Барви слова
- 18-01-2023, 01:08
- 365
5 Клас , Українська література 5 клас Чумарна, Пастушенко 2022
Барви слова
Якщо пригадуєш — світ творився Словом і думками. І любов’ю, і настроями, і бажаннями. Без бажання нема творчості.
Усі пори року з їхньою красою — це творчість. Природа постійно змінює свої барви і настрої. А настрої людини, барви її слова — особливо поетичного — залежать від цих змін. І від уміння ніколи не втрачати зв’язку з Казкою життя.
Прочитай поезії відомих українських поетів, які уміли вслухатися та вдивлятися у світ природи.
ВІН РОЗУМІВ МОВУ ПРИРОДИ
Богдан-Ігор Антонич народився на Лемковині — в прекрасному закуточку України, який на той час перебував під окупацією чужої держави. Його батько був священником, і юний поет навчився з молитвою вслухатися у все, що його оточувало. В нього був особливий дар: бачити Бога не лише у храмі, чути Його голос не лише в молитовних текстах — він бачив і чув Його в усіх живих створіннях. Тому першу свою поетичну збірочку назвав «Привітання життя», в якій висловив захоплення від усього, що йому подароване. А остання книжка, що вийшла вже після ранньої смерті поета, мала назву «Зелена Євангелія». Поет усім серцем закликає кожного з нас цінувати кожну мить життя, проживати його з відкритим до світу серцем і очима.
Теорія літератури
Ліричний твір — віршований твір, у якому відображено внутрішній світ автора або ліричного героя, його почуття та переживання. Ліра — музичний інструмент, під акомпанемент якого античні поети виконували свої вірші. Тому такі твори називалися ліричними. Для ліричних творів характерна висока емоційність. Усе, що хвилює, тішить чи засмучує поета, знаходить своє вираження у ліричному творі. Образ ліричного героя виникає в уяві читача під враженням висловлених у творі почуттів, переживань, роздумів. Він не обов’язково тотожний авторові, а живе власним життям у новій художній дійсності.
Ліс
Навчися лісової мови
із книги лисів та сарнят!
Виходить місяць до діброви
писать елегії на пнях.
Струмки полощуть срібло тиші,
в росі купається трава.
Хай найпростіші з всіх слова
у книзі лісу ніч напише!
Богдан-Ігор Антонич
Розмірковуємо над прочитаним
1. Прочитавши уважно вірш, зверни увагу на його два перші рядки. Чи відчуваєш ти настрій автора? Що, на твою думку, звучить у його зверненні до тебе, читача: наказ; доброзичлива підказка; запрошення; заохочення?
2. Чи можеш ти уявити собі, як звучить «лісова мова»?
3. Як ти гадаєш, чи «творять» звірята і рослини свою «книгу»?
4. Людина може чути і розуміти «лісову мову»? Чи вмів це робити поет Богдан-Ігор Антонич?
5. Зверни увагу на виділений рядок у другій строфі вірша. Як ти його розумієш? Чи подобається тобі такий художній образ?
6 Як можна висловити думку поета простішими словами?
7. Яким ти уявляєш собі ліричного героя поезії?
Розвиваємо творчість
• Розглянь уважно картину. Який настрій осіннього дня вона передає?
• Виконай на вибір:
- Зроби усний опис картини, акцентуючи увагу на її барвах, що по-особливому передають настрій художника.
- Придумай усну «розповідь» лисеняти чи сарняти про пригоди в осінньому лісі.
- Напиши вірша або маленьке оповідання про свою мандрівку в осінній ліс.
Федір Манайло. Золота осінь
МАНДРІВНИЦЯ У СВІТІ МРІЙ
Оксана Сенатович написала багато віршів та оповідань для дітей. І в кожному зі своїх творів вона наче подорожувала у світ дитячих мрій. Це так важливо — і в дорослому віці мати відкрите до світу і любляче, довірливе серце дитини. Бо не кожному вдається відчути в собі подих таємниці, помандрувати у снах Чумацьким Шляхом між зорями, зберегти щасливий спогад від цієї подорожі й не переставати мріяти.
Ось і тебе поетеса закликає прислухатись до шелесту осіннього листя, журливих голосів птахів, що останніми покидають рідний край, придивитись до кожної хмаринки, що носить у своїх рукавах чарівні казки.
Друже мій
У сльоту, і в час негоди,
і в погоду, друже мій,
серцем слухати зумій
звуки рідної природи,
звуки — дивні голоси
незвичайної краси.
Чуєш, друже мій, розмови:
з вітром листя гомонить,
з сонцем ниви і діброви,
і з озерами — блакить.
Розмовляють доли, води...
Стань, послухай, роздивись.
Мову рідної природи
розуміти серцем вчись.
Оксана Сенатович
Розмірковуємо над прочитаним
1.Чи схожі між собою вірші Богдана-Ігоря Антонича та Оксани Сенатович? У кого з поетів більш образна, метафорична мова? Хто із них тобі зрозуміліший?
2. Як ти розумієш вислів Оксани Сенатович про вміння «слухати серцем»?
Працюємо в групі
Аналізуємо, узагальнюємо. Порівняйте ліричних героїв поезій Богдана-Ігоря Антонича та Оксани Сенатович.
Розвиваємо творчість
Напиши короткий роздум про те, як людина може чути, відчувати, розуміти мову живої природи.
Підказки Вікі-Всезнайка
Тварини і птахи володіють багатьма можливостями передавати свої емоції, почуття, накази та застереження з допомогою звукових сигналів, запахів, жестів, забарвлень свого тіла. Маленькі тварини з народження «розуміють» своїх родичів. Людська ж мова настільки складна, що дітям доводиться довго тренуватися, аби навчитися вимовляти слова, які вони здебільшого розуміють змалечку.
У дечому тварини можуть навіть перевершити людей і захопити своїм «високим» мистецтвом. Наприклад, у вмінні користуватися сигнальними вогниками та змінювати забарвлення свого тіла, аби привабити подругу чи відлякати ворога.
Отже, у «лісової мови» є свої секрети. Як-от уміння «маскуватися» та уподібнюватися до інших тварин чи рослин. Це мистецтво в природі називається мімікрією. Подивіться, як вдало «пристосувалися» до свого середовища муха, що імітує бджолу, та комаха, що нагадує суху гіллячку.
ВСЕ НАВКОЛО МОВУ МАЄ
Якщо хтось думає, що тварини надто примітивні, аби розуміти людей, то дуже помиляється, бо ті вміють слухати і розуміти нас серцем, як написала Оксана Сенатович. Між тваринами існують певні правила, закони, вони мають свої «цінності».
Письменниця Галина Вдовиченко зробила спробу наблизити світ домашніх тварин до людського. Її детективна повість про котів — це широко розгорнута байка, яку всім буде цікаво прочитати.
А все почалось із того, що бездомні коти, які знайшли доброзичливих друзів серед людей, об’єдналися в дружню команду і навіть почали активно розвивати свої таланти. Серед них виявилися талановиті танцюристи і навіть художники-дряпописці. Але життя сповнене пригод, у вуличних котів вони особливі. Сталося так, що хтось викрав їхні унікальні творіння — дряпопис на восьми липових дощечках. Довелося кмітливим котам розкрити в собі ще й талант детективів-нишпорок. І про ці детективні пригоди ти дізнаєшся, прочитавши уривок із повісті Галини Вдовиченко.
ТАЄМНИЦЯ ВОСЬМИ ЛИПОВИХ ДОЩЕЧОК
Уривок з повісті «36 і 6 котів-детективів»
Усеміський котячий розшук розпочався з непорозуміння. Хук і Джеб зібралися на завдання, почепивши на носи чорні окуляри, нап’явши на голови капелюхи, ще й зі згорнутими в трубочку газетами у лапах. Маскарад та й годі!
— Саме такі й мають бути справжні детективи! — брати були собою дуже задоволені. — Ми ж нишпорки тепер чи хто? Ото й замаскувалися, щоб на нас уваги не звертали. Сядемо на лавці під будинком, розгорнемо газети...
— А газети навіщо?
— Віщо! Ми у газетах зробили дірки...
Коти продемонстрували, як вони стежитимуть за всіма через дірочки. В отворах блимали їхні радісні очі.
— Щоб нічого й нікого не проґавити! А збоку здаватиметься, що ми занурені у читання.
— Де ви таке бачили?
— У фільмі про детективів!
— Ясно, — сказав тоді Бубуляк. — Знімайте капелюхи та окуляри, газети теж тут залиште. Якщо не хочете, щоб увесь район дізнався про наші таємні пошуки.
Брати неохоче попрощалися зі своїми речами для конспірації, незадоволено оглянули один одного: ну і які вони тепер детективи? Звичайні вуличні коти.
Кілька загальних настанов — і всі розійшлися, не забувши попередити Стаса, що мають справи на кілька днів. Ночуватимуть — де випаде. Їм не звикати. Нехай Стас не переживає.
— А пані Крепова най нас не чекає на вечерю, — з жалем додав Шпондермен.
Хавчики зітхнули, ковтнувши слину.
— Не знаю, коли й відсипатимемося, — буркотнув Сплюх. — Нормальний кіт спить дві третини свого життя, а не гасає, мов збіганий пес, усеньким містом! Ми якісь неправильні коти.
І почалися пошуки зниклого дряпопису. Десь хтось мав переховувати викрадені твори котячого наївного мистецтва, усі вісім художньо розписаних липових дощечок.
Коти видряпувалися на дерева й зазирали у вікна та за бильця балконів, вибиралися по гілках аж до рівня четвертих-п’ятих поверхів. Нишпорили дахами та горищами багатоповерхівок, спостерігали, що відбувається в будинках навпроти. Піднімалися сходами, зазираючи у замкові шпарини...
Працювали і вдень, і вночі: адже коти й у темряві добре бачать.
Кутузов вів спостереження з найвищого дерева у місті — з секвої гігантської. Сидів на гілці, немов комаха на бивні мамонта, вдивлявся в окуляр бінокля з дальноміром. Уже й не бінокля, по суті, а монокля, бо ж у ньому зберігся лише один окуляр — другий розбився. Але Кутузову й одного було достатньо. Він прикладав його до свого ока й тішився, що знайшов на смітнику такий чудовий пристрій.
По той бік вікон вирувало життя. Люди смажили рибку і котлети, читали та спали, сміялися й сварилися, мили посуд і розвішували білизну на балконах.
Вони годували дітей, домашніх котів та собак. Обіймали їх, бавилися з ними. В одній квартирі кіт із синім бантиком на шиї ходив туди-сюди по клавіатурі фортепіано — з-під його лап лунала мелодія. Ля Сосис прислухався й мало не пустив сльозу: він упізнав цю пісню. Її колись співала, акомпануючи собі на роялі, його господиня, викладачка французької мови.
— Но-о... р’я дор’я! — затягнув кіт. — Hi-і, не шкода, хоч там я-ак!
Сордель поспішив затулити йому лапою рота.
— Потім, — прошепотів, — потім співатимеш. Удома...
— Удома? — схлипнув Ля Сосис. — А де мій дім? Де мій дім, питаю я тебе? Но-о... р’я дор’я...
Поважний Бубуляк по вікнах не лазив, у шибки не зазирав. «Літа не ті», — пояснив він друзям. Він діяв інакше. Дзвонив у двері, впевнено бубонів: «Перевірка лічильників!» — і з діловим виразом морди обходив кімнати, зазирав до кухні, до ванної та туалету, зосереджено щось записував. Ще й збивав господарів з пантелику запитаннями штибу: «Коли ви востаннє?..» та «Хто веде домашню бухгалтерію?» Ніхто не наважувався прогнати кота з олівцем за вухом та нотатником у лапах.
— Поглянь... — почув він, ідучи від котроїсь бабусі. — Спеціально навчених котів на роботу беруть! Куди там Іванові Івановичу до цього розумника!
Кутузову нарешті набридло сидіти на секвої гігантській. Для нього нестерпно було не рухатися — так само, як для Коментатора мовчати. Й оскільки на Коментатора весь час шикали: «У нас таємна місія! Припни язика! Годі теревенити! Тебе почують!» — то коти охоче помінялися місцями. Кутузов звільнив Коментаторові свій пост на секвої й пішов, як він пояснив, «у розвідку». А Коментатор видерся якнайвище — й нумо видивлятися в одноокий бінокль довкола, немов капітан корабля у підзорну трубу, нумо язиком лопотіти без угаву. Хтось знизу почує — подумає, що сороки стрекочуть у верховітті.
Кутузов із Голотою нишпорили вдвох. Один дзвонив у двері й відразу ховався. Поки людина до дверей дочовгає, поки здивовано постоїть на порозі, метикуючи, хто дзвонив і кому тут що треба — другий кіт, встрибнувши у вікно, вже й пронісся вихором усією квартирою.
Або робили ще так: один під вікнами концерт улаштовує, відволікає увагу... Коти ж уміють видавати сотню різних звуків і ладні підробляти голоси: або як дитина заплакати, або як автосигналізація завити. Отож один вправляється надворі, а інший тим часом шукає в помешканні вкрадені картини. А господарі перехиляються з вікна, роззираються навсібіч і навіть не здогадуються, що в них за спинами діється у власній квартирі.
Хвостуля з Пушинкою довідалися, що Кутузов із Голотою по квартирах никають — і нагримали на хлопців:
— А що, як вас упіймають! Доведіть тоді, що ви не злодії! Ви ж на приватну територію заходите!
— Та ми ж там нічого не займаємо! — Голоті невтямки, чому це дівчата обурюються. — Я от сьогодні занюхав на чужому столі канапку зі шпротами, і що ви думаєте? Пробіг, відвернувшись. Навіть очі заплющив. Ми чесні нишпорки! Нам чужого не треба.
— Во-во! — мовить Шпондермен, посмикуючи себе за вуса. — Тому я до тих хат і не потикаюся, боюсь спокуситися.
Малюкам довірили перші поверхи. Вони вистрибували на підвіконня, намагаючись роздивитися за шибами те, що шукали. Бачили на стінах годинники та дзеркала, фотографії, пейзажі й натюрморти, полички з книжками та посудом, навіть кухонні стільнички — такі, як у пані Крепової. Але їхніх робіт у жодній квартирі не було. Одного разу, коли Жабка-Сиволапка, розплющивши носа об скло, вдивлялася у те, що діється в квартирі, вікно відчинилося, і маленька рука вхопила кошенятко. Жабка-Сиволапка й пискнути не встигла. Навіть пручатися не могла з переляку, лише замружилася, щоб нічого не бачити.
Але це була рука доброї дівчинки.
— Ба... — прошепотіла мала, стискаючи кошеня в обіймах. — Воно нічиє! Бабусю, заберемо кошеня до себе! Будь ласка! Ти бачила, як воно стрибає? Ти бачила, які в нього лапки?
Жабка-Сиволапка, почувши ці слова, розплющила очі, глянула в добре личко дівчинки й пригорнулася до неї. І навіть не озирнулася на друзів, коли бабуся зачинила вікно й засмикнула мереживну фіранку.
Увечері Баронеса отримала через інтернет вітання від Жабки-Сиволапки — повідомлення написала ота добра дівчинка, вона дякувала котячому товариству за безцінний подарунок.
— А ми теж... ми радіємо за неї! — шморгнув носом Яків. — Як вона там, цікаво? Що їсть? Де спить? Вона завжди мріяла про людську сім’ю. А ми що... Ми раді.
Та насправді малюкам було невесело. Може, тому, що насувалася ніч і треба було шукати собі місце для сну. Вони змостили собі кубельце зі скошеної трави під кущем бузини. Щойно вклалися, як хтось покликав із вікна: «Якове! Додому!» Яків жваво підвів голову й роззирнувся. Серце його калатало. Побачив, як білявий хлопчик біля під’їзду дивився вгору й махав рукою: йду!
— В усіх є дім, — Яків знову поклав голову на лапки. — Невже у нас його ніколи не буде?
— Та чого ти! — поплескав його по спині Безжурний Кіт Гарольд Перший. — У нас є Стас і пані Крепова. А в них є квартира.
— Ет ти який! Ласий на чужі ковбаси! Ми не можемо в них залишатися надовго. Їм із нами незручно.
— Чого б це? Нам зручно, а їм незручно? — здивувався Безжурний Кіт Гарольд Другий.
Гарольди обмінялися іронічними поглядами: скаже ж таке! Незручно! Життя нарешті налагодилося. Нема чого жалітися. Нема від чого впадати у відчай. Проте й у Безжурних котів ентузіазму поменшало. Піднесений настрій раптом вигас. Вони навіть не потеревенили перед сном.
Вісті не лежать на місці. Не встигли малі повернутися, як уже всі коти знали, що Жабки-Сиволапки з ними немає. І тоді вони вирішили малих на пошуки вже не брати. Занадто ті малюки вразливі. Нехай сидять на терасі під вербою, приймають звіти й роблять на мапі позначки червоним олівцем.
Так і вчинили. Коти підходили до малюків, до розгорнутої схеми вулиць, показували, який будинок обвести червоним: обстежено, мовляв, нічого не знайдено. Обстежено, нічого... Нічого...
Справи просувалися — як мокре горить.
Хавчики весь час відволікалися на кухонні запахи. То їм курячим бульйоном запахло, то чиїсь голубці з м’ясом збили з курсу. Неможливо, казали, працювати! За таких умов! Серед таких пахощів!
Ще й Сордель мало не вскочив у халепу: дивом вдалося йому відірватися від погоні. Нарвався у під’їзді на бійцівського пса, той уже погнався за ним, уже й наздогнав було, хотів ухопити, а хвоста нема! Пес на секунду пригальмував, а кіт — під паркан, ледве протиснувся, бо грубенький, потім у кущі — і слід охолов.
Кутузов попався на гарячому. Зазирав за письмовий стіл у чужому помешканні, і саме цієї миті на порозі кабінету виріс господар — сивий немічний дід, який ледве ноги совав. А як побачив кота, дістав заряд енергії. Кіт у двері, старий з підскоком — за ним. Так розлютився, що встиг, гримнувши дверима, прищемити бідоласі жмутик шерсті. Кутузов утік, а згодом, за рогом, оглянув свій потріпаний хвіст-ощипок та й замислився. Чи воно того варте, щоб таких втрат зазнавати? Стільки зусиль — і все намарно.
Пошуки картин вирішили призупинити. Дійшли цього висновку, аж коли Голота зірвався з даху п’ятиповерхівки. Просто на клумбу з флоксами.
— Ти міг розбитися! — схлипували перелякані жоржинки. — Ти міг скрутити собі в’язи!
— Та що ви рознявкалися! — втішав він дівчат, як міг. — Я не з полохливих. А чого ж! Перегрупувався, вирівняв тіло відносно землі, зменшив швидкість падіння... На моєму місці так вчинив би кожен кіт. А тоді — алле-оп!
Очі в жоржинок — круглі, як ґудзики; роти роззявили з подиву.
— Приземлився на всі чотири лапи! Поламав, щоправда, кілька квітів. Таких рожевих, на довгих ніжках.
— Флоксів, — підказала Маріетта.
— Були флокси — стали плокси! — реготнув Голота. — Геть пласкі зробилися. А мені хоч би хни! У нас, котів, добре розвинений вестибулярний апарат.
Малюки теж не зводили з Голоти очей.
— Але ви, малі, й не подумайте! — Голота нарешті зауважив малюків. — І не подумайте, кажу, повторити цей трюк. Бо може бути інший фінал. Геть не такий, як у мене.
Налякав усіх Голота своїм трюком. Ще й гроші закінчилися. Раптово. Їх, щоправда, не надто й економили. Купували віденські сосиски та козацькі сардельки, ще й екзотичні фрукти для пані Крепової та Стаса.
Що ж, вирішили коти-танцюристи, зазирнувши до порожньої скриньки для грошей, тепер наша черга. Їм було ніяково за перший невдалий вихід на публіку. Тепер обставини змінилися: погода чудова, людей у місті — юрмища. Виступ обіцяв бути вдалим. Друга спроба!
Розмірковуємо над прочитаним
1. Чи сподобалися тобі герої детективної історії? Хто з котів, на твою думку, найкраще підходить на роль детектива-нишпорки?
2. Наскільки вдало, на твою думку, авторка книжки підібрала імена для своїх героїв? Чи виражають вони їхні звички та характери? Які ще цікаві котячі клички тобі відомі?
3. Розкажи про свого домашнього улюбленця, якщо він у тебе є. Чи схожий твій кіт на когось із героїв книжки?
* * *
У підземному переході на танцюристів чекав сюрприз. Зграя псів. Вони дрімали, згорнувшись на прохолодній долівці в куточку. Першим зауважив котів кудлатий чорний собака з білим комірчиком: він підвівся й штовхнув лапою іншого. Огрядний, череватий псисько розплющив очі, повільно випростався, потягнувся. Грубасик — помісь англійського бульдога з дворняжкою. Провислі складки щік, сердитий погляд. Пес підібрав цівки слини, що звисала з куточків пащеки, й щось буркотнув. Решта вмить зірвалися на прямі лапи. Трійко дрібних собак невизначеного кольору, якісь сіро-буро-малинові, на вигляд дуже злі, нетерпляче тупцювали на місці. Руда псиця, найвища й найхудіша з усіх, справляла враження найспокійнішої, навіть байдужої. Вона примружилася, тримаючи в полі зору пухнастих зайд. Довгі дреди погойдувалися під її вухами.
Котам тут готували палкий прийом. Це було зрозуміло з першого погляду.
— Обана! — гарикнув чорний собака, тупнув задніми лапами, наче вбраними в широкі штанці. — Кого ми бачимо! Не вірю власним очам! Яка зустріч!
— Чого припхалися на нашу тер-ритор-рію? — прогарчав Не-зовсім-бульдог й підтягнув слину.
Трійко дрібних псів завзято потупотіли назустріч котам, одначе спинилися і — назад, бо більші пси залишилися на місці.
До Брейкера нарешті повернувся голос.
— Це територія міста, — відповів він.
— А ви тут до чого? — нахилив голову чорний собака.
— А ми живемо в цьому місті, — нявкнула Пушинка.
Пси перезирнулися й вибухнули сміхом.
— Що-що? Де ви живете, безхатьки? На якому смітнику? Га-га-га-гав!
Собаки вдоволено зареготали, вишкірюючись і висолоплюючи язики. Вони штовхалися між собою, перезиралися: бачив, мовляв? чув? Ги-ги-ги. А один із трійки найдрібніших аж упав зо сміху на спину, дриґав тоненькими лапами у повітрі: ой, не можу!
— А ви, перепрошую, — Хвостуля намалювала хвостом овал у повітрі, — ви всі, дозвольте запитати, де живете? В якому палаці? На якій віллі?
Пси замовкли й утупилися поглядами в Хвостулю. Навіть той, що лежав догори дриґом, кілька секунд дивився на неї, а потім перекинувся на живіт і підвівся. Руда з дредами ступила вперед. Хвостуля відчула тремтіння у лапках — вона ледве стрималась, щоб не чкурнути кудись світ за очі.
— А ми, — повільно мовив Не-зовсім-бульдог, — живемо, де хочемо. Це наше місто. І цей підземний пер-рехід теж наш. Тому вшивайтеся чимшвидше, бо...
— Агов, шановні!
Чотирилапі так захопилися спілкуванням, що аж лише тепер зауважили: вони не самі. Навколо зібралися люди. Щойно бігли у своїх справах — і от вже стоять, на щось чекаючи.
— Ви нині танцюватимете — чи ні? — в голосі чоловіка вчувалося нетерпіння. — Час починати!
— Мр-рняв! — одразу заволав своїм фірмовим риком Робокоп. Він умів гарчати голосом немов із металевої діжки. Зрадів, що обійдеться цього разу без прочухана. — За хвилину починаємо!
— За пів хвилини! — підніс лапу чорний собака з білим комірчиком. — Це наш підземний перехід, танцюємо тут ми! І ми вирішуємо, кому й коли починати.
— А ви по черзі! — втрутився продавець із музичної крамнички — сивий чоловік із волоссям, зібраним на потилиці у хвостик. Він стояв в одвірку своєї крамнички, склавши руки на грудях. Уважно спостерігав за котами, псами та глядачами.
— Раз ті, раз ті, — підказав він. — Справді, час починати.
Собаки перезирнулися. Чорний вийшов уперед.
— Привіт! — бадьоро привітався він і обвів людей поглядом. — З вами Чорний Джек! І зараз ви станете свідками собачо-котячого танцювального батлу! До вашої уваги — хореографічні змагання між собаками і котами! Хто переможе у запальній сутичці? Кому глядачі віддадуть перевагу, симпатію та вміст своїх гаманців?
— Слухай, ти часом не Коментатор? — нахилився до нього Степко, дочекавшись паузи.
— Який іще коментатор? — огризнувся пес. — Я Базікало Чорний Джек. Второпав? Починайте, мурнявчики!
— Ні, ви перші, гавкастики!
— Дивіться, щоб не довелося шкодувати...
Собаки обмінялися поглядами, і Чорний Джек кивнув до дядька з музичної крамнички:
— Маестро, музику! Спеціально для Чорного Джека.
Продавець немов чекав на цей сигнал. Із колонок, виведених назовні, залунала музика. Чорний Джек замовк, тупнув задніми лапами в широких вовняних штанцях, а потім ушкварив щось таке дивацьке, якийсь такий новітній варіант гопака, що й коти задивилися. Пес навіть спробував зробити повзунок навприсядки, почергово викидаючи вперед задні лапи й підносячи догори передні. Крутнувся на місці й під бурхливі оплески пристав до своїх. Сам від себе задоволений.
Непогано для початку.
Степко не вагався ані секунди. Його добряче підохотив цей хвацький гопак. Ще й спиною відчував підтримку своїх. Та хіба ж йому вперше танцювати степ? Чи не однаково, перед ким? Набрався хоробрості й відчайдушно вистукав об підлогу свою фірмову найефектнішу композицію. Щоб знали, собаки, з ким мають справу.
Коти і пси трималися очі в очі, півколами, підтупцьовуючи, поки хтось один із протилежного гурту виходив на середину. Глядачі щільно їх оточили. Плескали, не шкодуючи долонь. Неможливо було зрозуміти, хто їм подобається більше.
Троє сіро-буро-малинових псів виступили комічним танцювальним тріо — це було схоже на пародію. Публіка реготала до сліз. Хтось вигукнув: тріо на тріо!
Можна й так.
Вийшли Пушинка, Хвостуля й Вертун. Що вони заходилися виробляти! Хвостуля підкручувала Вертуна хвостом, він обертався дзиґою. Пушинка через нього перестрибувала, зависаючи у повітрі. Продемонстрували втрьох каскад акробатичних трюків, спричинивши бурю овацій. Шальки глядацьких симпатій хитнулися на котячий бік.
Ваша відповідь, собаки!
І вийшла руда висока псиця. Гойднула дредами попід вухами. Підхопила Чорного Джека. Собачий вальс! їхні лапи наче й не торкалися долівки, ковзали у повітрі. Як вони це роблять? Як їм це вдається? Реакція глядачів красномовно показала: цей виступ наразі найкращий.
— Ви ще Брейкера не бачили! — зухвало вигукнув Брейкер, відштовхнувся задніми лапами, перекинувся через голову, закрутив у повітрі небачену фігуру.
Його виступ супроводжувався гулом і свистом. Імпровізований концерт сягнув, здавалося, найвищої точки.
Але ж ні. Бо посунули назустріч одне одному Не-зовсім-бульдог та Робокоп. Глядачі застогнали. Гул і свист перетворилися на ревіння, немов це змагання відбувалося не в підземному переході, а на стадіоні під час футбольного матчу. Хтось навіть вихопив дудку: ду!!! ду-ду! Неможливо було стриматися.
Робокопа наче бджола вжалила. Його лапи та хвіст посмикувалися й виверталися, голова ковзала по плечах, як на шарнірах. А грубий пес Не-зовсім-бульдог, легко підвівшись на задні лапи, невимушено танцював танець живота, а живіт у нього був чималенький.
Натовп глядачів схвально ревонув, накрив артистів оваціями, підхопив їх усіх на руки й виніс на вулицю. Якби не ця тріумфальна хода, запеклий танцювальний двобій закінчився б котячо-собачою бійкою. Або ж братанням.
* * *
— Погляньте, що пишуть у газеті! — Коментатор-Чорний кіт розгорнув газету. — Слухайте всі! «Приліт чужопланетян вдалося зафіксувати жителю міста Василю Уважному. Серед ночі він устав попити водички, підійшов до вікна і побачив на даху двох прибульців. Устиг збігати по мобільник і, перш ніж чужопланетяни розтанули в темряві, зробив кілька кадрів. Шкода, що доволі розмитих». А під фото, погляньте, підпис: «Космічні прибульці, ось вони які».
Коментатор-Чорний кіт підніс газету над головою. Зі шпальти на читачів позирали дві здивовані, зеленкуваті від місячного сяйва мордочки.
— Баронесо, ти?! — пізнали свою подругу.
— Справді, я... Так невдало вийшла на цій фотці! Нащо такі світлини надсилати до газети? Не розумію.
— А поруч хто?
— Та ж Лисик. Ми з ним картини шукаємо. Ет, шкода, що мого татуювання на спині не видно...
Шукати у великому місті липові дощечки з дряпописом — все одно, що голку в копиці сіна. Обговорили коти новину з газети, а потім замислилися: що ж то робити далі?
Ті, хто повернувся під ранок, сплять у затінку під табличкою: «Нічна зміна. Не турбувати!» Хук і Джеб скрутилися валетом, посопують, і ніщо їм не стає на заваді.
Хвостуля сидить на нижній гілці верби, погойдуючи хвостом. Розмірковує вголос:
— З будь-якого безвихідного становища завжди є вихід...
— Який? — підвів голову Бубуляк. — Пропонуй.
Мовчить Хвостуля, не знає, що сказати.
— Я маю пропозицію.
Це Баронеса нарешті відірвалася від своєї мобілки.
— Треба тактику змінити. Можна, скажімо, звернутися по допомогу. Коли справді потрібна допомога, не соромно про неї й попросити.
Нещодавно зроблене тимчасове тату на спині лисої кішки зібралося хвильками. Не відразу й зрозумієш, що то крильця. Часом здавалося, що ті крильця-тату на рівні лопаток і справді рухаються — зіжмакуються й розгортаються.
— От, скажімо, мені особисто в пошуках допомагає Лисий Кіт. Щоправда, поки що безрезультатно.
— А ми кого попросимо про допомогу?
— Та хоч би й вуличних псів! — буркнув хтось стиха.
— Вуличних псів? — перепитала Хвостуля згори. — Хто це сказав?
— Ну, я, — підвівся Бровчик і зробив свою фірмову хвилю бровами: а що, мовляв, непогана ідейка, га?
Глянув убік, приклавши лапу до чола, бо сонце било в очі. Під парканом на віддалі лежав його друг Бровко. Пес тепер не підходив близько до котів, щоб знову не закинули, начебто він підслуховує. Аж тут чує: його кличуть. Підвівся й рушив до них — без образ, немов не його звідси прогнали кілька днів тому. А чого ображатися? Сильного образити важко, а він вважав себе сильним.
Кіт Бровчик зустрів пса Бровка запитанням:
— Як думаєш, допоможуть нам бездомні пси шукати наші дошки?
Пес поворухнув бровами:
— Спробувати можна... Принаймні деякі собаки не відмовлять. А нащо вам ті дошки?
— Це картини. Дряпопис! — заходився пояснювати Бубуляк. — Наївне котяче мистецтво. Вісім липових художніх дощечок.
Кадр з фільму «Коти проти собак» (2001 р.)
Пес здивовано скинув брови:
— Жартуєте? Вісім липових дощечок?
— Вісім. Липових. А що?
— Де ви їх узяли?
— Надряпали. Бровчику, невже ти своєму другові нічого не розповів? — всі озирнулися на Бровчика: як так?
— А чого б то я розповідав! Ми ж домовилися: котяча таємниця. Я й припнув язика. Розказуйте тепер самі.
І коти наввипередки взялися розповідати Бровкові про свою виставку і про зникнення картин. А що, як котячий дряпопис має попит на міжнародних мистецьких аукціонах? Чому ті дощечки вкрали?
— Та ясно ж, чому, — мовив пес і заходився чухати вухо задньою лапою.
Кутузов присунувся до нього.
Пес і бровою не ворухнув.
— Тут діло у таємниці восьми липових дощечок. Про це кожний собака знає.
Запала тиша. Було чути лише, як чухається пес і як високо в повітрі дзижчить муха. І від тієї тиші прокинулися коти, які спали після нічної зміни. Розплющили очі й побачили пса, на якому зосередилися всі погляди. Пес перестав чухатись і сказав:
— Ви що, не чули про таємницю восьми липових дощечок?
Коти захитали головами: ні, не чули. Що ще за таємниця?
Пес підвівся, підійшов ближче й почав свою розповідь...
Галина Вдовиченко
Підказки Вікі-Всезнайка
Якщо захочеш дізнатися, наскільки розумний, кмітливий і винахідливий твій кіт — завітай у гості до «дядька Ґуґла». Ти зможеш виконати «навчальні» тести, а також порівняти поведінку свого кота з іншими домашніми тваринами. І найголовніше: з’ясувати, що у природі серед тварин нема ворогів. Просто коли їм хочеться їсти — вони полюють. Але варто поселити різних тварин в одному приміщенні, де достатньо їжі — і вони мило подружаться.
А ще ти зможеш навчитися у тварин багато чого корисного. Особливо коли переглянеш цікаві фільми про їхнє життя.
Переглянь фільм «Коти проти собак» (2001 р., реж. Л. Гутерман).
Переглянь мультфільм «Як песик і кошеня мили підлогу» (1977 р., реж. А. Грачова).
Розмірковуємо над прочитаним
1. Чи сподобались тобі фантастичні оповідки про котів-детективів та про їхні змагання із собаками? Чи захочеш прочитати всі три книги про неймовірні пригоди цих кумедних героїв?
2. Чим, на твою думку, поведінка тварин схожа на людську?
3. Поміркуй, чи можуть тварини різних видів дружити між собою. Що у природі заважає усім бути друзями?
Працюємо в групі
• Зверніть увагу на діалоги героїв книжки. Які фрази в їхньому спілкуванні нагадують вам вислови ваших ровесників?
• Розіграйте в ролях сцени змагання між котами і собаками.
• Виділіть у тексті цікаві вислови та кумедні ситуації. Створіть словесні «портрети» героїв книжки, які видалися особливо цікавими.
Розвиваємо творчість
Виконай на вибір:
- Склади усну розповідь про свого домашнього друга.
- Напиши коротке оповідання про витівки кота чи собаки.
- Придумай власну «детективну» історію.
Теорія літератури
Детективний твір (англ. detective — агент розшуку) — різновид пригодницької літератури, у якій розкривається певна таємниця, пов’язана зі злочином. Детектив затягує читача у неймовірний вир напруги, інтриг і цікавості. Дуже часто це нагадує казку, у якій сили добра перемагають. Детектив приносить читачеві інтелектуальне задоволення.
Художня деталь — один із засобів створення образу, який допомагає читачеві уявити картину, предмет, дію, переживання, характер персонажа. Саме деталь фіксує увагу читача на тому, що письменникові здається найбільш важливим у природі, в людині, у предметному світі чи у довкіллі. Розрізняють такі види художньої деталі: портретна, предметна, пейзажна, побутова.
ВИБІР — ЗАВЖДИ БУТИ СОБОЮ
Ірен Роздобудько — українська журналістка, письменниця, сценаристка, поетеса. Вона народилася у Донецьку, в російськомовному середовищі, але поставила собі за мету добре вивчити рідну мову. Вона завжди, з дитинства, уміла поважати свою гідність, а гідність проявляється найперше у повазі до самої себе: своєї мови, роду, народу. А ще вона хотіла навчитися так писати, аби люди, навіть не знаючи української мови, хотіли читати її твори. Читати серцем, почуттями, вдумливістю і залюбленістю у красу життя.
І їй це вдалося. Сьогодні Ірен Роздобудько — одна з відомих письменниць, що вміє захопити як дорослих, так і дітей.
Чи зацікавить вона тебе фантастичними пригодами своїх героїнь? Чи впізнаєш світ власних мрій і захоплень у цьому творі?
Кожен письменник, пишучи книжку для дітей, зазвичай отримує підказки з власного дитинства, тому в одній із героїнь ти впізнаєш риси письменниці. Коли вона була твоєю ровесницею, то дуже любила мандрувати та фантазувати. І ось у таких мандрах берегом невеликої річки дві подруги потрапили в дивну печеру, у якій виявилась справжнісінька діра в часі...
Так Рено і Клава опинились на безлюдному острові, а тут уже почалось...
ПРИГОДИ НА ОСТРОВІ КЛАВАРЕН
Уривок
Клава і Рено дають клятву. І бачать, як на берег висаджується... «знімальна група»
Рено викопала з вологого піску два великі черепахові яйця. Вхопила їх і помчала до дерева, де сиділа Клава.
— Бачиш, з голоду ми не пропадемо! — весело вигукнула вона, з усього розмаху падаючи в пісок поруч із подругою. — І прісна вода є! От обійдемо цей острів, а потім сядемо в свій човен, попливемо назад, до міста. Все буде добре.
— А якщо нам доведеться їсти ці яйця щодня — кілька місяців? — із сумнівом сказала Клава, розглядаючи черепахові яйця. — А якщо ми ніколи звідси не виберемось? А якщо тут водяться дикі звірі та змії? А якщо ми захворіємо на якусь невідому хворобу, адже тут можуть бути різні віруси та мікроби? А якщо хтось із нас зламає руку чи ногу? А якщо...
— Досить! — увірвала її Рено. — Якщо все буде так, то... То ми все одно залишимось друзями!
Клава урочисто кивнула головою.
— Коли люди потрапляють у важкі обставини, — продовжувала говорити Рено, — вони дають клятву! Ми багато про це читали, але ніколи так не робили. Бо тоді не було таких обставин. А тепер настав час. Вставай!
Клава покірно підвелась з піску, Рено взяла її за руку.
— Повторюй за мною і додавай своє! — сказала Рено і почала урочисто вимовляти: — Ми, Рено та Клава, потрапили на цей безлюдний острів...
Вона не знала, що казати далі, адже такої клятви їй ще ніколи не доводилось давати, і вона з надією подивилася на подругу.
І Клава продовжила так:
— ...ми знаємо, що тут на нас чекають труднощі і, можливо, небезпека. Невідомо, коли ми зможемо звідси вибратись...
При цих словах Клава схлипнула. А Рено повела далі:
— ...але що б із нами не сталося, ми обіцяємо до кінця боротися за своє життя. А ще більше — за життя друга!
— ...і все ж таки, — продовжувала Клава, зиркнувши на скуйовджене волосся і брудні долоні Рено. — Незважаючи на труднощі, ми маємо залишатися культурними і цивілізованими людьми! А це означає, що ми повинні вести щоденникові записи, розчісувати волосся, чистити зуби і... і...
— ...і не руйнувати пташиних гнізд, — додала Рено. — А також — не вбивати тварин!
— А найголовніше, — увірвала її Клава, — завжди і за будь-яких обставин залишатися справжніми друзями! Клянемось!
— Клянемось! — луною відгукнулася Рено.
Хвилина була дуже урочиста.
Луна рознесла голоси дівчат по всьому узбережжю.
— Ну от, — сказала Клава, — справу зроблено. Тепер ми можемо облаштовуватись і чекати, поки нас звідси заберуть рятівники.
Рено поглянула на синій простір моря з-за спини подруги і...
О, вона ледве втрималась від того, щоб, за своєю звичкою, не закричати, як навіжена!
Але вона стрималась і спокійно сказала:
— Здається, чекати нам вже не довго...
Клава із подивом поглянула на неї. Рено мовчки кивнула на море.
Там, на обрії, з’явився човен...
Та ще й який! Навіть здаля було видно, що це — величезний вітрильник. Видовище було величним! Вітрильник летів назустріч берегу, мов великий білий птах, вітер напинав величезні багатоярусні полотнища.
Здавалося — ще мить, і він злетить у небо!
— Як в кіно... — в захопленні видихнула Рено.
— Який дивний човен, — сказала Клава. — Я такий бачила в Києві на причалі. В ньому був ресторан...
— Щось цей зовсім не схожий на ресторан, — із сумнівом знизала плечима Рено.
— Ну чому ж? Бачиш, як він святково оздоблений? — сказала досвідчена Клава. — Можливо, туристичний. Так що все нормально, зараз він причалить — і ми попросимося на борт. Думаю, що там є телефон або рація. Сповістимо батьків!
— Так... — кивнула Рено. — І все скінчиться.
Але їй чомусь стало сумно.
— А я думала, що ми — на справжньому безлюдному острові, як робінзони...
— А от я... — серйозно промовила Клава і почала в черговий раз протирати окуляри, — ...знала, що все це — бутафорія! Або якась гра для дорослих! Я про таке десь читала: є такі багаті люди, котрі увесь час нудьгують і прагнуть чогось незвичайного. От вони й замовляють собі різні подібні розваги. А інші люди влаштовують для них ось такі прогулянки — із пошуками скарбів та різними загадками.
— Ой, ну тоді вони будуть дуже незадоволені, якщо побачать, як ми тут похазяйнували! Сховаймо наші наплічники і віднесімо скриньку зі скарбами туди, де ми її знайшли!
— Так і зробимо, — кивнула Клава. — Але спочатку пропоную подивитись, що вони тут робитимуть. Певно, зараз влаштують пікнік, потім — танці. Потім підуть на пошуки тих фальшивих скарбів. А отже, не варто одразу псувати людям відпочинок. Потерпимо ще кілька годин.
— Згодна! — сумно вимовила Рено. — Тоді ходімо он на той пагорб — з нього буде краще видно. А коли вони добряче розважаться і підуть по скриньку — просто винесемо її до них і попрохаємо допомоги.
Прийнявши таке рішення, подруги швидко почали здійматися на невисокий, але досить крутий схил, до якого якраз причалював вітрильник.
Вони лягли на самий край, звісили голови і зачаїлись.
— От якби ми жили двісті чи триста років тому, — прошепотіла Клава. — Я б сказала, що цей вітрильник дуже схожий на галеон. Надто вже він великий...
— А я б сказала... — так само пошепки додала Рено. — Що це... Що це...
Вона уважно дивилась на те, як вітрильник швартується в ста метрах від берега, як з його бортів, мов павучки, спускаються на воду три шлюпки...
— Я здогадалась! — нарешті голосно вигукнула Рено. — Клаво, які ж ми з тобою дурепи! Це ж — кіно!!!
— Яке ще кіно? — не зрозуміла Клава.
— Звичайнісіньке кіно, яке тут зніматимуть! І це зовсім не острів — це знімальний майданчик! Бачиш, як його ретельно підготували! А зараз — приїхала знімальна група з артистами!!! От тому ми раніше не помічали цього острова на нашій річці, бо його і не було! Його тут насипали навмисне, щоб знімати фільм! А море — до обрію — намальоване!!!
Рено радісно скочила і застрибала на одній нозі. Клава ледь встигла вхопити її і знову повалити на землю:
— Навіть якщо це кіно, нема чого так галасувати! Нас зараз швидко запроторять до каюти — і ми нічого цікавого не побачимо.
Рено погодилась і знову причаїлась на пагорбі.
Їй зовсім не хотілося просидіти цілий день у якійсь там каюті!
Подруги трохи поміркували, чи дозволять їм знятися у масовці або хоча б нагодують чимось смачненьким.
Поки вони розмовляли, три човни повільно причалили до берега.
— Точно — знімальна група! — підтвердила Клава.
Люди, котрі сиділи в човнах, виглядали як справжні актори. На більшості з них були яскраві — сині або червоні — панталони, білі сорочки з чорними, розшитими золотою ниткою жилетками, широкі пояси, за якими стирчали руків’я кинджалів, високі чоботи, чорні шкіряні капелюхи з широкими крисами.
Лише троє з прибульців були одягнуті інакше. На одному — синій мундир із золотими еполетами, на другому — такий самий, тільки без еполетів, третій — зовсім юний, ровесник дівчат. Він був у коротких оксамитових панталонах, чорній сорочці та з червоною хусткою на голові.
— От поталанило хлопцеві... — замріяно зітхнула Рено. — Я б теж хотіла зніматися в кіно.
Клава мовчала.
Вона вже сотий раз протирала свої окуляри і ніяк не могла розгледіти, чи є десь поміж цих прибульців оператори з кінокамерами.
Або хоча б — режисер.
Зовсім не кіно!
Люди почали вистрибувати зі шлюпок, витягати їх на берег.
Усе відбувалося досить швидко. Їх було, не враховуючи військових і хлопчика, семеро. Упоравшись зі шлюпками, четверо кремезних здорованів повитягали з-за поясів пістолети з довгими дулами і почали виштовхувати на пісок тих трьох. І робили це досить брутально.
Двоє чоловіків у синіх мундирах незграбно рухались через те, що їхні руки були зв’язані за спинами. Хлопчик вистрибнув зі шлюпки сам. Його одразу ж схопив за плече один із моряків у чорному капелюсі.
Моряки в різнобарвних панталонах повели людей у мундирах до найближчих дерев, притулили їх спинами до стовбурів і почали прив’язувати до них товстими мотузками.
Чоловік у чорному капелюсі штовхнув хлопчика — той упав обличчям у пісок. Вочевидь, він був знесилений, адже впав і навіть не намагався підвестися. Закінчивши прив’язувати військових до дерев, моряки встромили в пісок свої шаблі та розвісили на них жилетки і капелюхи. Було видно, що їм спекотно і що вони не проти трохи відпочити. Дехто з них просто в одязі одразу побіг скупатися в морі. Дехто почав діставати зі шлюпок якусь провізію і розкладати її на розстеленому посередині вітрильному полотні.
Усі вони голосно перегукувалися, але дівчата не могли розібрати слів.
Нарешті прибульці всілися біля великої діжки і розкладених довкола неї харчів...
— От зараз пообідають, — невпевнено вимовила Клава, — і почнуть знімати кіно.
— А мені здається, що це... зовсім не кіно, — висловила припущення Рено.
Власне, Клава думала те саме. Але вирішила заперечити:
— А що ж іще? Дивись — на них театральні костюми...
— А кров на чолі тих нещасних — теж театральна? — кивнула Рено в бік прив’язаних до стовбурів чоловіків.
Дівчата розгублено принишкли. І знову почали роздивлятися те, що відбувається на березі.
І помітили ось що.
Хлопчик, котрий здавався непритомним, почав повільно відповзати вбік. Він боязко озирався на юрбу, що сиділа довкола діжки, але ті були зайняті їжею та питвом. І не звертали на нього уваги.
Від хвилювання Клава міцно стисла руку Рено.
Між тим хлопчик вже майже доповз до кущів, ще раз озирнувся і... швидко пірнув у них.
— Утік! — сказала Рено. — Він — утік! Ні, Клаво, це не кіно!
— Нічого не розумію... — пробурмотіла та. — А що ж це таке коїться?
— Це... — Рено набрала більше повітря в легені, адже те, що вона збиралася сказати, було надто незбагненним. — Це... це...
— Ну?
— Клаво, ти тільки не смійся, що я тобі скажу, але це... Це СПРАВЖНІ ПІРАТИ!!!
Але Клава і не збиралася сміятися. Вона думала так само.
— Пірати, пірати... — напружила вона пам’ять. — Хіба в наш час можуть існувати пірати?
Рено знову глибоко вдихнула повітря і сказала ще одну нісенітницю:
— Клаво! Ти не розумієш! Це — НЕ НАШ ЧАС!!! Ми вскочили в круту халепу, Клаво! Треба подумати, як із неї вибратись.
Клава і цього разу не стала сперечатися.
Але вимовити нічого не встигла. Адже на березі здійнявся галас. Прибульці, або, як зрозуміли дівчата, пірати, помітили зникнення хлопця. Похапавши пістолі, вони почали гатити з них в бік кущів. Дівчатам аж вуха позакладало!
Люди, котрі були прив’язані до дерева, навіжено закрутили головами, засмикались, намагаючись звільнитися. На березі здійнялася курява з диму і піску. Люди обшукували кущі. Один ледь не поліз на скелю, де сиділи дівчата.
— Тікаймо, — впевнено сказала Клава. — Нам треба знайти того хлопця! Гадаю, йому вдалося врятуватись.
— Так, — згодилась Рено. — І тоді ми його розпитаємо, хто вони і звідки.
— Але ж, якщо це справжні пірати, то вони можуть впіймати і нас... — з острахом промовила Клава.
Дівчата побачили, як люди на березі зібралися в коло, почали про щось радитись. Потім п’ятеро з них, похапавши шаблі та засунувши пістолі за широкі паски, попрямували в бік заростів.
— Ну от, — сказала Клава, — вони пішли за ним! Нам варто залишитись тут, на пагорбі, і зачекати. Якщо вони його знайдуть — приведуть на берег. Якщо ж ні — тоді на пошуки вирушимо ми.
Рено погодилась із таким рішенням. Але їй було незатишно.
— Може, нам варто піти за ними? І врятувати хлопця?
Клава прискіпливо зиркнула на подругу:
— А ти впевнена, що у них несправжні кулі? Ти знаєш, як з ними розмовляти? І взагалі — чия це історія?! Ні. Спочатку треба з усім цим розібратися. Подумати і поміркувати.
Рено насупилась, адже їй дуже кортіло піти услід за войовничими моряками.
— Гадаєш, я боягузка? — сказала Клава і заперечливо хитнула головою. — Мій дідусь завжди казав: спочатку — думай, а потім приймай рішення. Сила — в мізках.
Рено зітхнула.
— Добре, що ми хоч встигли поснідати, — сказала вона. — Чекати доведеться довго...
— Тоді не будемо гаяти часу! — кивнула Клава. — Треба подумати: що ми знаємо про тих піратів? як із ними поводитись? чи не загрожує нам справжня небезпека?!
Що ми знаємо про піратів?
— Ну, «пані Професорко», напружте, будь ласка, свою пам’ять! — благала Рено. — Ти ж — кругла відмінниця!
— Але ж у школі ми майже нічого не вчили про піратів! Хіба що читали в книжках чи дивились фільми. А в них, я тобі скажу, таке... що краще про це не думати!
— Доведеться думати, — зітхнула Рено. — Це не книжка і не фільм. Ось вони — там, внизу. Запросто можуть нас схопити і з’їсти!
— Ти все наплутала. Це дикуни їдять своїх ворогів! А пірати просто грабують човни та заривають на безлюдних островах скарби! А ще вони беруть полонених і вимагають за них викуп!
— Але якщо вони візьмуть в полон нас — хто заплатить той викуп, якщо ми — в іншому часі? Наших батьків ще й на світі немає.
— Звісно. Тому треба зробити так, щоб вони нас не впіймали! — впевнено сказала Клава.
Вона почала згадувати, що колись читала про морських розбійників.
— Отже, — сказала Клава за кілька довгих хвилин, — пірати бувають різні: флібустьєри, корсари, буканьєри та «берегові браття». І не обов’язково, що всі вони — розбійники і злочинці. Часом звичайні моряки ставали «грабіжниками човнів» лише задля того, щоб не померти з голоду саме на морській службі, де їм місяцями не видавали платню за роботу! Тоді вони брали на абордаж якесь судно, відбирали харчі й відпускали команду з миром. А подекуди пірати навіть вважалися благородними героями, адже боронили морські кордони своїх держав від ворогів і віддавали все награбоване у чужинців до скарбниці свого короля чи імператора!
— Ти хочеш сказати, що ось ці люди — благородні? А як же з тими трьома, яких вони привезли сюди як полонених?! — обурилась Рено.
— Можливо, вони їх привезли, аби переконати приєднатися до них? Таке теж часто траплялося. От, наприклад, один французький морський офіцер на ім’я Сьєр де Граммон з Парижа, котрий в 1678 році перебував на службі у короля, приєднався до піратів добровільно. І захопив величезну кількість іспанських човнів! А такий собі Безіл Рінгроуз взагалі був письменником! І це не завадило йому борознити моря разом із відомим розбійником Бартолом’ю Шарпом. Навіть згодом написав книжку про ці пригоди. А ще про життя-буття піратів писав Сервантес. Той теж колись потрапив до них у полон.
— Чудово! — іронічно вигукнула Рено. — Які неперевершені герої! Чому ж тоді вони стріляли в малого?
— Ну... Я не знаю... — сказала Клава. — Може, він щось накоїв...
— Ага, — підтримала Рено. — Вкрав сливи з їхнього саду!
— Добре. Я згодна. Вони виглядають дуже небезпечно.
Саме в цю мить пірати, що кинулися на пошуки, повернулися на берег. Хлопця серед них не було.
— Отже, він врятувався, — зробила висновок Клава.
— Спробуймо тихенько відповзати, — запропонувала Рено. — Підемо на пошуки самі. Скоро все з’ясуємо — хто вони, звідки і взагалі, що тут відбувається.
Дівчата повільно позадкували на протилежний бік пагорба.
Пірати на березі знову посідали колом і загомоніли.
Розмірковуємо над прочитаним
1. Чи сподобались тобі подруги Рено і Клава? Наскільки схожі вони за характерами?
2. Які погляди на ситуацію, в якій опинились героїні, у них однакові, а які — ні?
3. Завдяки яким ознакам дівчата почали здогадуватись, що вони перебувають не на зйомках кіно?
4. Чи віриш ти в можливість мандрувати у часі та просторі? У яких книжках або фільмах про це розповідається?
Працюємо в групі
Аналізуємо, узагальнюємо. Спробуйте створити усний «портрет» кожної з героїнь повісті. Порівняйте Рено і Клаву зі своїми подругами: чим схожі між собою дівчата вашого віку?
Розвиваємо творчість
Розкажи про свої мрії мандрувати і переживати цікаві пригоди. Можливо, з тобою траплялося щось подібне — напиши маленьке оповідання.
Збагачуємо мовлення
Абордаж — зближення з ворожим кораблем і зчеплення з ним для рукопашного бою.
Іван Айвазовський. Море
Говард Пайл. Пірати
Урок фехтування
Призахідне сонце накрило острів пурпуровим покривалом.
У вечірньому серпанку дерева і зарості бамбуку здавалися зловісними.
Ліани, що рясно звисали з кокосових пальм, скидалися на зашморги, а крики екзотичних птахів змушували дівчат здригатися.
Вони продиралися крізь хащі й пильно роздивлялися довкола себе: чи не зім’ята десь трава, чи не зламана гілка. Але хащі були занадто густими, непролазними.
— Якщо міркувати логічно, — сказала Клава, — йому більше нема куди йти, як тільки до того водоспаду. Власне, ми ж вчинили так само. Тут найпросторіша стежка. А сховатися він міг в тій печерці, де ми знайшли скриньку.
Рено погодилася з таким висновком «пані Професорки», і за кілька хвилин дівчата вже вийшли до потоку, на протилежному боці якого в пурпуровому світлі останніх променів гудів водограй.
Ось і печерка!
Дівчата боязко зупинилися, вдивляючись у темряву.
— Може, погукати? — спитала Рено.
— А раптом він нас злякається і... щось утне? — сказала Клава.
— Наприклад?
— Ну, щось таке, хлопчаче, — пояснила Клава. — От як жбурне каменем...
Рено зневажливо знизала плечима:
— Нехай тільки спробує! Ти ж знаєш — я ходжу на секцію фехтування!
І вона сміливо гукнула в отвір печерки:
— Агов! Є там хто-небудь? Виходь! Ми не вороги, ми — друзі.
Тиша. Крики переляканих пташок.
— Е-ге-гей! — підхопила Клава. — Ми не зашкодимо! Ми прийшли на допомогу.
Жодного руху.
— Мабуть, він нас не розуміє, — сказала Клава. — Ми ж не знаємо, якою мовою він говорить.
— А як по-французьки буде «хлопець»? — спитала Рено.
— Гм, здається — «гарсон», — сказала Клава.
— Тю, так це просто, — радісно кивнула Рено і заволала в чорну діру печери: — Агов, мсьє гарсон! Містер бой! Гер кнабе! Пане!!!
— Ві кен хелп ю! — підхопила клич подруги Клава.
Дівчата перезирнулися.
— А може, він говорить по-китайськи? — невпевнено промугикала Рено.
Китайської вони зовсім не знали. А тому ще кілька разів гукнули і «гарсон», і «бой», і «кнабе».
Але не почули жодного відгуку.
— Мабуть, він ховається в іншому місці, — сказала Рено. — Треба йти далі...
— Так, — погодилась Клава, поглянула в темряву печерки і раптом голосно промовила: — А якщо він просто — боягуз?
— Хто боягуз?!!
Дівчата аж здригнулись від несподіванки: вони побачили, як в отворі забіліла чиясь постать.
І вже за мить перед ними стояв той самий хлопець-утікач.
Рено та Клава змогли пильніше роздивитися його дивне вбрання: забруднені оксамитові панталони, смугасті довгі шкарпетки, шкіряні чоботи, коротка синя куртка з металевими застібками.
Хвилин зо п’ять вони розглядали одне одного.
Першим порушив мовчання незнайомець у дивному вбранні.
— Хто ви такі, мадемуазель? — звернувся він до Клави.
Дівчата навіть не здивувалися, що чудово зрозуміли його.
— А він досить симпатичний... Не схоже, що він збирається кидатися камінням... — прошепотіла Рено.
— Ми такі самі потерпілі, як і ви, — почала пояснювати Клава. — Ми бачили вашу втечу і вирішили розшукати вас... месьє...
Рено з подивом поглянула на подругу.
Вона уявила, як Клава так само чемно звертається до якого-небудь однокласника, і її розібрав сміх.
Рено голосно розреготалася.
— Дозвольте дізнатись, що вас так розвеселило, месьє? — звернувся до неї хлопець.
У Рено від обурення навіть подих перехопило.
— Який я тобі «месьє»? — вигукнула вона, забувши про всяку чемність. — Ти що, з глузду з’їхав, малий?
— Ви не надто ввічливі, — суворо промовив хлопець. — Якби я не забув свою шпагу на човні, я б вам дав урок чемності, месьє!
— Якби у мене була моя рапіра... — почала було Рено.
Але Клава смикнула її за руку:
— Рено, облиш. Поглянь на себе: ти ж справді схожа на хлопця! Тобі і бабуся про це неодноразово говорила. І мама просила, аби ти відпускала коси... Краще не сперечайся з ним.
— Про що ви там шепочетесь, панове? — знову гукнув хлопець. — Чи не хочете ви сказати, що я — не гідний вашого поважного товариства?!
— Слухай, — прошепотіла Клава. — Він дійсно якийсь дивакуватий. Я ніколи не чула, щоб хлопці так розмовляли.
Дівчата раптом одночасно уявили, як у школі хлопці чемно розкланюються і виголошують щось на кшталт: «Шановні панни та панове, у кого можна списати математику?!»
І вони голосно розреготалися.
Хлопець зовсім знітився, насупив брови і... відламав від найближчого куща досить довгу гілку, обірвав з неї листя і погрозливо махнув нею у повітрі.
— Я бачу, що вас, месьє, треба як слід провчити! — сказав він і почав переходити струмок.
Клава штовхнула Рено в бік:
— Дивись, а він не жартує...
Клава зовсім не чекала такої колізії. Проте Рено не розгубилася. Вона так само швидко відламала від дерева довгу гілку.
— Я не знаю, хто тут з нас «месьє», — промовила вона, — але залюбки дам вам урок із фехтування!
— Чудово! — вигукнув хлопець. — Захищайтесь!
Він швидко перескочив джерело, вклонився, притискаючи гілку до чола і миттєво спрямував її на Рено. Клава з жахом заховалася за спиною подруги.
— Рено, Рено! Мені це зовсім не подобається! — вигукнула вона.
— Отже, вас, месьє, звуть Рено? Дуже приємно! Знатиму, кого пошлю в кращий світ! — вигукнув хлопець і зробив стрімкий випад.
Рено майстерно відбила удар.
— Так! Проте не знатиму я! А отже, чи можна дізнатися і ваше ім’я, перед тим як продірявити ці чудові панталони?! — навзаєм вимовила Рено і пішла у наступ.
— Дозвольте відрекомендуватися — Альберт! — відповів хлопець, майстерно тримаючи оборону.
— Дякую! — вигукнула Рено, відбиваючи черговий випад противника. — Як на майбутню жертву, у вас напрочуд гарне ім’я!
О, Рено ще ніколи не почувала себе так добре!
Вона давно чекала нагоди показати свою майстерність. Бійки із хлопцями на лінійках під час перерв між уроками її вже не влаштовували. Спортивні змагання, де перемогою є лише легкий доторк — також. Її вабила справжня дуель і справжня небезпека. А судячи із вправних рухів хлопця, їй дістався гідний супротивник!
Палиці літали в повітрі, удар слідував за ударом, випад — за випадом. Рено зосередилась і ніби чула слова тренера: «П’ята позиція... Добре! Сьома... Дев’ята... Випад! Відхід!»
Хлопець виявився доволі спритним. Дуелянти тупцювали по коліна у стрімкому потоці, заводячи одне одного на глибину.
Клава пересувалася за ними, намагаючись зупинити несподівану бійку.
— Рено! Рено! — гукала вона. — Зупиніться! Ми ж не заради цього сюди прийшли!
Але — марно! Рено вже нічого не хотіла чути, поглинута шаленством і красою несподіваного бою...
Ірен Роздобудько
Розмірковуємо над прочитаним
1. Що нового про характери і захоплення дівчат тобі вдалося дізнатись із цього уривка?
2. Ким, на твою думку, виявиться утікач? Що можна сказати про його походження, характер, звички? Чи впізнаєш у ньому героя котроїсь із прочитаних тобою книжок про піратів?
3. Що ти думаєш про поведінку кожної з дівчат у цьому епізоді? Чому юний фехтувальник вирішив, що веде поєдинок із хлопцем?
4. Які вислови героїв чи героїнь тобі запам’ятались?
5. Що, на твою думку, найбільше захоплює читачів у книжках про піратів: вільнолюбний дух героїв книг; мандри і пригоди; безстрашність та відвага; пристрасть до здобування скарбів; жорстокість і вміння грабувати?
Розвиваємо творчість
Спробуй придумати продовження цієї історії. Пофантазуй і склади свою розповідь про подорож в історичну епоху, яка тобі до вподоби.
Працюємо в групі
• Розіграйте в ролях «поєдинок» між Рено та утікачем.
• Уявіть, як може сучасна людина вижити на безлюдному острові. Обговоріть у групах, який досвід стане їй у пригоді,
Теорія літератури
Пригодницьким називається твір, сюжет якого наповнений незвичайними, непередбачуваними і несподіваними подіями. Пригодницький твір мас складний і заплутаний сюжет, із героями трапляються цікаві, часом неймовірні пригоди, їм може загрожувати небезпека і навіть загибель, але вони дивом рятуються.
Літературний портрет — це опис зовнішності персонажа в художньому творі, його фігури, обличчя, вбрання. Елементами портретної характеристики є також такі властивості поведінки, як жести, міміка, хода, манера триматися. З опису людини можна дізнатися про її національність, соціальний стан, смаки, звички, вік, характер. За описом зовнішності можна зробити висновок, як сам автор ставиться до свого героя: співчуває, співпереживає чи засуджує. Окремі деталі портретної характеристики персонажа можуть бути розкидані по всьому твору.
Пейзаж — опис природи у художньому творі. За тематикою пейзажі поділяються на степовий, лісовий, опис моря, опис міста. Часто пейзаж стає засобом зображення внутрішнього світу героїв твору.
Підказки Вікі-Всезнайка
Незважаючи на те, що пірати стали героями багатьох популярних творів, треба знати правду про це явище, яке, на жаль, трапляється й у наш час.
Безумовно, пірати були грабіжниками, які нападали на судна і силоміць відбирали їх, дуже часто через убивство капітана чи членів команди. Пірати становили страшну загрозу для мореплавців. Здебільшого це були люди зі злочинною вдачею, втікачі або ті, хто потрапляв у безвихідь і змушений був виживати. Награбоване багатство пірати найчастіше ховали на безлюдних або мало заселених островах.
Переглянь фільм «Острів скарбів» (2012 р., реж. С. Беррон).
Коментарі (0)