день Цві та Рінь літали над лісом. Вершечки дерев жартома лоскотали їх, пташки спускалися до річки або намагались у височині догнати хмарки. Коли не було вітру, вони літали дуже-дуже високо. Адже високо не так страшно було літати. З височини їм усе здавалося маленьким і ласкавим, а коли вони спускалися вниз — все було велике-велике: і дерева, і кущі, і звірі. Далеко приємніше було літати високо!

Щоб не загубити одна одну, вони весь час переспівувалися:

— Цві! Цві! Цві! — кликала Рінь з річки.

— Рінь! Рінь! Рінь! — відповідала Цві з ліщини.

А ви знаєте, чому пташки ввечері здіймали такий галас, у лісі? То клопітлива мати скликала їх на весь ліс:

— Цві та Рінь! Цві та Рінь! Цвітарінь!

А пташки, її подруги, допомагали всі хором:

— Цві та Рінь! Цві та Рінь! Цвітарінь!

Цві та Рінь повертали до свого гнізда, і тут починалися такі співи, що кожному листочку в лісі хотілося усміхнутись, а то просто пташки розповідали матері сьогоднішні новини.

— Я була сьогодні над річкою, — казала Рінь, — і бачила, як чайки літають понад самою водою і ловлять пташок, що літають у воді, зовсім без крил. А на болоті я зустріла кумедних довгих птахів. У них у всіх по одній нозі, але вони стоять рівно і не хитаються, і мені здалося — вони спали. Мамо! Невже можна спати не в себе у гніздечку, а на одній нозі?

— А я бачила багато звірів, — перебила її Цві, — але ніхто з них не літає, як ми. Подумайте! Навіть велика ведмедиха не може літати. Вона така велика, що й одна її лапа не вміститься у нашому гнізді. Але я сама бачила, як вона хотіла зірвати грушку і не могла її дістати. Вона трусила, трусила стовбур, але верхня грушка не падала, а я підлетіла і поклювала, скільки хотіла. І я нікого не боюся, бо від усіх можу полетіти!

Читаємо з зупинками, міркуємо, передбачаємо подальші події

• Як зростали пташки, які відкриття вони робили?

• Перекажіть фрагмент тексту, який вам сподобався найбільше.

• Передбачте, що може трапитися далі з маленькими пташками.

Та трапилося зовсім не так.

Вже поспіли кислички на диких яблунях, тріскалися шкаралупки на каштанах. Кароокі каштани падали на лісові стежки, і здавалося — веселі очі дивляться з землі. А за каштанами почало опадати й листя. Пташки загомоніли про відліт.

Одного сухого, але вже не теплого ранку в лісі почулася незнайома пісня:

Чіт-чіт-перечіт!

Чи почули мій привіт?

На дубі сиділа весела, не відома малечі пташка. Але літні пташки її знали. Це була північна гостя — чечіточка.

Ілюстрація до оповідання О. Іваненко «Цвітарінь» (Василь Євдокименко, 1964)

— Як, ви й досі не полетіли? — дивувалася чечітка. — А в нас уже випав сніг, і я швидше подалася сюди. Тут буде не так холодно, і я перезимую у вас. Але, любі мої, збирайтеся швидше. Незабаром прилетить справжня морозиха — біла сова, а тоді вже, будьте певні, скоро випаде сніг. Мені що? Мені нічого! Ваша зима мені не страшна!

Чечітка наробила переполоху в лісі, і на терміновому пташиному зльоті вирішено було негайно відлітати.

Літні пташки ще перецвірінькувалися про різні дрібні справи, коли зненацька згори каменюкою упав шуліка з гачкуватим дзьобом.

Всі пташки кинулися врозтіч. Але він встиг схопити в свої колючі пазури маленьку пташку.

— Ббах-бах! — пролунало раптом. Постріл?

Всі пташки враз примружили очі, бо перед ними постелився туман. А коли відкрили — туман розійшовся — ні шуліки, ні маленької пташки ніхто вже не бачив.

Уночі всі пташки зібралися летіти.

— Цві! Цві! Цві! — кликала сестричка, але не чути було звичайної відповіді.

— Де ж Цві? Де ж Цві? — хвилювалася мати.

Цві ніде не було.

— Ой мамо! — заплакала Рінь. — То, мабуть, її потяг шуліка.

Та сумувати було ніколи. Співаючи прощальних пісень, пташки знялися вгору.

Замрячив дрібний дощик, і здавалося, весь ліс плаче за пташками, бо з усіх гілочок, листків, хвоїнок стікали дрібні краплини.

Читаємо з зупинками, міркуємо, передбачаємо подальші події

• Яке враження справила ця частина казки?

• Чи справдилися ваші передбачення?

• Як письменниця розповідає про перехід літа в осінь? Які яскраві прикмети ранньої осені змальовано?

• Передбачте, що трапилося з Цві.

Останніми відлетіли журавлі і дикі гуси. Опало листя. Затихла говорлива річка. Жаби й риби залізли подалі від таких холодних неприємностей і поснули на всю зиму. Випав сніг, і почалася справжня зима.

Було темно й тихо. Тільки чулись якісь дивні звуки, зовсім не схожі на пташине цвірінькання.

— Хрр-хрр,— хропів хтось.

«Де ж це я?» — подумала Цві перелякано.

На ній згори і з боків було сухе листя. Це вона зрозуміла. Але це було не в лісі, ні. Вона випросталася, підстрибнула на лапках, і враз її носик ткнувся в щось густе, волохате, дуже тепле й м’яке.

— Тут хоч тепло, як під маминими крилами, але де ж це? — міркувала вона. — Може, це той шуліка, що схопив мене, відніс до себе на гору? Але ні, він би з’їв мене давне? І потім, він же випустив мене, і я упала.

Цві спробувала розправити свої крильця і тихенько сказала:

— Цвірі-цвірі-цвір — цвірінь!

І раптом щось заворушилося у темряві.

— Мамо! Мамо! — почулися рикаючі голоси десь тут поблизу. — Прокидайся, вже, напевне, весна — вже пташки співають!

І Цві відчула, що те, в чому вона сиділа, заворушилось, і було воно дуже-дуже велике. Воно, це велике, потяглося, позіхнуло так, що вітром війнуло, і сказало басом, просто як грім загуркотів:

— Що, весна? Пташки співають? Ну, я гляну!

Цві сиділа ні жива ні мертва. Та вона з головою заховалась у волохату шерсть, і її ніхто не бачив. Проте все, що вона побачила, зовсім приголомшило її.

Волохате, велике одгорнуло лапою листя й гілки, і в темряву ринуло світло. Спочатку аж очі засліпило, — а потім вона побачила, вона побачила, що сидить на спині великої ведмедихи! Тої самої ведмедихи, що не вміла літати, але була найдужчим звіром у лісі. А поруч лежали двоє маленьких ведмежаток.

Холодом-морозом війнуло у теплий ведмежий барліг. І всі — і великі, і малі, і навіть непомітна нікому Цві — подивилися — і не впізнали рідного лісу.

Білим, холодним мело на всі боки й намітало високі кучугури. Маленьких кущиків навіть не видно було. Вила хуртовина, танцювала метелиця, а вітрові підспівували десь здалеку голодні вовки.

— Де там весна! — гримнула сердито ведмедиха. — Тільки розбуркали мене даремно! Пустуни!

— Але ж ми чули, як пташка заспівала, — винувато сказали ведмежата.

— Чули, чули! — буркотіла ведмедиха. — От вижену вас усіх з барлога, коли, по-вашому, вже весна, тоді й знатимете!

Цві злякалася, що всіх виженуть через неї на мороз.

— Не сердьтеся. Це я! — тихенько сказала вона.

Всі підвели морди наскільки могли і побачили над вухом у своєї мами (тільки вона, звичайно, не могла побачити) маленьку-маленьку пташку.

— Ану йди сюди, щоб і я подивилася, — вже лагідно сказала ведмедиха, — що ти за звір.

— Я не звір, я птичка, — сказала Цві, — я не знаю, як я опинилась у вас. Справді, я сама не залітала сюди. Я зараз полечу у вирій, — додала вона, але згадала метелицю і аж затремтіла.

— Куди ти там полетиш! — пробурмотіла ведмедиха. — Ти замерзнеш через хвилину. Лягай і спи вже тут за моїм вухом. Можеш поклювати наших грушок.

Ілюстрація до оповідання О. Іваненко «Цвітарінь» (Василь Євдокименко, 1964)

Цві насмілилась і сказала:

— Спати я вже зовсім не хочу, а я дуже хочу поспівати.

І вона заспівала:

Цві-цвірінь,

Весна, прилинь,

І з нею Рінь!

У барлозі стало весело-весело. Ведмедиха задоволено посміхнулася й сказала:

— Просто наче літо! Аж меду захотілося!

Того ж дня косий заєць, що завжди гасав по всьому лісі і все бачив, і чув найперший, бо в нього ж такі довгі вуха і ще довші ноги, — розніс цікаву новину: у ведмежому барлозі живе Цві, яку восени схопив шуліка.

— Як же вона там опинилася? — міркували всі.

А знав про те тільки старий дуб. Він чув, як вистрілив мисливець, що полював на диких качок, і зачепив крило шуліки. Він бачив, як Цві упала непритомна під дерево. Ведмедиха, лаштуючи собі барліг на зиму, загрібала сухе листя. Загребла і Цві: її не помітно було між червоним і жовтим листям. У барлозі вона зігрілася, крильця загоїлися, вона й прокинулась.

Ясними днями в лісі бувало тепер весело. Пробігаючи повз старий дуб, і зайчик, і білка, і лисиця не могли не зупинитися. З дупла дуба, де був ведмежий барліг, лунали веселі пісні Цві. Усі ж співочі пташки відлетіли, а Цві нагадувала всім весну.

Прилетіли горобці, чечітки, снігурі, що зимували тут. Вони раділи, що Цві жива, і кликали її з собою.

Але ведмедиха висунула з своєї хати морду і сказала:

— Хай живе у мене, он ви самі гасаєте, холодні й голодні, та ви вже звикли, а вона замерзне!

Струмочок хотів подалі втекти від снігу і побіг швидко-швидко. А тому що він не знав ще дороги, бо це ж був перший весняний струмок, він і плутав то праворуч, то ліворуч.

Ілюстрація до оповідання О. Іваненко «Цвітарінь» (Василь Євдокименко, 1964)

По дорозі праворуч почув його і виткнувся зелений гострячок якоїсь рослинки — два листки разом. Сонце припікало, і струмок бавився і сміявся, пробиваючи собі дорогу. Два листки розкрилися, як повіки вранці, і звідти визирнула блакитна квітка:

— Так це справді починається весна?

По дорозі ліворуч з-під кори осики вилізла мушка. Вона розправила крильця, кілька разів змахнула ними — це була її ранкова зарядка — і спитала:

— Так це справді починається весна?

А струмок біг далі по лісі і будив усіх і праворуч, і ліворуч. Витикалися з землі трави, проліски; прокидалася комашня, потягалися дерева занімілими за зиму вітами.

Першою серед дерев прокинулася молоденька верба над рікою. Вона була тоненька-тоненька. Їй легко було і потягтися до сонця, і нахилитися до води. Зараз вона потяглася до сонця — треба ж було погрітися після зими. І на гілочках у неї виступили бруньки, як білі зайчики побігли.

— Скільки я живу на світі, а ще не бачив хутряних квітів, — сказав здивовано справжній зайчик і побіг рознести цю новину всьому лісові.

Вилізли ведмежата з барлога, борюкались і бавились. Вилетіла весела Цві і сіла на вершечку дуба, мружачи очі на сонці.

— Що це? Що це?

По блакитному небу наче розсипано чорні намистинки. От намистинки більші. От вони вже як кольорові квіти. Але то не пелюстки квітів — то крила. То пташки махають крилами і летять сюди.

А найперша невеличка пташка, така самісінька, як і Цві. Ця пташка радісно вітає ліс.

— Цві! Цві! Цві!

— Рінь! Рінь! Рінь! — закричала дзвінко Цві.

Рінь зупинилася. Це ж Цві! Її сестричка Цві! Вона сидить жива й весела на рідному дубі.

— Цві-та-Рінь! Цві-та-Рінь! — зацвірінчали, загомоніли всі пташки. І це вже була справжня весна.

Розмірковуємо над текстом твору

1. Чи справдилися ваші передбачення щодо Цві?

2. Що насправді з нею скоїлося? Де вона опинилася? Хто міг би розповісти про те, як Цві потрапила в барліг великої ведмедиці?

3. Як мешканці лісу поставилися до Цві?

4. Завдяки кому й чому Цві вижила?

5. Чого навчає казка «Цвітарінь»?

Виявляємо творчі здібності

6. Об’єднайтеся в групи, виконайте завдання, презентуйте свою роботу однокласникам та однокласницям.

• Оберіть фрагмент твору, що містить мову автора й мову персонажів. Підготуйтеся до виразного читання цього фрагмента «за ролями»: автор, персонажі.

• Розгляньте ілюстрації художника Василя Євдокименка до збірки «Лісові казки» Оксани Іваненко. Яке враження вони справляють? Чи зацікавлюють читача, викликають бажання прочитати твори з цієї збірки?

• Поміркуйте, які ілюстрації можна створити до цього твору. Опишіть їх або намалюйте.

Ілюстрації до збірки О. Іваненко «Лісові казка» (Василь Дмитренко, 1964)

скачать dle 11.0фильмы бесплатно