Максим Грек

— Книги — це ріки, що напувають Усесвіт, — почув диякон глухий голос старця.

Другий голос роздумливо, але твердо повторив за ним:

— Книги — це ріки, що напувають Усесвіт.

Диякон не насмілився постукати й схвильовано відійшов у кінець сіней. Під цією низенькою стелею він здавався особливо високим. Коли будували монастир, мабуть, хотіли, щоб стеля нагадувала своїм склепінням небо, але занадто низько спустили її над головами людей.

Острозька біблія. 1581 р.

Слова, що почув диякон, пройняли до серця, наче пронизали його. Книги. Як він часто думав про них, особливо після того, як померла його дружина й він залишився самотнім із малим сином. Він прагнув знайти якусь вищу втіху. Досі книги були скарбом небагатьох. Місяці й роки переписувалася кожна книга, ретельно оздоблювалася художнім орнаментом, заставками, кінцівками. Її оправляли в розкішну оправу, часто з коштовними каменями. Це все показувало любов і повагу до книги. Але хто міг придбати її, таку дорогу? Тільки багаті монастирі, церкви та заможні бояри, що інколи віддавали за бажану книгу і землю, і села. А скільки людей жадало читати та не мало змоги! Як часто диякон думав над цим.

Дверцята келії відчинилися. Трохи схиливши голову, щоб гостроверха з хутром шапка не зачепила стелі, бо він також був високий, вийшов цар Іван Васильович. Він пройшов на подвір’я, зосереджений і замислений, не звернувши уваги на диякона, який низько схилився перед ним.

Двері келії залишилися відчинені. У сутінках біліла одна довга вузька борода. Старець стояв у кутку, худий, схожий на святих, мальованих на монастирських іконах. Але хто підходив ближче, у того таке порівняння мимоволі зникало. На іконах святі були спокійні, тихі, а в цього очі горіли таким вогнем, ніби жаринки там були, у цих чорних очах.

— Це ти, Іване? — спитав він тихо. — Іди ближче, сідай!

Диякон майже з побожністю наблизився до старого й поцілував руку, яка важко підвелася, щоб поблагословити його. Він відчув на вустах дотик холодної тонкої шкіри, що обтягала кістки, наче на руці зовсім не було м’язів. З-під чорного рукава підрясника, біля зап’ястка, диякон Іван побачив темні рубці. Він знав, звідки ці рубці. Адже перед ним був той непримиренний славетний учений, відомий Максим Грек, що майже тридцять років сидів ув’язнений, а з них двадцять два роки був у ланцюгах, — і він шанобливо поцілував цю руку. Колись-то, ще за царя Івана III, молодого талановитого вченого, добре обізнаного не тільки з грецькою, а й з різними південнослов’янськими мовами, з італійською, з латинню, викликали з Афона виправляти та перекладати святі книги. Учений Максим Грек не тільки виправляв, він, який чув колись нестримно-запального проповідника Савонаролу, почав викривати багаті монастирі, багатіїв, що жили із страшної праці селян. Ці викриття не подобалися владарям світу. Максима Грека обвинуватили в єресі, тобто в неправдивому тлумаченні християнської віри, і засудили. Ніколи більше він уже не побачив своєї батьківщини. Звільнили його сімдесятип’ятилітнім немічним старцем.

Тепер, коли після страшного заслання Максима Грека привезли в Троїцю, йому важко було рухатися, важко говорити, але думка так само горіла й пломеніла, і сам цар Іван приїздив розмовляти з ним і радитися.

Преподобний Максим Грек. XVIII ст.

— Сідай, Іване, — повторив Максим. — Ми говорили з царем про книги. Так, книги — це ріки, що напувають Усесвіт. Моє життя проходило з книгами. Я переписував, перекладав, тлумачив книги. Я виправляв помилки, що їх робили несвідомо переписувачі й цим затьмарювали їх високий зміст. Та єдиний спосіб уникнути цих помилок і дати всім людям читати книги — це друкувати їх... Я вже розповідав тобі про Йоганна Гутенберга, що перший винайшов друкарський верстат і, виливши із свинцю літери, складав їх у слово, а, намазавши чорною фарбою, на верстаті притискував до паперу. Його були перші спроби. Потім інші люди, наділені святим даром, робили ще краще. Як суха земля конає від спраги та жадає животворної води, так людські душі жадають знання.

Старий бачив, що диякон, затамувавши подих, слухає, і це втішало його. Як йому все життя хотілося передати тим, хто оточував його, усі свої знання, свої думки! Ніколи він не був честолюбцем і сріблолюбцем. За те й не злюбили його ситі, пишні архієреї, ченці з багатих монастирів-вотчин. Цього молодого диякона Івана Федорова Грек помітив своїм проникливим поглядом чорних пломенистих очей. Йому до вподоби було високе ясне чоло, світлі, допитливі й розумні очі, управні великі руки, що любили ремесла і тесляра, і палітурника. Іванові охоче розповідав старець про своє життя, про людей, що стрівав на довгому, заплутаному й невторованому шляху. Найкращі спогади були, звичайно, про юність. Юність! Юність у чудесній розкішній Італії, куди він поїхав учитися.

— Пробув я багато років в Італії, — розказував Максим Грек, — і багато писань різних філософів прочитав, з багатьма мудрецями познайомився та велику душевну користь із того набув.

Жив тоді у Венеції філософ, досвідчений чоловік, ім’я йому Альдус, а прізвище Мануціус, італієць, великий знавець грецької і римської мов, стародавньої літератури. Я його знав у Венеції і часто ходив до нього в книжкових справах. Той Альдус Мануціус замислив премудре діло — видати давні рукописи. Була вже в нього школа стародавніх мов, та захопився він ще друком і заснував друкарню.

Не знав до того світ кращого друкаря. Дай мені перо та поглянь, я намалюю тобі літери, як вигадав писати їх Альдус Мануціус, щоб було їх зручно друкувати й читати.

Дж. Белліно. Альдус Мануціус. 1865 р.

Іван стежив за кожним рухом Максима Грека.

— Пам’ятай, Іване, — промовив той, — стару притчу про таланти. Одержали два чоловіки по таланту. Один ледачий і лукавий закопав його, а другий повернув його з прибутком. Коли маєш ти хист до чого, плекай його, вирощуй. Дорожчий хай він тобі буде за багатство, за втіхи мирські, щоб не був ти подібний до мужа лукавого, а віддав його в стократ більшим на службу людям.

Замисленим повертався Іван од старця. Давній церковний звичай вимагав, коли помирала жінка в служителя церкви — попа чи диякона, — повинен був той або йти в ченці, або покинути служіння в церкві. Та чим більше слухав Іван ученого старця, тим дужче відчував жадобу до життя, праці, знань. Найдужче він любив працювати з книгами. З любов’ю й увагою брався він переписувати, робити до них малюнки. Сам оправляв їх. Але друкувати книги! Не переписувати повільно слово за словом, рядок за рядком, сторінку за сторінкою і, може, лише три-чотири сторінки списати за день, а відразу надрукувати їх сотні, тисячі, ще більше... З благоговінням брав він у руки, коли траплялося, друковані книги, завезені з інших країн, розпитував усіх, хто приїздив з інших земель, про друкування.

Він ішов широким бадьорим кроком вузенькими вуличками Москви, а у вухах лунали слова старця: «Коли маєш ти хист до чого, плекай його, вирощуй».

Може, його хист, його талант саме в цій великій, святій книжковій справі?

«Ганза»

Корабель мав незабаром відплисти. Жителі німецького міста Любека в передвечірню пору приходили помилуватися, як матроси швидко й управно вантажать на корабель речі, заповнюють трюм і палуби різним крамом. Метушилися купці, які везли цей крам у чужі землі. Сумно дивилися жінки, які виряджали в путь своїх чоловіків. І їх було немало, таких жінок. На цьому кораблі більше як сто двадцять чоловіків мало виїхати в далеку невідому Московію. Не всі вони були, звичайно, з Любека. По багатьох містах їздив енергійний, діловитий майстер саксонець Шлітт, розпитував, шукав охочих їхати з ним до Московії. Потрібні були йому різні люди: і лікарі, і цирульники, і теслярі, і ливарі, й архітектори, і каменярі, і друкарі — різні майстри різних спеціальностей. Цар московський Іван просив його навербувати таких людей, привезти до його столиці.

Царя Івана IV прозвали Грозним. Він вів нещадну боротьбу з боярами, які відчували себе повними владарями у своїх вотчинах-князівствах, а Іван об’явив себе самодержавним царем усієї Русі. Його боялися та поважали сусідні країни, бо завоював він царство Казанське й Астраханське, а згодом переміг і Лівонський орден хрестоносців. Багато легенд залишилося про нього в народі, й одна з них розповідала, як кинув він клич: хто добуде йому царства корону, скіпетр, золоте царське яблуко — «рук державу» і книжку про них?

В. Васнецов. Іван Грозний. 1897 р.

І справді, не тільки про завоювання дбав цар, а й про книги. У нього була величезна на той час бібліотека, що викликала подив у всіх іноземних гостей. Багато книг було привезено з Візантії. Як свій дорогоцінний посаг, привезла колись бібліотеку наречена царя Івана III візантійська царівна. Усіх дивувала освіченість Івана IV, красномовність, його листи вражали яскравим талантом письменника.

От і дав він саксонцю Шлітту немалі кошти й обіцяв щедро нагородити, коли той привезе майстрів різних справ і між ними й друкарів.

Цар Іван розумів — і на Русі потрібно друкувати книги, це ще дужче прославить і зміцнить його самодержавну владу.

Іноземець Шлітт охоче взявся за цю справу. Довгенько попоїздив він по всій Німеччині, розшукуючи потрібних людей, набрав немало майстрів і зібрав їх усіх у Любеку.

Уже напнуті велетенські полотнища вітрил. Подме ходовий вітер — і корабель рушить у путь. Уявляв Шлітт, як загоряться очі царя, коли побачить він стільки майстрів у своїй первопрестольній Москві. Та щось надто підозріло стежать за Шліттом останніми днями купці міста Любека. Спілка німецьких торговельних міст «Ганза» — найбільший владар і міста Любека. Не знає Шлітт, що ввечері зібралися ганзейці з німецькими лицарями-хрестоносцями на нараду в домі найбагатшого й найстарішого купця міста Любека.

— Не можна допустити, щоб їхали ці майстри до Московії, — сказав найстарший і найповажніший серед ганзейських купців. — Яка рація нам у тому, щоб росіяни самі виробляли те, що тільки ми можемо робити?

— Яка рація нам у тому, — підтримали його й хрестоносці, — щоб Московія була ще дужчою та могутнішою?

— Навіщо в дикій Московії процвітатимуть різні ремесла?.. Хай вона буде залежною від нас! — підтримали й інші.

— Ми не повинні їх випускати! — говорив далі найвладніший серед ганзейців.

— А цього Шлітта треба приборкати та провчити, — лютували хрестоносці.

На цьому й порішила «Ганза» — спілка німецьких купців: не пускати німецьких майстрів до Москви, а Шлітта, привідця та верховоду, приборкати, щоб не поїхав він десь-інде шукати людей для московського царя Івана.

Шлітта приборкали. Десять років просидів він у в’язниці за справу, до якої взявся так гаряче. А люди, яких він зібрав, розбіглися. Були серед них і майстер паперової справи, і палітурник, і друкар.

Гість із Данії

До царя Івана приїхав посол від данського короля Християна III. Вузенькими низькими ходами та переходами Кремлівського палацу ведуть його до царських палат.

У куцому, до колін, зеленому каптані з пишним мереживним коміром, у довгих панчохах і черевиках з пряжками заморський гість із прихованою цікавістю поглядає на розписні стіни й стелі, на дивний для нього одяг бояр — довгі шуби, оторочені дорогим хутром — сріблястими лисицями, соболями, високі шапки. Між ними, огрядними, бородатими, поважно-повільними, посол виглядає якимось вертким куцохвостим птахом. Кроки його, що спочатку лунають так упевнено, поволі, у міру наближення до царської палати, робляться майже не чутними. На тонких вустах з’являється запобіглива посмішка.

Йому доручено його величністю королем данським улаштувати дуже вигідну для Данії справу.

Під коротким, але уважним і ніби наскрізь проколюючим поглядом царя Івана посол на якусь мить розгублюється, але враз опановує себе, і починається церемоніал привітання.

Біля царя його найближчі друзі — радник окольничий Олексій Адашев, ровесник і друг юнацьких років князь Курбський та інші, що утворили Вибрану раду. Вони підтримують царя в боротьбі проти великих іменитих бояр. Вони підтримують його прагнення поширювати в Московській державі книги, відкривати школи, розвивати різні ремесла. Не менш уважно, ніж цар, слухають його близькі друзі лист, що надіслав король данський.

Російські бояри (гравюра). ХVІ—ХVІІ ст.

«...З такою метою надсилаємо до тебе, — читає поважно дяк, — возлюблений брате, щиро нами любимий, слугу й підданого нашого Ганса Місенгейма з Біблією та двома іншими книгами, у яких міститься суть нашої християнської віри. Якщо прийняті й схвалені будуть тобою, возлюбленим братом, патріархом, митрополитом, єпископами й іншим духовенством сія наша пропозиція і дві книги разом із Біблією, то оний слуга наш надрукує в декількох тисячах примірників зазначені твори, переклавши на вітчизняну вашу мову, так що в сей спосіб можливо буде в небагато років сприяти користі ваших церков і ваших підданих».

Друкувати книги! Це те, про що давно мріяв він, про що говорив з полум’яним страдником — ученим Максимом Греком.

Цар Іван знав, що в Данії, як і в інших країнах Європи, після того як Йоганн Гутенберг винайшов друкарський верстат, уже друкували, а не переписували книги.

Але ж «возлюблений брат» — король данський Християн III — не безкорисливо, не від щирого серця пропонує свою допомогу. Цар Іван розуміє, як вабить Московська держава своїми величезними, не дослідженими ще багатствами чужоземних королів, як хочеться їм наслати сюди своїх купців, використати ці незчисленні багатства для себе.

А коли б цар Іван перейшов на віру короля данського, а за ним і народ московський, як би це було вигідно Християну III.

Ні, треба обійтися в цій справі без іноземців.

Царю Івану потрібно друкувати книги, щоб ще більше зміцнити свою владу, об’єднати народ навколо Москви.

На книжки дедалі більше зростає попит, особливо після приєднання Казані й Астрахані. Цар увесь час повертався до цієї думки — заснувати друкарню.

Учений старець Максим Грек казав йому, що тільки друкуванням можна уникнути тієї безлічі помилок, яку припускають переписувачі. Часто ці помилки зовсім переінакшують увесь зміст. Недарма Максим Грек велику увагу приділяв граматиці. Помилки можуть призвести до єресі — неправильного тлумачення православної віри. Як же можна доручити іноземцям друкування церковних книг? Адже тільки церковні й були на той час у Москві. А що, як іноземні друкарі на свою віру повернуть?

Ні з чим повернувся Ганс Місенгейм до Данії.

«Печатний дім»

— Час нам самим видавати друковані книги, як у греків, Венеції, Італії, як в інших державах, — мовив цар.

— Ця думка тобі, царю, надіслана, як святий дар, — сказав митрополит Макарій, старий, розумний книголюб, що за його керівництвом протягом багатьох років у Новгороді переписали дванадцять фоліантів — товстих томів, куди ввійшли твори багатьох візантійських, західних і руських письменників. У ці книги хотів зібрати Макарій усе, що читали й поважали на Русі.

Окольничий Олексій Адашев, думний дяк Висковатий, який вів найважливіше листування з іноземними державами, підтримали царя так само, як і Макарій, і Максим Грек. Адашев і Висковатий тут, у Москві, виправляли та стежили за переписуванням усіх руських літописів. Це були люди найосвіченіші в Московській державі. Вони розуміли — книги зміцнять самодержавну владу царя, об’єднають навколо Москви завойовані нові землі, розбуркають прагнення людей до писемності й знань. І цар наказав розшукувати здібних до цієї справи. Якогось майстра Марушу Нефедієва надіслали до Новгорода, щоб звідти привіз майстрів, що вміють «різати різьбу всіляку». Відомо стало, що й тут, у Москві, дехто самотужки пробує друкувати й показувати цареві перші, ще не вправні спроби.

Пам’ятник І. Федорову. м. Москва

— Кажуть, Іван Федоров, колишній диякон Миколо-Гостунської церкви, цим ділом цікавиться й займається, — сказали цареві.

— Покличте його до мене, — наказав цар.

Страшно йти до царя простій людині. Та згадав Іван Федоров, як зустрів його ненароком у Максима Грека й почув тоді слова, що повторив їх цар роздумливо та твердо.

— Книги — це ріки, що напувають Усесвіт.

А чутки, як весняні пташки, уже носяться над Москвою, що хоче цар тут, у Москві, свій «Печатний дім» будувати й шукає людей, що друкуванням цікавляться та мають до цього хист.

Давно не бачив маленький син Івашко свого батька Івана таким бадьорим, таким задоволеним, таким діяльним. Як прийшов він тоді з Кремля від царя, так і почалось інше життя. З ранку до пізньої ночі зайнятий він. Доручив йому сам цар — тільки подумати: сам цар! — збудувати «Печатний дім», де друкуватимуть безліч книг.

Кипить робота. Теслярі, каменярі виводять стіни. Усім керує його батько, він же замовляє все для друкарні, стежить за всім. Є в нього помічник. Веселий і бувалий Петро Мстиславець, прибулець із Білорусі.

При «Печатному домі» будують і «Справну палату». Там виправляють книги, з яких будуть друкувати. Радяться в усьому із зовсім старим Максимом Греком, з митрополитом Макарієм. Скрізь устигає Іван Федоров. Скільки ще роботи! Але якої роботи — цікавої, живої, потрібної.

Цар Іван також приходить на «Печатний двір», показує йому проста людина Іван Федоров перші спроби, показує верстати, шрифти, різне друкарське приладдя. Приязно дивиться цар Іван на першодрукаря.

Велику справу робить перший друкар. Імені його не забудуть нащадки.

Свято книги

Це сталося навесні 1564 року. Цей день можна прирівняти до великої перемоги, до найсвітлішого свята всього народу. Іван Федоров подав цареві першу книгу, надруковану в «Печатному домі» «повелінням і коштом»· самого царя. Ця книга звалася «Апостол».

Як у казці-легенді, переказував народ — простий «ярижка» здобув книгу цареві.

Стопи книг, однаково великих, однаково гарно оправлених у темну шкіру з тисненням, були перед царем. Скільки людей читатимуть їх! Не тільки в церквах лежатимуть вони, як колишні рукописні, важкі, дорогі, недоступні для більшості людей, а зможуть їх купити, читати й не такі вже багатії.

Цар із задоволенням хвалить прекрасний чіткий шрифт, чорний і червоний, чудесні малюнки, заставки.

«Апостол» І. Федорова. 1563-1564 рр.

Малюнки були різноманітні. Їх надруковано дуже багато, кожен розділ починався розкішною заставкою, у якій перепліталися квіти, трави, плоди. Візерункові великі літери починали текст. Жодна переписана книга на Русі ще не була так багато ілюстрована. Де видання аж ніяк не поступалося виданню італійських й інших західноєвропейських майстрів... Добре ознайомившись з їхніми роботами, Іван Федоров із великим художнім смаком зробив по-своєму так, як змогли зробити тільки на його батьківщині, і орнамент, і літери.

Цікава була післямова першої книги. Урочисто розповідалось у ній, що цар Іван продовжує справу імператорів грецьких, і за прикладом Греції, Італії та інших країн уводиться на Русі книгодрукування. Розповідалось у ній, як, не шкодуючи, давали кошти на цю справу «делателям» — Івану Федорову та Петрові Тимофійовичу Мстиславцю.

З любов’ю дивиться великий дужий Іван Федоров на справу своїх рук і, як любе дитя, тримає книгу на міцних широких долонях.

«Ех, шкода, не дожив ані Максим Грек, ані Макарій до цього свята, — думає з жалем першодрукар. — Оце б раділи!»

— Знаєш, друже, — каже він Петрові, — а треба нам ще й менші книги друкувати, щоб і проста людина могла їх купити й синів своїх навчати. Оце подякують нам люди!

— Авжеж, — згоджується Петро.

І вони заходжуються біля нових книг.

Єретики

Іван Федоров і його помічник Петро Мстиславець із таким же запалом і натхненням друкували інші книги, а над ними вже збиралася гроза.

Наче хмари, що раптово затьмарюють погожий день, починають рости, громадитися, спускатися низько над землею й давити повітря, так росло й дужчало невдоволення бояр і вищих церковників, які були з ними заодно. Ширилися плітки, злостиві чутки навколо друкарні...

— І де це видано, щоб книги не рукою богобоязливою переписувалися, а на верстаті бісівському робилися?

— І не поставили когось із старих бояр, а смерда невідомого, дияконця якогось.

— Від диявола це, від диявола, — шепотіли бояри, показуючи на «Печатний двір», на високу постать царського друкаря Івана Федорова. І дратував їх його спокійний вигляд, його впевнені рухи, безбоязний і одвертай погляд розумних очей — погляд людини, що знає свою справу й вірить у добро.

Не зраділи бояри й великому святу — виходу першої книги. Та до чого вони могли прискіпатися, коли самі мало що розуміли!

— У таких книгах диявольська єресь, немає на них Божого благословення. А малюнки! Недарма він з іноземцями-єретиками знається, — бубоніли вони й підбурювали темний, неписьменний народ, під’юджували переписувачів книг.

— Тепер вам кінець. Не потрібна тепер ваша праця.

— Єретики!

От яке страшне слово сичали бояри, от яке страшне слово вже часто чули за своєю спиною друкарі.

І попи не відставали від бояр. Не було в живих освіченого Макарія, помер натхненний учений Максим Грек. На чолі церкви стояли люди, яким не потрібна була ця культурна велика справа. Вони хотіли, щоб книги були лише в їхніх руках.

А цар Іван? Чому він не захищає свою улюблену справу, своїх першодрукарів?

Та тепер уже справді страшно звертатися до нього.

Важкі, скрутні часи свого царювання переживає він. Його зрадили найближчі друзі. Не підтримали в Лівонській війні не тільки старі бояри, а навіть Адашев, князь Курбський. Князь Курбський утік до Литви й звідти надсилав цареві сповнені трутизни та докорів листи, а розлютований цар відповідав йому не менш ущипливо та нестримно.

Цар оточив себе новими людьми з дрібних бояр, створив загін опричників і майже весь час проводив в Олександрівській слободі.

Скрізь йому тепер увижалися зради, і почалися страшні страти, катування винних і невинних людей, заслання. Цар став мов несамовитий, дня не минало без страт, а потім він сам починав каятись і, одягнувши чернецький одяг, дзвонив на дзвіниці та молився за вбиті ним сотні людей, записував їхні імена у свою книжечку, що збереглася й досі, і з якої ми довідалися про імена сотень закатованих.

Люди жахалися його, боялися потрапляти на очі.

Чи до друкарні йому було!

А може, хтось у недобрий час і про друкарів шепне йому лихе слово «єретики»?

Та ні. Лють царя не зачіпає їх. Йому зараз не до них.

З болем дивиться Іван Федоров на свою працю. Через книги він хотів поширювати освіту, науку серед людей, а його звинувачують у єресі. Не можуть зрозуміти тупі, пихаті люди, на що здатний людський розум і людські вправні руки! Здається їм це «чудом», «бісовим ділом».

— Що робити? — питає Петро Мстиславець. — На майданах і вулицях уже й пройти не можна. Кажуть уже вголос, що ми з бісівського гнізда. Цареві не до нас. Перед ним бояри один одного оплутують, скрізь змови, страти. Треба нам звідси їхати.

Опускає Іван Федоров голову з довгим хвилястим русявим волоссям на свої міцні руки. Як блискуче почалася робота, яким вогнем запалило його душу! І невже це все покинути?

— Ще й нас самих, як єретиків, схоплять і стратять, — роз’ятрює серце Петро Мстиславець.

— Я боюся, тату, — шепоче маленький синок Івашко, притуляючись до батька.

Іван Федоров оглядає замисленими, повними турботи очима друкарню, і каже:

— Так, треба з Москви їхати.

Сумно складає Петро Мстиславець дошки гравюр, велику рамку фронтиспіса «Апостола», форми для виливання літер, матриці1. Це можна взяти із собою. І з невимовною печаллю дивляться обидва на друкарський верстат. Він залишиться тут. Хай бережуть його учні, які навчилися в першодрукарів.

Ніколи в житті не забудуть Іван Федоров і маленький його Івашко тієї гіркої ночі, коли збиралися залишати Москву.

З клунками за плечима, з довгими палицями в руках, тримаючи за руку Івашка, що в темряві спотикався й падав, пробиралися перші друкарі вузенькими покрученими вуличками Москви. На їхньому возі лежало небагате майно та дорогоцінний скарб — матриці, шрифти, книги.

На Красній площі зупинилися, оглянулися, уклонилися низько на всі боки:

— Прощавай, Москва! Прощавай, Кремль! Дай Боже повернутися на рідну землю.

1 Матриця — штамп для отримання відбитків.