На шляху до здійснення мети було багато перешкод, одна з яких — відсутність коштів. Вихід було знайдено. У 1883 р. трупа переїхала до Києва й об'єдналася з театральним гуртком, який очолював М. Старицький. Він став директором, а М. Кропивницький — режисером й актором нового колективу. Для розвитку трупи М. Старицький продав свій маєток і виручені гроші витратив на придбання костюмів, декорацій та зарплату акторів.

З 1883 р. театральний колектив активно розвивається і вдосконалюється. Обов'язки щодо створення єдиного злагодженого театрального ансамблю взяв на себе М. Кропивницький. Він багато уваги приділяв удосконаленню акторської гри та співу, добору репертуару й музики, підготовці декорацій і костюмів. М. Кропивницькому вдалося згуртувати колектив і виховати яскраві таланти.

Спочатку репертуар театру був обмежений творами І. Котляревського («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»), Т. Шевченка («Назар Стодоля»), Г. Квітки-Основ'яненка («Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»). Згодом стало зрозуміло, що новий український театр буде цікавий публіці лише тоді, коли відображатиме сучасні проблеми. За нелегку справу оновлення репертуару взялись Іван Тобілевич (Карпенко-Карий), Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Панас Тобілевич (Саксаганський). Не всім із них і не відразу вдалося вийти за побутово-етнографічні рамки, але була здійснена спроба оновити тематику й урізноманітнити репертуар новими жанрами.

Усупереч урядовим заборонам на українській сцені з'являється новий герой — інтелігент, виразник передових поглядів. Драматурги починають звертатися до історичних тем, шукаючи в подіях минулого аналогів для осмислення сучасних проблем. Усі драматичні твори того часу були позначені вболіванням за долю народу, відстоюванням його інтересів. Найвизначнішим драматургом серед них став Іван Карпенко-Карий, чия творчість набула з часом високого суспільного звучання.

У 1885 р. єдиний творчий колектив поділився на дві трупи. Першу очолив М. Садовський, другу — М. Кропивницький. Саме останньому вдалося здійснити заповітну мрію — завоювати санкт-петербурзьку публіку. З 11 листопада 1886 р. по 15 лютого 1887 р. відбулися вистави українських митців у північній столиці. Успіх перевершив усі очікування! Російський драматург О. Островський залишив таке враження про ті гастролі: «Глядач лавиною сунув в український театр, де показувалося мужицьке життя». Сучасники розповідали, що на виставах плакав великий російський письменник Лев Толстой, а видатний композитор Петро Чайковський підніс Марії Заньковецькій вінок із написом: «М. К. Заньковецькій — безсмертній від смертного». Захоплення російської публіки було таке велике, що виставу українських корифеїв відвідав навіть імператор Олександр ІІІ. Протягом 1886-1888 рр. українська трупа М. Кропивницького здійснила кілька успішних гастролей Росією, але, незважаючи на неймовірний успіх, змінити ставлення російської влади до української культури не вдалося.

Тільки в 1907 р. в будівлі Троїцького народного дому в Києві Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити перший стаціонарний професійний український театр (нині приміщення Київського театру оперети).

Заслуга корифеїв української сцени кінця ХІХ — початку ХХ ст. полягала в тому, що вони створили національний театр, піднесли його на високий рівень професіоналізму, осучаснили репертуар, у п'єсах якого порушували важливі питання суспільної ваги.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

• Запишіть у робочий зошит тези до статті «Історичні координати». Розкажіть про розвиток українського театру в другій половині ХІХ ст.