Двері знову заскрипіли і впустили... Петра Білого.

- Що, й тебе спіймали? - озвався Вітька.

- Я з повинною прийшов. Це все ти винуватий, - Петро схлипував. - Ти перший викликав мене на дуель і стріляв ти...

- А чого ж ти погодився?

- Так я думав, що це гра якась.

- Було б не лізти до чужої дівчини.

- Я Гальки й бачити не хочу!

- Мало того, що з дуелі втік, так ще й дівчину ганьбиш? - схопився Вітька зі стисненими кулаками. - Говори, чого ти з нею в кукурудзу ходив?

- Полов...

- Що-що?

- Кажу, що полов кукурудзу, - витирав сльози Петро. - Я тільки хотів позагравати з Галею, а вона мені сапу в руки - і в кукурудзу. Ну й довелося виполоти...

Вітька від несподіванки впав на солому і розреготався на весь сарай:

- Ха-ха-ха!.. Кукурудзу полов! Ха-ха-ха!..

- А ти дрова рубав.

- Це хоч чоловіче діло. Ха-ха! А ти полільницею був! Галя здорово тебе провчила, щоб не ліз куди не слід. І виполов?

- Виполов. Вона прийшла й каже: «Дякую. Тепер ти можеш іти додому».

- Чого ж ти не сказав цього? Так ми б і не билися. А тепер...

Знову заскрипіли двері. Зайшов Причепа. Двері залишив відчиненими. Сам сів на стільці біля виходу.

- Ну, як справи, дуелянти, на даному етапі?.. Приконвоював я вас не для того, щоб в жмурки з вами в оцім сараї гратися. Хоча й жара, дідько її бери, а доведеться мені прочитати вам лекцію на тему: «Що таке єсть заборонена законом дуель, що таке єсть кохання і що таке єсть дурні». Заперечень не буде?

- Не буде, - пирхнув Вітька, бо йому починав подобатися Причепа.

- Грицько Семенович? - пролунало знадвору. - Вас можна?

- Не дадуть й лекцію прочитати, - звівся Причепа...

Зненацька за глухою стіною сарая почувся розпачливий вереск Федька Котигорошка. Там щось вовтузилося, а потім стихло. Вітько здвигнув плечима. По хвилі зарипіли двері, і Причепа увів за вухо в сарай Федька з лопатою в руках. Вільною рукою Федько розмазував по обличчю сльози і шморгав носом.

- Ось вони, твої дуелянти, - бушував Причепа, - яких ти хотів, на даному етапі, виручити при допомозі підкопу! Тепер повний ансамбль. Іч, який, сарай підкопувать!.. Я тебе підкопаю, на даному етапі!

- А нащо ж ви заперли Вітьку? - насупився Федько і на всяк випадок сховався за спину товариша. - І прокопав би дірку, якби вас не понесло за сарай...

І в цю мить щось ніби спалахнуло. Ніби сонце вкотилося до сарая. На порозі з’явилася Галя Козачок.

- Вітюньчику?! Ти живий?! - крикнула вона радісно.

І сталося те, чого ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець. Скільки житиме, що не пошле йому доля, які випробування не трапляться на його шляху, а ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець, як Галині руки, наче крила, здійнялися вгору, впали йому на плечі, і Галя рвучко притягла його до себе і припала губами до його обпеченої щоки.

- Ну й дурний же ти, ну й дурненький, Вітько! - не то плакала, не то сміялася дівчина в оторопілого хлопця на грудях. - Ой, та який же ти замурзаний!.. Ходімо, ходімо, тут колодязь у дворі, вмиєшся, дурненький Вітюньчику!

І, сміючись, Галя потягла все ще оторопілого Вітьку за руку з сарая. Причепа, Федько та Петро мовчки переглянулися.

- Лекція відміняється, - першим порушив мовчанку Причепа. - На даному етапі, прибув новий лектор...

Федько встав і, ввертаючись до Петра, сказав:

- Ну, Петре, зроби дяді міліціонеру ручкою і біжи собі додому.

І, підсмикнувши штани, Федько покотився з сарая, не забувши прихопити з собою лопату. Біля колодязя він усівся на камінь, підпер голову руками і зачудовано спостерігав, як Галя метушилася біля Вітьки, як вона щось весело щебетала йому, сміялась і хлюпала на Вітьку чистою холодною водою. Вітька радісно вмивався і відчував, як од тої чистої води, яку зливала йому Галя, у нього за спиною ростуть і ростуть крила; може, ще маленькі-маленькі, може, ще не міцні, може, ще невправні, але таки виростали ті крила, від яких людина стає крилатою.

ЧАСТИНА ДРУГА, ГОЛУБА КУНИЦЯ

Про дуель дізналося всеньке село - старі й малі довго потішалися над дуелянтами й вигадували різні комічні історії. Вітька ладен був тоді світ за очі втекти... Врятували чаплівські дівчата. Вони гуртом витягли Вітьку на високий та почесний п’єдестал «справжнього чаплівського мужчини» і ставили в приклад хлопцям.

- Ах, не говоріть, ми, звичайно, проти дуелей... - грайливо щебетали. - Але по-справжньому може кохати у Великих Чаплях, либонь, один Вітька Горобець!..

На безмежне міліцейське щастя Грицька Причепи, ніхто з чаплівських парубків не відважився взяти приклад з Вітьки Горобця. І той продовжував самотньо стояти на величному п’єдесталі. Справжній мужчина (бодай і в масштабах одних лише Великих Чапель!) - це щось та значило! Вибравши вільну від слави хвилину, Вітька запросив Галю Козачок у кіно. І (о радість!) дівчина, ледь зарожевівши, погодилася. Шаріючи, опустила над темними бездонними озерцями очей пухнасті вії. Вони злегка тріпотіли, бентежно й призивно...

Скільки буде двічі по два?

Ручний годинник у Вітьки Горобця, звісно, ще не водився. Біжучи на побачення, він, за порадою Котигорошка, прихопив хатній будильник. І хоча кишеня відстовбурчувалася, але, як гаряче запевняв Котигорошко, це суща дрібниця. Головне, що Вітька завжди скаже точний час, коли про те раптом запитає Галя Козачок. А поки що будильником користується сам Горобець: раз по раз заклопотано зиркає на нього. Сім годин... П’ятнадцять хвилин на восьму... Галі не видно. Невже не прийде? Але ж обіцяла. І начебто з радістю. Чи, може, тільки так здалося?.. Вітька кружляє й кружляє між вербами. Рукава білої сорочки по-парубочому закачані по лікті. Хлопець мріє про ту щасливу мить, як між вербами з’явиться Галя. От якби їй хто-небудь погрожував. Приміром, сікається до дівчини злющий собака. Вітька відважно йде на того злюку грудьми й рятує кохану... Собака? Теж знайшов небезпеку. Та Галю всі чаплівські собаки знають, бо в кожний двір пошту розносить!

От якби на леваду вискочив лев... О!.. Лев - підходящий об’єкт для Вітьчиного лицарства. Кинувся б тоді хлопець на царя звірів, мов той витязь у тигровій шкурі... Або на леваду вибігає чорна пантера. Або ведмідь, наприклад. Чи, на гірший випадок, снігова людина... А що? За хвилину на мирній леваді клекотіли жахливі битви. На Галю зграями кидались леви, підступно повзли чорні пантери й рикали тигри, важкою ступою сунули африканські слони, звивалися бразильські пітони, скрадалися дивізії кащеїв, ескадрильями налітали баби-яги, повзли семиголові гідри; на беззахисну дівочу голову, до всього, обрушувалися урагани й тайфуни, під ногами в неї провалювалася земля, а в небо шугали вулкани, і, користуючись бідою, з ножами в зубах повзли ще й пірати! Левада гуркотіла, ревла, вила, гула, стугоніла, тріщала, тряслася... Непереможний Вітька Горобець, мов той демон, носився в скаженій круговерті й виносив Галю на руках...

- Добрий вечір, орлику!..

Горобець здригнувся і застиг. Вона підходила до нього, струнка й висока, в білому-білому платті, зашаріла від швидкої ходи, а очі сяяли ніяково й радо.

- Здрастуй, Галю, - опам’ятався нарешті хлопець.

Ходили поміж вербами, і Вітька розгублено мовчав, бо не знав, як поводитись і що говорити. Галя, схиливши голову набік, задумливо перебирала в руках квіти.

- Кажуть, дощ буде... - нарешті видавив а себе хлопець і тут же покартав себе: «Теля! Не міг нічого кращого придумати. Теж мені бюро погоди. І квітів не здогадався принести. Осел!» Дівчина ледь помітно посміхнулася, промовчала. Вітька безпомічно озирнувся. О, де та грізна небезпека, котра загрожувала б його коханій?..

- Вітю! - раптом озвалася дівчина тоненьким голоском. - А скільки буде двічі по два? Вітька від здивування трохи не спіткнувся. - Двічі по два? - кліпав білявими віями, і його голубі очі аж потемніли від подиву. - Та чотири. Чого ти питаєш про це?

- Щоб почути твій голосок, - відповіла дівчина та й затулила сміхотливі вологі губи пломеніючими півоніями...

«Казбек»

І тоді Вітька заговорив. Заторохтів швидко, запально, гаряче, ковтаючи слова і стріляючи ними з кулеметною швидкістю... З його уст так і сипались десятки історій, одна однієї цікавіша, одна однієї неймовірніша. Але це - в думках. А вголос, як не силкувався, а все ще не міг нічого путнього видавити з себе. Йшли вузькою звивистою вуличкою, що вела з левади у центр села до клубу. Вітька був радий, що вірний Федько таки роздобув для нього карбованця, і він тепер купить Галі квиток, як справжній мужчина. А поки що хлопець елегантним жестом (принаймні так йому здалося) витяг з кишені коробку «Казбеку». Він не курив і терпіти не міг їдкого тютюнового диму. Але всезнаючий Федько авторитетно заявив, що всі закохані неодмінно смалять цигарку за цигаркою у всіх романах, повістях, кінофільмах, бо диміння - то ознака благородного хвилювання. Подавивши в собі огиду до тютюну, Вітька запалив цигарку, затягнувся і хрипло закашлявся...

Тихцем за спиною викинув недокурену цигарку і сапнув свіжого повітря. Трохи полегшало. Та не зробив після того й десяти кроків, як позаду почувся відчайдушний жіночий вереск:

- Рятуйте!!! Якась трясця підпалила!!!

Вітька сполошено оглянувся. Біля двору бігала язиката Пріська Деркач, прозвана в селі за довгий язик Тиліхвоном, і, б’ючи об поли руками, лементувала:

- Пужар!.. Горю!..

Роздумувати було ніколи.

- Я - зараз! - крикнув Вітька до Галі й метнувся у Прісьчин двір. - Відро у вас є?..

Доки знайшов відро та витяг води з колодязя, над тином витанцьовувало полум’я.

- Пужар!.. Горю!.. - не змовкала Пріська, і її лемент долітав до найвіддаленіших закутків, будоражачи все село.

Пожежу загасили швидко. Тину згоріло мало, щось метрів з півтора, а решту рятівники в поспіху розтягли й розкидали по вулиці і навіть ринули було валяти тин у Прісьчиної сусідки. Коли дядьки й тітки галасливо вмивалися біля колодязя, примчала пожежна машина. Дужі хлопці-молодці, аби не везти воду назад, облили на всякий випадок Прісьчину хату і задоволені поїхали догравати у доміно. Тільки тоді Галя розшукала у натовпі Вітьку.

- Ой, який же ти замурзаний! - сплеснула руками. - І вуха у сажі, герою ти мій сміливий, орлику відважний! Ти, мов той лев, накинувся на вогонь.

«Ех, - тяжко думав хлопець. - Єдиний раз трапилось показати себе, та й те, коли сам підпалив бабі Прісьці тин... Чого доброго, міг півсела з димом пустити»...

Коли зайшли до клубу, докручувалася добра половина фільму. Довго в пітьмі шукали вільного місця.., доки їх силоміць не посадили. Аж тоді передихнув і глянув на екран. Безстрашний лицар, молодий і дужий, ефектним випадом шпаги проколював бородатого жахливого пірата. Потім він спустився в трюм і невдовзі виніс на палубу юну красуню принцесу, полонянку морських розбійників... «І везе ж ото людям!.. - мучився Вітька, заздрячи кінолицарю. - А тут...» Губи лицаря-визволителя жадібно потяглися до трепетних уст принцеси... Вся зала принишкла в очікуванні того поцілунку. І раптом у Вітьчиній кишені голосно задеренчав будильник. Певно, від голосного деренькотіння на екрані заворушився один з недобитих розбійників... У залі знявся репет обурення:

- Хто там дзвонить?!

- Заткніть йому горлянку, бо всі пірати оживуть!!!

Герої нарешті поцілувалися. Але ефект був уже не той, і враження було зіпсоване. Це відчули, очевидно, і самі герої, бо чомусь зробилися в’ялими й байдужими, а на екрані поспішно вискочив «Кінець».

Ой співали цвіркуни, заливалися...

Вони йшли, побравшись за руки, а куди - і самі не знали. Простували просто так, як просто так ходять ночами закохані. Їм було хороше гуляти вдвох під рясними зорями, хороше було триматися за руки й слухати невидимих цвіркунів у серпневій темряві, теплій і лагідній... Невидимі музики були всюди, під кожною травинкою, і здивована, оглушена ніч аж розколювалась від їхньої нестримної дзвінкої радості. І сталося чудо: якийсь особливо меткий і голосистий цвіркун заспівав у Галиних косах. Він співав, заливався, він тріщав, кричав у дівочому волоссі, і Галя стояла зачарована, приголомшена, боячись ворухнутися, навіть кліпнути віями, притискала руки до грудей, аби стримати серце, щоб воно билось не так бентежно й лунко, аби не сполошило цвіркуна. І Вітька застиг зачарований, трепетний, бо також боявся дихнути й жмурився, боячись радісними блискучими очима стривожити співака. Відчув себе найщасливішою людиною. Розумів, що не кінолицарю треба заздрити, а хай той лицар заздрить йому, Вітьці Горобцю, бо не у косах його принцеси, а в Галі Козачок заливається цвіркун, і не принцеса, а Галя - найчарівніша дівчина в світі. Од радості й щастя, що переповнювали його вщерть, хлопець стиха дзвенів юним сміхом.

- Я й не знала, що ти так гарно смієшся, - шепотіла дівчина...

Вітька спрагло зазирав у темні дівочі очі, мов у пречисту криницю, і... незчувся, як припав губами до напіввідкритих, бентежно-тремтливих, але відчайдушно покірних вогників-губ... І здригнулась планета Земля...

Коли з клітки вискакує лев

Щоправда, в ту мить, як здригнулась планета і народився перший поцілунок, біля ставу пролунало здивоване і вражене:

- Хі-і! Оце так Ві-і-тька-а! Ну й дає!..

І вдруге здригнулась планета Земля, а разом з нею й закохані. І відскочили одне від одного так стрімко і рвучко, немовби їм під ноги впала й люто засичала індійська кобра. І від того стрибка враз заніміли цвіркуни, а червонястий місяць, злетівши вгору, побілів з переляку і все навколо засяяло-засвітилося білим дивом-видивом. Кобри ніде не було, а метрів за десять од закоханих, залитий місячним сяйвом, стояв та привітно й добродушно всміхався... Федько Котигорошко. У першу мить Вітька хотів було розкричатися і кинутися на приятеля з кулаками, та, глянувши на його безгрішну і сяючу посмішку, стримався.

- Ти чого тут? - сердито запитав...

- О восьмій вечора передавали по радіо, що з пересувного звіринця в Одесі вискочив лев і його вже три дні не можуть спіймати.

- Так де ж та Одеса, а де Чаплі? - засміялася Галя. - Тисяча кілометрів.

- Еге, - недовірливо відповів Федько. - Хто знає, що стукне звіряці в голову... Ні, ви вже собі цілуйтеся, а я постою на варті. Закохані, відомо, нічого не бачать і не чують...

Вдруге поцілувати Галю Вітька вже не відважувався. Кляв працівників звіринця, що так необачно проморгали в Одесі лева. Довелося під охороною Котигорошка повертатися в село...

Народні прислів’я про кохання

На ранок генеральний план наступу на Галину незалежність і волю було вироблено в цілому, а за деталями Федько помчав до Вітьки Горобця. Той ще мирно спав, і Федько стягнув його за ноги.

- Вставай, бо маю важливу справу, - термосив його за плечі...

- Знову в Одесі тигряку випустили?

- Слухай уважно, - по-змовницьки зашепотів Федько. - Я перечитав усі народні прислів’я про кохання.

- Для чого мені твої прислів’я?

- А як же ти будеш любити Галю, не знаючи скарбів народної мудрості? - захвилювався Котигорошко. - Ти повинен з Галею одружуватися!

- Що ти сказав? - стрепенувся Вітька.

- Не я сказав, а народна мудрість, - поправив Федько. - Слухай уважно: «Коли любиш - так женись, а не любиш - відступись!»

Вітька був здивований і вражений. Навіть його білявий чубчик настовбурчився.

- А то Галя хтозна-що про тебе подумає. Любить, навіть поцілував раз, а женитися не хоче. Ні, треба негайно брати хлібину і йти свататися.

Вітька увібрав голову в плечі і злякано глянув на Федька:

- А гарбузяки вони того... не піднесуть? У них уродили...

- Можна подумати, що ми йдемо до них грошей позичати...

- Так я ж з Галею ще про це не говорив, - завагався було Вітька.

Федько швидко розвіяв його сумніви.

- Але ж ти її вже раз поцілував? Я навіть свідком був. І потім - у кіно водив. Хіба цього не досить? Потім, сват для чого, по-твоєму?.. Я так зроблю, що Галя й писнути не встигне, як буде засватана. О!.. Біжу в сільмаг за хлібиною, потім ще раз перечитаю, що там свати про куницю співають, і...

Турецький мисливець

І сталося диво дивнеє у чотирнадцяте літо Галі Козачок року 1964, дня двадцять п’ятого, місяця серпня. Прикотився в дівочу хату маленький і товстенький весільний сват із білою хлібиною в руках, купленою в сільмазі за двадцять дві копійки, та й став на порозі.

Соломія Кіндратівна, Галина мати, низенька рухлива жінка років сорока, кинула на прибулого веселим чистим оком і співуче, м’яко відповіла:

- Здрастуйте, добрий чоловіче.

- А я вам не добрий чоловік.

- А хто ж ти, коли не добрий чоловік?

- A-а, Федько! - відклала Галя книжку.

- А я вам і не Федько, - насупився гість, переступаючи з ноги на ногу. - Мисливець я турецький. Так, ніби по мені не видно...

- О-о, здалеку пташка до нашої стріхи прилетіла! - похитала головою мати. - А я думаю, де ж я тебе раніше бачила?.. А воно в Туреччині... То куди ж оце, мисливче, путі тримаєте?

- За голубою куницею йду!

- Невже ото з Туреччини аж у Чаплі за голубою куницею?

- За нею, - кивнув Федько головою. - Випала у нас пороша. Пішов я, значить, шукати звіриного сліду. Йду та й іду собі, коли це навстріч мені князь. «Ей ти, мисливець, - каже він, - поможи мені, бо не сплю, й не їм, і спокою не маю. Трапилась мені голуба куниця - красна дівиця. Пособи мені спіймати тую куницю. Десять городів тобі дам, тридев’ять скарбів золота».

- Багатий, - прокоментувала Соломія Кіндратівна.

- Пішов я по сліду, - торохтів Федько, входячи в роль і нічого не бачачи й не чуючи навколо себе. - По всіх городах був, усі царства облазив - ніде не видно голубої куниці. - Федько розвів руками і тяжко зітхнув. - Немає, мов крізь землю провалилась!.. Кажу князю: «Треба іншу куницю шукати». А князь і слухати не хоче. «Мені, - каже, - тільки Галю Козачок, бо іншої куниці й даром не хочу». Пішов я вдруге по сліду та й напав. У ваш двір слід мене привів, у вашій хаті голуба куниця сховалась. І кажу я вам: віддайте за нашого князя та вашу куницю!

Сват змовк, стомлено сопучи та спідлоба чорними очима поблискуючи...

Галя так знітилась, що не знала, що й діяти. Жарт це чи серйозно?.. Ах, яка там серйозність, звичайно, жарт. Але чому при матері? А втім, коли Вітька відважився з-за неї на дуель іти (їй і досі заздрять усі чаплівські дівчата), то чому б і не пожартувати з сватанням? А гарно виспівує цей Федько. Ну й утнув же!..

- То що відповіси, голуба кунице? - звернулася до неї мати. - Чому мовчиш?

- Облиш свої витівки, Федько! - випалила дівчина і почервоніла так, що, здавалося, ще мить - і згорить на очах у турецького мисливця...

- Буду я заради жартів купляти в сільмазі білу хлібину за двадцять дві копійки, коли є за шістнадцять.

- Дорога далека, то білий хліб не завадить, - розсудила мати. - А що ж це ви, мисливче, забули сказати про вашого князя?

- Та це Вітька Горобець! - відповів Федько. - Він, правда, не князь, але хлопець - о! То віддасте за нього свою куницю?

- Як вам, свате-мисливцю, і сказати? - задумалась мати. - Потім, шановний старосто, застукали ви нас зненацька...

- Я ж не корову у вас купую. Народна мудрість ясно з цього приводу говорить: любиш - так женись!..

Мати спершу ніби й погодилась.

- А ви самі бачите, як розгубилась наша куниця. Дайте нам часу гарненько обдумати ваші слова... Та років отак через десяток і приходьте.

- Тю! Та за десять років вони можуть і розлюбитися, - вигукнув Федько... Виряджаючи свата, Соломія Кіндратівна в сінях щось насипала йому в кишеню.

- Від куниці, - шепнула, покуйовдивши сватів чубчик. - Думала, дитина... А вона вже куниця...

«Вітька + Галя»

Стояли Вітька й Федько під явором, похнюпивши голови, мов ті полководці, котрі щойно програли важливу битву.

- Все? - безнадійно перепитав Вітька і пересмикнув гострими плечима...

- Ну, розумію, фіаско1... Та Наполеону гірше прийшлося під Ватерлоо, і то витримав. Або згадай козака Байду. Турки його гаком за ребро чіпляли... Ми й через десять років своє візьмемо. А що таке десять років? Пхі - і все, коли брати в історичному масштабі.

1 Фіаско - повна невдача, остаточний провал.