Всеволод Нестайко (1930—2014)
- 31-12-2022, 16:02
- 212
8 Клас , Українська література 8 клас Кравець 2020 (F70)
Всеволод Нестайко
(1930—2014)
Всеволод Зіновійович Нестайко — класик сучасної української дитячої літератури, народився 30 січня 1930 року в місті Бердичів на Житомирщині.
Своє перше оповідання Всеволод Нестайко написав у вісім років. У ньому йшлося про відважного мисливця, який полював на бенгальського тигра в Африці.
Дитинство майбутнього письменника пройшло в Києві, куди Всеволод разом із матір’ю — шкільною вчителькою — переїхав голодного 1933 року після смерті батька. Згадував, що був худим і малим, чи не найменшим у класі. Саме тому хотів якнайшвидше вирости. Однокласник Вася порадив, що для цього потрібно робити: Всеволод прив’язував до однієї ноги важку праску, а до другої — цеглину, хапався за верхню планку одвірка й висів, доки вистачало сили, намагаючись витягти своє тіло.
Іншим разом Вася розповів Всеволодові, що від дощу все росте. Хлопець довго простоював під дощем, а мама дивувалася, чому в нього постійно нежить. Ставши письменником, Всеволод Нестайко звертався до дітей: «Не поспішайте, як я колись, швидко вирости, бо дитячі роки неповторні».
Після закінчення середньої школи Всеволод Нестайко навчався на філологічному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка. Писав повісті, оповідання, казки для дітей та юнацтва.
Іще під час навчання працював у дитячому журналі «Барвінок». У «Барвінку» почав друкуватися і спілкуватися з відомими українськими письменниками. Після закінчення навчання в університеті 1952 року працював у київських видавництвах.
Всеволод Нестайко — автор збірок оповідань «Шурка і Шурко», «Це було в Києві», повістей «В Країні Сонячних Зайчиків», «Пригоди Робінзона Кукурузо», «Таємниця трьох невідомих», «Тореадори з Васюківки», «Одиниця з обманом», «Незвичайні пригоди у лісовій школі», «П’ятірка з хвостиком» та інших. Тематика творів Всеволода Нестайка (більшість із них пригодницько-гумористичні) — життя школярів, формування духовного світу дітей. Твори письменника перекладено багатьма мовами світу.
Всеволод Зіновійович відповів, чому почав писати для дітей: «А коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутися назад у дитинство — догратися, досміятися, добешкетувати. Вихід був один — стати дитячим письменником. Так я і зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше».
За повість-казку «Пригоди в лісовій школі» Всеволода Нестайка відзначено літературною Премією імені Лесі Українки — найвищою в Україні нагородою за кращі твори для дітей. За твір «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків» Всеволодові Нестайку присуджено Премію імені Миколи Трублаїні.
Книжку «Тореадори з Васюківки» 1979 року рішенням міжнародної Ради з дитячої та юнацької літератури занесено до Особливого почесного списку імені Ганса Крістіана Андерсена.
Помер Всеволод Зіновійович Нестайко 16 серпня 2014 року. Його поховали в Києві на Байковому кладовищі.
- 1. Розкажи про дитячі роки Всеволода Нестайка.
- 2. Про що й про кого писав у своїх творах Всеволод Нестайко?
- 3. Чому Всеволод Нестайко став дитячим письменником?
- 4. Яка книжка Всеволода Нестайка набула міжнародного визнання?
Тореадори* з Васюківки
(Скорочені уривки)
Розділ І
Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич
— От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванько-о-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку — тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!
Ми лежимо в густих бур’янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.
— Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене знаєш!
— Знаю, знаю, — ледь чутно зітхає мій друг і нарешті наважується подати голос.
— Діду! — жалібно озивається він.
— Давай-давай!
— Діду, — ще жалібніше повторює мій друг, — ви одійдіть за хату, ми виліземо. Бо ж ви битиметесь.
— Вони ще мені умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!
— Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.
— Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що...
— Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо — нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.
Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.
Ми вилазимо з бур’янів.
Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п’ятипудова* льоха Манюня, противнюча й плямиста, як географічна карта.
Це через неї ми вскочили в халепу.
У нас була прекрасна, благородна ідея — провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у Васюківці! Станція «Клуня» — станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі — безплатно. З учительки арифметики — п’ять копійок.
Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом непередбачена катастрофа! — клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти — дзуськи! І зняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і...
Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.
Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, — Великі Зондські.
Ну, так Ява — це не острів.
Ява — це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.
Мабуть, вам дивно, що то за ім’я таке — Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я — Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте «Ява» до нього, як реп’ях до собачого хвоста.
У них взагалі вся сім’я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова — Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) — мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав’язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить — праве саме заплющується.
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.
Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
— Опозогив! — Вона букву «р» не вимовляє. — Маму-депутата на все село опозогив.
Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди й очі подіти.
А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.
Ява сам говорив:
— Ми, — говорив, — з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров. Точно-точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?
— З фантазією, — підтакував я.
І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави.
А то якось влітку Ява сказав:
— Давай влаштуємо бій биків.
— Га? — не відразу второпав я.
— Ти пам’ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»?
— Ага... То й що?
— Пам’ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько в капелюсі, з гинджалом, перед ним танцює.
— Так-так-так...
— А тоді — рраз! Бик — беркиць! І оплески.
— Ага. Здорово... Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів’я?
— Тю, дурний! Убивати! Що це тобі — м’ясозаготівля, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Вроді футболу. Головне тут — красиво вимахувати червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут — тренування і спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки — бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з’їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо й по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде.
Я усміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі...
Ми повмощувалися зручніше й почали обговорювати подробиці. Насамперед — бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена одразу. Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з’їв мою сорочку, коли я у калабані купався.
Але Ява мене не підтримав.
— Ні, — сказав він, — Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплесків не почуємо. І йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров’яче щось — велике і крутороге.
— Коров’яче? — кажу. — Слухай, то, може, узяти просто корову?
Ява задумався:
— Хтозна, може, й так.
— Тоді, — кажу, — кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
— А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?
— Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.
— Можна, звичайно, і Контрибуцію.
Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав Маньку, Ява — Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.
У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадок від однієї дачниці, що відпочивала в нас позаторік. Капелюшок був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив увесь час сіпати головою, поправляючи його. Здавалося, ніби він комусь кланяється.
У мене під пахвою був килимок. Килимок і капелюшок — то був наш тореадорський реманент*. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві прекрасні шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
Ми йшли і співали арію Хозе з опери Бізе «Кармен», яку багато разів чули по радіо:
Торе-гадор, сміли-ги-ги-во в бій, торе-гадор, торе-гадор...
Там жде тебе-ге-ге-ге любов, там жде-ге тебе любов...
Ми співали і не знали, що нас жде.
Небо було синє-синє — справжнє іспанське небо.
Погода — саме підходяща для бою биків.
Ми погнали корів аж на край вигону, туди, де ставок, — далі від людських очей.
— Оджени свою Маньку вбік, щоб не заважала, — сказав Ява, — і давай починати.
Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй краще не бачити бою биків.
Ява поправив на голові капелюшка, підтяг штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької морди і почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих — зараз почнеться...
Ява замахав килимком ще дужче.
Контрибуція — анічичирк! Спокійнісінько щипає собі траву.
Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду. Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати...
Через півгодини він сказав:
— Вона до мене просто звикла, вона мене любить і тому не хоче... Ану давай ти!
Через годину, захекавшись, я сказав:
— Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тобі показав, що таке справжня тореадорська корова.
Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував з розгону, то набігав збоку. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався в руках. А Контрибуція — хоч би що, не звертала на нас аніякісінької уваги.
Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима і сказала:
— Му-у!
У перекладі з коров’ячої це, мабуть, означало: «Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене».
Але ми вчасно не зрозуміли попередження.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію — це я бачив.
Нарешті розлючений Ява крикнув:
— Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що — боїшся?.. Ну то я сам!
Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі. І раптом... Раптом я побачив Яву десь високо в небі.
І звідтам, з неба, почув його відчайдушне верескливе:
— Вва-вай!
Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на середині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись справді тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, замулився і перетворився на звичайнісіньку калабаню. У найглибшому місці нам було по шию. Саме у цьому місці ми зараз і стояли, відсапуючись.
Контрибуція бігала навколо калабані і мукала на нашу адресу якісь свої коров’ячі прокльони. У калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
Ми стояли й мовчали.
Дно калабані було грузьке, замулене. Ми по самісінький пуп стояли в бридкій слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода — брудна, каламутна і смердюча. Справжнісінькі помиї. Довго ми тоді стояли з Явою в отих помиях. Півгодини, не менше. Аж поки Контрибуція не заспокоїлась і не відійшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуція. Бо вона підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. І коли ми нарешті вилізли з калабані, нещасні й брудні, як поросята (не ми, а сама грязюка), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява після того не тільки ніколи її більше не вдарив, а завжди частував цукерками, які давала йому мати.
Одного дня хлопці прийшли до колодязя, бо хотіли зробити підводного човна і плавати в колодязі. Але...
Ми проходили повз старий набокуватий колодязь із журавлем, з якого давно вже й воду не брали — так замулився. Я перехиливсь і голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвіллю й болотом темряву: «Го!» Я люблю гокати в колодязь: таке «го» виходить — аж у вухах лящить. Такого «го» ніде не почуєш, як у колодязі. Красота, а не «го».
От і зараз...
— Го!..
— Го!
— Го!
Тільки виляски пішли — наче аж до центру землі. І раптом у ці виляски вплелося жалібне тонке скімлення. Я нашорошив вуха.
— Яво! — кажу. — Там хтось є.
— Бреши!
— Ану гокни й послухай.
Ява перехилився і гокнув. Ми прислухалися. І виразно почули з глибини плаксиве щеняче скімлення. Ми перезирнулися.
— Якась свиня вкинула туди цуцика, — сказав Ява.
— Точно, — сказав я.
— То що? — сказав Ява.
— Треба витягти, — сказав я. Хоч міг цього й не говорити. Бо він таким тоном спитав, що то вже була й відповідь.
— Отже, так, — сказав Ява. — Я сідаю у цеберку* й опускаюся. А ти мене держиш.
— За що! Хіба я тебе так вдержу?
— Ти й справді слабак. Не вдержиш.
— Отже, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могутній.
— Ні, спускатимусь я. Я перший сказав. І... і в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь. І взагалі в тебе носоглотка... Ми, знаєш що, вірьовку прив’яжем он до того бруса-переваги. І ти тягтимеш. Дуже зручно.
— А де взяти вірьовку?
— А ондо припиначка.
— Та ж на ній коза! Разом з козою прив’яжемо, чи що?
— Коза так погуляє, ніде не дінеться.
— Ну що ж — давай!
— Мме-е-е! — радісно проспівала відв’язана коза і негайно побігла в шкоду. Та нам ніколи було її виховувати.
Ява сів у цеберку, я взявся за припиначку, прив’язану до бруса-переваги на короткому плечі журавля.
— Попускай! Попускай потроху! — скомандував Ява.
Операція почалася.
Спуск пройшов нормально. Мені було зовсім не важко попускати припиначку, і через якихось пів хвилини почулося глухе, як із бочки, Явине: «Стоп! Харош!»
Я кинувся до зрубу:
— Як себе почуваєте?
— Атлічно! Прийняв на борт потерпілого товариша Собакевича. Ой-йо-йой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше!
Я ойкнув і кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками й почав тягти.
Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присідаю. Всіма силами своїми, всією вагою тіла свого тягну за припиначку вниз. І раптом відчуваю, що ноги мої відриваються від землі. Ой лишенько! Це ж я зараз піднімуся і висітиму над землею, як жаба на гачку, тільки ногами дриґатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!
— Яво! — кричу у відчаї. — Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злітаю!
Зрозумів, видно, Ява ситуацію, послухав мене, бо п’яти мої знову торкнулися землі. А тут я ще й ногою загачився за корінь, що якраз біля мене з землі випружинився. Закректав я з усіх сил — от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються, — і з колодязя, мов булька з носа, повільно з’явилася Явина голова.
Першим на землю ступив «товариш Собакевич» — кудлате, капловухе руде цуценя, а тоді вже Ява.
— От хотів би я знати, хто його туди вкинув, — сердито проскрипів Ява. — Ноги б повисмикував!
Цуценя, схиливши набік голову, глянуло спершу на Яву, потім, перехиливши на другий бік, глянуло на мене і заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство відбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.
— Гайда на річку! — сказав Ява. — Треба помити Собакевича — бач, який!
Те, що він Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, — вже не викликало жодного сумніву. Ім’я, жартома дане йому Явою у смердючій темряві колодязя, пристало до нього відразу й назавжди.
Ми побігли до річки.
Калабаня — калюжа.
Карикатура — зображення кого-небудь або чого-небудь у навмисне смішному, спотвореному вигляді.
Гейзер — гаряче джерело, яке періодично викидає фонтан гарячої води на земну поверхню.
Цямрина — одна деревина з колодязного зрубу.
- 1. За що дідусь сварив хлопців? Чому зазнала краху їхня ідея з метро?
- 2. Що ти знаєш про бої биків і тореадорів?
- 3. Розкажи, як друзі організували бій биків. Що з ними сталося?
- 4. Розкажи, хто такий Собакевич. Як він з’явився?
- 5. Що можна сказати про поведінку хлопців?
- 6. Склади усний твір-мініатюру на тему: «Врятування Собакевича».
ДЛЯ ПОЗАКЛАСНОГО ЧИТАННЯ
Розділ III
Пригоди в Києві. Наші підозри дедалі зростають
(Скорочений уривок)
Друзі підслухали, як двоє їхніх односельців — Книш і Бурмило — теж хочуть поїхати до Києва, щоб купити щось дуже важливе. Хлопці вирішили слідкувати за Книшем і Бурмилом.
Біля школи галас і метушня. У дворі стоїть вантажівка, прикрашена квітами та сосновими гілками, наче весільний поїзд. На машині попід кабіною вже сидять купкою найнетерплячіші учні. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останні стільці. Школярі вишикувалися ланцюжком від ґанку школи до машини й передають одне одному стільці, які виносить на ґанок Галина Сидорівна. Усі збуджені й веселі. Ще б пак — цієї екскурсії до Києва так довго чекали. Усі весь час сміються, навіть коли для цього нема причини. Усі, крім нас: мене і Яви.
Ми стоїмо біля ґанку похнюплені, набурмосені. І щойно з дверей з’являється з новим стільцем Галина Сидорівна, ми вмить розтуляємо роти й починаємо:
— Ми ж не хотіли... Ми ненавмисне, — гундосить Ява.
— Ми більше не будемо... Чесне слово, — гундошу я.
Галина Сидорівна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потім нарешті каже:
— Було б навіть непедагогічно, якби я вас узяла.
І ми відчуваємо — їй уже жаль нас (вона ж добра, тільки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.
— Педагогічно! — вигукнув я. — Ми ж сказали, що більше не будемо.
— Ну так, педагогічно! — підхоплює Ява. — Навіть дуже педагогічно!
Галина Сидорівна враз насуплює брови і холодно говорить:
— Ні.
І ми розуміємо: тепер уже все. Передали куті меду. Вчителі не люблять, щоб їх учили.
Раптом Ява смикає мене за рукав: «Гайда! Швидше!» — і кидається до машини. Я — за ним. Треба встигнути сховатися під стільці, поки Галина Сидорівна у приміщенні.
Звичайно, всі бачать це і можуть виказати, але то вже на їхній совісті.
Шургиць! Мов ящірки, шмигонули ми під стільці аж до самісінької кабіни і причаїлися.
Через деякий час почули голос Галини Сидорівни:
— Що, пішли? Ну й добре, що самі нарешті зрозуміли. Це буде наука всім, хто любить зривати уроки і порушувати дисципліну. Ну, поїхали.
Ніхто нас не виказав. Є все-таки в людей совість.
Якщо ви хочете відчути одразу все своє тіло, з ніг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстій дорозі на вантажній машині, лежачи у кузові під стільцями. Зрівняти це не можна ні з чим. Таке відчуває хіба що отой «язичок» у шкільному дзвоникові, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.
І все-таки чим більше нас молотило, чим більше швирголяло вгору-вниз та збоку вбік, тим легше ставало у нас на душі — бо ж тим далі від’їздили ми від села. А отже, тим менше шансів, що нас виявлять і зсадять з машини. Ми тільки зціплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж ось колотнеча враз припинилася і весело загурчав мотор, набираючи швидкість, — ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кілометри від села). І одразу, наче завелася від стартера, задзвеніла пісня.
Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанією на машині і не співали? Так не буває. Коли від швидкості вітер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса і зустрічні машини мимо тільки — гух! гух! гух! — пісня сама виривається з грудей.
У хорі вирізнявся дзвінкий, соловейковий голос Галини Сидорівни.
Хіба втерпиш, коли всі співають! І ми з Явою («А, все одно не почують у такому хорі!») затягли на все горло.
Ех, хороше! Як співаєш у хорі, то здається, ніби саме завдяки тобі так гарно і злагоджено виходить.
І раптом... Ми так захопилися, що навіть не відчули того моменту, коли всі враз припинили спів. Як згодом з’ясувалося, у цей час машина проїздила під вербою, що звісила над шосе свої віти. Усі в кузові попригинались, і пісня вмить увірвалася. А ми ж були під стільцями й не знали цього... І ми продовжували тягти, як два баранці.
І сердите вчительчине: «Ану, вилазьте!» — було для нас як грім з ясного неба. Скуйовджені й пожмакані, вилізли ми з-під стільців.
— Ех, ви! — презирливо сказала Галина Сидорівна. — Я думала, що ви хоч благородні хлопці. А ви «зайцями», обдуривши мене... Як... як шпигуни якісь, фу!
Я побачив, як сіпнувся, аж підскочив Ява. Та й у мене все усередині попереверталося догори дриґом. Нас! Нас назвати шпигунами! Нас, які... Ех!
— Вас треба було б негайно відвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полі, — сказала Галина Сидорівна. — Я не зроблю цього тільки тому, що ми від’їхали вже тридцять кілометрів і не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте — весь колектив зневажає і засуджує вас за негідну поведінку.
Ми звели очі — колектив дивився на нас весело й усміхнено. У колективу був гарний настрій. Колектив хотів співати.
Ми опустили голови й сказали:
— Ми більше не будемо...
Колектив посунувся, і ми сіли. І одразу, як по команді, в небо знову злетіла пісня.
Ми з Явою намагалися перекричати всіх — так старалися.
Довго ми їхали — геть усі пісні, які знали, проспівали по кілька разів. Двічі зупинялися їсти.
Аж ось нарешті довжелезний міст через широченний Дніпро. А по той бік — високий берег, і дзвіниця виблискує золотою банею на горі, а поряд іще золоті бані купчаться — Лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевізійна вежа, і громадяться, налізаючи один на одного, будинки — великі, багатоповерхові... Київ! Приїхали.
Гарне місто Київ! Гарніше від Пирятина, від Крижополя, від Жмеринки — від усіх міст, які я бачив.
Столиця!
— Отже, так, — говорить Галина Сидорівна. — Машину ми залишаємо біля Палацу піонерів і одразу на метро. Згода?
— Гурря-а-а! — закричали всі. Цілу останню чверть у нашому п’ятому «Б» тільки й балачок було що про метро. Чомусь з усіх київських див нас найбільше цікавило метро.
А тепер усі враз збуджено загомоніли: «метро», «на метро»...
Усі, крім мене і Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов’язково простежити, що купуватимуть у Києві Книш і Бурмило. Заради цього ми ладні були на будь-які жертви. Але... невже ми не побачимо через них метро?
Гусячим табунцем почалапали ми вулицею. І ось — метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ка! Казка! Наукова фантастика!
Голубі поїзди мчать у тунелі швидше за вітер. У підземних залах світліше, ніж удень на вигоні. Кожна станція, мов театр.
Та найголовніше — ескалатори, оті чудесні сходи. А втім, хіба можна сказати — сходи? Звичайні сходи стоять, і ти по них сунешся. А тут навпаки — ти стоїш, а сходи сунуться.
Ми з Явою як ступили на ескалатор, то аж поприсідали від захоплення. Оце так! Піднімаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз і жодною ногою навіть не дриґнеш. Навіть можеш одну ногу догори задерти або сісти можеш навіть — і все одно сунешся.
Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховає. Або на ту гору, з якої взимку на санчатах з’їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор!
Доїхали ми гарненько донизу, сіли у голубий поїзд. «Наступна станція — Хрещатик!» — буркотнув хтось по радіо. Двері — клац.
Гур-гур — поїхали. Бачимо, Книш і Бурмило біля дверей туляться. Ми й собі — до дверей, тільки до інших (для конспірації). Не встигли опам’ятатися — стоп! Двері розчинилися — станція «Хрещатик». Ми у двері — шмиг! Двері за нами — клац! І наші всі тільки мигнули у вікні. Ніхто й помітити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично — не те що в поїзді або на пароплаві.
І от ми вже назирці, ховаючись між людей, за Книшем і Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бік, пірнули в підземний перехід, вийшли з переходу і прямо в магазин «Динамо». Ми — за ними. Сховалися за здоровенницький, аж до стелі, сніп із бамбукових вудлищ, причаїлися, зиримо.
Підійшли Книш і Бурмило до прилавка. Тупцяються нерішуче. Бурмило схилив голову і одним оком, як ворона в кістку, зазирає на полицю.
— Давай, — підштовхує Книш ліктем Бурмила.
— Ти давай, — смикнув плечем Бурмило.
— Hi — ти! На тебе ж купляти, — наполягає Книш.
— От, їй-богу! Яка різниця! — знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тоді до продавщиці, тицьнувши пальцем на якусь полицю: — Дайте мені, пожалуста, оте-го.
— Що? — не зрозуміла продавщиця.
Бурмило озирнувся нервово, мов школяр, що вперше купує цигарки:
— Та оте-го... ну... з жаб’ячими ногами.
— A-а! Для підводного плавання, — усміхнулася продавщиця.
Бурмило мотнув головою і скривився досадливо (наче продавщиця виказала його).
Продавщиця взяла з полиці ласти і маску з трубкою, подала Бурмилові.
У нас з Явою очі зробились, як колеса. Ти диви!
Поки Бурмило приміряв маску, мацав ласти, Книш уже вибив у касі чек.
— Загорніть!
І знов-таки, злодійкувато озираючись, наче вони не купили, а вкрали це причандалля* для підводного плавання, Книш і Бурмило вийшли з магазину.
Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу піти за ними, а вирішили трошки пересидіти за вудлищами. Ненароком навалилися ми на сніп, тонка шпагатина, якою він був зв’язаний, враз лопнула і... Наче бомба розірвалася в магазині. Вудлища з тріском розлетілися на всі боки. Крики, зойки, паніка. Ми кинулися геть.
— Держіть! Ловіть! Хулігани! — залунало нам услід.
Добре, що на Хрещатику людей, як на стадіоні під час футболу. Ми — раз-раз! — між ними. Потім мене Ява за рукав — сіп!
— Чш! Не біжи! Ніби ми — це не ми!
Правильно. Коли за тобою женуться, бігти — останнє діло. Завжди треба спокійно йти. Тоді тебе ще й питатимуть: «Не бачив, тут такий не пробігав?» І ти спокійно можеш сказати: «Бачив. Отуди побіг».
Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули в метро.
Ми чомусь були певні, що Книш і Бурмило обов’язково пішли на метро.
По ескалатору ми вже бігли, незважаючи на заклики радіо-тьоті. Вискочили на станцію: зирк-зирк!
— Оно! — вигукнув Ява. І справді — у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилів «спінджак». Ми ледве встигли вскочити у сусідні двері того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вільне місце і лежала кинута кимось прим’ята газета. Ми схопили її, розірвали надвоє, сіли і кожен, прикриваючись газетою (ніби читаємо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але біля дверей, де він стояв, людей було багато, і ми бачили тільки його вельветове плече. «А де ж це Книш, що його не видно? — подумав я. — Невже розділилися, щоб важче було стежити? У шпигунських книжках та фільмах завжди так роблять».
Враз у вагоні стало біло — поїзд вирвався з-під землі на поверхню. Станція «Дніпро».
Вискочили ми, прикриваючись газетами, слідом за Бурмилом на перон. Аж гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий «спінджак» обернувся — ніякий то був не Бурмило, а якийсь незнайомий дядько з отакенним носом. Тю!
— Проґавили! — розпачливо мовив Ява.
Стали ми на мосту біля перил, не знаємо, що робити. Стрілою шугонуло метро через річку ген аж до самісінького обрію, де тоненькою смужкою ліс чорніє. Мчать по красеню-мосту голубі експреси, машини-легковички, вантажівки, автобуси... А під мостом по Дніпру «Метеори», «Ракети» на підводних крилах летять, ледь води торкаючись. А обабіч мосту здоровенні фігури — дядько руками змахнув, супутника в небо швирголяє, і тітка — голубів підкида. Пейзаж — прямо тобі з науково-фантастичного фільму. Краса!
— Може, вони цей міст хочуть у повітря висадить, а ми... — сказав Ява.
— Ну так?! — недовірливо вигукнув я.
— А що ж! Кіно «Акваланги на дні» пам’ятаєш?
Ще б пак! Кілька днів тому бачили. Отаке-о шпигунське кіно! Після того мені цілу ніч шпигуни в аквалангах під водою снилися. Мама казала, що я навіть булькав уві сні. І все ж...
— Та ні, — сказав я, — навряд.
— А чого б вони акваланг купляли? Теж іще спортсмени найшлися!
Тут я нічого не міг сказати. Справді, з тим аквалангом було пов’язане щось явно таємниче. Ну для чого б, скажіть, будь ласка, здався акваланг немолодим сільським дядькам, які навіть зарядки зроду не робили?
Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне.
— Зброя?.. Вибухівка?.. — примружився на мене Ява. — І який же тут зв’язок — акваланг... двадцять залізних?
І раптом — наче блискавка спалахнула в голові:
— Стривай! — кажу, а в самого аж мороз поза шкірою. — Тато колись читав у журналі. Розказував... Десь у Чехії в якомусь озері, Чорному, чи що, шпигуни пірнали в аквалангах. Намагалися підняти з дна, щоб таємно вивезти, двадцять залізних ящиків. То був архів гестапо*, який фашисти затопили, відступаючи. Дуже важливі документи... списки воєнних злочинців.
Стартер — пристрій для запуску двигуна.
Конспірація — суворе дотримання таємниці.
Пейзаж — тут: краєвид.
Акваланг — апарат для дихання під водою.
- 1. Розкажи, як Павликові з Іваном удалося виїхати на екскурсію до Києва.
- 2. Яка пригода сталася з хлопцями в магазині «Динамо»?
Коментарі (0)