Світ фантазії
- 18-01-2023, 01:11
- 417
5 Клас , Українська література 5 клас Чумарна, Пастушенко 2022
Розділ 5. Світ фантазії
ЗИМА — ПОРА МРІЙ І ТАЄМНИЧИХ МАНДРІВ. З ЇЇ ГЕРОЯМИ ВЕСЕЛО
Галина Малик — дуже популярна в Україні письменниця, авторка понад тридцяти книжок для дітей. Її герої — веселі, кмітливі, дружелюбні, винахідливі. З ними весело мандрувати у світ уяви. Мова творів письменниці — багата і барвиста, а діалоги — повчальні та багатозначні. Подружися і ти з невтомними героями казкової пригодницької повісті!
Мандри і подвиги хитромудрого переможця дванадцятиголового змія лицаря Горчика, його банконосця Третього Зайвого та красуні Каролі
Уривки з казки-повісті
Подія перша
У прадавні часи в нашій Україні жили лицарі.
Носили вони залізні лати, кольчуги та шоломи, мали мечі, списи та щити, їздили верхи. Маленькі лицарі ходили до школи, а великі їздили на лицарські турніри та билися з одноголовими, двоголовими, триголовими і навіть шестиголовими зміями та іншими різними чудовиськами, яких тоді в Україні було повно-повнісінько.
Ті одноголові та багатоголові зміїська так знахабніли, що мало не щодня вимагали на сніданок по красуні.
Уявіть собі, навіть таке шмаркате змієня, що у нього ще й молоко на губах не обсохло, а й те верещить:
— Хочу красуню на вечерю! Та щоб була чорнява і з кирпатим носом!
Зрозуміло, що красунь ставало дедалі менше та менше.
Лицарів теж, бо змії ковтали їх не лише на обід, а й на вечерю.
Та найстрашніші часи настали, коли з’явився на північних землях невиданий Багатоголовий Змій Горинич. Скільки у нього було голів — ніхто не знав. Бо того, хто з ним зустрічався, серед живих більше не бачили. Знали лишень, що голів тих дуже багато — за один раз Змій міг проковтнути ціле село.
Тоді володар західних земель князь Галицький вирішив скликати усіх лицарів, які залишилися, аби з ними порадитися, як того багатоголового змія перемогти.
Спочатку зібрав він п’ятихвилинку — нараду всіх своїх міністрів, депутатів і просто мудреців, та й каже:
— Погані справи, хлопці, з тим лицарством. Одні лицарі поїхали за кордон — там, кажуть, дракони менші, битися з ними легше. Інші почали казна-чим займатися — продають по містах хто пиво, хто цукерки. Лати поскидали, мечі позакидали. Просто жах! Що робити будемо? Лицарство гине!
Один депутат каже:
— А давайте ми закон такий видамо — хто за три дні не повернеться з-за кордону, того вже ніколи не пустимо додому!
Князь каже:
— То вони й не повернуться! І кому гірше буде? Нам!
— То давайте, — каже один мудрець, найстарший у партії мудреців, — позабираємо у них те, чим вони торгують! От вони й знову за мечі візьмуться!
Зажурився князь, підперши голову рукою:
— Ой, Господи, ну що ж мені робити, коли у мене такі дурні радники!
Отоді й послав він по всіх краях і землях своїх почтових (ні, не тих, що працюють на пошті, а тих, що служили у його ПОЧТІ). Вони сурмили у великі сурми і сповіщали:
— Князь Галицький зволив скликати на велику лицарську нараду всеземельну і всекрайову лицарів поважних, заможних і незаможних, з нагородами і без нагород, уславлених і невідомих у третю неділю сьомого місяця до стольного граду Галицького! З собою князь просить мати зброю, звичну для руки лицаря, та харчі на тиждень.
Подія друга
Коли почтові сурмили на найбільшому майдані у свої сурми, лицар Горчик саме підкріплявся цукеркою від «Світоча». Лицар Горчик дуже любив «Світоч». Він полюбляв і «Марс», і «Хрумок», і «Снікерс». Але без «Світоча» лицар Горчик просто не міг жити.
Отож лицар Горчик сидів та наминав цукерки від «Світоча», на сьогодні вже п’ятнадцяту чи шістнадцяту.
Над ним на гілках гойдалися мавки і цвірінькали жар-птиці, а у траві шмигали малесенькі травоїдні динозаврики. Чому малесенькі? Бо на той час уже всі великі виродилися. Залишилися де-не-де середні, та ще малесенькі — трохи більші за ящірок.
Мавки видурювали у лицаря Горчика цукерки, а динозаврики підбирали крихти з землі.
Зачувши про лицарський турнір, лицар Горчик проковтнув останній шматочок, втерся рукавом і вирішив тут-таки їхати на турнір.
Бо що було йому вагатися — ще не зовсім великому, але вже й не маленькому, з усіх боків гожому, хороброму лицареві?!
Отож спакував він кілька десятків цукерок від «Світоча» на дорогу, змастив олією «Олейна» свої лицарські залізяки, де вони трохи проіржавіли, та й забороло, щоб воно без скреготу опускалось, і...
Ні, стривайте, ми ще забули про коня!
Еге ж, свиснув лицар у два пальці:
— Ге-гей! Сива Кобурко, ану сюди!
І став перед ним коник, вірніше, конячка, бо це була дівчинка-конячка Кобурка, між іншим, дуже вередлива і пещена. Почухала вона заднім копитом за вухом і питає:
— Ну, чого тобі не сидиться?..
— На турнір поїдемо, — каже лицар Горчик.
— У-у! — махає головою конячка Кобурка.
— Чого «у-у»? — питає лицар.
А Кобурка йому копито під ніс:
— Бо у мене всі підкови повідлітали!
Пошукав у кишенях лицар Горчик, знайшов якісь гривні, котрі тато-лицар йому на цукерки давав, та й повів Кобурку до коваля.
За дві гривні підкував коваль Кобурку.
— То поїхали, чи що? — питає Горчик.
А Кобурка знову головою мотає:
— У-у!
— Ну що таке? — сердиться лицар Горчик.
— Еге, — каже ображено конячка, — як собі — так і лати «Олейною» помастив! А мене прикрасити що, не треба? Та й не годиться лицарю без свого знамена у дорогу вирушати!
Почухав потилицю лицар Горчик — правду Кобурка каже.
Іван Сколоздра. Побратими
Узяв він скотча золотого кольору, що йому з тридесятого царства контрабандою привезли, повирізував з нього трилисників конюшини: одного, найбільшого, наклеїв на сине знамено, а інші, менші, — Кобурці на попону та на вуздечку. Ось тобі і прикраса, і відзнака!
— Ну, тепер інша річ! — Кобурка задоволено.
Подія третя
Помолився лицар Горчик і вирушив у далеку дорогу.
Їхав день і вечір, доїхав до невеликого лісу.
У тому лісі вирішив переночувати. Вибрав дуба, під ним розклав багаття, а Кобурку пустив пастися.
Не знав лицар Горчик, що в цьому дубі жив Той-Що-В-Дуплі-Сидить.
А Той-Що-В-Дуплі-Сидить саме дуже солодко спав. Бо мав уночі йти на чергування по лісу — лякати пізніх подорожніх.
Отож спить собі Той-Що-В-Дуплі-Сидить, коли це дим з багаття йому просто до носа потрапив. Почав він чхати і кашляти, аж з очей сльози покотилися. Яке тут далі спання?!
Визирнув Той-Що-В-Дуплі-Сидить з дупла — якийсь дрібний лицар під деревом багаття палить.
— Хе-хе! — аж потер руки від задоволення Той-Що-В-Дуплі-Сидить, — сама робота до рук прийшла! Ну, стривай! Зараз я тобі покажу, як у мене під носом димом смердіти!
Спочатку Той-Що-В-Дуплі-Сидить заухкав совою.
А лицарю Горчику — байдуже. Сидить собі, цукеркою вечеряє.
(Але це аж ніяк не означає, що ти можеш робити так само! Ти ж іще не лицар!)
Тоді Той-Що-В-Дуплі-Сидить завив вовком.
А лицар Горчик до другої цукерки береться.
Тоді вже геть сердитий Той-Що-В-Дуплі-Сидить заревів Змієм Гориничем!
Ви чули, як реве Змій Горинич?
Я теж ні, але це має бути дуже страшно!
А лицарю Горчику — хоч би тобі хни!
Обтрусив він крихти з вафельних цукерок, устав, потягнувся та й каже:
— Ну, хто ти там такий страшний, вилазь!
Почухав свою кострубату голову Той-Що-В-Дуплі-Сидить, обтріпав зі своєї листяної одежі хробачків та гусениць, і виліз.
Іван Сколоздра. Богатир побиває змія
Став коло дуба та й знічено того дуба колупає, очі в землю опустив — соромно йому, що лицаря не злякав.
— Ну що? — питає Горчик. — Будемо битися чи миритися?
— Та де мені з таким хоробрим лицарем битися! — відказує Той-Що-В-Дуплі-Сидить. — Я тепер за те, що тебе не налякав, повинен тричі тобі у пригоді стати!
— А що ти робити вмієш?
— Совою ухкати, потилицю подорожнім могильним холодом лоскотати, болотяного смороду напускати...
— Е-е-е, ні, — каже лицар Горчик, — це не знадобиться! Не треба мені такого слуги! Лізь назад у своє дупло.
— Не можу! Тепер я від тебе не відстану!
— Ну то й грець із тобою! — каже лицар Горчик. — А мені ніколи.
Зібрався та й рушив у дорогу.
А Той-Що-В-Дуплі-Сидить жолудем перекинувся та й у лицареву торбу запхнувся. А за ним і Грець, якого лицар Горчик згадав.
Бо той Грець лише тоді з’являвся, коли його хто-небудь згадував. Він тільки й чекав, аби до того, кому його побажали, вчепитися і шкоду робити.
Отож Грець до Того-Що-В-Дуплі-Сидить учепився і за ним у торбу — гульк! Той-Що-В-Дуплі-Сидить його не побачив, бо вже у жолудя перекинувся. А схожий Грець був на таке собі худе-худюще поросятко — рильце у нього довге, на ніжках ратиці, ще й хвіст у кільце закручений з китичкою на кінці. Лицар Горчик далі собі поїхав, не підозрюючи, що ще одного непрошеного гостя у торбі везе.
Подія четверта
Доїхав лицар Горчик до невеличкого озерця, очеретом та лататтям зарослого. Раптом чує — хтось плаче.
Підійшов до берега, комиші розгорнув, аж водяники, наче жабенята, у воду з берега побулькали — а на листочку з латаття маленька русалонька сидить і реве, брудні сльози по щоках розмазує.
— Ти чого? — питає Горчик.
— Не хочу в цьому озері жи-и-и-ити! Мене тут усі дражня-а-а-ать, бо у мене хвостик не такий, як у всіх.
Дивиться лицар Горчик, а у Русалоньки справді хвостик, як у золотої рибки. У всіх решти русалок — як у коропів, а в неї — рожевими хвильками спадає, наче м’який серпанок.
Узяв лицар Горчик трилітрову скляну банку з-під маринованих огірків, посадив туди Русалоньку і каже:
— Поїдеш зі мною до князя Галицького. У нього в басейні, я чув, усякі заморські сирени та ундіни проживають — і данські, і грецькі, і ще там усякі різні земноводні.
— А що ж я там робитиму? — питає Русалонька. — Я ж іноземних мов не знаю!
— От і будеш їх по-нашому вчити!
Отак і поїхав із трилітровою банкою в руках.
Подія п’ята
Доїхав лицар Горчик до великої печери.
У тій печері жив Той-Що-Печери-Риє. Він був величезний, волохатий, з лапами-лопатами, наче у крота.
Той-Що-Печери-Риє був дуже злий на усіх лицарів.
Бо у горах усі печери належали йому, і жили в них змії, чудовиська та всілякі там дракони.
За печери змії, чудовиська і дракони платили йому квартплатню кажанами та щурами.
Тому Той-Що-Печери-Риє харчами ніколи не переймався. Нанесуть йому кажанів та щурів на місяць, він собі лежить та жує — жодного тобі клопоту.
А як узялися лицарі битися з тою поганню, так печери порожніти почали. Той-Що-Печери-Риє тепер мусив сам, неборак, уставати та собі харчі запасати, бо нікому йому стало кажанів ловити.
Тому він оголосив війну не на життя, а на смерть усім лицарям. І допомагав зміям, драконам та чудовиськам: заманював лицарів до печер, завалював їх там камінням, заводив у підземні лабіринти — і взагалі витворяв усілякі неподобства.
Подія шоста
Лицар Горчик зліз із Кобурки, стоїть — потилицю чухає. І просто неба йому ночувати не хочеться, і до печери — невідь-куди — лізти неохота.
Але тут саме дощик став накрапати. Нічого іншого Горчику не лишилося — поліз він до печери.
Нагріб сухого листя — влаштував собі постіль. Банку з Русалонькою біля себе поставив, Кобурку пастися пустив.
Та й заснув.
А Грець тихенько з торби виліз, знайшов у печері вузенький хід — і давай тим ходом дертися. Дерся-дерся, дерся-дерся, аж доки до барлогу Того-Що-Печери-Риє не доліз.
Той-Що-Печери-Риє саме вечеряти збирався — юшку з кажанів доварював. Грець йому й каже:
— Ти тут різні смаколики викамарюеш, а там до тебе у печеру оттакенний лицарище заліз!
— Га? Де? Як? — розлютився Той-Що-Печери Риє. — Ану давай його сюди!
— Тобі треба — ти й бери, — каже хитрий Грець, та й чкурнув назад до лицаря Горчика у торбу.
Спить собі лицар Горчик, коли чує — якийсь гуркіт. Та ще й його хтось у бік копитом штурхає.
А це Кобурка його будить:
— Вставай швидше, бо нас камінням завалює.
Поки лицар схопився — вже пізно було. Завалило вихід камінням. Мацав він, мацав стіни — лише каміння навколо.
Сів лицар Горчик та й чухає потилицю:
— Що ж мені далі робити?
А тут з його торби Той-Що-В-Дуплі-Сидить жолудем викотився.
Викотився та й каже:
— Еге, оце й настала моя черга тобі перший раз у пригоді стати!
— У якій це такій пригоді? — питає лицар Горчик.
— Та у такій, щоб тебе з цього підземелля визволити! — каже Той-Що-В-Дуплі Сидить.
— Ну і що ти таке чарівне зробити можеш, щоб мене з цього підземелля визволити? — не вірить лицар Горчик.
— А ось дивися! — відказує той.
Дивиться Горчик — а Той-Що-В-Дуплі-Сидить вийняв з-за пазухи очеретинку, знайшов шпарочку в стіні і давай з очеретинки у ту шпарочку дути.
Дув-дув, дув-дув, аж захекався. А тоді взяв камінця та — кресь! — об нього Горчиковим мечем!
Я-ак бабахне за кам’яним завалом! Я-ак заверещить Той-Що-Печери-Риє та я-ак дремене! Аж під ним уся гора захиталася.
А каміння розлетілося!
Бачить Горчик — якийсь прохід.
Ну що його робити? Треба якось вибиратися.
Полізли Горчик з Кобуркою через те каміння.
А Той-Що-В-Дуплі-Сидить знову жолудем перекинувся — і в торбу! А за ним і Грець, що теж було з торби виліз — подивитися, що там таке сталося.
Грецю дуже не сподобалося, що Той-Що-В-Дуплі-Сидить лицарю Горчику допоміг.
Узяв він тихенько жолудя і хотів з торби викинути. Але Той-Що-В-Дуплі-Сидить враз собою став.
Побачив Греця і каже:
— А ти тут що робиш і звідки взявся?
— А я той Грець, що мене до тебе оцей дрібний лицар послав!
— Та на якого ти мені греця здався!
— Га-га, — радіє Грець, — тепер я від тебе не відстану!
— Ще й як відстанеш! Ану, геть з торби!
— А дзуськи!
— То я тебе сам викину!
— А спробуй!
Почали вони у торбі вовтузитись. Грець у Того-Що-В-Дуплі-Сидить на голові плигає, а Той-Що-В-Дуплі-Сидить йому п’ястуки у боки тиче. Та так розплигалися, що торба стала підскакувати.
Лицар Горчик побачив і дивується:
— Що то таке з моєю торбою коїться?
Та кулаком я-ак дасть по торбі! У обох нечистих аж памороки забилися. Зіщулилися вони на дні торби й притихли.
А лицар Горчик далі поліз.
Галина Малик
Розмірковуємо над прочитаним
1. Авторка розділила казку-повість на події. Придумай кожній із них назву. Поясни її. Перекажи першу подію.
2. Яким ти уявляєш собі лицаря Горчика? Опиши. На яких деталях акцентує увагу авторка, розказуючи про нього?
3. Навіщо потрібні в казці такі персонажі, як Той-Що-В-Дуплі Сидить, Той-Що-Печери-Риє, Грець, Кобурка? Яка їхня роль? Розкажи про їхні вчинки. Як вони їх характеризують? Чи можеш когось із них назвати другом лицаря Горчика?
Розвиваємо творчість
Придумай продовження казки.
Працюємо в групі
Об’єднайтеся в групи. Оберіть одну подію та проаналізуйте у ній діалог між персонажами. Спробуйте на основі діалогу (якщо можливо) описати емоційний стан персонажів, стосунки між ними, риси характеру, їхній зовнішній вигляд. Підготуйте інсценізацію обраної події. Розкажіть про свої враження від інсценованих уривків іншими групами.
Збагачуємо мовлення
Почет (свита) — особи, які супроводжують високопоставлену особу. До складу почту входять придворні, слуги, охоронці.
ПРИСЛІВ’Я І ПРИКАЗКИ про лицарську честь
• Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться.
• Казки маленькі, а розуму в них багато.
• Казка вчить, як на світі жить.
• Де казка, там підказка.
ВСЛУХАЮЧИСЬ У СВІТ ДИТЯЧИХ МРІЙ
Марія Чумарна — поетеса, педагог, авторка підручників для початкової школи та понад тридцяти книг для дітей. Серед них — серія фантастичних повістей «Пригоди Лумпумчика». Маленький інопланетянин-сатурнівець допомагає вашим ровесникам — п’ятикласникам мандрувати на інші планети, пізнавати таємниці нашої Землі, а також виховувати в собі власну волю і гідність, вміння досягати мети.
Підказки Вікі-Всезнайка
Щовечора ти бачиш на небі мільйони зірочок, деякі з них є планетами, як, наприклад, Венера.
Колись люди вірили, що кожна планета, яка обертається навколо Сонця, є втіленням якогось бога. Тому багато планет отримали імена римських богів: Венера, Сатурн, Уран, Юпітер, Меркурій, Нептун.
Чи може людина вижити на якійсь із цих планет? На Венері — хіба що секунду, бо спека там неймовірна — майже 500 градусів за Цельсієм. А от протилежністю їй є Уран — найхолодніша планета Сонячної системи. Там людина могла б зробити хіба що один вдих — й одразу перетворилася б на крижинку.
Дивовижною є планета Сатурн. Навколо нього крутяться декілька кілець, котрі можна побачити навіть у звичайний телескоп, тож здається, наче він одягнув на себе бриля. А ще цікавим є той факт, що Сатурн дуже великий та не має твердої поверхні, через те зветься газовим гігантом. До речі, як і Юпітер, Уран та Нептун. Тому людське тіло на цих планетах просто потонуло б у газі. Отож подорожувати на ці планети можна лише подумки або разом із героями фантастичних книг.
ПРИБУЛЕЦЬ ІЗ САТУРНА
Із серії книг «Пригоди Лумпумчика»
Так усе почалось
Того весняного недільного дня, коли тато запропонував поїхати до лісу, я навіть не здогадувався, що віднині моє життя фантастично зміниться. Це був звичайнісінький день, а я, Василько Ігнатенко, був звичайнісіньким десятилітнім хлопцем із звичайного містечка Вишнівки.
До обіду ми удвох із татом ловили рибу в лісовому озері, потім допомагали мамі готувати на вогні обід.
Ви коли-небудь їли печериці, смажені на вогні на гілочці верби чи смородини? Я люблю щось таке незвичайне, а тому з радістю допомагаю мамі.
Отже: історія, яка змінила все моє життя. Точніше, зустріч. Вона така проста і незвичайна, що коли ви захочете її почути, приготуйтеся бути уважними.
Сонечко так тепло пригрівало, що не хотілося нічого робити. Просто лежати на землі й дивитися в небо. Коли дивишся в небо знизу і твої очі бачать лише його, здається, що ти стаєш іншою істотою. Якоюсь неземною і невагомою. Ти перестаєш думати про неприємні речі — просто споглядаєш, як небо повільно змінює своє обличчя. Дивно, але воно ніколи не буває подібним до самого себе. Щомиті якесь інакше...
Колись у Карпатах ми з класом потрапили в грозу. Тобто гроза насувалася на вершину гори Тростян, де ми саме збирали суниці й пекли картоплю. Раптом небо потемніло і почувся тріск грому.
— Збираймося, зараз буде гроза! — гукнула наша вчителька Тетяна Андріївна.
— А що буде з картоплею? Вона ще не спеклася!
— Залишмо картоплю, треба бігти вниз, бо хмара вже близько!
Та хіба можна залишити печену картоплю? Ми швиденько розгорнули жар і повихоплювали з нього гарячі напівсирі картоплини. Якби ви знали, які вони були смачні!
Але я не про картоплю. Ми уже зібралися бігти, як раптом наша вчителька запропонувала:
— Спробуймо зупинити хмари!
— Як?! Хіба ми чарівники?
— Якщо захочемо — станемо чарівниками. Хмари дуже легкі, а наша думка має силу. Особливо дитяча думка. Пам’ятаєте, як ми колись закликали сонечко?
Його ми й справді закликали. Небо того дня було похмурим, ми гралися на вулиці, а потім стали в коло і почали всі разом закликати сонечко. І так хотіли, щоб воно нас почуло! Аж раптом хмари помалу розсунулися — і на нас хлюпнуло веселе сонячне проміння!
Якщо вам ніколи в житті не доводилось розганяти хмари, то послухайте, як це робиться.
Усі повернулися в той бік, звідки сунула чорна хмара. І стали подумки відганяти її. Ми наче простягли свої руки і поставили ними заслін хмарі. Всі водночас! Ви не повірите, але чорна примара, що стрімко летіла по небу, наче зависла перед нами. Там, по той бік гори, потріскував грім, а на галявині було ясно.
— Бачите, хмара зупинилася! А тепер біжімо вниз! — сказала Тетяна Андріївна.
Ми побігли, та дорогою час від часу ставали, щоб затримати хмару над вершиною гори. І поспіхом доїдали недопечену картоплю.
Коли прибігли на подвір’я хати, в якій зупинялися на нічліг, темна грозова хмара все ще загрозливо висіла над Тростяном.
Повернулася з полонини тітка Оксана, вся мокра від дощу, і здивовано сказала:
— Ви дивіться! Кругом іде злива, а у нас світить сонечко!
На наше подвір’я дощ так і не випав. І ми знали, чому. Бо повірили в себе і на якийсь час стали чарівниками. Проте тітка Оксана нашу розповідь сприйняла з недовірою:
— Це тільки мольфари можуть відганяти хмари!
Але ж ми змогли!
І зараз я дивився на хмарки та намагався «ліпити» з них якісь фігурки. Ось та хмарка схожа на маленького хлопчика, що стоїть на великій кулі. Ану ж я його опущу на землю...
«Хлопчик» дуже повільно піднімав одну ногу, потім другу... Ось він нахилив голову убік і поворушив рукою... Ще трішки — і відірветься від кулі та полетить униз...
Раптом щось відвернуло мою увагу — і за мить я вже не побачив «хлопчика». Просто велика кругла куля котилася по небу...
Та раптом мені здалося, ніби щось незвичайне опустилося з неба на землю. Ніби цей «хлопчик» уже тут, поряд...
«Я відчув подих тайни», — сказав би письменник!
Потім я заснув. Коли тато збудив мене, уже вечоріло.
— Збираймося, Васильку, час повертатися додому.
Я став збирати свої вудочки, ракетки для бадмінтона — аж тут помітив, як під кущем щось зблиснуло. Підійшов, розгорнув гілки...
— Тату, тату! Поглянь, який м’ячик!
Під кущем лежав великий голубий м’яч. Мені здалося, що коли я підходив, він сам підстрибнув і затиснувся між гілок ожини. Обережно, аби не подряпати руки, витягнув свою знахідку.
М’ячик був теплий і м’який на дотик. А головне — дуже легенький. Це швидше була надувна кулька. Тільки дуже незвичайна. Вона якось реагувала на дотик моїх рук.
Це був живий м’ячик — такого мені ще не доводилося бачити!
Тато навіть не глянув у мій бік.
— Залиш його, Васильку, — сказав він, — нам треба повертатися.
А я стояв, як заворожений. Притиснув до грудей свою знахідку — і мені здалося, що чую пульсування маленького серденька. М’ячик наче сам тулився до мене.
Я пішов услід за татом — ступав обережно, дослухаючись до своїх відчуттів. Дорогою заспокоївся, сів у машину і поклав м’яча на коліна. Мама сіла поряд із татом. Ніхто не звернув уваги на те, що тримаю в руках.
І ось тут...
Будьте уважні, тут починається моя фантастична історія!
Коли рушили, м’ячик раптом заворушився. Я мало не скрикнув від несподіванки! Це маленьке, кругленьке дивилося на мене великими зеленими очима! А я дивився на нього, відчуваючи в руках дивне тепло. Ніби тримав улюблене кошеня...
Навіть не пам’ятаю, як вийшов з машини і помчав до своєї кімнати.
Так завершився цей звичайний і неймовірний день. День, коли вперше зустрівся з малим інопланетянином. І все моє життя стало іншим...
Сатурн
Це було широке поле, засіяне дивними квітами дуже яскравих кольорів. А поміж квітами літали над полем великі сяючі кульки. Кульки переливалися всіма барвами, ніби віддзеркалюючи довколишній світ.
Я стояв посеред якоїсь галявини і здивовано розглядався довкола. Тут усе було круглим! Круглі квіти, округлі дерева і навіть хмарки, що підіймалися в небо, ніби кільця білого диму. А небо було не голубим, а зеленим. Раптом звідкись випурхнула зграйка малих голубих кульок і полетіла просто на мене. Я аж присів від несподіванки, але кульки пронеслися над головою з веселим передзвоном.
Де я?! Треба було тікати. А куди? Он до того найближчого куща!
Ноги налилися, тож насилу їх відривав від ґрунту, все тіло моє стало таким важким і незграбним, як мішок піску. Я спробував зробити крок, але заледве підняв ногу. Неймовірними зусиллями став просуватися пухкою поверхнею галявини.
Ще трішки — і я звалився у теплий пух під кущем.
А де ж кульки? Вони кружляли над галявиною, стрибали, і від їхніх голосів усе повітря довкола вібрувало незвичайною музикою.
«Лум-пум!» — раптом щось лунко гупнуло просто перед моїм носом. Ще один м’ячик стрибнув з куща — і я раптом виразно почув: «Привіт, Васильку!»
Хто тут ще Василько?! Я зіщулився і притулився до м’якого стовбура, бо тікати було нікуди. А те кругле створіння гойдалося на пісочку й усміхалося.
Дивина! У нього не було ні рота, ні носа — тільки очі. Але вони сміялися!
Чомусь мені не було страшно. Я навіть приблизно здогадатися не міг, куди потрапив. Може, я в комп’ютерній грі? І це мені сниться?
Треба щось придумати. Тепер я в засаді — навколо ті живі кульки, а позаду що? Там повно кущів. Як перевірити, який це світ — реальний чи віртуальний?
Раптом хтось торкнувся мого плеча — і я аж підскочив від несподіванки...
— Васильку, вже ранок. Треба вставати!
Це моя мама. Яке щастя! Я лежу в ліжку, надворі світить сонце і синіє небо.
Ну й сон приснився!
То це був тільки сон?! А вчорашня поїздка з татом у ліс? Це теж приснилося?
Я схопився з ліжка, натягнув штани і розглянувся по кімнаті. В кутку на м’якому кріслі лежав голубий м’ячик.
Ура, це був не сон! І м’ячик був точнісінько такий самий...
А що ж тоді снилося?
Я обережно підійшов до крісла, простягнув руку...
О, воно розплющило очі! І всміхнулося! Точнісінько так, як у сні!
— То ти мені не приснився? Ти є насправді? А де всі решта м’ячики?
— Вони у себе вдома.
Він це якось сказав, хоча у нього й не було рота. Можете собі уявити — він говорив неначе в моїй голові!
— Де — вдома? Я їх бачив у сні! Чи то був не сон?
— Ти їх бачив на моїй планеті.
— На планеті? — я аж присів від несподіванки. — То ти інопланетянин? Здорово! Я завжди хотів побачити справжнього інопланетянина! Тільки уявляв тебе зовсім по-іншому!
— У Всесвіті багато планет, і їхні жителі дуже різні.
Усі думки в моїй голові наче висипалися з коробки. Треба ляснути себе по чолі, щоби прокинутися...
— Васильку, час снідати! Біжи умиватися!
Мамин голос привів мене до тями. Виявляється, я таки справді був на іншій планеті! Зелене небо, м’який пісок, дивні запахи і звуки... Усе це було справжнім!
Мабуть, вигляд у мене був дуже смішним, бо м’ячик мало не пирскав від веселощів.
— А як називається твоя планета?
— Сатурн!
— Ух ти! Фантастика! Я був на Сатурні!
Я аж підстрибнув від захоплення!
— Ти з ким там розмовляєш?
— Мамо, вже йду! Слухай.., — я стишив голос, — а на чому ми туди літали?
— Просто в думці.
— Як — в думці? Ти жартуєш?
— Та ні. Твоя думка — це потужний енергетичний двигун. Я просто її підсилив — і ми разом злітали на Сатурн.
— Нічого не розумію... Я ж спав!
— Саме тому, що спав. Ти поклав своє тіло у ліжечко, бо воно важке — і поки воно собі відпочивало, твоя свідомість... Ти розумієш, що це таке?
— Ну, це все, що я думаю і відчуваю. Це мій мозок отут, в голові.
— Свідомість і мозок — це не те саме. Твій мозок теж спав на подушці, поки ти літав. А все те, що ти думаєш, відчуваєш, любиш, бажаєш — і що є тобою, окрім тіла, — те все літало. Ти хоч трішки мене розумієш?
— Навіть трішки розумію. Ти говориш про віртуальну реальність?
— Нехай буде й так. Поки що такого розуміння для тебе достатньо.
Вимовивши оте «віртуальна реальність», я аж запишався собою. Це знаю із комп’ютерних ігор. Погодьтеся, що для десятилітнього хлопця це непогано. А ця «кулька» каже: «Поки що достатньо».
— І що, моя свідомість може літати, куди захоче?
— Треба тільки чітко знати, чого ти бажаєш.
— Круто... Але ж я все там бачив так, ніби насправді був на Сатурні!
— Ти ж насправді й був.
Можете собі уявити, що б ви відчували на моєму місці! Думки нагадували кусючий рій мух, що облітали роєм мою голову.
Скільки комп’ютерних ігор про інопланетян ми зіграли з Сашком, скільки мультиків передивилися! Там інопланетяни були якісь страшні, злючі, вони нападали на землян і намагалися захопити нашу планету. А тут — якийсь голубий м’ячик з великими зеленими очима, без рота і без носа. До того ж він розмовляє зі мною без звуку, лише у моїх думках. Спершу я цього навіть не помітив, бо добре чув його голос. Такий мелодійний, як дзвіночок. Аж потім до мене дійшло, що чую його не вухами, а чимось всередині. Ніби в голові вмонтовано маленький приймач.
Треба було бігти у школу, а я не знав, що мені робити.
А що б зробили ви?
Спершу я уявив собі, як принесу свого «м’ячика» до школи і голосно скажу перед усім класом:
— Усім привіт! А погляньте, що в мене є!
Але щось мене стримало. Важко було вгадати, як поведеться інопланетянин та що можуть викинути мої однокласники. Це ж не звичайний собі м’ячик!
Де ж тоді подіти свою знахідку? Залишити вдома, поки не повернуся?
— Слухай, мені треба бігти в школу. Ти мене почекаєш?
— Почекаю.
— Треба тебе кудись заховати...
— А для чого ховати?
— Ну, так... А ти не втечеш?
— Ні.
— Будь ласка, не тікай! Мені так цікаво! Я скоро прийду!
Почувши мамині кроки, я вискочив із кімнати і побіг умиватися.
Таємниця
У вас коли-небудь була таємниця? Велика-превелика! Тоді ви знаєте, як вона розпирає груди, живіт, не дає дихати, слухати і говорити. Бо не можете про неї нікому розповісти.
А чому не можете? Поміркуйте самі. Звичайно, це було би здорово — сьогодні ж прибігти до класу і голосно сказати:
— Слухайте всі! У мене вдома є інопланетянин!
— А у мене є Кінг-Конг! — заверещить Свистун і почне стрибати по партах. Всі подумають, що я дурня клею. Тут зайде вчителька — і в найкращому випадку викличе першим відповідати. Сенсації не вийде.
Може, краще спершу розказати про все Сашкові?
І що? Так він і повірить!
Може, просто принести інопланетянина до школи і заховати його під партою? А він вистрибне, всі почнуть його ловити. А що, як директор забере його? Це ж інопланетянин! Його захочуть по телевізору показати.
Я уявив себе на екрані телевізора: «Цей скромний п’ятикласник із Вишнівки зустрівся із сатурнівцем. Тепер ним пишається вся школа!»
Школа буде гордитися, а «м’ячика» відберуть. Це точно. Краще поки що помовчати, а там щось придумається.
Розміркувавши так дорогою до школи, я тихо зайшов до класу і сів за парту, навіть не сказавши Сашкові: «Привіт!»
— Ти що, не виспався? Ми в середу граємо у відбірковому матчі, чув?
— Не чув. Добре, що граємо.
Мені навіть про матч не хотілося слухати. Просто нікого не хотілося чути. Я слухав тільки свою таємницю і розмірковував про те, що робити далі.
Найбільше боявся, аби той інопланетянин не втік від мене. Якщо він може літати подумки, куди забажає, то може легко вилетіти з кімнати, куди йому заманеться. Не буде ж він сидіти на кріслі цілісінький день!
Від цієї думки у мене в грудях похололо. Хотілося зірватися з місця й одразу бігти додому. Я весь зіщулився й аж очі заплющив.
— Тебе що — живіт болить? — тихо спитав Сашко.
— Та який живіт? Усе нормально!
Ех, якби Сашко знав! Не розкажеш йому просто так. Треба зустрітися після уроків, серйозно все обговорити.
— Ми сьогодні тренуємось на стадіоні, — зашепотів Сашко, бо до класу зайшла вчителька, — а завтра приміряємо форму. Класна — футболки зелені, а труси чорні. Я вже бачив. А в Дімки оранжева футболка. І м’ячі нові закупили... Вась, ти мене чуєш?
— Та чую. Слухай, ти зайди до мене дорогою. Я хочу тобі щось показати.
— Нову гру купив? О, а мій тато привіз із Києва супердиск — сто найкращих ігор про інопланетян! Я вчора цілий день просидів біля коминка. Давай пограємо ввечері!
Вчителька перервала розмову, і я, чемно склавши руки на парті, просидів увесь урок, поринувши у власні думки...
Як можна жити із таємницею, котрою ти не можеш поділитися з другом? Вона ж тебе просто замучить. І радості від неї жодної. Таємниці для того й існують, що ними можна з кимось поділитися.
Сашко мене зрозуміє. Він справжній друг. Уміє берегти таємниці. В цьому я переконався. Бо так і не розповів нікому, що зі мною трапилося, коли я захопився комп’ютерною грою і ледь не потрапив у халепу...
Марія Чумарна
Розмірковуємо над прочитаним
1. Чи сподобались тобі герої повісті? Як ти уявляєш маленького інопланетянина? На яких деталях зовнішності прибульця авторка казки акцентує увагу? Яким його описує?
2. А що можна сказати про характер Василька Ігнатенка? Чому, на твою думку, інопланетянин розшукав саме його? Чи віриш ти у схожі дива?
3. Прочитай, яким побачив Василько пейзаж на Сатурні. Що його особливо вразило? Чому авторка відправила Василька на Сатурн уві сні?
4. Як ти думаєш, чому Василько не наважувався розповісти однокласникам про прибульця?
5. Прочитай діалог Василька й інопланетянина, у якому той пояснює, як хлопчик потрапив на Сатурн. Яке враження справили на тебе персонажі твору на основі цього діалогу?
6. Чи траплялися у твоєму житті схожі дива?
7. Як ти гадаєш, чи справді важко зберігати таємниці? Чому? Поміркуй, чи з кожним другом можна ними ділитися.
8. А як би ти відреагував/відреагувала на зустріч із таким незвичайним «гостем»? Що б зробив/зробила?
9. Яке враження справила на тебе казка «Прибулець із Сатурна»?
Працюємо в групі
• Порівняйте роль діалогів у казці-повісті про лицаря Горчика й у пригодницько-фантастичній повісті «Прибулець із Сатурна». Продемонструйте, яким чином через діалоги ми дізнаємося про емоційний стан персонажів, стосунки між ними, про риси характеру персонажів.
• Обговоріть, що, на вашу думку, найбільше цінують персонажі твору «Прибулець із Сатурна». Обґрунтуйте свої висновки репліками персонажів, їхніми вчинками.
Розвиваємо творчість
Добери ілюстрації до твору, поясни свій вибір.
Збагачуємо мовлення
Мольфар — маг, чаклун, ворожбит.
Коментарі (0)