Проте коли йшов до річки, раптом знову вчулося жалібне поскрипування гілляки, і лось, який уже встиг забути про нього, знову захвилювався, знову насторожився, а в ногах прокинулося бажання бігти й тікати. Стежечка ледь протоптана, і лось принюхувався, чи не пройшов по ній вовк, або лис, або людина. Спустився на берег. На тому боці, ген під обрієм, примостилося село. Там на далекий горб пнуться санки з одним впряженим конем.

Коли лось ступив на лід, то під ним приглушено торохнуло, а далі, коли йшов до ополонки, щоб напитись води, тільки сполохано поохкувало. Вгадувалась причаєна глибина річки, її течія, що не вгамовується й під кригою. Лось опустив голову, далі, з витягнутою шиєю, ступив ще трохи - і цієї миті річка під ним затріщала. Він усіма чотирма ногами спробував одштовхнутись, але ратиці були вже у воді, і лось вжахано відчув, що дедалі глибше занурюється в льодяну кашу. На мить принишк, готуючись до нового ривка, і коли передні ноги злетіли на кригу, то здавалося, він уже вискочить і врятується, але крига знову тріснула під вагою великого тіла, і лось ще раз опинився по шию у воді. Ревнув. Ще раз спробував вирватись, але вдалося однією ногою, - друга вдарилась об лід і стала майже неслухняна. Вода в ополонці закров’янилась, і червоне стікало за течією, зникаючи під кригою.

Лось відчував, що так йому не вирватись. Схоже відчуття уже приходило до нього - саме тоді, коли восени, в чорному бору, що стогнав од вітру, його почала переслідувати вовча зграя. Вовки ось-ось мали вчепитися за нього, він уловлював подих смерті і втікав тільки тому, що не міг зупинитись. Тоді його врятували мисливці, вони якраз наїхали з міста і, нічого не вполювавши, сіли вечеряти. Почули погоню, посхоплювались і, пропустивши мимо себе загнаного лося, зняли безладну стрілянину по вовчій зграї... Річкова течія була на вид не така страшна, як вовки, мчала не так швидко, не обпалювала його своїм смертельним диханням, але й течія була така ж сама невблаганна, і чим більшу розбивав ополонку, тим швидше вона могла затягти під лід. Лось збирався до свого вирішального кидка і, коли знову не пощастило, на хвилю заспокоївся, бо знав, що це не остання його спроба, що пробуватиме безперервно, поки дихатиме.

Два хлопчаки вийшли з лісу на берег і зупинились. Приїхали по хмиз, і їхня смирна конячина залишилась на узліссі, а вони вирішили подивитись на річку, чи тріщить на ній лід, чи скоро рушить. Обидва плечисті, обидва із широкими, лагідними лицями, і схожі один на одного так, як маленький гриб-підберезник схожий на свого більшого сусіда. Вони охопили зором ріку. Не зразу й зауважили ополонку, яка була би майже непомітна, якби лось знову не спробував вискочити на лід.

- Собака купається, - сказав менший брат. Старший подумав: який це собака міг залізти в ополонку, щоб купатись?

- Де? А-а... - Його зіркі очі помітили гіллясті роги. - То лось...

Діти ще деякий час стояли на місці і обмірковували, як лось міг потрапити в воду. Та коли він заборсався, а потім надовго притих, підберезники втямили, що з ним сталося. Старший майнув до саней по сокиру, а молодший повільно пішов уперед, боячись сам підійти до лося перше, ніж наспіє брат. Лось уже зовсім знесилився. Усе нижче осідав у воду, і роги похитувались над крижаним місивом, як незвичайний кущик. Спершу хлопчики не знали, як до лося підступити, щоб і самим не провалитись. Але старший брат був розсудливий та відважний. Він узявся рубати лід, прокладаючи хід до берега, а молодший тупцяв біля нього і, не знаючи, чим допомогти, тільки зітхав. Лось стежив за їхньою роботою, і по його тілу подеколи пробігали дрижаки, але сили покинули його. Коли канал більше наблизився до берега, очі лося засвітилися, і тепер він уже не кидався, а тільки чекав. Заскучавши сама, з лісу вийшла їхня гніда конячина, тягнучи сани, й поволеньки потюпала до річки. Менший підберезник помахав кулаком і крикнув:

- Ти теж хочеш провалитись?!

Євгеній Карлович. Зима (2010-ті рр.)

Обидва брати й не думали про те, що весняна крига - зрадлива, не зважить і на те, що вони рятівники. Старший ще рубав, коли лось відчув під собою мілке і, вперто гойднувши головою, вискочив передніми ногами на лід, а потім уже й задніми. Аж захитався, ось-ось, здавалось, впаде. Обидва підберезники дивилися на нього - ого, який великий, і тепер, коли він виліз, жодному з них не вірилося, що такий міг втопитись. Лось обтрушував із себе воду й скалки льоду. Зітхнув на повні груди, пирхнув - і подивився на дітей. Його очі все ще були червоні од недавнього розпачу. Карячкувато ставлячи ноги, ніби все ще побоюючись льоду, накульгуючи, лось вийшов на берег, ще раз озирнувся на річку й дітей, які все ще зачаровано дивилися на нього, не вірячи, що допомогли врятуватися цьому великому звірові, й легенько почвалав до лісу.

Коли пролунав постріл, то лось деякий час ще біг уперед, а потім спіткнувся, ніби натрапив на корч. Діти спочатку й уваги не звернули, але коли лось упав на сніг, вони зрозуміли, по кому стріляли. Обидва думали, що не встигнуть вони добігти, як лось підведеться, знову неспішно почвалає до лісу, що не було ніякого пострілу, - проте лось не вставав. Лежав на боці і тепер здавався ще більшим. Просто не вірилося, що такого звіра можна звалити пострілом, як перед цим не вірилося, що може потонути. Голова лежала так, наче він прислухається до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик.

Хлопчики й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпичак. Кругленький, як підпалок1, з підпалкуватим, добре випеченим обличчям, в розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, у яких тонув мало не по пояс, дядько зупинився поряд із дітьми.

1 Підпалок - перепічка; поколотий ножем корж, який роблять із кислого хлібного тіста і печуть на сковороді.