Всеволод Нестайко (1930-1914)
- 17-01-2023, 13:49
- 506
5 Клас , Українська література 5 клас Калинич 2022
У пошуках пригод і чудес
• Всеволод Нестайко. «Чарівні окуляри» (скорочено)
• Зірка Мензатюк. «Таємниця козацької шаблі»
ПОЗАКЛАСНЕ ЧИТАННЯ
• Олесь Ільченко. «Загадкові світи старої обсерваторії»
• Дара Карній. «Петрусь Химородник»
• Ксенія Ковальська. «Канікули прибульців із Саллатти»
Витинанка Андрія Пушкарьова
Всеволод Нестайко
(1930-1914)
Сьогодні приснилося, що я літаю. Поруч зі мною двоє хлопчиків: «Чого літаєте? — питають.
— Ви дорослий, тільки діти мають літати». Я тут же засоромився і прокинувся.
Всеволод Нестайко
Ознайомся з відомостями про письменника
Всеволода Нестайка називають тим, хто дарує дитинство, бо його твори — для дітей і про дітей.
Батько майбутнього митця був січовим стрільцем, дід і прадід — священниками. Мати — учителькою. У часи війни майбутній митець жив із мамою в школі. Уже дорослий, Всеволод Нестайко пригадував: «З одного боку — це було весело — жити в школі, а з іншого... Я заздрив моїм друзям, яким наша вчителька Ліна Митрофанівна записувала в щоденник: "Завтра прийди з батьками!” Мені до щоденника нічого не писали: моя мама була поряд».
За кодом — документальний фільм «Всеволод Нестайко. Родом з дитинства» (режисер — Максим Погребняк).
1 Січові стрільці — члени військової формації часів Української революції 1917-1921 років.
А ти хочеш, щоб твої батьки працювали в школі? Чому?
Герої Всеволода Нестайка взяті з життя. Та й про себе митець писав: «У дитинстві я був худенький і маленький — чи не найменший у першому класі. І страшенно хотів якнайшвидше вирости. За порадою однокласника Васі, такого ж, як я, шпінгалета, я прив’язував до одної ноги важку праску, до другої — цеглину, хапався за верхню планку одвірка і висів, поки вистачало сил, намагаючись витягти своє тіло. А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову. Мама дивувалася, чого в мене постійний нежить.
Відшукай в інтернеті фільм «Тореадори з Васюківки» та перегляньте його.
За QR-кодом дізнайся більше про митця.
Пригадай, який твір називають казкою.
На основі вивченого сформулюй визначення повісті-казки та звір свої міркування зі словником у Додатку.
Цікаво, що в 2017-му році було оголошено кастинг на роль акторів у дитячому фільмі «Чарівні окуляри».
У фейсбуці створено відповідну сторінку.
А коли я став по-справжньому дорослий, мені страшенно захотілося повернутися назад у дитинство — догратися, досміятися, добешкетувати. Вихід був один — стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, намагався писати якомога веселіше. Не поспішайте, як я колись, швидше виростати. Бо дитячі роки неповторні».
2018-го року вчителі зі шкіл Болгарії, Польщі, Португалії, Іспанії, Чехії, Греції та Литви створили мапу найпопулярніших дитячих книжок усієї Європи.
Так-от, найпопулярніша, найкраща та найважливіша книга, яка представляє Україну, — «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка.
1979-го року Міжнародна рада з дитячої та юнацької літератури внесла «Тореадорів з Васюківки» до Особливого Почесного списку Андерсена, а фільм про сільських «тореадорів» здобув гран-прі на Міжнародному кінофестивалі в Мюнхені.
«Рижий їжачок» — так дражнили в дитинстві самого письменника, тому що він був рудим. Це дитяче прізвисько він зберіг у книжці «Чарівні окуляри».
Теорія літератури
«Чарівні окуляри» — повість-казка про фантастичні пригоди сучасних школярів. В основі твору — розповідь про неймовірні пригоди звичайних школярів. Такі твори називають епічними.
ЧАРІВНІ ОКУЛЯРИ
Пригода перша
Загадкова записка, з якої починаються чудеса
Мене звуть Вася. Вася Богданець. Але в класі всі називають мене Рудий Африканський Їжачок. Або Африканець. Або Рудий Їжачок. Або просто Їжачок. Рудим Африканським Їжачком мене Ромка Черняк назвав, лідер нашого класу. Ми тоді Африку з географії проходили. А волосся в мене справді руде, як жар. І настовбурчене, як голки в їжачка. Та я не ображаюсь на те прізвисько. Рудим мене змалку завжди називали, з дитячого садка. І я звик. Та й не в усіх це слово звучить образливо. Мама, наприклад, називає мене «Сонечко моє руденьке!». А бабуся каже: «Ти в нас особливий сонячний хлопчик!» «Сонячний-то сонячний, — думав я. — Але краще б я був блондином або брюнетом, чорнявим, як Ромка Черняк».
Художник-ілюстратор — Анатолій Василенко
А як пестливо називають тебе рідні?
Чи можна вважати, що кожна людина по-своєму незвичайна? Чому?
Ех! Як я заздрив тому Ромці Черняку!.. Який він був меткий, спритний, дужий!.. І удачливий!.. Як він на ковзанах, на роликах катався!.. Як він у футбол грав!.. А я невдаха... На ковзанах, на роликах раз у раз падаю. І в спортивних іграх я не мастак, скоріше партач — і м’яч у мене одбирають, і забивати не вмію... Худенький я, слабосилий. Мене бабуся сметаною щодня годує, але це позитивних результатів не дає. Єдине, що мене рятує, — моя легковажна вдача. Я ніколи довго не журюся. Позітхаю трохи і за хвилину вже сміюся. Це в мене спадкове, від дідуся Грицька, маминого тата... Про дідуся я потім ще розкажу. Він у нас дуже добрий і веселий — його всі люблять. Зараз скажу тільки одне: дідусь мене завжди розраджує:
— Ніколи не вішай носа, рижухо мій дорогий! Ти в нас незвичайний, особливий. А незвичайні стають видатними, великими людьми: полководцями, президентами, письменниками...
— Ага! Так для цього ж вирости треба, стати дорослим, — кажу я. — А до того що робити? Не чув я, щоб школярі ставали полководцями, президентами чи письменниками.
— Що ж, може, й почекати трошки доведеться, — усміхався дідусь. — Не разем Кракув1 будувався, як кажуть поляки... Але незвичайна доля тобі забезпечена! Я тебе запевняю!
1 ...разем Кракув — ...одразу Краків...
Ти ким мрієш стати? Чи думаєш уже про вибір професії?
Хто тебе зазвичай підтримує та надихає? Дорослі чи однолітки? Чому?
Я тільки зітхав, чекаючи здійснення його пророцтв. Нічого незвичайного в моєму житті поки що не траплялося. Хіба що після дідових розмов сни мені почали снитися дивовижні. Якось наснилося, що сиджу я за вчительським столом, а до мене в черзі стоїть весь наш клас. І я всім даю автографи — підписую новенькі підручники з хімії. І я собі думаю: «Таки став я письменником! Але чогось написав не «Кобзар», не «Миколу Джерю», не «Лісову пісню», а підручник з хімії, яку я ніколи особливо не любив і з якої гарних оцінок ніколи не мав...»
А то якось наснилося, начебто стою я посеред трибуни на Майдані Незалежності. А внизу, біля трибуни, на відкритій машині у генеральському кітелі і кашкеті, але без штанів, у самих лише плавках Ромка Черняк доповідає:
— Пане Президенте Африканської держави, Війська для параду вишикувані!
«О! — думаю я собі. — Я таки став президентом. Але чогось африканським. Проте зрозуміло, чого Ромка без штанів, — бо спека». «От бачиш, Ромко! — думаю я собі далі. — Ти мене обзивав Рудим Африканським Їжачком, а тепер стоїш переді мною без штанів і рапортуєш. Отакечки, як каже мій дідусь!»
Крім снів, нічого незвичайного у моєму житті не відбувалося. І от раптом...
Чи часто ти бачиш сни?
Пригадай, у яких творах використано мотив сну.
Як уважаєш, чому автор говорить про сни героя?
Як далі, на твою думку, розгортатимуться події?
Якось, виймаючи з сумки на перерві підручник з української мови, я побачив, що з нього стирчить ріжок аркуша із зошита в клітинку. Аркуш був складений учетверо. Я розгорнув його, бачу — записка. Читаю: «Якщо ти хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри!» І підпис: «Ритас».
Тю! Що за дивина?! Мене аж у жар кинуло. Чарівні окуляри!.. Де ж їх шукати?! Хто це написав?! «Ритас!..» Я обвів очима клас. І погляд мій зупинився на Маргариті, тобто Риті Скрипаль. У мене перехопило подих. Рита Скрипаль була першою красунею у нашому класі. Струнка, голубоока, чорноброва... Горда і неприступна. Нікому і ніколи вона не писала записок. Навіть Ромка Черняк губився і ніяковів перед нею.
Інших Рит у нашому класі не було. Серце моє калатало, як дзвін... Невже, невже це вона написала мені таку дивну записку?!
Питати її я, звичайно, не наважився. На наступній перерві я кілька разів пройшов повз неї, загадково усміхаючись. Один раз навіть приставив до очей складені окулярами пальці. Вона тільки презирливо скривилася і зневажливо пхикнула. «Оскільки йдеться про щось загадкове і таємниче, годі й думати, що вона признається», — подумав я.
Мене розпирало від незвичних хвилюючих почуттів. Я ходив і блаженно усміхався.
Що означає вислів «дивитися на світ крізь рожеві окуляри»?
Зачитай портрети Васі Богданця, Ромки Черняка та Рити Скрипаль.
Як, на твою думку, автор ставиться до героїв? Чому?
Як ти розумієш вислів «блаженно усміхався»?
Слово «блаженно» використовують у релігійних творах.
Як думаєш, із якою метою автор використав це слово?
Ромка Черняк здивовано глянув на мене:
— Чого це ти либишся?
— Та! — я махнув рукою.
— А конкретніше? — спитав Ромка.
— Та! — знову махнув я рукою.
— Невже в лото зірвав джекпот? — пхикнув Ромка.
— Ні! — сказав я.
— А що ж таке? Не муч мене!
Я більше не міг терпіти. І я признався:
— Та... записку одержав. Якусь дивну.
— Від кого?
— Сам не знаю...
— Ану покажи! — сказав Ромка.
Я витяг із кишені записку і простягнув йому. Він розгорнув її і суворо глянув на мене:
— Ти що — приколюєшся? Тут же нічого нема!
— Як?!
— А отак! Чистий папірець!
Я вихопив у нього з рук аркуш і похолов: ніякої записки не було — на аркуші жодного слова, чистий папір...
— Ну й дурні в тебе приколи! — презирливо скривився Ромка. — Ти що? Типу чокнутий?
— Та клянусь! — вдарив я себе в груди. — Була записка!
— А де ж вона? Може, в іншій кишені?
— Н-ні! Це той самий аркуш...
— Тю! Дурниці якісь ти пореш!..
І тут мені стрельнуло:
— Ой! Мабуть, вона була написана спеціальним хімічним чорнилом, яким шпигуни листуються. Я в одному детективі читав — спершу видно, а тоді текст зникає...
— То ти що — шпигун? — криво усміхнувся Ромка. — А що було в записці?
— Там було написано: «Якщо хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри». І підпис: «Ритас».
— «Ритас»? А ти не брешеш?
— Та щоб я!.. — знову вдарив я себе в груди.
— Ну, добре-добре!.. Ритас... Ритас... Отже, Рита Скрипаль?... Он воно що!.. Ха-ха-ха! — зареготав Ромка. — Хочеш сказати, що Ритка написала тобі записку? Та ще шпигунським чорнилом, яке потім зникає?... Мовляв, не доведеш... Ну, ти фантаст! Брат Стругацький!.. Ніколи нікому записок не писала і раптом тобі. Рудому Африканському Їжачкові, написала!.. Ну, гуморист!.. Ха-ха-ха! Остап Вишня!..
Прочитай з однокласником чи однокласницею діалог за ролями.
Знайди в інтернеті інформацію про письменників Остапа Вишню та Братів Стругацьких.
Ромка не став церемонитися, і через п’ять хвилин весь клас уже реготав із мене. Таким посміховиськом я ще не був ніколи... Ритка раз у раз презирливо пхикала, дивлячись на мене. Вона навіть говорити нічого не стала, просто пхикала.
Але ж була записка!.. Я ж не вигадував!.. Я ж на власні очі бачив, читав її!.. Ех!.. Я, звичайно, переживав, що з мене сміються. Але недовго. Я ж вам казав — довго журитися я не вмію. Ну і хай сміються. Я б на їхньому місці теж, може, сміявся. І саме через те, що слова записки зникли, я повірив, що чарівні окуляри існують насправді. Одне лише бентежило мене — де шукати ті чарівні окуляри?... Написано було — шукай, а де шукати, не написано. Не ходити ж по магазинах «Оптика», яких у Києві багато, і не питати ж: «Чи продаються у вас чарівні окуляри?» Справді ж, дивитимуться, як на божевільного. Очевидно, чарівні окуляри повинні з’явитися несподівано й випадково, як і ота дивна записка. Треба тільки пильнувати...
Я сиджу на першій парті, перед самісіньким вчительським столом. Як посадила мене ще в першому класі Ліна Митрофанівна, бо я був найменшенький, так і досі сиджу. Тепер у нас вже не одна вчителька, а кілька. Майже всі молоді. Одна тільки старенька — математичка Юлія Юхимівна. У неї дві пари окулярів. Коли вона дивиться на клас, вишукуючи, кого б викликати, на носі в неї одні окуляри. Коли ж вона вичитує з підручника задачу або коли ставить у журнал погану оцінку, то надягає інші... І оті інші, «близькі», окуляри часто лежать на столі перед самісіньким моїм носом. Тепер я дивлюсь на них, немов заворожений, і думаю: «А може, саме про ці окуляри і йшлося у записці? І, може, недарма записка була на аркуші в клітинку?... Може, її написала сама Юлія Юхимівна?... Може, вона чарівниця?... Добрі чарівниці завжди старенькі... Юлія Юхимівна дивиться на мене завжди з лагідною усмішкою... Вона мені, здається, симпатизує. Тому й написала записку саме мені...» І так мені кортить, так кортить зазирнути в оті окуляри, що я нарешті не витримую, хапаю окуляри і швиденько чіпляю на носа. Перед очима усе попливло, як у тумані. Крім того туману, я нічогісінько не побачив. Зате почув — глузливий вигук Ромки Черняка:
— Ой! Дивіться, Юліє Юхимівно!.. Богданець украв ваші окуляри!.. Це він думає, що вони чарівні! Він чарівні окуляри шукає!..
Весь клас зареготав. А Юлія Юхимівна мовчки зняла з мого носа свої окуляри і дала мені легенького щигля. Чим викликала ще більший регіт.
Ну, чого, чого він такий пащекуватий, той Ромка?! Я мало не плакав.
А на перерві він підійшов до мене і сказав:
— Ну, добре-добре! Не переживай!.. Признайся тільки, що ти вигадав ту записку. І я не буду глузувати більше.
— Була записка! Не вигадував я!..
— Ну, ти таки ненормальний!.. Ти уві сні не ходиш?... Може, в тебе галюцинація якась була? Може, до лікаря звернутися треба?
Він уже не кепкував, а дивився на мене зі співчуттям, як на хворого.
Ну й хай!.. Я ж то знаю, що не галюцинація була, а насправді. І чого б це раптом виникла така галюцинація — про чарівні окуляри. Ні! Треба їх шукати! Треба! Десь вони таки є!..
У моєї бабусі теж дві пари окулярів — для телевізора і для читання та штопання моїх шкарпеток. Але ні ті, ні ті чарівними не виявилися.
А тоді я наважився і зайшов до «Оптики», що на вулиці Лютеранській. Вона приватна і загадкова — у дворі, в закапелку. Попросив дати мені поміряти сонцезахисні. Майже півгодини міряв-міряв — нічого чарівного не наміряв. Засмучений, ви йшов я з «Оптики» і пішов гуляти Києвом... Понад годину блукав і нарешті приблукав у скверик неподалік нашого будинку. У цьому скверику завжди сидять пенсіонери в окулярах, газети читають або в шахи грають. А сьогодні чогось нікого — мабуть, по телеку якийсь аргентинський серіал показують. Іду, іду... І раптом бачу — на лавці лежать окуляри. Хтось, певно, забув. Мене аж у жар кинуло — передчуття якесь... Схопив я ті окуляри, почепив і... дихати перестав.
Раптом я чітко побачив трансформаторну будку в нашому дворі, задньому, за гаражами. А на будці стояв розгублений Ромка Черняк і дивився униз, на землю, де лежала драбина. Було ясно, що Ромка по драбині заліз на будку (вона височенька, метрів п’ять заввишки, не менше), а тоді необережно штовхнув ногою, і драбина впала. На трансформаторну будку нам категорично лазити заборонялося; там навіть була жовта табличка: череп з кістками і напис «Не залазь! Уб’є!». Та найдивніше було те, що зі скверика побачити трансформаторну я не міг аж ніяк! Вона була далеко, за кількома багатоповерховими будинками. Я на мить скинув окуляри — ніякої трансформаторної будки, лише дерева й будинки, вулиця. Я тремтячою рукою знову почепив окуляри — і знову перед очима Ромка на трансформаторній будці. Він кривився — от-от заплаче... Йому негайно треба було злазити, а без драбини він злізти не міг...
Як уважаєш, Вася справді знайшов чарівні окуляри?
Чи міг Ромка вилізти на трансформатор?
Можливо, це вигадки Васі?
Тільки я встиг про це подумати, як почув голос якогось дідуся:
— Мої окуляри!.. Я читав газету і забув їх!
І дідусь зірвав з мого носа окуляри. У мене потемніло в очах. Я навіть не встиг роздивитися того дідуся. А коли я отямився, дідуся вже не було. Дідусь зник так само несподівано, як і з’явився. Я б навіть не зміг його описати, бо так і не бачив його. «От вони — чарівні окуляри!» — майнуло в моїй голові. І я прожогом кинувся до нашого будинку (ми з Ромкою сусіди: він на п’ятому поверсі живе, я — на третьому). Я вбіг у підворіття, пробіг на заднє подвір’я за гаражі і застиг, все ще не вірячи своїм очам... На трансформаторній будці стояв розгублений Ромка, а на землі лежала драбина...
— Зараз, зараз я її підніму! — вигукнув я, через силу піднімаючи важку для мене драбину (потім я для інтересу намагався ще раз це зробити, але не зміг, звідки ж тоді сили з’явились?!).
У Ромки тремтіли ноги, коли він злазив. І голос тремтів, коли він сказав:
— Ой, спасибі тобі, їжачку!.. Розумієш, я кидав бумеранг, і він залетів на будку... А такий кльовий бумеранг! Мені тато з Австралії привіз. Жалко. Ну, я потай свиснув у двірнички драбину і... А звідки ти взявся?
— У чарівні окуляри побачив, що тобі непереливки. І прибіг...
— Що?! Знову ти про ті чарівні окуляри... А ну тебе!
— Клянусь Богом, що не брешу! — вдарив я себе в груди. — Клянусь!
І я розказав Ромці все, що сталося у скверику.
— Ану побігли у той скверик! — вигукнув Ромка. І ми побігли.
— Ой! Диви! Лежать! — вражено мовив Ромка. Справді — на тій самій лавці лежали окуляри... Та коли ми підбігли ближче, вони зникли...
— Тю! Я ж точно їх бачив! — здивовано роззявив рота Ромка.
— I я! — хитнув головою я.
— Чудасія!.. — розвів руками Ромка.
— От бачиш! А ти не вірив! Не могло ж нам обом примаритись одне й те саме...
— Отже, чарівні окуляри таки існують! Тепер будемо їх шукати удвох!
Пригода друга. Знайомство з дивною Маргаритою Степанівною
Пригода третя. Дід Мороз у підвалі
Пригода четверта. Двірничка-чарівничка
Пригода п’ята. Суд у цирку
Пригода шоста. «Дипломат»з доларами
Пригода сьома. Геогрій Васильович і Миколай Чудотворець
Пригода восьма. У Телебабанії-Заекранії
Я вже говорив, що, на відміну від моїх звичайних батьків, Ромчині були бізнесмени. І в Ромки були і комп’ютер, і телевізор класний «Панасонік» з кабельним телебаченням, яке дозволяло дивитися понад тридцять різних каналів. А в нас телевізор був старенький — «Електрон», який весь час псувався. Зате в нас було багато книжок, бо мій дідусь Грицько і сам любив читати, і мою маму, свою дочку, привчив, і мене, звичайно. А Ромка книжок майже не читав зовсім.
Чому ти віддаєш перевагу: читанню книжок чи перегляду телевізора, віртуальним іграм?
Ти погоджуєшся з думкою батька Васі? Наведи один аргумент на користь своєї думки.
Прокоментуй точку зору Ромки. Ти поділяєш її чи ні? Чому?
— А нащо ті книжки читати, коли є телебачення, і комп’ютер, і інтернет? — казав Ромка. — Книжки — то вчорашній день!
— І зовсім ні! — заперечував я. — Мій тато каже, що той, хто читає книжки, розвиває свою уяву, фантазію, бо зримо (так тато й каже) уявляє собі прочитане. А коли дивишся телевізор, нічого собі уявляти не треба, — ти сприймаєш усе готовеньке, вже уявлене і автором сценарію, і режисером, і акторами...
— То це ж прекрасно! — вигукував Ромка. — Нащо морочити собі голову, напружуватися, щось собі уявляти... І взагалі ти не ображайся: по-моєму, ті, хто читає книжки, здебільшого слабаки, а справжні козаки дивляться бойовики. Ги-ги!.. Навіть у риму вийшло.
Про бойовики Ромка сказав не випадково. Він найбільше полюбляв саме оті американські бойовики, де весь час були бійки, погоні, вибухи, стрілянина і різні жахи. Я ж віддавав перевагу комедіям, казкам, мультикам та різним пізнавальним передачам. Ну, і, звичайно, комп’ютерним іграм, особливо історичним, знову ж таки пізнавальним. Та, позаяк у мене комп’ютера не було, на комп’ютерні ігри я ходив до Ромки. Це було неважко. Ви ж, мабуть, пам’ятаєте, що ми живемо в одному будинку. Сьогодні Ромка подзвонив мені по телефону і сказав:
— Слухай, Їжачку, я зараз додивляюсь бойовик, він уже майже закінчується, всіх героїв повбивали, лишився тільки один... Я вже вмикаю комп’ютер.
Чи граєш ти в комп’ютерні ігри? Скільки часу проводиш за таким заняттям?
Пам’ятай, що неконтрольована гра може зашкодити:
- тривалий час за комп’ютером призводить до погіршення зору, перенапруження мозку;
- якщо неправильна постава, то можуть з’явитися хвороби суглобів і хребта;
- жорстокі ігри призводять до агресії, впливають на психіку.
Зверни увагу, що Вася читає книжку вдруге. Як думаєш, чому?
Знайди "Маленьких дикунів" Сетона-Томпсона в інтернеті чи бібліотеці й також прочитай.
Через п’ять хвилин приходь. Дома нікого нема, награємося досхочу.
— Добре, — кажу. — Я якраз удруге дочитую «Маленьких дикунів» Сетона-Томпсона. Дочитаю і подзвоню.
Дочитав і подзвонив. Сказати Ромці, що вже йду. Але трубку ніхто не зняв. Ну, думаю, Ромка у «кабінеті замислення» (так мій дідусь Грицько називає туалет). Почекав хвилин п’ять. Знову подзвонив. І знову ніхто трубку не взяв. Щось, думаю, Ромка довго замислюється. Почекав ще п’ять хвилин. Подзвонив утретє. Та сама історія — мовчить телефон. Це вже мене збентежило. Що таке? Я взяв ключі (у нас дома теж не було нікого), замкнув хату і побіг до Ромки на п’ятий поверх. Дзвоню, стукаю — ніхто не відчиняє. Але чути, як у квартирі галалакає телевізор. Отже, Ромка нікуди не пішов, бо інакше вимкнув би телевізор. Та й не міг він нікуди піти — він же мене чекає. Я схвилювався не на жарт. Може, він зомлів, втратив притомність... Я побіг назад додому, витяг зі схованки за книжками свої чарівні окуляри (це був саме той випадок, коли без них не обійтися), начепив окуляри на носа...
І враз опинився у Ромчиній квартирі перед його «Панасоніком»... І побачив Ромку. Тільки не в квартирі — а на екрані телевізора. Це було так дивно, що я поточився і мало не впав. Ромка стояв на вулиці якогось американського міста з височезними хмарочосами. А поряд з ним стояла якась дивна бабця з автоматом у руках. І та бабця говорила Ромці:
— Молодець, Ромко, що любиш мої бойовики! Раз ти погодився взяти участь у пригодах, зараз вони й почнуться... Спершу я тебе познайомлю з рекетигром Гаррі Смугаррі.
І враз біля них різко загальмував довжелезний «Лінкольн», і з нього вийшов здоровань з головою тигра.
— А оно ще один добродій — мавпиозі Джек Горилло! — мовила бабця.
У небі вмить з’явився вертоліт, опустився на тротуар, і з нього вийшов ще один здоровань з головою мавпи. Бабця тицьнула Ромці в руки автомат:
— Стріляй! Ти ж хотів пригод! Цей епізод фантастичний чи реальний? Чи можна в цьому епізоді провести чітку межу між справжнім і вигаданим?
Та Ромка розгублено застиг, не знаючи, в кого стріляти і для чого. Рекетигр вихопив у Ромки з рук автомат і луснув його автоматом по голові. Ромка впав, потім підхопився й кинувся тікати. Але мавпиозі перечепив Ромку і почав лупцювати. А тоді зчинилася страшенна стрілянина. А тоді рекетигр і мавпиозі повсідалися у машину і вертоліт і почалася неймовірна погоня на землі і в повітрі. І Ромка був то в машині, то у вертольоті. І раптом я почув відчайдушний Ромчин голос:
— Їжачку! Рятуй! Їжачку!
Це було, наче в кошмарному сні... Я кинувся до телевізора, але боляче стукнувся лобом об екран. Відсахнувся і сів на підлогу. І тут побачив, як з екрана телевізора вийшла, кульгаючи, ота дивна бабця.
— Що таке? — сердито спитала вона. — Ти хто — Їжачок?
— Ї-Їжачок, — розгублено сказав я. — А... а ви хто?
— А я — Телебаба Яга, продюсер телебабачення. Моє телебабачення має велике значення у вихованні злості: мої постійні гості — убивці й бандити... Та що там говорити... Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! Ніхто не встоїть на ногах, бо всі тієї ж миті уже лежать убиті!.. Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! На глядачів наводить страх моє телебабачення! І в цьому його значення!
Все це вона не стільки проказала, скільки проспівала противним, гугнявим голосом.
— А де мій Ромка? Як він потрапив за екран?! — вигукнув я.
— Сам захотів! І я його провела.
— А я ж чув — він кликав мене на допомогу. Я мушу його врятувати.
— Викинь з голови! Я бачу, у тебе в руках книжка. А я не люблю тих, хто читає книжки, замість того щоб дивитися мої бойовики. І в мою Телебабанію, в Країну Заекранію, ти, голубе, не потрапиш.
Я глянув і з подивом побачив, що справді тримаю у руках книжку — «Летючий корабель», українські народні фантастичні казки. Але як опинилася ця книжка в моїх руках, я не міг збагнути. Бо я ж читав «Маленьких дикунів» і взагалі, ідучи до Ромки, жодної книжки не брав.
Яким телепередачам надаєш перевагу? Чому?
Чи відома тобі казка «Летючий корабель»? Пригадай ознаки казки.
— Для того щоб потрапити до Заекранії, треба, щоб тебе хтось уявив, — вела далі Телебаба Яга. — Бо це країна уявна, незвичайна. І уявити тебе мусить не просто хтось, а хтось уявний, такий, як я. А я тебе уявляти не хочу. Бо ти мені не подобаєшся. Отже, гуд бай!
І Телебаба Яга знову зникла за екраном.
«Що робити?! Що робити?! — гарячково думав я. — Ромка кликав мене на допомогу. Він чекає мене... Вся надія на мою уяву, на фантазію. Треба негайно когось уявити, щоб він мене уявив. І щоб я став уявним і зміг пройти за екран. Кого ж мені уявити? Там у них рекетигр, мавпиозі...Треба уявити когось такого. У дошкільнячому дитинстві був у мене плюшевий лев Льова, якого я дуже любив, з яким грався і розмовляв, як з живим. А уявлю-но лева Льову!» І уявив. І попросив, щоб він мене уявив, щоб я став уявним. Фантазія моя діяла безвідмовно. І от я вже відчуваю неймовірну легкість і невагомість, лину до «Панасоніка». Мить — і я вже по той бік, у Заекранії. Телебаба Яга, яка мене побачила, аж рота від подиву роззявила. А тоді схопила автомат і почала в мене стріляти. Бах! Бах! Бабах! Бах! Бах! Бабах!..
— Чого стоїш ти на ногах? — закричала Телебаба. — Я ж тебе, хлопче, вбила! Шість пострілів зробила!
Але я підставляв книжку казок, і кулі відскакували від неї як горох. Телебаба Яга розгублено зарепетувала:
— Що робити?! Що робити?! Як мені його убити?!. Незважаючи на ногу, побіжу по допомогу! — і Телебаба Яга, шкандибаючи, зникла. Я зрозумів, що у мене в руках чарівна книжка, що вона мене захистить. Я викликав летючий корабель і попросив летіти туди, де мій друг Ромка. За мною погналися на вертольотах якісь мавпиозі, стріляючи з автоматів. Але я був невразливий. Незабаром летючий корабель опустився біля будинку із заґратованими вікнами. В одному з тих вікон я побачив Ромку, Ромка теж побачив мене і закричав:
— Їжачку! Їжачку! Це ти?! Як ти сюди потрапив?!
— Завдяки чарівним окулярам і своїй уяві! Недарма я книжки читаю і прочитане уявляю.
— Ой, Їжачку! Бережись!
Художниця Юлія Радіч Демидьонок
Які почуття викликає епізод із Телебабою Ягою?
Як, на твою думку, розгортатимуться події далі?
Чи є бібліотека у твоєму населеному пункті? Чи ходиш до читального залу?
У бібліотеці багато відвідувачів? Як уважаєш, чому?
Та було вже пізно. Розмовляючи з Ромкою, я втратив пильність і не помітив, як до мене підлетіла на мітлі Телебаба Яга і вихопила з моїх рук книжку. І торжествуюче заспівала:
— Ось вона, ось вона, твоя книжка чарівна! Я її забрала, бо я спритність мала. Ха-ха-ха!
— Ну й що? — сказав я. — А зі мною моя уява, моя фантазія. І я можу уявити все, що захочу. І я уявляю-уявляю, Ромку звідси забираю. І тікаю звідси сам — вірю-вірю чудесам!
— Не смій! Не смій! Мій Ромка! Мій! — зарепетувала Телебаба Яга. Але тієї ж миті ми з Ромкого опинилися в Ромчиній квартирі перед телевізором.
— Ху-у! Ну й пригодища! — перевів подих Ромка.
— А як ти опинився за екраном? — спитав я.
— Та, розумієш, дивився я, дивився бойовик, і раптом виходить з телевізора ота Телебаба Яга. Хочеш, каже, до мене у Телебабанію-Заекранію? Обіцяю тобі потрясаючі пригоди! Ну, я й погодився. А тоді таке почалося...
— Я бачив! — кажу.
— Як?
— Та завдяки ж чарівним окулярам, Дзвоню-дзвоню, стукаю-стукаю, а ти — ні пари з вуст. Захвилювався я. І вирішив, що маю право скористатися з чарівних окулярів.
— Спасибі тобі, Їжачку! Навіть не знаю, що б я робив, якби не ти.
— Бачиш, до чого довели тебе твої бойовики!
— То виходить, що ті, хто читає книжки, зовсім не слабаки, а навпаки... Ха-ха-ха! Знову в риму вийшло! — засміявся Ромка.
І враз засвітився екран «Панасоніка», хоч ніхто його не вмикав.
І на екрані з’явилась жінка, дуже схожа на Телебабу Ягу.
— Дорогі діти! — сказала вона. — Передайте бабусі і мамі про зміни у нашій програмі! Вони будуть задоволені. Замість американського бойовика передача буде така: «Той, хто книжки читає; уяву свою розвиває!» Наша телекамера встановлена у читальному залі Державної бібліотеки для дітей!
І залунала весела, бадьора музика.
— Ой! Та це ж таки вона! Вона! — вигукнув я. — Книжку мою прочитала і розумною, бачиш, стала! Перейшла на пізнавальні передачі!
Отака фантастична пригода була у нас з Ромкою. Відтоді Ромка теж почав потроху читати книжки.
Поміркуй і дай відповідь
1. Яка основна думка цього розділу?
2. Склади список своїх улюблених книжок та запропонуй його однокласникам/однокласницям. Також прочитай хоча б одну книжку, яку рекомендують у класі товариші/товаришки.
3. Дай розгорнуту відповідь на запитання, що важливіше — комп’ютерні ігри чи читання книжок.
Пригода дев'ята. Перше кохання діда Грицька
Пригода десята. Анжеліка
Пригода одинадцята. Козачок Ґулька
Це було наприкінці серпня. Ромка весь час канючив:
— От! Знову почнуться уроки, домашні завдання... Не до пригод буде. Даремно тільки чарівні окуляри пролежують. Без дії.
Але ще до початку навчального року пригода, пов'язана з чарівними окулярами, таки сталася.
У нас з Ромкою нещодавно з’явився спільний ворог. Здоровило дев’ятикласник Альберт Біляков, а точніше Алик Мармиза, як ми його прозвали. Він нещодавно оселився у сусідньому будинку — переїхав з Подолу — і вважав себе крутим подільським хуліганом. Він почав козакувати над усіма сусідськими пацанами, меншими від себе. Вимагав гроші і, в разі відмови, бив страшенно болючі «шалабани», тобто щиглі — руки в нього були здоровенницькі.
Не тільки я, слабак, а й спортивний Ромка страждав від тих «шалабанів».
Чи сильним насправді був Альберт?
Наведи два аргументи на користь своєї думки.
Чи погоджуєшся з тим, що Вася був «слабаком»? Думку обґрунтуй.
Подумай, хто може захищати хлопців.
Як, на твою думку, події розгортатимуться далі?
Ми намагалися уникати зустрічей з Аликом Мармизою. Але сьогодні ми тільки вийшли з дому, як одразу потрапили в обійми Алика. Він перетнув нам дорогу і засичав:
— Женіть монету!
І вже підняв правицю для «талабанів», як раптом сталося щось неймовірне. Алик враз зойкнув і схопився за лоба. І ми побачили, як на лобі в нього набрякають дві здоровенницькі сині ґулі. Мармиза лайнувся й побіг додому.
— Тю! Хтось з рогатки стрельнув, чи що? — здивовано озирнувся Ромка. Але позад нас були двері. Алик стояв обличчям до нас — з рогатки стрельнути не міг ніхто. Та й ґулі вискочили майже одночасно — стріляти мусили двоє. Причому одразу. Дивина! Чудасія!
— У нас з’явився якийсь таємничий не видимий захисник! — здивовано мовив Ромка.
Кілька днів, поки в Алика Мармизи не зійшли ґулі, він не показувався. Аж раптом бачимо — з’явився нарешті. Ми з Ромкою сиділи на моєму балконі, що виходив на вулицю, і грали в шахи. Аж бачимо — іде Алик. А назустріч йому — хлопчик років десяти. Алик до нього зі своїм звичним вигуком: «Жени монету!» Та тільки він це сказав, як одразу скрикнув і схопився за лоба. І знову на його лобі з’явилися дві здоровенницькі сині ґулі. Від подиву скрикнули й ми з Ромкою.
Ну, це вже не жарт, не випадковість. Якийсь невидимка серйозно взявся за Мармизу.
— Хто ж це?! — вигукнув я.
— По-моєму, є всі підстави скористатися з чарівних окулярів! — мовив Ромка.
А може втримаємося? — сказав я. — Попереджали ж нас, що користуватися чарівними окулярами можна тільки у крайньому разі, коли без них не обійтися...
— От ти ж, їй-богу!.. — скривився Ромка.
— А якщо втратимо? Одні ж лишилися. А крайнього ж разу нема. Просто з цікавості.
І раптом з боку вулиці, біля балкона, просто в повітрі почувся дзвінкий хлоп’ячий голос: «О! Так у вас є чарівні окуляри?! То ми б могли подружитися. А то я все сам та сам. Нуднувато мені буває без товариства. Навіть словом перекинутися ні з ким».
У нас з Ромкою навіть роти порозкривалися від несподіванки.
— Ой!.. Х-хто це?! — пробелькотів Ромка.
«Надягайте чарівні окуляри, тоді будемо балакати!» — почулося знову.
— Надягайте!..
У нас всього одні, — зітхнув Ромка.
«Нічого!.. В окулярах же два скельця — ліве і праве».
— А оправа ж одна! — сказав я.
«Не хвилюйтесь! Буде дві!» — сказав невидимка.
Про що свідчить портрет героя?
Які кольори переважають у характеристиці персонажа — теплі чи холодні? Про що це може свідчити?
Поміркуй, це буде позитивний чи негативний персонаж.
Я кинувся в кімнату до свого рюкзачка, де на споді ховав окуляри, і побачив, що, справді, там уже лежать двоє, кожні з одним скельцем, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно чарівні окуляри. І знову роти від подиву пороззявляли... Біля балкона просто в повітрі ми побачили усміхненого хлопчика у сорочці-вишиванці, у смушевій шапці набакир, у червоних шароварах, червоних чоботях, який сидів верхи на дивному напівпрозорому блакитному конику — з яскравою жовтою гривою і жовтим хвостом. У руках хлопчик тримав срібний пернач2, коротку палицю з перистою головкою (я знав, що це таке, бо читав багато книжок про запорожців).
2 Пернач — старовинна зброя — коротка палиця з металевим наконечником на зразок оперення; символ влади в козаків. Перейди за покликанням https://cutt.ly/rOVDTya (чи QR-кодом) і дізнаєшся цікаві відомості про Козака Мамая
— Хто ж ти такий?! — спитав я.
— Я — Козачок Ґулька з роду Мамаїв, козаків-характерників, тобто чарівників. Ви ж про Козака Мамая, мабуть, чули?
— Аякже! — вигукнув Ромка. — У нас дома навіть картина є — Козак Мамай з бандурою, а поряд кінь стоїть
— Цьому національному герою українського фольклору пам’ятник на Майдані Незалежності поставили! — докинув я.
— А як ти у повітрі тримаєшся, не падаєш? — спитав Ромка.
— Бо я сиджу на чарівному конику-понику Літайку. Він сам із небесної блакиті, а хвіст і грива — із сонячних промінців. Ми з ним невидимі для людей.
Ви нас бачите тільки завдяки чарівним окулярам.
— А чого в тебе таке дивне ім’я?
— Бо по Україні я гуляю, скривджених дітей я захищаю, хуліганам ґулі набиваю...
— Ну, це ми бачили! — усміхнувся Ромка.
— А давно ти по Україні гуляєш? — спитав я.
— Тринадцятий рік. Відтоді як Україна стала незалежною.
— А скільки ж тобі років? — недовірливо спитав Ромка.
— Чотириста дванадцять! — усміхнувся Козачок Ґулька.
— Що-о-о?! — вражено перезирнулися ми з Ромкою.
— Та сказав же — чотириста дванадцять! Я ж за часів козаччини народився.
— А чого ж ти досі не виріс, не став дорослим? — спитав я.
— А навмисне! Я своїм батькам сказав: «Люба мамо, любий тато, я не хочу виростати! Хочу залишитися хлопчиком і захищати скривджених дітей. Бо ті дорослі так заклопотані своїми дорослими справами, боротьбою за владу, що до дитячих справ у них руки не доходять». I батьки мені дозволили і дарували дитяче безсмертя. Ще й срібний пернач-ґулінабивач дали.
— А де ж ти був оті чотириста років, до незалежності? — спитав я.
— У Синьому Потойбіччі, де живуть усі чаклуни й чарівники. Ви всі живете у Посейбіччі, у звичайному реальному світі. А є ще світ казковий, нереальний, де живуть чаклуни й чарівники, — Синє Потойбіччя, як я вже сказав. І козаки-характерники, тобто чарівники, там живуть.
А яких казкових дітей знаєте ви? Пригадайте твори та героїв.
Намалюйте ілюстрацію або створіть колаж із героями-дітьми.
— І що ж ти там робив, у Потойбічні, цілих чотириста років? Невже просто собі жив і нічого не робив? — спитав Ромка.
— Як це нічого не робив?! Воював весь час! З різними злими силами, які кривдять казкових дітей. Казкових дітей оно скільки — від Івасика-Телесика до Хлопчика-Мізинчика!.. І злих сил — тьма-тьмуща!.. Хочете на них подивитися?
— Цікаво було б, звичайно, — сказав я.
— Але для цього, мабуть, у Потойбіччя мандрувати треба, — сказав Ромка.
— Авжеж! — підтвердив Козачок Ґулька.
— А як? — спитав я.
— Дуже просто! Сядете на мого Літайка: один поперед мене, другий позад мене. І полетимо!
— Так він же такий маленький! — вигукнув Ромка.
— Нічого-нічого! — сказав Козачок Ґулька. — Зате дужий! Бо чарівний!
Блакитний Літайко наблизився до балкона, ми з Ромкою посідали на нього, і коник злетів у небо.
Ми мчали з шаленою швидкістю. І враз оглушливо бахнуло, як ото буває, коли реактивний літак долає звуковий бар’єр, і одразу блакить неба зі світлої стала темно-синьою.
— Ну от! Приїхали! — сказав Козачок Ґулька.
Ми опустилися на землю. Все було майже таке, як і в нашому Посейбіччі, тільки синє — сині дерева, синя трава, сині будинки. На синій лавочці біля синьої хати сидів синій дідуган і щось говорив синій бабусі, але слів чути не було. — Ото чаклун Іван Іванович Брехайло, а то Баба Ябеда, — пояснив Козачок Ґулька. — Чого вони дітей вчать — самі розумієте. Летимо далі! І ми полетіли далі. По дорозі йшли двоє синіх здорованів і сердито розмахували руками.
Які негативні риси характерів уособлюють названі герої?
Пригадай, що називаємо алегорією.
Допоможе тобі в цьому словник наприкінці підручника.
Чи можна вважати образи алегоричними?
— А це чаклун Іван Іванович Задирайло і чаклун Іван Іванович Ображайло. Що вони дітям начакловують, теж ясно! — сказав Козачок Ґулька.
Біля неохайної синьої хати були розкидані брудні, немиті каструлі й тарілки. Коло дверей просто на землі лежала нечесана, замурзана тітка.
— А це чаклунка Нечупара-Ледащо. А в хаті хропе її брат Невіглас-Ледащо. Дуже популярні чаклуни, найбільше дітей зачакловують. А оно мовонезнавець Суржиков-Какось, який мову дітям калічить...
Ну, на сьогодні, думаю, досить. Гарні ви хлопці, сподобалися мені. Сподіваюсь, ми потоваришуємо. Недарма вам чарівні окуляри якісь добрі чародії дали. Бешкетникам не дали б. А раз у вас є чарівні окуляри, ми зможемо з вами спілкуватися. Бо ж у вашому реальному світі, у Посейбіччі, ми з моїм коником-поником Літайком невидимі. Як придумаєте якусь цікавеньку пригоду, гукайте мене. Власне, й гукати не треба. Начепіть чарівні окуляри — і я одразу з’явлюсь. Тільки пригода мусить бути обов’язково доброю, на гарну справу спрямованою, на рятування когось абощо. Тільки такі пригоди я люблю... А тепер рушаймо назад!
І знову коник Літайко знявся у небо. І полетів із шаленою швидкістю. І знову бахнуло, як ото бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар’єр. І небесна блакить враз стала ясною, світлою і прозорою, і незчулися ми, як опинилися біля мого балкона. Перелізли ми на балкон, попрощалися з Козачком Ґулькою, і він одразу зник, став невидимий. А в руці у мене опинилися чарівні окуляри з двома скельцями...
— От Козачок Ґулька! От Козачок Ґулька! Скажи! — захоплено вигукнув Ромка.
— І говорити нічого! Супер! — сказав я.
Поміркуй і дай відповідь
1. Назви тему розділу. Яка його ідея? До чого автор закликає?
2. Намалюй героїв Синього Потойбіччя.
3. Напиши сценарій вистави до цього розділу та розіграй її разом з однокласниками/однокласницями. Яку роль ти обереш? Чому?
4. Придумай продовження розділу.
5. Пригадай, із яких частин складається твір. Визнач у кожному розділі кульмінацію — момент найвищого напруження.
6. Порівняй реальне та фантастичне в повісті.
Теорія літератури
Повість-казка ставить перед читачем складнішу задачу, ніж просто казка. В основі такого твору — вигадані ситуації, у яких порушено реальні проблеми: добро і зло, стосунки, дружба, повага, відповідальність за свої вчинки, уміння долати перешкоди.
Ідея твору «Чарівні окуляри» — заклик бути відповідальним і відважним та вміти розрізняти добро і зло.
Повість-казка створює уявний світ, у якому зображено реальні ситуації. Саме тому в повісті-казці діють і реалістичні герої, як-от школярі, і фантастичні (Козачок Гулька, Баба Ябеда, Ображайло тощо). Повість-казка має повчальний характер, а образи — символічний зміст. Наприклад, чарівні окуляри уособлюють багату фантазію, творчість, уміння бачити незвичайне у звичайному.
Повість «Чарівні окуляри ілюстрували різні художники та художниці
Розглянь і порівняй фрагменти обкладинок, які створили: Юлія Радіч Демидьонок; Анатолій Василенко; Радна Сахалтуєва
7. Доведи, що твір «Чарівні окуляри» пригодницько-фантастичний.
8. Що символізують чарівні окуляри? Спробуй «подивитися» на світ крізь чарівні окуляри, щоб побачити й намалювати красу довкілля, добрі вчинки людей, веселі ситуації. Придумай власні чарівні окуляри та опиши їхні незвичайні можливості.
9. Накресли сюжетний ланцюжок до кожного розділу.
10. Дай розділам свої заголовки. Простеж, на що це впливає.
11. Заповни в зошиті порівняльну таблицю образів Васі та Ромки.
12. Напиши лист героєві твору, який тобі найбільше сподобався. Що ти йому порадиш, побажаєш?
13. Напиши твір «Одна цікава пригодницька історія».
Пригода дванадцята. Чарівник Часомір та чаклун Зловред Поганський
Пригода тринадцята. Викрадення
Пригода чотирнадцята. Остання
Коментарі (0)