ВСЕ НАВКОЛО МОВУ МАЄ

Якщо хтось думає, що тварини надто примітивні, аби розуміти людей, то дуже помиляється, бо ті вміють слухати і розуміти нас серцем, як написала Оксана Сенатович. Між тваринами існують певні правила, закони, вони мають свої «цінності».

Письменниця Галина Вдовиченко зробила спробу наблизити світ домашніх тварин до людського. Її детективна повість про котів — це широко розгорнута байка, яку всім буде цікаво прочитати.

А все почалось із того, що бездомні коти, які знайшли доброзичливих друзів серед людей, об’єдналися в дружню команду і навіть почали активно розвивати свої таланти. Серед них виявилися талановиті танцюристи і навіть художники-дряпописці. Але життя сповнене пригод, у вуличних котів вони особливі. Сталося так, що хтось викрав їхні унікальні творіння — дряпопис на восьми липових дощечках. Довелося кмітливим котам розкрити в собі ще й талант детективів-нишпорок. І про ці детективні пригоди ти дізнаєшся, прочитавши уривок із повісті Галини Вдовиченко.

ТАЄМНИЦЯ ВОСЬМИ ЛИПОВИХ ДОЩЕЧОК

Уривок з повісті «36 і 6 котів-детективів»

Усеміський котячий розшук розпочався з непорозуміння. Хук і Джеб зібралися на завдання, почепивши на носи чорні окуляри, нап’явши на голови капелюхи, ще й зі згорнутими в трубочку газетами у лапах. Маскарад та й годі!

— Саме такі й мають бути справжні детективи! — брати були собою дуже задоволені. — Ми ж нишпорки тепер чи хто? Ото й замаскувалися, щоб на нас уваги не звертали. Сядемо на лавці під будинком, розгорнемо газети...

— А газети навіщо?

— Віщо! Ми у газетах зробили дірки...

Коти продемонстрували, як вони стежитимуть за всіма через дірочки. В отворах блимали їхні радісні очі.

— Щоб нічого й нікого не проґавити! А збоку здаватиметься, що ми занурені у читання.

— Де ви таке бачили?

— У фільмі про детективів!

— Ясно, — сказав тоді Бубуляк. — Знімайте капелюхи та окуляри, газети теж тут залиште. Якщо не хочете, щоб увесь район дізнався про наші таємні пошуки.

Брати неохоче попрощалися зі своїми речами для конспірації, незадоволено оглянули один одного: ну і які вони тепер детективи? Звичайні вуличні коти.

Кілька загальних настанов — і всі розійшлися, не забувши попередити Стаса, що мають справи на кілька днів. Ночуватимуть — де випаде. Їм не звикати. Нехай Стас не переживає.

— А пані Крепова най нас не чекає на вечерю, — з жалем додав Шпондермен.

Хавчики зітхнули, ковтнувши слину.

— Не знаю, коли й відсипатимемося, — буркотнув Сплюх. — Нормальний кіт спить дві третини свого життя, а не гасає, мов збіганий пес, усеньким містом! Ми якісь неправильні коти.

І почалися пошуки зниклого дряпопису. Десь хтось мав переховувати викрадені твори котячого наївного мистецтва, усі вісім художньо розписаних липових дощечок.

Коти видряпувалися на дерева й зазирали у вікна та за бильця балконів, вибиралися по гілках аж до рівня четвертих-п’ятих поверхів. Нишпорили дахами та горищами багатоповерхівок, спостерігали, що відбувається в будинках навпроти. Піднімалися сходами, зазираючи у замкові шпарини...

Працювали і вдень, і вночі: адже коти й у темряві добре бачать.

Кутузов вів спостереження з найвищого дерева у місті — з секвої гігантської. Сидів на гілці, немов комаха на бивні мамонта, вдивлявся в окуляр бінокля з дальноміром. Уже й не бінокля, по суті, а монокля, бо ж у ньому зберігся лише один окуляр — другий розбився. Але Кутузову й одного було достатньо. Він прикладав його до свого ока й тішився, що знайшов на смітнику такий чудовий пристрій.

По той бік вікон вирувало життя. Люди смажили рибку і котлети, читали та спали, сміялися й сварилися, мили посуд і розвішували білизну на балконах.

Вони годували дітей, домашніх котів та собак. Обіймали їх, бавилися з ними. В одній квартирі кіт із синім бантиком на шиї ходив туди-сюди по клавіатурі фортепіано — з-під його лап лунала мелодія. Ля Сосис прислухався й мало не пустив сльозу: він упізнав цю пісню. Її колись співала, акомпануючи собі на роялі, його господиня, викладачка французької мови.

— Но-о... р’я дор’я! — затягнув кіт. — Hi-і, не шкода, хоч там я-ак!

Сордель поспішив затулити йому лапою рота.

— Потім, — прошепотів, — потім співатимеш. Удома...

— Удома? — схлипнув Ля Сосис. — А де мій дім? Де мій дім, питаю я тебе? Но-о... р’я дор’я...

Поважний Бубуляк по вікнах не лазив, у шибки не зазирав. «Літа не ті», — пояснив він друзям. Він діяв інакше. Дзвонив у двері, впевнено бубонів: «Перевірка лічильників!» — і з діловим виразом морди обходив кімнати, зазирав до кухні, до ванної та туалету, зосереджено щось записував. Ще й збивав господарів з пантелику запитаннями штибу: «Коли ви востаннє?..» та «Хто веде домашню бухгалтерію?» Ніхто не наважувався прогнати кота з олівцем за вухом та нотатником у лапах.

— Поглянь... — почув він, ідучи від котроїсь бабусі. — Спеціально навчених котів на роботу беруть! Куди там Іванові Івановичу до цього розумника!

Кутузову нарешті набридло сидіти на секвої гігантській. Для нього нестерпно було не рухатися — так само, як для Коментатора мовчати. Й оскільки на Коментатора весь час шикали: «У нас таємна місія! Припни язика! Годі теревенити! Тебе почують!» — то коти охоче помінялися місцями. Кутузов звільнив Коментаторові свій пост на секвої й пішов, як він пояснив, «у розвідку». А Коментатор видерся якнайвище — й нумо видивлятися в одноокий бінокль довкола, немов капітан корабля у підзорну трубу, нумо язиком лопотіти без угаву. Хтось знизу почує — подумає, що сороки стрекочуть у верховітті.

Кутузов із Голотою нишпорили вдвох. Один дзвонив у двері й відразу ховався. Поки людина до дверей дочовгає, поки здивовано постоїть на порозі, метикуючи, хто дзвонив і кому тут що треба — другий кіт, встрибнувши у вікно, вже й пронісся вихором усією квартирою.

Або робили ще так: один під вікнами концерт улаштовує, відволікає увагу... Коти ж уміють видавати сотню різних звуків і ладні підробляти голоси: або як дитина заплакати, або як автосигналізація завити. Отож один вправляється надворі, а інший тим часом шукає в помешканні вкрадені картини. А господарі перехиляються з вікна, роззираються навсібіч і навіть не здогадуються, що в них за спинами діється у власній квартирі.

Хвостуля з Пушинкою довідалися, що Кутузов із Голотою по квартирах никають — і нагримали на хлопців:

— А що, як вас упіймають! Доведіть тоді, що ви не злодії! Ви ж на приватну територію заходите!

— Та ми ж там нічого не займаємо! — Голоті невтямки, чому це дівчата обурюються. — Я от сьогодні занюхав на чужому столі канапку зі шпротами, і що ви думаєте? Пробіг, відвернувшись. Навіть очі заплющив. Ми чесні нишпорки! Нам чужого не треба.

— Во-во! — мовить Шпондермен, посмикуючи себе за вуса. — Тому я до тих хат і не потикаюся, боюсь спокуситися.

Малюкам довірили перші поверхи. Вони вистрибували на підвіконня, намагаючись роздивитися за шибами те, що шукали. Бачили на стінах годинники та дзеркала, фотографії, пейзажі й натюрморти, полички з книжками та посудом, навіть кухонні стільнички — такі, як у пані Крепової. Але їхніх робіт у жодній квартирі не було. Одного разу, коли Жабка-Сиволапка, розплющивши носа об скло, вдивлялася у те, що діється в квартирі, вікно відчинилося, і маленька рука вхопила кошенятко. Жабка-Сиволапка й пискнути не встигла. Навіть пручатися не могла з переляку, лише замружилася, щоб нічого не бачити.

Але це була рука доброї дівчинки.

— Ба... — прошепотіла мала, стискаючи кошеня в обіймах. — Воно нічиє! Бабусю, заберемо кошеня до себе! Будь ласка! Ти бачила, як воно стрибає? Ти бачила, які в нього лапки?

Жабка-Сиволапка, почувши ці слова, розплющила очі, глянула в добре личко дівчинки й пригорнулася до неї. І навіть не озирнулася на друзів, коли бабуся зачинила вікно й засмикнула мереживну фіранку.

Увечері Баронеса отримала через інтернет вітання від Жабки-Сиволапки — повідомлення написала ота добра дівчинка, вона дякувала котячому товариству за безцінний подарунок.

— А ми теж... ми радіємо за неї! — шморгнув носом Яків. — Як вона там, цікаво? Що їсть? Де спить? Вона завжди мріяла про людську сім’ю. А ми що... Ми раді.

Та насправді малюкам було невесело. Може, тому, що насувалася ніч і треба було шукати собі місце для сну. Вони змостили собі кубельце зі скошеної трави під кущем бузини. Щойно вклалися, як хтось покликав із вікна: «Якове! Додому!» Яків жваво підвів голову й роззирнувся. Серце його калатало. Побачив, як білявий хлопчик біля під’їзду дивився вгору й махав рукою: йду!

— В усіх є дім, — Яків знову поклав голову на лапки. — Невже у нас його ніколи не буде?

— Та чого ти! — поплескав його по спині Безжурний Кіт Гарольд Перший. — У нас є Стас і пані Крепова. А в них є квартира.

— Ет ти який! Ласий на чужі ковбаси! Ми не можемо в них залишатися надовго. Їм із нами незручно.

— Чого б це? Нам зручно, а їм незручно? — здивувався Безжурний Кіт Гарольд Другий.

Гарольди обмінялися іронічними поглядами: скаже ж таке! Незручно! Життя нарешті налагодилося. Нема чого жалітися. Нема від чого впадати у відчай. Проте й у Безжурних котів ентузіазму поменшало. Піднесений настрій раптом вигас. Вони навіть не потеревенили перед сном.

Вісті не лежать на місці. Не встигли малі повернутися, як уже всі коти знали, що Жабки-Сиволапки з ними немає. І тоді вони вирішили малих на пошуки вже не брати. Занадто ті малюки вразливі. Нехай сидять на терасі під вербою, приймають звіти й роблять на мапі позначки червоним олівцем.

Так і вчинили. Коти підходили до малюків, до розгорнутої схеми вулиць, показували, який будинок обвести червоним: обстежено, мовляв, нічого не знайдено. Обстежено, нічого... Нічого...

Справи просувалися — як мокре горить.

Хавчики весь час відволікалися на кухонні запахи. То їм курячим бульйоном запахло, то чиїсь голубці з м’ясом збили з курсу. Неможливо, казали, працювати! За таких умов! Серед таких пахощів!

Ще й Сордель мало не вскочив у халепу: дивом вдалося йому відірватися від погоні. Нарвався у під’їзді на бійцівського пса, той уже погнався за ним, уже й наздогнав було, хотів ухопити, а хвоста нема! Пес на секунду пригальмував, а кіт — під паркан, ледве протиснувся, бо грубенький, потім у кущі — і слід охолов.

Кутузов попався на гарячому. Зазирав за письмовий стіл у чужому помешканні, і саме цієї миті на порозі кабінету виріс господар — сивий немічний дід, який ледве ноги совав. А як побачив кота, дістав заряд енергії. Кіт у двері, старий з підскоком — за ним. Так розлютився, що встиг, гримнувши дверима, прищемити бідоласі жмутик шерсті. Кутузов утік, а згодом, за рогом, оглянув свій потріпаний хвіст-ощипок та й замислився. Чи воно того варте, щоб таких втрат зазнавати? Стільки зусиль — і все намарно.

Пошуки картин вирішили призупинити. Дійшли цього висновку, аж коли Голота зірвався з даху п’ятиповерхівки. Просто на клумбу з флоксами.

— Ти міг розбитися! — схлипували перелякані жоржинки. — Ти міг скрутити собі в’язи!

— Та що ви рознявкалися! — втішав він дівчат, як міг. — Я не з полохливих. А чого ж! Перегрупувався, вирівняв тіло відносно землі, зменшив швидкість падіння... На моєму місці так вчинив би кожен кіт. А тоді — алле-оп!

Очі в жоржинок — круглі, як ґудзики; роти роззявили з подиву.

— Приземлився на всі чотири лапи! Поламав, щоправда, кілька квітів. Таких рожевих, на довгих ніжках.

— Флоксів, — підказала Маріетта.

— Були флокси — стали плокси! — реготнув Голота. — Геть пласкі зробилися. А мені хоч би хни! У нас, котів, добре розвинений вестибулярний апарат.

Малюки теж не зводили з Голоти очей.

— Але ви, малі, й не подумайте! — Голота нарешті зауважив малюків. — І не подумайте, кажу, повторити цей трюк. Бо може бути інший фінал. Геть не такий, як у мене.

Налякав усіх Голота своїм трюком. Ще й гроші закінчилися. Раптово. Їх, щоправда, не надто й економили. Купували віденські сосиски та козацькі сардельки, ще й екзотичні фрукти для пані Крепової та Стаса.

Що ж, вирішили коти-танцюристи, зазирнувши до порожньої скриньки для грошей, тепер наша черга. Їм було ніяково за перший невдалий вихід на публіку. Тепер обставини змінилися: погода чудова, людей у місті — юрмища. Виступ обіцяв бути вдалим. Друга спроба!

Розмірковуємо над прочитаним

1. Чи сподобалися тобі герої детективної історії? Хто з котів, на твою думку, найкраще підходить на роль детектива-нишпорки?

2. Наскільки вдало, на твою думку, авторка книжки підібрала імена для своїх героїв? Чи виражають вони їхні звички та характери? Які ще цікаві котячі клички тобі відомі?

3. Розкажи про свого домашнього улюбленця, якщо він у тебе є. Чи схожий твій кіт на когось із героїв книжки?

* * *

У підземному переході на танцюристів чекав сюрприз. Зграя псів. Вони дрімали, згорнувшись на прохолодній долівці в куточку. Першим зауважив котів кудлатий чорний собака з білим комірчиком: він підвівся й штовхнув лапою іншого. Огрядний, череватий псисько розплющив очі, повільно випростався, потягнувся. Грубасик — помісь англійського бульдога з дворняжкою. Провислі складки щік, сердитий погляд. Пес підібрав цівки слини, що звисала з куточків пащеки, й щось буркотнув. Решта вмить зірвалися на прямі лапи. Трійко дрібних собак невизначеного кольору, якісь сіро-буро-малинові, на вигляд дуже злі, нетерпляче тупцювали на місці. Руда псиця, найвища й найхудіша з усіх, справляла враження найспокійнішої, навіть байдужої. Вона примружилася, тримаючи в полі зору пухнастих зайд. Довгі дреди погойдувалися під її вухами.

Котам тут готували палкий прийом. Це було зрозуміло з першого погляду.

— Обана! — гарикнув чорний собака, тупнув задніми лапами, наче вбраними в широкі штанці. — Кого ми бачимо! Не вірю власним очам! Яка зустріч!

— Чого припхалися на нашу тер-ритор-рію? — прогарчав Не-зовсім-бульдог й підтягнув слину.

Трійко дрібних псів завзято потупотіли назустріч котам, одначе спинилися і — назад, бо більші пси залишилися на місці.

До Брейкера нарешті повернувся голос.

— Це територія міста, — відповів він.

— А ви тут до чого? — нахилив голову чорний собака.

— А ми живемо в цьому місті, — нявкнула Пушинка.

Пси перезирнулися й вибухнули сміхом.

— Що-що? Де ви живете, безхатьки? На якому смітнику? Га-га-га-гав!

Собаки вдоволено зареготали, вишкірюючись і висолоплюючи язики. Вони штовхалися між собою, перезиралися: бачив, мовляв? чув? Ги-ги-ги. А один із трійки найдрібніших аж упав зо сміху на спину, дриґав тоненькими лапами у повітрі: ой, не можу!

— А ви, перепрошую, — Хвостуля намалювала хвостом овал у повітрі, — ви всі, дозвольте запитати, де живете? В якому палаці? На якій віллі?

Пси замовкли й утупилися поглядами в Хвостулю. Навіть той, що лежав догори дриґом, кілька секунд дивився на неї, а потім перекинувся на живіт і підвівся. Руда з дредами ступила вперед. Хвостуля відчула тремтіння у лапках — вона ледве стрималась, щоб не чкурнути кудись світ за очі.

— А ми, — повільно мовив Не-зовсім-бульдог, — живемо, де хочемо. Це наше місто. І цей підземний пер-рехід теж наш. Тому вшивайтеся чимшвидше, бо...

— Агов, шановні!

Чотирилапі так захопилися спілкуванням, що аж лише тепер зауважили: вони не самі. Навколо зібралися люди. Щойно бігли у своїх справах — і от вже стоять, на щось чекаючи.

— Ви нині танцюватимете — чи ні? — в голосі чоловіка вчувалося нетерпіння. — Час починати!

— Мр-рняв! — одразу заволав своїм фірмовим риком Робокоп. Він умів гарчати голосом немов із металевої діжки. Зрадів, що обійдеться цього разу без прочухана. — За хвилину починаємо!

— За пів хвилини! — підніс лапу чорний собака з білим комірчиком. — Це наш підземний перехід, танцюємо тут ми! І ми вирішуємо, кому й коли починати.

— А ви по черзі! — втрутився продавець із музичної крамнички — сивий чоловік із волоссям, зібраним на потилиці у хвостик. Він стояв в одвірку своєї крамнички, склавши руки на грудях. Уважно спостерігав за котами, псами та глядачами.

— Раз ті, раз ті, — підказав він. — Справді, час починати.

Собаки перезирнулися. Чорний вийшов уперед.

— Привіт! — бадьоро привітався він і обвів людей поглядом. — З вами Чорний Джек! І зараз ви станете свідками собачо-котячого танцювального батлу! До вашої уваги — хореографічні змагання між собаками і котами! Хто переможе у запальній сутичці? Кому глядачі віддадуть перевагу, симпатію та вміст своїх гаманців?

— Слухай, ти часом не Коментатор? — нахилився до нього Степко, дочекавшись паузи.

— Який іще коментатор? — огризнувся пес. — Я Базікало Чорний Джек. Второпав? Починайте, мурнявчики!

— Ні, ви перші, гавкастики!

— Дивіться, щоб не довелося шкодувати...

Собаки обмінялися поглядами, і Чорний Джек кивнув до дядька з музичної крамнички:

— Маестро, музику! Спеціально для Чорного Джека.

Продавець немов чекав на цей сигнал. Із колонок, виведених назовні, залунала музика. Чорний Джек замовк, тупнув задніми лапами в широких вовняних штанцях, а потім ушкварив щось таке дивацьке, якийсь такий новітній варіант гопака, що й коти задивилися. Пес навіть спробував зробити повзунок навприсядки, почергово викидаючи вперед задні лапи й підносячи догори передні. Крутнувся на місці й під бурхливі оплески пристав до своїх. Сам від себе задоволений.

Непогано для початку.

Степко не вагався ані секунди. Його добряче підохотив цей хвацький гопак. Ще й спиною відчував підтримку своїх. Та хіба ж йому вперше танцювати степ? Чи не однаково, перед ким? Набрався хоробрості й відчайдушно вистукав об підлогу свою фірмову найефектнішу композицію. Щоб знали, собаки, з ким мають справу.

Коти і пси трималися очі в очі, півколами, підтупцьовуючи, поки хтось один із протилежного гурту виходив на середину. Глядачі щільно їх оточили. Плескали, не шкодуючи долонь. Неможливо було зрозуміти, хто їм подобається більше.

Троє сіро-буро-малинових псів виступили комічним танцювальним тріо — це було схоже на пародію. Публіка реготала до сліз. Хтось вигукнув: тріо на тріо!

Можна й так.

Вийшли Пушинка, Хвостуля й Вертун. Що вони заходилися виробляти! Хвостуля підкручувала Вертуна хвостом, він обертався дзиґою. Пушинка через нього перестрибувала, зависаючи у повітрі. Продемонстрували втрьох каскад акробатичних трюків, спричинивши бурю овацій. Шальки глядацьких симпатій хитнулися на котячий бік.

Ваша відповідь, собаки!

І вийшла руда висока псиця. Гойднула дредами попід вухами. Підхопила Чорного Джека. Собачий вальс! їхні лапи наче й не торкалися долівки, ковзали у повітрі. Як вони це роблять? Як їм це вдається? Реакція глядачів красномовно показала: цей виступ наразі найкращий.

— Ви ще Брейкера не бачили! — зухвало вигукнув Брейкер, відштовхнувся задніми лапами, перекинувся через голову, закрутив у повітрі небачену фігуру.

Його виступ супроводжувався гулом і свистом. Імпровізований концерт сягнув, здавалося, найвищої точки.

Але ж ні. Бо посунули назустріч одне одному Не-зовсім-бульдог та Робокоп. Глядачі застогнали. Гул і свист перетворилися на ревіння, немов це змагання відбувалося не в підземному переході, а на стадіоні під час футбольного матчу. Хтось навіть вихопив дудку: ду!!! ду-ду! Неможливо було стриматися.

Робокопа наче бджола вжалила. Його лапи та хвіст посмикувалися й виверталися, голова ковзала по плечах, як на шарнірах. А грубий пес Не-зовсім-бульдог, легко підвівшись на задні лапи, невимушено танцював танець живота, а живіт у нього був чималенький.

Натовп глядачів схвально ревонув, накрив артистів оваціями, підхопив їх усіх на руки й виніс на вулицю. Якби не ця тріумфальна хода, запеклий танцювальний двобій закінчився б котячо-собачою бійкою. Або ж братанням.

* * *

— Погляньте, що пишуть у газеті! — Коментатор-Чорний кіт розгорнув газету. — Слухайте всі! «Приліт чужопланетян вдалося зафіксувати жителю міста Василю Уважному. Серед ночі він устав попити водички, підійшов до вікна і побачив на даху двох прибульців. Устиг збігати по мобільник і, перш ніж чужопланетяни розтанули в темряві, зробив кілька кадрів. Шкода, що доволі розмитих». А під фото, погляньте, підпис: «Космічні прибульці, ось вони які».

Коментатор-Чорний кіт підніс газету над головою. Зі шпальти на читачів позирали дві здивовані, зеленкуваті від місячного сяйва мордочки.

— Баронесо, ти?! — пізнали свою подругу.

— Справді, я... Так невдало вийшла на цій фотці! Нащо такі світлини надсилати до газети? Не розумію.

— А поруч хто?

— Та ж Лисик. Ми з ним картини шукаємо. Ет, шкода, що мого татуювання на спині не видно...

Шукати у великому місті липові дощечки з дряпописом — все одно, що голку в копиці сіна. Обговорили коти новину з газети, а потім замислилися: що ж то робити далі?

Ті, хто повернувся під ранок, сплять у затінку під табличкою: «Нічна зміна. Не турбувати!» Хук і Джеб скрутилися валетом, посопують, і ніщо їм не стає на заваді.

Хвостуля сидить на нижній гілці верби, погойдуючи хвостом. Розмірковує вголос:

— З будь-якого безвихідного становища завжди є вихід...

— Який? — підвів голову Бубуляк. — Пропонуй.

Мовчить Хвостуля, не знає, що сказати.

— Я маю пропозицію.

Це Баронеса нарешті відірвалася від своєї мобілки.

— Треба тактику змінити. Можна, скажімо, звернутися по допомогу. Коли справді потрібна допомога, не соромно про неї й попросити.

Нещодавно зроблене тимчасове тату на спині лисої кішки зібралося хвильками. Не відразу й зрозумієш, що то крильця. Часом здавалося, що ті крильця-тату на рівні лопаток і справді рухаються — зіжмакуються й розгортаються.

— От, скажімо, мені особисто в пошуках допомагає Лисий Кіт. Щоправда, поки що безрезультатно.

— А ми кого попросимо про допомогу?

— Та хоч би й вуличних псів! — буркнув хтось стиха.

— Вуличних псів? — перепитала Хвостуля згори. — Хто це сказав?

— Ну, я, — підвівся Бровчик і зробив свою фірмову хвилю бровами: а що, мовляв, непогана ідейка, га?

Глянув убік, приклавши лапу до чола, бо сонце било в очі. Під парканом на віддалі лежав його друг Бровко. Пес тепер не підходив близько до котів, щоб знову не закинули, начебто він підслуховує. Аж тут чує: його кличуть. Підвівся й рушив до них — без образ, немов не його звідси прогнали кілька днів тому. А чого ображатися? Сильного образити важко, а він вважав себе сильним.

Кіт Бровчик зустрів пса Бровка запитанням:

— Як думаєш, допоможуть нам бездомні пси шукати наші дошки?

Пес поворухнув бровами:

— Спробувати можна... Принаймні деякі собаки не відмовлять. А нащо вам ті дошки?

— Це картини. Дряпопис! — заходився пояснювати Бубуляк. — Наївне котяче мистецтво. Вісім липових художніх дощечок.

Кадр з фільму «Коти проти собак» (2001 р.)

Пес здивовано скинув брови:

— Жартуєте? Вісім липових дощечок?

— Вісім. Липових. А що?

— Де ви їх узяли?

— Надряпали. Бровчику, невже ти своєму другові нічого не розповів? — всі озирнулися на Бровчика: як так?

— А чого б то я розповідав! Ми ж домовилися: котяча таємниця. Я й припнув язика. Розказуйте тепер самі.

І коти наввипередки взялися розповідати Бровкові про свою виставку і про зникнення картин. А що, як котячий дряпопис має попит на міжнародних мистецьких аукціонах? Чому ті дощечки вкрали?

— Та ясно ж, чому, — мовив пес і заходився чухати вухо задньою лапою.

Кутузов присунувся до нього.

Пес і бровою не ворухнув.

— Тут діло у таємниці восьми липових дощечок. Про це кожний собака знає.

Запала тиша. Було чути лише, як чухається пес і як високо в повітрі дзижчить муха. І від тієї тиші прокинулися коти, які спали після нічної зміни. Розплющили очі й побачили пса, на якому зосередилися всі погляди. Пес перестав чухатись і сказав:

— Ви що, не чули про таємницю восьми липових дощечок?

Коти захитали головами: ні, не чули. Що ще за таємниця?

Пес підвівся, підійшов ближче й почав свою розповідь...

Галина Вдовиченко