Було це дуже давно. Ще як на наші землі набігав дикий кочовий народ — печеніги. Вони нищили й руйнували села та міста, а людей убивали або забирали у тяжку неволю. А панував тоді в нашому славному золотоверхому Києві князь Володимир. У князя був син Михайлик. Молоденький ще був князенко Михайлик, семиліток, але що за дитина була! Який славний стрілець був із нього! Було, ганяється конем (бо й на коні їздив, наче вродився на ньому), птаха на льоту з лука вцілить. Любив його батько і весь народ.

— Видно, що лицарська кров у нього, — говорили люди. І сталося тоді, що печеніги великою силою посунули на Вкраїну, підійшли під самісінький Київ і облягли його з усіх боків, як чорна хмара. Добуваються до Києва, б’ють таранами в мури. Ось-ось, думають, буде Київ наш. Та де там, мури стоять, як стояли, не подаються. Стріляють печеніги до міста, до киян, що стоять на мурах, та стріли не ранять киян, лише вертають і ранять самих печенігів.

«Що б це таке було? — думають печеніги, дивуються. — Досі ще жодне місто, хоч би й як сильно укріплене, не встояло перед нашими таранами. А тут б’ємо в мури вже більше як тиждень, а мури нітрохи не подаються: стріляємо — наші стріли не ранять ворогів, лише вертають і нас іще ранять!»

Кличуть ворожбитів. Питають. А ворожбити кажуть:

— Не здобути вам Києва ніколи! Там у князя Володимира є син — семиліток. Малий він іще, а вже великий і славний лицар із нього. Цей семиліток — душа народу, його сила. Щоби здобути місто, треба спершу забрати семилітка. Вбити його не можна, бо він — душа народу, а хіба ж можна душу, живу душу вбити? Можна її ув’язнити, поневолити темними силами, але вбити — ніколи...

— Що ж нам діяти? Радьте, кажіть!

— Є рада на це, — каже один ворожбит. — Пошліть до князя Володимира послів, нехай вам видасть князенка у заручники, а ви за те обіцяйте, буцімто відступите від облоги.

— А вони видадуть?

— Видадуть, — каже ворожбит. — Ні князь, ні народ несвідомі. Заплатіть мені добре, а я нашлю в місто чорних духів, і вони вмовлять народ. І кияни, несвідомі, хто цей семиліток, видадуть його! Раді будуть ще, що так легко позбудуться облоги.

Печеніги згодилися на раду ворожбита й вислали послів до київського князя. Приходять посли до князя, поклонилися та й кажуть:

— Прислав нас до тебе, князю, наш князь із заявою, що він зі своїм військом готов відступити від облоги Києва й вернути в свою землю, але за умови, що ти, князю, даси йому в заклад свого семилітнього сина.

— Михайлика?! — скрикнув князь і аж зірвався зі свойого престолу. — Ніколи!

Та тут йому в ухо нашіптує невидимий чорний дух:

— Дай, дай сина! Се ж тільки в заклад. Йому там добре буде.

Князь аж налякався, бо думав, що це йому самому така думка прийшла до голови. Замислився, вже хотів годитися, та почув за дверима голос Михайлика й опам’ятався — батьківська любов перемогла.

А чорний дух бачить, що так нічого не вдіє, і шепче йому:

— Сам не вирішуй! Спитай у віча, як віче вирішить.

І князь завагався, задумався. «Віче спитати? — думав він. — Чому зразу така думка не прийшла? Треба скликати віче. А як видадуть, що тоді?! Ні, народ любить його й не видасть ніколи!» — потішав він себе в гадці.

Каже послам:

— Я сам не можу рішитися, скличу віче. Як віче вирішить, так і буде.

І загудів вічевий дзвін, пішли окличники містом.

А князь сидить сумний-пресумний. Душа щось недобре віщує.

Думка за думкою лине, налітає...

Що діяти? Що почати? Аж тут убіг князенко Михайлик, підбіг до батька, обняв його за шию та й просить:

— Батеньку мій рідний, пусти мене за місто, хай виступлю до бою печенігів воювати, бо вже задовго стоять під Києвом та руйнують околиці й нас із міста не пускають.

А батько поцілував сина в чоло та й каже:

— Ой сину, сину! Не тобі ще на війну ходити, ти ще малий, несвідомий.

А Михайлик:

— Пусти, батьку, на воду утятко молоденьке, а попливе, як і стареньке. І мені не треба вчитися воювати, пусти мене, батьку.

Проситься князенко, а очі йому аж горять, аж палають жадобою бою. Та батько каже:

— Стривай, сину, надумаюся.

Аж тут сповістили князя, що вже весь народ на віче зібрався й нетерпляче жде князя. Вийшов князь, поклонився зібраному народові та промовив:

— Панове громадо! Лихо навістило нас! Печеніги облягли місто так, що нам і рушитися з міста нікуди. Правда, досі не вдалося їм здобути міста, але хто знає, як далі піде, — у них удвадцятеро більша сила. Печенізький князь прислав до мене послів із заявою, що він готов відступити у свою землю, аби лиш я дав у заклад свого семилітнього сина Михайлика.

Громада загула, зашуміла:

— Що? Михайлика? Михайлика? Ні, ми Михайлика не дамо від себе, годі!

Любили кияни Михайлика, бо хоч він ще й маленький був, а вже могли пізнати в ньому доброту і хоробрість. Уже тепер бачили вони в ньому свого майбутнього князя, що принесе славу Києву та Вкраїні. І зрадів князь, коли почув такі оклики серед киян.

Але чорні духи не дармували. Ось один став за плечима старшого сина князя Володимира Лихослава. Недобрий він був, лютий і хитрий, а при тому боягуз. Народ не любив його. Лихослав знав, що народ любить його брата Михайлика, й ненавидів малого, рад був його позбутися. Із сеї ненависті брата до брата скористався чорний дух і шептав йому:

— Намовляй киян, щоби вони згодилися на видачу Михайлика! Тоді ти будеш сам паном у всій Україні.

І виступив Лихослав, уклонився громаді та й каже:

— Панове громадо! Ворог наш сильний і вимагає від нас чималої січі. Тяжко мені й батькові відпускати Михайлика, але ж йому нічого лихого не станеться, а ми звільнимося від облоги і зможемо жити спокійно.

Народ заметушився. Тут і там почулися голоси, що годилися з думкою Лихослава. І коли князь запитав:

— Ну, що ж, панове громадо, дати Михайлика в заклад печенігам чи не дати? — велика більшість загула:

— Дати, дати! Нема іншої ради!

Князь мусив згодитися.

А малий Михайлик у час віча стояв при вікні та й чув усе. Чув, як брат Лихослав намовляв киян, щоби згодилися його видати, чув, як більшість народу згодилася.

Засмутився Михайлик. Та не тим, що кияни так легко згодилися його видати, бо він знав, що на це вплинули чорні духи, невидимі для народу, але видимі для нього. Потіхою, радістю було для нього, що все-таки знайшлася значна меншість, яка ніяк не хотіла погодитися. Але сумний був, бо народ ще несвідомий, кого він дає від себе, несвідомий того, що цим сам собі готує загибель.

Коли вже буде він свідомий себе, своєї сили?! Щоби його рятувати, треба йому, Михайликові, на якийсь час, а може, надовго, зникнути.

І він виступив перед громадою та й каже:

— Ой, кияне, кияне, панове громадо,

Погана ваша рада.

Якби ви розум мали.

Мене не видавали.

Поки світ світом,

Вороги Києва не достали.

А так прощавайте!

Сказав це Михайлик і звелів слугам привести собі коня. І в одній хвилі в коня виросли крила, а від Михайлика вдарила така ясність, що весь народ аж жахнувся із дива.

Проїхав Михайло-семиліток проміж народ, що з дива стояв, наче остовпілий, і приїхав під Золоті ворота. Вони були зачинені. Він узяв Золоті ворота на золоті стремена й вихором погнався між ворогів.

Кінь летів на крилах. Ворогів від виду ясного лицаря на крилатому коні охопив страх і переполох. А Михайлик гнався самою серединою ворожого табору. Що махне мечем по правий бік, — то ворог, як порубане дерево, паде; що махне мечем по лівий бік, — то ворог, як покошена трава, стелиться. І поки переїхав ворожий табір, усі печеніги покотом неживі лежали.

— Оце моя остання тепер прислуга тобі, мій рідний Києве! Не верну і я до тебе, аж поки весь народ не дійде свідомості, хто він, яка в нього сила. Прощай, Києве, прощай!..

Глянув ще востаннє Михайлик на золотоверхий Київ і зник. Поїхав далеко-далеко, за сьомі гори, за сьомі ріки. Там поставив Золоті ворота та й стереже їх до слушного часу. Сидить він там і ніколи не старіється, — усе такий, яким вийшов із Києва, молодий, семиліток. (cutt.ly/XTBIpQr)

Будь уважним/уважною до слова

Окличник — оповісник.