Всеволод Нестайко (1930-2014)
- 18-01-2023, 00:43
- 410
5 Клас , Українська література 5 клас Качак, Тебешевська 2022
Всеволод Нестайко
(1930-2014)
• Пригадайте, які твори Всеволода Нестайка ви вже читали.
А чи знаєте ви, що в дитинстві він був руденьким, худеньким, чи не найменшим у першому класі й страшенно хотів вирости? Однокласник порадив йому щодня висіти на верхній планці одвірка з чимось важким, прив’язаним до ніг. А ще сказав, що від дощу все росте. От малий Всеволод і виконував його поради.
Всеволод Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві Житомирської області. Спогади дитинства пов’язані з думками про батька, який загинув у 1934 р. Мати працювала вчителькою і часто залишала його самого вдома. Закарбувалися в душі хлопчика переживання, навіяні війною, окупацією, поневіряннями. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Працював у редакціях журналів, видавництві літератури для дітей «Веселка». Упродовж десяти років вів радіопередачу «Радіобайка Всеволода Нестайка».
Про своє дитинство й те, що привело його в літературу, В. Нестайко писав: «Швидше вирости я хотів ще й тому, що дитинство моє, на жаль, було не дуже безхмарним і щасливим. Тато мій, колишній "січовий стрілець”, 1933 року був заарештований і загинув. З трьох рочків пізнав я, що таке доля безбатченка, де чи не єдиною втіхою були книжки.
А коли мені було всього одинадцять, почалася війна. Дитинство моє урвалося, я одразу став дорослим. Бо лишився в окупованому фашистами Києві, і ті два роки згадувати не люблю — стільки там було страшного й недитячого.
А коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутись назад у дитинство — догратися, досміятися, добешкетувати... Вихід був один — стати дитячим письменником».
• Поміркуйте, чи цей факт пояснює те, що Всеволод Нестайко ніколи не писав для дорослих читачів, а тільки для дітей.
У літературу Всеволод Нестайко прийшов у 50-ті роки XX ст. з фантастично-пригодницькими повістями. У них — яскраві характери дітей-бешкетників, вигадані світи, пригоди, смішні ситуації, дотепна мова, гумор. І завжди добро перемагає зло. Це улюблені твори різних поколінь читачів.
Коли ви читали його повість-казку «Дивовижні пригоди у лісовій школі», то познайомилися з веселими й дотепними зайчиком Косею Вуханем, їжачком Кольком Колючкою, лисенятком Рудиком Лисовенком та їхніми однокласниками. Пригадуєте їхні витівки?
Дуже популярні й інші твори Всеволода Нестайка: трилогія «Тореадори з Васюківки», повість-казка «В Країні Сонячних Зайчиків», інші казки, пригодницькі й детективно-пригодницькі повісті для дітей. Усі вони є епічними творами.
Теорія літератури
Епічний твір — твір, у якому автор/авторка в описово-розповідній формі змальовує події, людей і їхні вчинки. Епічні твори написані прозовою мовою, містять мову автора/авторки, діалоги й монологи персонажів. У них можуть бути зображені реальні й вигадані, сучасні та історичні події. За жанром до них належать: казка, оповідання, повість, легенда, міф, повість-казка, роман.
• Уважно подивіться на схему «Ознаки епічного твору» й пригадайте, чим відрізняються епічні твори від драматичних і ліричних.
Ознаки епічного твору
Про фантастичні пригоди київських школярів Всеволод Нестайко розповів у повісті-казці «Чарівні окуляри». Цей епічний твір складається із чотирнадцяти частин. У кожній — розповідь про нову пригоду, в яку Ромка і Вася потрапляють завдяки чарівним окулярам. У творі багато казкових елементів: хлопці подорожують у часі й просторі, стають невидимі, їм допомагають чарівники, козак Ґулька, якому понад 400 років, а основним чарівним предметом є окуляри. Казково-символічні також пісеньки, які співають чарівники, їхні імена.
Окрім казкових подій, у повісті показано й реальні вчинки хлопців, їхню дружбу, готовність допомагати іншим. Якщо Вася завжди був добрим і толерантним хлопчиком, то Ромка дозволяв собі дещо зверхню поведінку щодо інших, бажав мати особисту користь із чарівних окулярів. Але морально-етичні уроки чарівників пішли йому на користь.
Теорія літератури
Повість-казка — жанр літератури; твір, який поєднує в собі ознаки повісті й казки. У повісті-казці фантастичні світи, події та персонажі відображають особливості та правила реального світу.
Повість-казка Всеволода Нестайка«Чарівні окуляри» — світ дитячої фантастики й уяви, який постає на основі народних казок (їх згадано в ній). Це й розповіді про юних персонажів, які вміють долати перешкоди на шляху до мети, відповідати за свої вчинки, бути друзями й творити диво для тих, хто його потребує. Це пригодницький твір, бо його сюжет складають чотирнадцять пригод головних героїв.
Чарівні окуляри
(Скорочено)
Правдиво-фантастична повість про надзвичайні пригоди київських школярів
Пригода перша
Загадкова записка, з якої починаються чудеса
Мене звуть Вася. Вася Богданець. Але в класі всі називають мене Рудий Африканський Їжачок. Або Африканець. Або Рудий Їжачок. Або просто Їжачок. Рудим Африканським Їжачком мене Ромка Черняк назвав, лідер нашого класу. Ми тоді Африку з географії проходили. А волосся в мене справді руде, як жар. І настовбурчене, як голки в їжачка. Та я не ображаюсь на те прізвисько. Рудим мене змалку завжди називали, з дитячого садка. І я звик. Та й не в усіх це слово звучить образливо. Мама, наприклад, називає мене «Сонечко моє руденьке!». А бабуся каже: «Ти в нас особливий сонячний хлопчик!». «Сонячний-то сонячний, — думав я. — Але краще б я був блондином або брюнетом, чорнявим, як Ромка Черняк».
Ех! Як я заздрив тому Ромці Черняку!.. Який він був меткий, спритний, дужий!.. І удачливий!.. Як він на ковзанах, на роликах катався!.. Як він у футбол грав!.. А я невдаха... На ковзанах, на роликах раз у раз падаю. І в спортивних іграх я не мастак, скоріше партач — і м’яч у мене одбирають, і забивати не вмію... Худенький я, слабосилий. Мене бабуся сметаною щодня годує, але це позитивних результатів не дає. Єдине, що мене рятує, — моя легковажна вдача. Я ніколи довго не журюся. Позітхаю трохи і за хвилину вже сміюся. Це в мене спадкове, від дідуся Грицька, маминого тата... Про дідуся я потім ще розкажу. Він у нас дуже добрий і веселий — його всі люблять. Зараз скажу тільки одне: дідусь мене завжди розраджує:
— Ніколи не вішай носа, рижухо мій дорогий! Ти в нас незвичайний, особливий. А незвичайні стають видатними, великими людьми: полководцями, президентами, письменниками...
— Ага! Так для цього ж вирости треба, стати дорослим, — кажу я. — А до того що робити? Не чув я, щоб школярі ставали полководцями, президентами чи письменниками.
— Що ж, може, й почекати трошки доведеться, — усміхався дідусь. — Не разем Кракув будувався, як кажуть поляки... Але незвичайна доля тобі забезпечена! Я тебе запевняю!
Я тільки зітхав, чекаючи здійснення його пророцтв. Нічого незвичайного в моєму житті поки що не траплялося. Хіба що після дідових розмов сни мені почали снитися дивовижні. Якось наснилося, що сиджу я за вчительським столом, а до мене в черзі стоїть весь наш клас. І я всім даю автографи — підписую новенькі підручники з хімії. І я собі думаю: «Таки став я письменником! Але чогось написав не "Кобзар", не "Миколу Джерю”, не "Лісову пісню”, а підручник з хімії, яку я ніколи особливо не любив і з якої гарних оцінок ніколи не мав...».
А то якось наснилося, начебто стою я посеред трибуни на Майдані Незалежності. А внизу, біля трибуни, на відкритій машині у генеральському кітелі і кашкеті, але без штанів, у самих лише плавках Ромка Черняк доповідає:
— Пане Президенте Африканської держави, Війська для параду вишикувані!
«О! — думаю я собі. — Я таки став президентом. Але чогось африканським. Проте зрозуміло, чого Ромка без штанів, — бо спека». «От бачиш, Ромко! — думаю я собі далі. — Ти мене обзивав Рудим Африканським їжачком, а тепер стоїш переді мною без штанів і рапортуєш. Отакечки, як каже мій дідусь!»
Крім снів, нічого незвичайного у моєму житті не відбувалося.
І от раптом...
Якось, виймаючи з сумки на перерві підручник з української мови, я побачив, що з нього стирчить ріжок аркуша із зошита в клітинку. Аркуш був складений учетверо. Я розгорнув його, бачу — записка. Читаю: «Якщо ти хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри!» І підпис: «Ритас».
Тю! Що за дивина?! Мене аж у жар кинуло. Чарівні окуляри!.. Де ж їх шукати?! Хто це написав?! «Ритас»!.. Я обвів очима клас. І погляд мій зупинився на Маргариті, тобто Риті Скрипаль. У мене перехопило подих. Рита Скрипаль була першою красунею у нашому класі. Струнка, голубоока, чорноброва... Горда і неприступна. Нікому і ніколи вона не писала записок. Навіть Ромка Черняк губився і ніяковів перед нею. Інших Рит у нашому класі не було. Серце моє калатало, як дзвін... Невже, невже це вона написала мені таку дивну записку?!
Питати її я, звичайно, не наважився. На наступній перерві я кілька разів пройшов повз неї, загадково усміхаючись. Один раз навіть приставив до очей складені окулярами пальці. Вона тільки презирливо скривилася і зневажливо пхикнула. «Оскільки йдеться про щось загадкове і таємниче, годі й думати, що вона признається», — подумав я.
Мене розпирало від незвичних хвилюючих почуттів. Я ходив і блаженно усміхався.
Ромка Черняк здивовано глянув на мене:
— Чого це ти либишся?
— Та! — я махнув рукою.
— А конкретніше? — спитав Ромка.
— Та! — знову махнув я рукою.
— Невже в лото зірвав джек-пот? — пхикнув Ромка.
— Ні! — сказав я.
— А що ж таке? Не муч мене!
Я більше не міг терпіти. І я признався:
— Та... записку одержав. Якусь дивну.
— Від кого?
— Сам не знаю...
— Ану покажи! — сказав Ромка.
Я витяг із кишені записку і простягнув йому. Він розгорнув її і суворо глянув на мене:
— Ти що — приколюєшся? Тут же нічого нема!
— Як?!
— А отак! Чистий папірець!
Я вихопив у нього з рук аркуш і похолов: ніякої записки не було — на аркуші жодного слова, чистий папір...
— Ну й дурні в тебе приколи! — презирливо скривився Ромка. — Ти що? Типу чокнутий?
— Та клянусь! — вдарив я себе в груди. — Була записка!
— А де ж вона? Може, в іншій кишені?
— Н-ні! Це той самий аркуш...
— Тю! Дурниці якісь ти пореш!..
І тут мені стрельнуло:
— Ой! Мабуть, вона була написана спеціальним хімічним чорнилом, яким шпигуни листуються. Я в одному детективі читав — спершу видно, а тоді текст зникає...
— То ти що — шпигун? — криво усміхнувся Ромка. — А що було в записці?
— Там було написано: «Якщо хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри». І підпис: «Ритас».
— «Ритас»? А ти не брешеш?
— Та щоб я!.. — знову вдарив я себе в груди.
— Ну, добре-добре!.. Ритас... Ритас... Отже, Рита Скрипаль?.. Он воно що!.. Ха-ха-ха! — зареготав Ромка. — Хочеш сказати, що Ритка написала тобі записку? Та ще шпигунським чорнилом, яке потім зникає?.. Мовляв, не доведеш... Ну, ти фантаст! Брат Стругацький!.. Ніколи нікому записок не писала і раптом тобі, Рудому Африканському Їжачкові, написала!.. Ну, гуморист!.. Ха-ха-ха! Остап Вишня!..
Ромка не став церемонитися, і через п’ять хвилин весь клас уже реготав із мене. Таким посміховиськом я ще не був ніколи... Ритка раз у раз презирливо пхикала, дивлячись на мене. Вона навіть говорити нічого не стала, просто пхикала.
Але ж була записка!.. Я ж не вигадував!.. Я ж на власні очі бачив, читав її!.. Ех!.. Я, звичайно, переживав, що з мене сміються. Але недовго. Я ж вам казав — довго журитися я не вмію. Ну і хай сміються. Я б на їхньому місці теж, може, сміявся. І саме через те, що слова записки зникли, я повірив, що чарівні окуляри існують насправді. Одне лише бентежило мене — де шукати ті чарівні окуляри?.. Написано було — шукай, а де шукати, не написано. Не ходити ж по магазинах «Оптика», яких у Києві багато, і не питати ж: «Чи продаються у вас чарівні окуляри?» Справді ж, дивитимуться, як на божевільного. Очевидно, чарівні окуляри повинні з’явитися несподівано й випадково, як і ота дивна записка. Треба тільки пильнувати...
Я сиджу на першій парті, перед самісіньким вчительським столом. Як посадила мене ще в першому класі Ліна Митрофанівна, бо я був найменшенький, так і досі сиджу. Тепер у нас вже не одна вчителька, а кілька. Майже всі молоді. Одна тільки старенька — математичка Юлія Юхимівна. У неї дві пари окулярів. Коли вона дивиться на клас, вишукуючи, кого б викликати, на носі в неї одні окуляри. Коли ж вона вичитує з підручника задачу або коли ставить у журнал погану оцінку, то надягає інші... І оті інші, «близькі», окуляри часто лежать на столі перед самісіньким моїм носом. Тепер я дивлюсь на них, немов заворожений, і думаю: «А може, саме про ці окуляри і йшлося у записці? І, може, недарма записка була на аркуші в клітинку?.. Може, її написала сама Юлія Юхимівна?.. Може, вона чарівниця?.. Добрі чарівниці завжди старенькі... Юлія Юхимівна дивиться на мене завжди з лагідною усмішкою... Вона мені, здається, симпатизує. Тому й написала записку саме мені...» І так мені кортить, так кортить зазирнути в оті окуляри, що я нарешті не витримую, хапаю окуляри і швиденько чіпляю на носа. Перед очима усе попливло, як у тумані. Крім того туману, я нічогісінько не побачив. Зате почув — глузливий вигук Ромки Черняка:
— Ой! Дивіться, Юліє Юхимівно!.. Богданець украв ваші окуляри!.. Це він думає, що вони чарівні! Він чарівні окуляри шукає!..
Весь клас зареготав. А Юлія Юхимівна мовчки зняла з мого носа свої окуляри і дала мені легенького щигля. Чим викликала ще більший регіт.
Ну, чого, чого він такий пащекуватий, той Ромка?! Я мало не плакав.
А на перерві він підійшов до мене і сказав:
— Ну, добре-добре! Не переживай!.. Признайся тільки, що ти вигадав ту записку. І я не буду глузувати більше.
— Була записка! Не вигадував я!..
— Ну, ти таки ненормальний!.. Ти уві сні не ходиш?.. Може, в тебе галюцинація якась була? Може, до лікаря звернутися треба?
Він уже не кепкував, а дивився на мене зі співчуттям, як на хворого.
Ну й хай!.. Я ж то знаю, що не галюцинація була, а насправді. I чого б це раптом виникла така галюцинація — про чарівні окуляри. Ні! Треба їх шукати! Треба! Десь вони таки є!..
У моєї бабусі теж дві пари окулярів — для телевізора і для читання та штопання моїх шкарпеток. Але ні ті, ні ті чарівними не виявилися.
А тоді я наважився і зайшов до «Оптики», що на вулиці Лютеранській. Вона приватна і загадкова — у дворі, в закапелку. Попросив дати мені поміряти сонцезахисні. Майже півгодини міряв-міряв — нічого чарівного не наміряв. Засмучений, вийшов я з «Оптики» і пішов гуляти Києвом... Понад годину блукав і нарешті приблукав у скверик неподалік нашого будинку. У цьому скверику завжди сидять пенсіонери в окулярах, газети читають або в шахи грають. А сьогодні чогось нікого — мабуть, по телеку якийсь аргентинський серіал показують. Іду, іду... І раптом бачу — на лавці лежать окуляри. Хтось, певно, забув. Мене аж у жар кинуло — передчуття якесь... Схопив я ті окуляри, почепив і... дихати перестав. Раптом я чітко побачив трансформаторну будку в нашому дворі, задньому, за гаражами. А на будці стояв розгублений Ромка Черняк і дивився униз, на землю, де лежала драбина. Було ясно, що Ромка по драбині заліз на будку (вона височенька, метрів п’ять заввишки, не менше), а тоді необережно штовхнув ногою, і драбина впала. На трансформаторну будку нам категорично лазити заборонялося; там навіть була жовта табличка: череп з кістками і напис «Не залазь! Уб’є!». Та найдивніше було те, що зі скверика побачити трансформаторну я не міг аж ніяк! Вона була далеко, за кількома багатоповерховими будинками. Я на мить скинув окуляри — ніякої трансформаторної будки, лише дерева й будинки, вулиця. Я тремтячою рукою знову почепив окуляри — і знову перед очима Ромка на трансформаторній будці. Він кривився — от-от заплаче... Йому негайно треба було злазити, а без драбини він злізти не міг... Тільки я встиг про це подумати, як почув голос якогось дідуся:
— Мої окуляри!.. Я читав газету і забув їх!
І дідусь зірвав з мого носа окуляри. У мене потемніло в очах. Я навіть не встиг роздивитися того дідуся. А коли я отямився, дідуся вже не було. Дідусь зник так само несподівано, як і з’явився. Я б навіть не зміг його описати, бо так і не бачив його. «От вони — чарівні окуляри!» — майнуло в моїй голові. І я прожогом кинувся до нашого будинку (ми з Ромкою сусіди: він на п’ятому поверсі живе, я — на третьому). Я вбіг у підворіття, пробіг на заднє подвір’я за гаражі і застиг, все ще не вірячи своїм очам... На трансформаторній будці стояв розгублений Ромка, а на землі лежала драбина...
— Зараз, зараз я її підніму! — вигукнув я, через силу піднімаючи важку для мене драбину (потім я для інтересу намагався ще раз це зробити, але не зміг, звідки ж тоді сили з’явились?!).
У Ромки тремтіли ноги, коли він злазив. І голос тремтів, коли він сказав:
— Ой, спасибі тобі, їжачку!.. Розумієш, я кидав бумеранг, і він залетів на будку... А такий кльовий бумеранг! Мені тато з Австралії привіз. Жалко. Ну, я потай свиснув у двірнички драбину і... А звідки ти взявся?
— У чарівні окуляри побачив, що тобі непереливки. І прибіг...
— Що?! Знову ти про ті чарівні окуляри... А ну тебе!
— Клянусь Богом, що не брешу! — вдарив я себе в груди. — Клянусь!
І я розказав Ромці все, що сталося у скверику.
— Ану побігли у той скверик! — вигукнув Ромка.
І ми побігли.
— Ой! Диви! Лежать! — вражено мовив Ромка.
Справді — на тій самій лавці лежали окуляри... Та коли ми підбігли ближче, вони зникли...
— Тю! Я ж точно їх бачив! — здивовано роззявив рота Ромка.
— І я! — хитнув головою я.
— Чудасія!.. — розвів руками Ромка.
— От бачиш! А ти не вірив! Не могло ж нам обом примаритись одне й те саме...
— Отже, чарівні окуляри таки існують! Тепер будемо їх шукати удвох!
Пригода друга
Знайомство з дивною Маргаритою Степанівною
Після того як я завдяки чарівним окулярам зняв Ромку Черняка з трансформаторної будки, він подружився зі мною, і ми вирішили шукати чарівні окуляри удвох. Більше нікому про чарівні окуляри ми вирішили не говорити.
— Бо до скверика збіжиться уся школа, не протовпишся, — сказав Ромка. Я, звичайно, погодився.
Ми щодня ходили до того скверика і щодня бачили на лавці окуляри, які одразу ж зникали.
— Мабуть, треба, щоб хтось заліз на трансформаторну будку, щоб ми його потім рятували, — сказав Ромка.
— Але це ж доведеться когось втаємничувати, — сказав я.
— Правильно! Відпадає! — погодився Ромка. — Але чого окуляри то з’являються, то пропадають?
— Мабуть, тому, що чарівні.
— І що то за дідусь незвичайний, що окуляри в тебе забрав... Чарівник, мабуть... Треба не окуляри, а дідуся шукати, — сказав Ромка.
— Може, ти й маєш рацію, — сказав я.
Ілюстрація Юлії Радіч-Демидьонок
І ми почали придивлятися до дідусів, які грали у скверику в шахи або читали газети. Але дідусі були начебто звичайні. Деякі, коли було холодно, зігрівалися міцними напоями. Чарівники ж їх, по-моєму, не вживають. Та й не станеш же питати у дідусів: «Ви, діду, часом не чарівник? Дозвольте поміряти ваші окуляри!» Отже, наші пошуки поки що були безрезультатними.
Та от одного разу в нашому класі сталася надзвичайна подія. У першої красуні нашого класу Ритки Скрипаль, про яку я вже згадував, пропав золотий ланцюжок із золотим же кулоном у вигляді сердечка. Біда підсилювалася ще й тим, що золотий ланцюжок належав Ритчиній мамі. Ритка взяла його без дозволу — щоб похизуватися. Ах, ті красуні! Як же ж вони люблять коштовні прикраси!.. Ритка плакала так гірко, що моє серце розривалося навпіл. Ви ж не знаєте, як я ставлюсь до Ритки Скрипаль!.. Вона ж мені навіть учора снилася, та Ритка... У довгому блакитному платті з блискітками сиділа вона у розкішній королівській кареті, запряженій білими кіньми, лагідно усміхалася до мене і тихо казала: «А ти мені подобаєшся, Рудий Африканський Їжачок!». Рудим Африканським Їжачком, як ви пам’ятаєте, назвав мене Ромка Черняк (або Ромка Брюнет, як я його називаю). Він чорнявий, стрункий і спортивний (я вже про це говорив). Але мій дідусь Грицько, мамин тато, каже: «У мужчини, рижухо мій дорогий, головне не класичний римський профіль, не орлиний погляд, а мужність і весела вдача. От диви, яку я тобі красуню бабусю подарував! За нею такі орли упадали, а заміж вона вийшла за мене, веснянкуватого й непоказного. Бо їй було весело й цікаво зі мною. І ти, голубе, не тушуйся перед брюнетами. Ти хлопець веселий, дотепний, жвавий — будь-яка красуня тебе покохає!». Саме цим я й керувався у своїх мріях про Ритку Скрипаль! Скільки разів у мріях своїх рятував я її від нахабних хуліганів, від пожежі, витягав з води... Але Ритка чогось не тонула, не горіла, і хулігани на неї не нападали... Я навіть спробував умовити свого двоюрідного брата Стьопу зіграти роль хулігана, але він відмовився: «Боюсь, що я не витримаю і надаю тобі по пиці, коли ти її від мене одбиватимеш». Мене це, звичайно, не влаштовувало. І от раптом така нагода відзначитися. Я відчайдушно повзав на животі по всій школі, по всіх коридорах, шукаючи той клятий ланцюжок... Ви думаєте, я один повзав?.. Весь чоловічий склад нашого класу повзав на чолі з лідером Ромкою Черняком, тобто Брюнетом... І раптом, коли я підповзав до дівчачого туалету, в уяві моїй несподівано виникла лавка у скверику і на ній окуляри. «Ой! — мало не скрикнув я. — Це мені знак, що треба бігти по чарівні окуляри і вони допоможуть мені знайти ланцюжок!» Я обернувся — Ромку ніде не побачив. От і добре! Коли йдеться про подвиг заради красуні, колективні дії тут ні до чого. Особливо, коли напарник — спортивний стрункий брюнет. Я прожогом вискочив зі школи. До скверика я біг так, наче за мною сто вовків гналося... Добігаючи до скверика, я ще здаля побачив, що на лавці лежать окуляри. І раптом бачу: до лавки біжить з іншого боку Ромка. Я застиг від несподіванки. Ромка теж спинився вражений — мабуть, не думав мене тут побачити...
— Ц-це ти? — розгублено спитав він.
— Це я! А це ж, мабуть, ти? — уїдливо сказав я.
Ромка почервонів:
— Я... я тебе шукав, шукав... але ти повзав хтозна-де!
— Еге, шукав! — пхикнув я. — Нічого ти не шукав! Просто вирішив сам скористатися з чарівних окулярів. Як тобі не соромно!.. Ми ж домовилися, що будемо завжди разом шукати чарівні окуляри... — сказав я і одвів очі — соромно мені стало: я ж сам порушив нашу домовленість.
— Ой! А де ж окуляри?! — вигукнув Ромка. — Знову зникли! Я ж щойно бачив — вони лежали!
— І я бачив!.. Наче спільна галюцинація.
І раптом біля нас невідомо звідки з’явилася бабуся — довгоноса, у кумедному старовинному капелюшку, з ціпком у руках. Вона розгублено мружила очі і крутила на всі боки головою.
— Хлопці! Ви не бачили окулярів? — спитала вона.
У мене тенькнуло в животі... Я перезирнувся з Ромкою. Він теж розгублено закліпав очима і пробелькотів:
— Ба-бачили...
— Але вони зникли! — сказав я.
Бабуся зітхнула:
— Якщо зникли — це погано... Бо вони особливі...
— Ч-чарівні?! — прохопився я.
— Авжеж! — хитнула головою бабуся. — Чарівні! Телескопічні!.. На спецзамовлення зроблені. Без них я майже нічого не бачу... Як я не помітила?! Їх наче вітром здуло... Біда!.. Я й додому не дійду, не втраплю...
— А ми вас проведемо! — вигукнув я. — Правда, Ромко?
— Авжеж! — підморгнув він мені.
— Ой, спасибі вам, дорогі! Ну, тоді ходімо! — бабуся поклала руку мені на плече (чомусь саме мені, а не Ромці, хоч він вищенький і міцніший), і ми пішли. Ромка ревниво глянув на мене, але тут уже нічого не зробиш: кому поклала, тому й поклала. Ромка відчув потребу щось сказати, і він спитав:
— А як вас, пробачте, звати?
— Маргарита Степанівна, — сказала бабуся. — А вас?
— Мене Ромка! — першим вигукнув мій друг — мусив же він підкреслити, що він лідер.
— А мене Вася, — сказав я.
— Дуже приємно, панове Вася і Ромка! — усміхнулася бабуся, наче підкреслено поставивши на перше місце моє ім’я. Ромка це помітив і скривився.
Серце моє калатало, як різдвяний дзвін. «Її звуть Маргарита Степанівна! "Ритас” — як у тій записці! Але тоді чарівні окуляри зривав у мене з носа дідусь, а не бабуся! Я точно пам’ятаю, хоч і не бачив того дідуся!» — стрибали думки у мене в голові.
— Ну от і прийшли! — сказала Маргарита Степанівна, коли ми зайшли у якийсь незнайомий двір і зупинилися перед візерунчастими дверима на першому поверсі багатоповерхового будинку. Бабуся встромила у дірку замка довгий чудернацький ключ, почувся мелодійний передзвін, і двері нечутно розчинилися.
Ілюстрація Юлії Радіч-Демидьонок
— Заходьте, будь ласка, панове! Мушу вам віддячити за допомогу! — церемонно вклонилася Маргарита Степанівна, вказуючи рукою на відчинені двері. Ми зайшли у темний передпокій, а звідти до кімнати. Кімната теж була напівтемна, умебльована старими меблями. Клейончатий потертий диван з овальним над спинкою дзеркалом, під яким на піддзеркальнику стояло сім білих мармурових слоників — від найбільшого до найменшого. У кутку кімнати височіло ще одне дзеркало — так зване трюмо у темній лакованій рамі з різьбленим дерев’яним візерунчастим верхом... Під дзеркалом стояв такий же різьблений лакований піддзеркальник на гнутих ніжках у вигляді лев’ячих лап (бо нагорі, як ми роздивилися, теж була таки лев’яча морда). І ще одне здоровенницьке дзеркало було на дверцятах старовинної шафи. Але дивно — віддзеркалень своїх ми в тих дзеркалах чогось не побачили, хоча стіл, біля якого ми стояли, прекрасно віддзеркалювався... На стінах висіло багато фотографій, і майже на всіх були... відьми, довгоносі й патлаті, а одна навіть у тому ж кумедному старовинному капелюшку, що й Маргарита Степанівна. Ми з Ромкою перезирнулися...
Маргарита Степанівна зізналася, що вона колишня артистка і в Театрі юного глядача в казкових виставах грала відьом. У неї справді були чарівні окуляри, і хлопці побачили, що ланцюжок Ритки — під матами у спортзалі.
Запитання і завдання за матеріалом, який вивчаєте
1. Про які факти з дитинства Всеволода Нестайка ви дізналися?
2. Кому він адресував свої твори?
3. Який твір називають епічним? Назвіть ознаки епічного твору.
4. У чому полягають особливості повісті-казки?
Завдання щодо аналізу жанрово-змістових, мовних особливостей твору, характеристики героїв
5. Виразно прочитайте перші дві частини повісті-казки «Чарівні окуляри». Про що автор розповідає в них?
6. Визначте, які події є фантастичними, а які — реальними. Які казкові елементи використав автор?
7. Відтворіть послідовність подій і складіть план до прочитаних двох частин твору.
8. Проаналізуйте імена і прізвиська персонажів повісті-казки. З якою метою автор дав саме такі імена? Пригадайте, як звали героїв «Дивовижних пригод у лісовій школі».
9. Які вчинки Романа ви схвалюєте, а які — вважаєте неприйнятними?
Інтерактивні, ігрові та проєктні завдання для роботи в парах, групах
10. Попрацюйте в групах. Опишіть портрети й характери Васі та Романа, використовуючи цитати і вдаючись до вибіркового читання. Укажіть на спільне й відмінне в поведінці. Перша група — аналізує портрет Васі, друга — портрет Романа, третя — характери обох хлопців.
Завдання для розгляду твору в мистецькому контексті та з урахуванням міжпредметних зв’язків
11. Перегляньте документальний фільм «Всеволод Нестайко. Родом з дитинства» режисера Максима Погребняка. Що нового ви дізналися про нього? Покликання: https://tv.suspilne.media/рrograms/vsevolod_nestaіko
Творчі завдання та завдання щодо практичного застосування набутих знань
12. Як ви думаєте, якою буде наступна пригода хлопців? Запишіть власні ідеї подальшого розгортання сюжету.
13. У творі є епізод про те, як хлопчики хотіли скористатися чарівними окулярами одноосібно. Чим вони керувалися? Чи мали право порушувати слово, яке дали один одному: завжди шукати чарівні окуляри разом? А ви, коли даєте слово, порушуєте його? Чи знайомі вам емоції, які пережили у зв’язку з цим хлопці?
Домашнє завдання
1. Випишіть фрагменти тексту, у яких Вася характеризує себе, свою зовнішність. Додайте власні міркування щодо слів діда Васі: «У мужчини, рижухо мій дорогий, головне не класичний римський профіль, не орлиний погляд, а мужність і весела вдача».
2. Прочитайте наступні частини повісті-казки Всеволода Нестайка, використовуючи стратегію «Читання з позначками». Для цього скористайтеся алгоритмом: читаєте речення, кілька речень чи абзац і ставите позначку, яка ілюструє вашу оцінку і враження від прочитаного.
«V» — я знав/знала це (відома інформація);
«-» — це суперечить тому, що я знаю;
«+» — я не знав/не знала цього (нова інформація);
«?» — у мене з’явилися запитання стосовно цієї інформації («Я хочу про це запитати»).
Чарівні окуляри
Після знайденого ланцюжка однокласниці Ритки з головними героями сталися пригоди, про які розповідається у 3-10 частинах повісті-казки. Вася познайомився з Дідом Морозом, який виявився клоуном-фокусником Рудольфом Андрійовичем, чоловіком Маргарити Степанівни, і побачив Ковалів щастя. Роман пережив суд у цирку за те, що ображав рудих. Хлопці знайшли дипломат з американськими доларами, пройшли перевірку на чесність і отримали від Маргарити Степанівни дві пари чарівних окулярів для серйозних добрих справ. Разом допомогли художникові знайти ікону Миколая Чудотворця, подолали чари Телебаби Яги і повернули Ромку з Телебабанії. Вася за допомогою чарівних окулярів знайшов втрачену записку діда Грицька, яка нагадувала йому про перше кохання. А Роман втратив свої окуляри, коли спробував використати їх з користю для себе — знайти Анжеліку, з якою познайомився на відпочинку.
Пригода одинадцята
Козачок Ґулька
Це було наприкінці серпня. Ромка весь час канючив:
— От! Знову почнуться уроки, домашні завдання... Не до пригод буде. Даремно тільки чарівні окуляри пролежують. Без дії.
Але ще до початку навчального року пригода, пов’язана з чарівними окулярами, таки сталася.
У нас з Ромкою нещодавно з’явився спільний ворог. Здоровило дев’ятикласник Альберт Біляков, а точніше Алик Мармиза, як ми його прозвали. Він нещодавно оселився у сусідньому будинку — переїхав з Подолу — і вважав себе крутим подільським хуліганом. Він почав козакувати над усіма сусідськими пацанами, меншими від себе. Вимагав гроші і, в разі відмови, бив страшенно болючі «талабани», тобто щиглі — руки в нього були здоровенницькі. Не тільки я, слабак, а й спортивний Ромка страждав від тих «талабанів». Ми намагалися уникати зустрічей з Аликом Мармизою. Але сьогодні ми тільки вийшли з дому, як одразу потрапили в обійми Алика. Він перетнув нам дорогу і засичав:
— Женіть монету!
І вже підняв правицю для «талабанів», як раптом сталося щось неймовірне. Алик враз зойкнув і схопився за лоба. І ми побачили, як на лобі в нього набрякають дві здоровенницькі сині ґулі. Мармиза лайнувся й побіг додому.
— Тю! Хтось з рогатки стрельнув, чи що? — здивовано озирнувся Ромка. Але позад нас були двері. Алик стояв обличчям до нас — з рогатки стрельнути не міг ніхто. Та й ґулі вискочили майже одночасно — стріляти мусили двоє. Причому одразу. Дивина! Чудасія!
— У нас з’явився якийсь таємничий невидимий захисник! — здивовано мовив Ромка.
Кілька днів, поки в Алика Мармизи не зійшли ґулі, він не показувався. Аж раптом бачимо — з’явився нарешті. Ми з Ромкою сиділи на моєму балконі, що виходив на вулицю, і грали в шахи. Аж бачимо — іде Алик. А назустріч йому — хлопчик років десяти. Алик до нього зі своїм звичним вигуком: «Жени монету!» Та тільки він це сказав, як одразу скрикнув і схопився за лоба. І знову на його лобі з’явилися дві здоровенницькі сині ґулі. Від подиву скрикнули й ми з Ромкою.
Ну, це вже не жарт, не випадковість. Якийсь невидимка серйозно взявся за Мармизу.
— Хто ж це?! — вигукнув я.
— По-моєму, є всі підстави скористатися з чарівних окулярів! — мовив Ромка.
— А може, втримаємося? — сказав я. — Попереджали ж нас, що користуватися чарівними окулярами можна тільки у крайньому разі, коли без них не обійтися...
— От ти ж, їй-богу!.. — скривився Ромка.
— А якщо втратимо? Одні ж лишилися. А крайнього ж разу нема. Просто з цікавості.
І раптом з боку вулиці, біля балкона, просто в повітрі почувся дзвінкий хлоп’ячий голос: «О! Так у вас є чарівні окуляри?! То ми б могли подружитися. А то я все сам та сам. Нуднувато мені буває без товариства. Навіть словом перекинутися ні з ким».
У нас з Ромкою навіть роти порозкривалися від несподіванки.
— Ой!.. Х-хто це?! — пробелькотів Ромка.
«Надягайте чарівні окуляри, тоді будемо балакати!» — почулося знову.
— Надягайте!.. У нас всього одні, — зітхнув Ромка.
«Нічого!.. В окулярах же два скельця — ліве і праве».
— А оправа ж одна! — сказав я.
«Не хвилюйтесь! Буде дві!» — сказав невидимка.
Я кинувся в кімнату до свого рюкзачка, де на споді ховав окуляри, і побачив, що, справді, там уже лежать двоє, кожні з одним скельцем, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно чарівні окуляри. І знову роти від подиву пороззявляли... Біля балкона просто в повітрі ми побачили усміхненого хлопчика у сорочці-вишиванці, у смушевій шапці набакир, у червоних шароварах, червоних чоботях, який сидів верхи на дивному напівпрозорому блакитному конику — з яскравою жовтою гривою і жовтим хвостом. У руках хлопчик тримав срібний пернач, коротку палицю з перистою головкою (я знав, що це таке, бо читав багато книжок про запорожців).
— Хто ж ти такий?! — спитав я.
— Я — Козачок Ґулька з роду Мамаїв, козаків-характерників, тобто чарівників. Ви ж про Козака Мамая, мабуть, чули?
— Аякже! — вигукнув Ромка. — У нас дома навіть картина є — Козак Мамай з бандурою, а поряд кінь стоїть.
— Цьому національному герою українського фольклору пам’ятник на Майдані Незалежності поставили! — докинув я.
— А як ти у повітрі тримаєшся, не падаєш? — спитав Ромка.
— Бо я сиджу на чарівному конику-понику Літайку. Він сам із небесної блакиті, а хвіст і грива — із сонячних промінців. Ми з ним невидимі для людей. Ви нас бачите тільки завдяки чарівним окулярам.
— А чого в тебе таке дивне ім’я?
— Бо по Україні я гуляю, скривджених дітей я захищаю, хуліганам ґулі набиваю...
— Ну, це ми бачили! — усміхнувся Ромка.
— А давно ти по Україні гуляєш? — спитав я.
— Тринадцятий рік. Відтоді як Україна стала незалежною.
— А скільки ж тобі років? — недовірливо спитав Ромка.
— Чотириста дванадцять! — усміхнувся Козачок Ґулька.
— Що-о-о?! — вражено перезирнулися ми з Ромкою.
— Та сказав же — чотириста дванадцять! Я ж за часів козаччини народився.
— А чого ж ти досі не виріс, не став дорослим? — спитав я.
— А навмисне! Я своїм батькам сказав: «Люба мамо, любий тато, я не хочу виростати! Хочу залишитися хлопчиком і захищати скривджених дітей. Бо ті дорослі так заклопотані своїми дорослими справами, боротьбою за владу, що до дитячих справ у них руки не доходять». І батьки мені дозволили і дарували дитяче безсмертя. Ще й срібний пернач-ґулінабивач дали.
— А де ж ти був оті чотириста років, до незалежності? — спитав я.
— У Синьому Потойбіччі, де живуть усі чаклуни й чарівники. Ви всі живете у Посейбіччі, у звичайному реальному світі. А є ще світ казковий, нереальний, де живуть чаклуни й чарівники, — Синє Потойбіччя, як я вже сказав. І козаки-характерники, тобто чарівники, там живуть.
— І що ж ти там робив, у Потойбічні, цілих чотириста років? Невже просто собі жив і нічого не робив? — спитав Ромка.
— Як це нічого не робив?! Воював весь час! З різними злими силами, які кривдять казкових дітей. Казкових дітей оно скільки — від Івасика-Телесика до Хлопчика-Мізинчика!.. І злих сил — тьма-тьмуща!.. Хочете на них подивитися?
— Цікаво було б, звичайно, — сказав я.
— Але для цього, мабуть, у Потойбіччя мандрувати треба, — сказав Ромка.
— Авжеж! — підтвердив Козачок Ґулька.
— А як? — спитав я.
— Дуже просто! Сядете на мого Літайка: один поперед мене, другий позад мене. І полетимо!
— Так він же такий маленький! — вигукнув Ромка.
— Нічого-нічого! — сказав Козачок Ґулька. — Зате дужий! Бо чарівний!
Ілюстрація Юлії Радіч-Демидьонок
Блакитний Літайко наблизився до балкона, ми з Ромкою посідали на нього, і коник злетів у небо.
Ми мчали з шаленою швидкістю. І враз оглушливо бахнуло, як ото буває, коли реактивний літак долає звуковий бар’єр, і одразу блакить неба зі світлої стала темно-синьою.
— Ну от! Приїхали! — сказав Козачок Ґулька.
Ми опустилися на землю.
Все було майже таке, як і в нашому Посейбіччі, тільки синє — сині дерева, синя трава, сині будинки. На синій лавочці біля синьої хати сидів синій дідуган і щось говорив синій бабусі, але слів чути не було.
— Ото чаклун Іван Іванович Брехайло, а то Баба Ябеда, — пояснив Козачок Ґулька. — Чого вони дітей вчать — самі розумієте. Летимо далі!
І ми полетіли далі. По дорозі йшли двоє синіх здорованів і сердито розмахували руками.
— А це чаклун Іван Іванович Задирайло і чаклун Іван Іванович Ображайло. Що вони дітям начакловують, теж ясно! — сказав Козачок Ґулька.
Біля неохайної синьої хати були розкидані брудні, немиті каструлі й тарілки. Коло дверей просто на землі лежала нечесана, замурзана тітка.
— А це чаклунка Нечупара-Ледащо. А в хаті хропе її брат Невіглас-Ледащо. Дуже популярні чаклуни, найбільше дітей зачакловують. А оно мовонезнавець Суржиков-Какось, який мову дітям калічить... Ну, на сьогодні, думаю, досить. Гарні ви хлопці, сподобалися мені. Сподіваюсь, ми потоваришуємо. Недарма вам чарівні окуляри якісь добрі чародії дали. Бешкетникам не дали б. А раз у вас є чарівні окуляри, ми зможемо з вами спілкуватися. Бо ж у вашому реальному світі, у Посейбіччі, ми з моїм коником-поником Літайком невидимі. Як придумаєте якусь цікавеньку пригоду, гукайте мене. Власне, й гукати не треба. Начепіть чарівні окуляри — і я одразу з’явлюсь. Тільки пригода мусить бути обов’язково доброю, на гарну справу спрямованою, на рятування когось абощо. Тільки такі пригоди я люблю... А тепер рушаймо назад!
І знову коник Літайко знявся у небо. І полетів із шаленою швидкістю. І знову бахнуло, як ото бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар’єр. І небесна блакить враз стала ясною, світлою і прозорою, і незчулися ми, як опинилися біля мого балкона. Перелізли ми на балкон, попрощалися з Козачком Ґулькою, і він одразу зник, став невидимий. А в руці у мене опинилися чарівні окуляри з двома скельцями...
— От Козачок Ґулька! От Козачок Ґулька! Скажи! — захоплено вигукнув Ромка.
— І говорити нічого! Супер! — сказав я.
Пригода дванадцята
Чарівник Часомір та чаклун Зловред Поганський
Після того як ми з Ромкою познайомилися з Козачком Ґулькою, ми тільки про нього й говорили.
— От класний Козачок Ґулька! — казав Ромка. — А коник-поник Літайко який!
— А пернач-ґулінабивач! — підкидав я.
— Треба щось таке цікавеньке придумати, щоб знову з ним зустрітися. Цікаве й добродійне! Так, як він і казав! Що б його таке придумати? — чухав потилицю Ромка.
— Не знаю, — зітхав я. — Якби знав, давно б тобі сказав. Ех, Ромко-Ромко! — знову зітхнув я. — Є в мене гріх на душі. Я тобі про нього ніколи нічого не говорив. Але й досі каюся!
— Який гріх? — спитав Ромка. — Вкрав щось? Чи вікно розбив?
— Гірше!.. Було це ще до того, як ми з тобою подружилися. Півтора роки тому.
— Ну, давай-давай! Кайся! — усміхнувся Ромка.
— Було це влітку в селі, коли я поїхав, як завжди, до дідуся й бабусі відпочивати. Тато саме купив мені футбольний м’яч, щоб я з хлопцями на вигоні грав... Першого ж дня пішов я на вигін. А там — жодного хлопця. Як потім з’ясувалося, у сільмаг привезли морозиво і хлопці побігли туди. Ну, ганяю я сам того м’яча, тренуюсь, індивідуальну майстерність відточую. Одбив м’яч далеченько. Аж тут раптом з’явився незнайомий хлопець. Ну, може, трохи старшенький за мене. Вхопив м’яча в руки. Я подумав — забрати хоче, кричу: «Оддай!». А він мовчить, тільки усміхається. Кинув м’яч на землю, почав підбивати ногою. Я до нього, намагаюся забрати м’яча, а він весь час обводить мене, не дає забрати. «Оддай! — кричу. — Оддай, дурень!» А він знову — ні слова!.. Це мене ще більше роздратувало. «Оддай, — кричу. — Пришелепкуватий! Ідіот! Ненормальний!» І знову він — ні слова у відповідь... Нарешті він кинув м’яча, повернувся й пішов, так мені нічого й не сказавши... А потім я дізнався, що він глухонімий. І, до речі, казали, добрий, хороший хлопчик. Приїхав з батьками до родичів. Попрощатися. На Північ переїжджали вони. Хотів зі мною погратися, а я бач...
— Тю! — пхикнув Ромка. — І це весь гріх?.. Подумаєш!..
— Еге! Подумаєш! У мене й досі перед очима його тремтлива усмішка...
— Тремтлива? — не зрозумів Ромка.
— Коли він усміхався, губи в нього тремтіли, — пояснив я.
— Дуже ти, Їжачку, вразливий, «впічатлітельний»! — сказав Ромка.
— Нічого ти, Ромко, не розумієш! — зітхнув я. — Якби можна було назад у минуле повернутися, я б зовсім по-іншому поводився...
— Думаєш, Козачок Ґулька може тобі допомогти в цьому? — примружився Ромка. — Викинь з голови!.. Козачок Ґулька тільки ґулі набивати може... Ой! Ой!
Ромка схопився за лоба. І одразу почувся голос невидимого Козачка Ґульки:
— Ото щоб не казав дурниць!.. Я не лише ґулі набиваю, а й усім, як можу, допомагаю... Я все чув, Васю, що ти казав про свої переживання. Біжи бери свої чарівні окуляри! А ти, Ромко, йди гуляй! Ця пригода не для тебе!
— Вибачай, Ромко! Сам винен. Було б не говорити того, що ти говорив.
— Та він же невразливий, «невпічатлітельний»! — мовив Козачок Ґулька.
— Ні-ні! — вигукнув я. — Він гарний хлопець! Тільки напускає на себе, щоб здаватися крутішим, мужнішим.
— Давай-давай, біжи по окуляри!.. А ти, Ромко, не думай... Справжні козаки були не лише мужніми, а й добрими, чуйними, людяними! — мовив Козачок Ґулька.
Я побіг по окуляри. А тоді, повернувшись, глянув на Ромку — такий він був зажурений і нещасний, що мені аж у серце кольнуло.
— Чого, Васю, задумався? — спитав Козачок Ґулька.
— Може, все-таки й Ромку візьмемо? Га? — прохально мовив я. — Хай би й він...
— Молодець, Васю! Я й думав, що ти так скажеш. Справді, добрий, чуйний ти хлопець!.. Давай візьмемо й Ромку!
І враз я відчув, що в руці в мене вже не одні, а двоє окулярів. По одному скельцю у кожних, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно ті окуляри і одразу побачили Козачка Ґульку на блакитному конику Літайку. Сіли ми на коника і тієї ж миті злетіли в небо.
— У Потойбіччя летимо! — сказав Козачок Ґулька. І знову, як і того разу, з шаленою швидкістю помчали ми небом. І знову бахнуло так, як бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар’єр. І знову ясна небесна блакить стала темно-синьою, знову під нами з’явилися сині дерева, сині будинки, синя трава... Ми прибули у Синє Потойбіччя і опустилися біля синього будиночка з високою трикутною вежею, на якій були великі годинники — по одному на кожному боці. І показували ті годинники різний час.
— Тут живе чарівник-годинникар Мить Митьович Часомір, — пояснив Козачок Ґулька. — Один годинник на вежі показує час теперішній, другий — час минулий, третій — час майбутній. Цей чарівник і може допомогти тобі, Васю, повернутися у минуле. Правда, тільки для доброго діла. Але попереджаю тебе, Васю, за повернення у минуле доведеться заплатити. За кожну хвилину днем майбутнього життя.
— Ого! — сказав Ромка.
— І якщо ти зробиш щось погане, повернутися вже не зможеш. Так у минулому й залишишся.
— Нічого поганого я не робитиму. Я згоден!
— Десяти хвилин тобі вистачить? — спитав Козачок Ґулька.
— А якщо не вистачить, можна буде продовжити? — спитав я.
— Можна. Тільки кожна продовжена хвилина буде коштувати двох днів майбутнього життя.
Ромка вже зробив рота бубликом, щоб сказати своє «ого!», але я вигукнув:
— Згоден!
— Ну, тоді я кличу Митя Митьовича, — і Козачок Ґулька піпікнув кілька разів так, як піпікають по радіо, коли сповіщають точний час. І з будиночка вийшов синій чоловічок з фіолетовими очима, у яких бігали жовтенькі бісики, наче секундні стрілки, — в лівому в один бік, у правому в другий. Чоловічок був кругловидий, з довгеньким гострим носиком, який весь час теж крутився то в один бік, то в протилежний. Козачок знову почав піпікати, як сигнали точного часу. Чарівник Часомір теж щось пропіпікав. Козачок Ґулька пояснив нам:
— Мить Митьович нашої посейбічної мови не знає, тому я переказав йому по-потойбічному твоє, Васю, прохання. І він запрошує тебе.
Чарівник зробив церемонний запрошувальний жест, і я пішов за ним у будиночок. І одразу наче потрапив у механізм чудернацького годинника. На всіх стінах, на стелі крутилися врізнобіч фіолетові з жовтими зубчиками коліщатка. Мить Митьович підвів мене до великого коліщатка і жестом показав, щоб я схопився за нього. Я схопився і враз злетів угору, у трикутну вежу до одного з годинників, що, певне, показував минулий час. І полетів у синю безодню. І за мить опинився на вигоні з отим своїм новеньким футбольним м’ячем саме у той момент, коли глухонімий хлопчик схопив м’яча. Слова: «Віддай, дурень!» — вже от-от мали зірватися у мене з язика, але я прикусив його. Привітно усміхнувся хлопчику. Тоді швиденько скинув кеди, поставив їх обабіч, позначивши футбольні ворота, став посередині, пригнувся, як воротар, і махнув хлопчику, щоб він бив мені пенальті. Хлопчик радісно усміхнувся мені у відповідь і вдарив по м’ячу. Я гепнувся на пузо, пропускаючи одинадцятиметровий. Хлопчик радісно підніс догори руки, як це роблять футболісти, коли заб’ють гол. Я показав йому відстовбурчений великий палець — молодець, мовляв! А тоді він став на ворота і я бив йому пенальті. І він ловко ловив м’яч. І знову я підносив догори великий палець. Хвилини летіли за хвилинами. Я не помічав часу. Яка то радість — мати можливість спокутувати свою провину!.. Нарешті хлопчик показав на свою ліву руку, на те місце, де носять годинник, — мовляв, йому час іти. Глянув на мене вдячно, помахав вітально рукою і побіг... І в цю мить запіпікало, як по радіо. Закрутилося-закрутилося — і я опинився у будиночку чарівника Часоміра. Мить Митьович схвально поплескав мене по плечу, і ми вийшли з чарівного будиночка до Ромки і Козачка Ґульки. Мить Митьович пропіпікав щось Козачкові.
— Мить Митьович каже, — звернувся до мене Козачок Ґулька, — що ти йому сподобався, він з тебе плати не візьме, ти побував у минулому, так би мовити, безкоштовно. Всі твої майбутні дні залишаться при тобі.
Я вдячно закивав головою чарівникові. Він привітно усміхнувся мені і зник у будиночку.
— А тепер, Ромко, я познайомлю тебе з чаклуном, який змушує тебе думати й робити не по-доброму, — сказав Козачок Ґулька.
Ми знову посідали на коника Літайка і подалися далі. Аж от Літайко опустився біля страхітливого чорного палацу, з даху якого на двері спускалися, звиваючись, страхітливі потворні змії з зеленими очима і вогнедишними пащами.
— Це палац лихого чаклуна Зловреда Поганського-Хуліганського. А от і він сам!
З палацу вискочив синій дід з зеленою бородою і зеленими, як у потвор, очима. Чаклун пронизливо подивився на нас і раптом кинувся до Ромки й почав його обіймати й цілувати, радісно піпікаючи. Не встиг я і оком зморгнути, як він схопив Ромку в обійми і зник разом з ним у палаці.
— От бачиш, Васю, Зловред Поганський одразу помітив, кого він може зачаклувати й зробити своїм агентом. Будемо зараз Ромку виручати! — і Козачок Ґулька кинувся до дверей і почав гамселити потвор своїм срібним перначем. Потвори пронизливо заверещали. З палацу одразу вискочив чаклун. Козачок Ґулька і його вцідив по голові. Чаклун поточився і впав.
І в цю мить з палацу вискочив Ромка, блідий і переляканий.
— Тікаймо швидше, поки чаклун не прочумався!
Ромка скочив на коника Літайка, і ми чимдуж помчали геть...
У пригоді тринадцятій читачі дізнаються, що Ритка Скрипаль почула розмову хлопців про чарівні окуляри і Козачка Ґульку. Вона сподівалася, що вони зможуть допомогти двоюрідній сестричці Любочці, яка не бачить після операції. Але хлопці заперечили, що мають такі чарівні окуляри. Ромку викрали рекетири. Їжачок і Козачок Ґулька за допомогою інформації, отриманої в чарівника Івана Івановича Шукайла з Довідкового Бюро, дізнаються, де Ромка, і рятують хлопця.
У пригоді чотирнадцятій, останній, хлопці втрапляють у ще одну халепу. Їх знову рятує козачок Ґулька. Вони таки вирішують віддати чарівні окуляри хворій дівчинці. Розповідають про свої пригоди Ритці.
Запитання і завдання за матеріалом, який вивчаєте
1. Що цікавого ви дізналися із останніх частин повісті-казки Всеволода Нестайка?
2. Який новий персонаж з’явився утворі? Опишіть його місію.
3. Які проблеми вирішували хлопці?
4. Чи були серед передбачених вами на початку читання ідеї розвитку сюжету, що збігаються з тими, які подав у творі Всеволод Нестайко?
Завдання щодо аналізу жанрово-змістових, мовних особливостей твору, характеристики героїв
5. Виразно прочитайте останні частини. Стисло перекажіть їх. Визначте основну думку кожної з них.
6. Доведіть, що «Чарівні окуляри» — епічний твір. Скористайтеся схемою «Ознаки епічного твору».
7. Створіть за зразком і заповніть таблицю «Реальне — фантастичне у творі». Яких елементів — казкових чи реальних — більше у цих частинах?
8. Опишіть Козачка Ґульку. За якої умови він з’явився хлопцям?
9. Створіть таблицю за зразком і випишіть усіх казкових героїв, які з’явилися в цих частинах. Яку функцію вони виконують? Як допомогли хлопцям?
10. Розкажіть, як змінювалися Вася і Роман упродовж усього сюжету. Як ви думаєте, під впливом яких обставин? Намалюйте графічну схему, вказавши етапи зміни характеру й поведінки Романа та чинники, які зумовили їх.
Інтерактивні, ігрові та проєктні завдання для роботи в парах, групах
11. Попрацюйте у групах і створіть ментальні карти повісті-казки «Чарівні окуляри». Порівняйте їх.
Творчі завдання та завдання щодо практичного застосування набутих знань
12. Вася дуже шкодував, що неввічливо повівся з хлопчиком, який не вмів говорити. Козачок Ґулька допоміг йому потрапити в минуле і виправити свій вчинок. Як поставився до бажання Васі Роман? А як би ви повелися, якщо б опинилися на місці Васі? Чи доводилося вам шкодувати про свою поведінку щодо інших? Розкажіть про подібні ситуації. Як можна їх виправити в житті, де немає чарів?
Завдання для розгляду твору в мистецькому контексті та з урахуванням міжпредметних зв’язків
13. Розгляньте ілюстрації до повісті, створені Юлією Радіч-Демидьонок. Чи відтворюють вони ті епізоди, які ви читали? Якщо так, то які саме?
14. Знайдіть і назвіть казки, у яких є: 1) герої, які стають невидимі; 2) чарівна тварина, яка вміє літати й переміщуватися в просторі й часі; 3) наявність умови — підписати договір і бути зачарованим назавжди; 4) надзвичайний герой-помічник з минулого часу, який допомагає в добрих справах.
Домашнє завдання
1. Заповніть картку-аналіз прочитаного твору.
2. Створіть рекламний колаж повісті-казки.
3. Знайдіть інші твори письменника, укладіть їх список.
Цікаво знати
• На початку 90-х років XX століття загальний наклад книжок Всеволода Нестайка сягнув позначки — три мільйони примірників! Трилогію «Тореадори з Васюківки» видавали 32 рази, у тому числі й за кордоном. Перу письменника належать понад 30 книг, а твори перекладено 20 мовами.
• «Тореадори з Васюківки» — перший роман-бестселер в українській літературі, який включений до Особливого Почесного списку Г.-К. Андерсена (Special Hans Christian Andersen Honor List) як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей, а фільм про сільських «тореадорів» здобув гран-прі на Міжнародному кінофестивалі в Мюнхені (1968).
• За мотивами творів Всеволода Нестайка знято художні та мультиплікаційні фільми. Відомою є короткометражна художня стрічка «Тореадори з Васюківки» (режисер Самарій Зелкін). Екранізовано і повість «Одиниця з обманом» (режисер Андрій Праченко).
Обкладинка книги Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки». Видавництво А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2004 р.
Коментарі (0)