Ніна Бічуя (Народилася 1937 р.)
- 9-01-2023, 22:13
- 238
8 Клас , Українська література 8 клас Авраменко
Ніна Бічуя
(Народилася 1937 р.)
Ніна Леонідівна Бічуя народилася 24 серпня 1937 р. в м. Києві. Закінчила факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працювала журналістом. Перекладає твори художньої літератури з польської мови на українську. Нині мешкає у Львові.
Пропонуємо вам фрагмент інтерв’ю з письменницею.
«— Пані Ніно, коли до Вас прийшло усвідомлення того, що письменництво — справа Вашого життя?
— Одразу після того, як почала читати. Хоч у той час і йшла війна, проте мама навчила мене читати, коли мені було п’ять років. Розпочала я з поважних книжок — інших не було. Першою книжкою, яку прочитала, була повість Марка Твена «Принц і жебрак».
— Ця книжка була у Вашій домашній бібліотеці?
— Ні. У нас у ті роки й дому не було... Коли я пішла до школи, зошитів не було. Писала на берегах газети — пером. Чорнило ми робили з бузини. А газети в ті часи були напівкартонними: перо провалювалося, чорнило розливалося... Так ми вчилися.
— Ви досі пишете ручкою на аркуші паперу або користуєтеся друкарською машинкою, а не комп’ютером...
— Так. А крім мене, так працює, наприклад, Роман Іваничук. Він, до речі, каже, що з ним закінчиться епоха письменників, у яких думка — на кінчику пера. Рано чи пізно настане час, коли на Землі більше не буде людей, які у своєму житті бачили дерев’яне перо, каламар, чорнило... Добре це чи погано? Не знаю...» (Г. Гузьо. «Високий замок»).
Пропонуємо вам прочитати цікаву історію стосунків між вашими ровесниками. Історія цікава, повчальна, у ній ви, можливо, упізнаєте себе або ж своїх знайомих... Це — повість «Шпага Славка Беркути».
ШПАГА СЛАВКА БЕРКУТИ
Повість
(Скорочено)
Про те, що сталося пізніше
Був вечір. Звичайний вечір із першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. Ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися від вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, подібна до театральної, завіса снігу. Угорі вона була біло-прозора, а внизу, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.
Однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. В одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:
— Гарний набуток! Я ж вам казав — Надя дасть пляшечку. Мене тато завжди до Наді посилає, коли хоче промочити горло.
Один із супутників «бувалого» хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — увесь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має анінайменшого стосунку до тих двох.
Урешті вони звернули в якусь напівтемну браму. Пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця й пляшку вина.
Хлопець у хутряній шапці відмовився пити:
— Ні-ні, я не хочу.
— Боїшся — мама битиме? Чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.
— Що ти! Розумієш, я...
— Тихо! — раптом шикнув третій. — Хтось іде!
Двоє кинулися тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.
Третій, високий, спіткнувся об ящик...
У дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. Учнівського квитка хлопець при собі не мав. Немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:
— І що ж, хлопче, було дуже весело? Отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело? І компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? Утекли, а тебе покинули... Нічого не скажеш — вірні друзі.
Хлопець мовчав. Знервовано м’яв шапку й не дивився на жінку.
— А знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству... Що? Кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? Ну, гаразд. Іди, іди, іди...
Хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов не прощаючись. Сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала від хрумкої, чистої пороші. Похмуро позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув. (...)
Сорока з перебитим крилом
Перехмарилося, передощило — і серед глухої осені настала суховітриця, трапився ясний, теплуватий день, мовби заблукав, не на своє місце потрапив. Навіть решта листя на деревах, що тільки вчора було сірим і мокрим, спалахнуло під сонцем і аж яскріло.
Антон Дмитрович записав у журналі відсутніх, подивився на клас, на сонце, на світлі легкі смуги, що соталися від вікон через кімнату (метушилися в променях порошинки), закрив журнал і сказав:
— Такої гарної днини цього року вже, мабуть, не трапиться. Я думаю, ви не заперечите, якщо я запропоную вам прогулянку до парку.
Захоплений крик підтвердив, що справді ніхто не заперечує. Школярі галасливою зграйкою просто-таки осідлали трамвай, перегукуючись з одного кінця вагона в інший.
Зійшли біля Стрийського парку, розбрелися алеями, і, хоч як далеко відходили один від одного, усе одно кожен був помітний здаля — парк виглядав поріділим. Дерева без листя, як вирізані з чорного картону, скидалися на декорацію, і це було гарно — синє небо, червоне сонце, низьке, велике, ніби наколоте на гостре гілля чорних дерев. Унизу, при землі, щетинився гущак, за ним несподівано обривалися вділ неглибокі вибалки, а ще далі лукувато вигиналися пагорби.
Славко залюбки ступав м’якими, вогкими стежками; ішов так, без мети, нічого не шукаючи й усе примічаючи, — від густого, мов перестиглого, запаху повітря й землі до обламаних галузок червоно-жовтих кетягів горобини. Ліворуч, на закруті стежки, достеріг Юлька та ще якогось незнайомого високого хлопчака в обтріпаному пальті — навіть зоддалік він виглядав нечесаним і занедбаним. На тлі цього нечупари різко вирізнялася Юлькова модна куртка й начищені до блиску черевики.
— О, Беркута! — озирнувся Юлько. — Ти глянь, яке опудало ми тут знайшли.
Славко підійшов — на збурілому листі, аж сама ніби побуріло-брудна, сиділа сорока. Скоса, мовби чекаючи, що вчинять із нею ці незрозумілі двоногі істоти, блимала голубуватим оком.
— Крило в неї, мабуть, перебите, — сказав нечупара й пхинькнув широким ротом. — Я йому кажу — нехай до себе візьме, поки крило загоїться, я сам би взяв... та... хтозна, чи мій татуньо не здумає її на суп обскубти. — Хлопець засміявся зі свого жарту, аж по ясна показуючи великі білі зуби. Однак сміявся тільки його широкий, з припухлими губами рот, а в погляді синіх очей мовби аж колючки ховалися.
— Ви що, знайомі? — здивувався Славко, добре знаючи Юлькову вибагливість у виборі знайомих.
— В одному домі живемо, — трохи неохоче пояснив Юлько. — Можу відрекомендувати: Стефко це, Стефко Вус, соловей-розбійник із нашого двору. Стою та й дивуюся: чогось такий добрий став, у дворі хлопчаків мало що не ломигає, а тут над сорокою розчулюється! Метаморфоза.
— Ти б менше патякав, балакайло мудрий, — буркнув Стефко. Колючки в погляді стали ще гострішими. — Бери сороку, у вас удома місця досить.
— Авжеж, тільки сороки мені й бракувало! — з огидою скривився Юлько й тицьнув птаху черевиком. Вона відстрибнула вбік.
— Слухай, Ващук, ти що? Май трохи розуму!
— О, — протяг Юлько, стріпуючи рукав, мовби Славкові пальці могли залишити там слід, — а ти не тільки спортсмен, спелеолог і таке інше, ти ще й друг живої природи?
Та Славко вже не слухав. Мало що не приклячки схилившись над птахом, узяв його до рук.
— Бабрайтеся, коли маєте охоту, — сказав Юлько й пішов геть, розминаючи ногами мокрий, укритий коричневим листям суглинок.
— Слухай, я знаю, куди ми її подінемо! До Надії Григорівни треба її нести, вона вилікує відразу... Вона мою маму в першому класі вчила, до неї з якою хоч справою можна звернутися, от побачиш! Їй завжди то птахів, то кошенят носять, вона любить їх... А раз якось навіть морську свинку...
Славко затинався, він бачив, що Стефко якийсь наче недовірливий чи просто собі кепкує. Важко-таки уявити вчительку, яка вчила чиюсь маму в першому класі, не то що повірити в неї. Але Славко хотів переконати Стефка, що Надія Григорівна є насправді.
— Ходімо, чуєш?
— Та добре, неси, коли знаєш куди.
— Ходімо разом. Ходи, ходи, не жалкуватимеш! Та й сороку ж ти надибав, а не я!
— Ну добре, я й так уже нагулявся за трьох, ходімо! — несподівано для самого себе погодився Стефко.
І вони пішли, Славко із сорокою, котра, мовби й не відаючи полохливості, тихо й довірливо сиділа на згині руки, і Стефко Вус, заболочений, у семилатному своєму пальтечку та з колючим поглядом спідлоба.
Далі все було не зовсім так, як хотілося Славкові. Надії Григорівни не застали. Двері відчинила її донька, і Славко трохи зніяковів, пояснюючи, у чому річ. Анітрохи не здивована несподіваним дарунком, донька Надії Григорівни взяла сороку, запросила хлопців зайти до кімнати, на що обидва в один голос відмовили: «Ні, ні, ми підемо», — і сказала, що із сорокою все буде гаразд, хлопці можуть не хвилюватися, за кілька днів нехай приходять подивитися на свого птаха. Надія Григорівна буде гостям дуже рада.
— Ти прийдеш? — запитав Славко.
Не зовсім упевнено здвигнувши плечима, Стефко сказав:
— А я хіба знаю? Як буде охота, то прийду.
— Звичайно, приходь, одразу кажи, що це наша сорока, — і тебе впустять. До Надії Григорівни всі приходять, коли щось треба. Така вона, розумієш...
— То я вже піду, — не цікавлячись Славковою розповіддю, мовив Стефко. — Бувай собі здоров!
— Бувай! — відгукнувся Беркута.
Він чомусь подивився вслід Стефкові, його несподіваний знайомий ішов якось прихильці, заклавши руки в кишені, було в його постаті щось дуже незалежне й водночас невеселе, — а потому й сам рушив додому.
Юлько вдома
Юлько був невдоволенний — не відповів Славкові як слід, коли той шарпнув його за рукав. Та ще й при Стефкові! Хоча Стефко — це всього лише Стефко, хто там на нього звертав би увагу. Однак не дуже приємно, коли бачать, як тебе шарпають і повчають, а ти тихенько йдеш геть. Але ж і бійку зчиняти годі було — земля слизька, Юлькові уявилось, які вони були б, — викачані в листі та глині, — коли б так спробував дати чосу Славкові. І тому Юлько йшов додому набурмосений і похмурий.
Те, що жив він із Стефком в одному будинку, аж ніяк не означало, що їхні дороги якось перехрещувалися. Мама оберігала в дитинстві Юлька від Стефкових кулаків і «Не втручайся, Юльчику, не відбирай мамі здоров’я», — казала вона тоді, коли Стефко бив когось іншого.
А коли обоє підросли, то якось так уже повелося, що при зустрічах, трохи відсторонюючись, добре вихований Юлько вітався:
— Стефку, сервус, як ся маєш?
Стефко часом не відповідав, а часом, коли перебував у доброму гуморі, дарував кілька слів, що мали означати прихильне ставлення до Юлька, бо хоча Юлько — на думку самостійного Стефка — виглядав пещеним мамієм, однак ніби й поганим не був. Та й, зрештою, причин для сварки не знаходилося.
Удома:
— Щось сталося? Якась прикрість трапилася, Юльчику? — стривожено зазирала мама синові в очі.
Вона була в біленькому фартушку, такому білому, що Юлько завжди дивувався — як можна мати такий білий фартушок, пораючись на кухні! Коли Юлько сам брався за якусь домашню роботу, він через п’ять хвилин скидався на сажотруса або на мірошника, залежно від роботи.
— Нічого, мамцю, прошу не хвилюватися, — сказав Юлько, цілуючи матір у щоку.
— Але ж я бачу, Юльчику: щось не так!
— Усе так, — сказав він і вдавано веселим голосом запитав: — А що доброго сьогодні на підвечірок ти приготувала, мамцю? Так смачно пахне!
Мати зітхнула й сказала:
— А зараз побачиш. Мий руки й ходи їсти.
Юлько скинув черевики, перевзувся в домашні капці — підлога була натерта до блиску й самому не хотілося залишати на паркеті сліди.
Миючи руки, хлопець мимохідь глянув у дзеркало, почеплене над умивальником. Побачив власне відображення й підморгнув раптом сам собі: «Ов-ва, знайшов ти, Юльку, причину для журби!» — і ніби справді потішив себе, і вже щиро веселим тоном повідомив:
— Я вже готовий, мамцю. Чи можна їсти?
— Так, так, — похапливо відповідає мати, несучи з кухні тарілку, на якій аж палахкотіла рум’яна смажена картопля з яєчнею.
— А серветочку, мамцю? — ласкаво попросив Юлько й усміхнувся матері.
— Зараз, зараз, — сказала вона й легкою ходою вийшла з кімнати.
«Гарна моя мама, — провів її поглядом Юлько, наколовши на виделку хрустку картоплю, — дуже гарна моя мама. Я колись намалюю її портрет, слово честі».
— Дякую, мамцю, — знову всміхнувся Юлько. — Знаєш, ти в мене така гарна! Мамцю, а кава буде?
— Звичайно, Юльчику, — сказала мама й ще раз пішла на кухню. По вечері Юлько вигідно простягся на канапі, заклав руки за голову. Обводив поглядом кімнату — звична й затишна; мама не дасть ніде порошині впасти; гарно дібрані кольори: меблі, хідники на підлозі, квіти у вазі на столі — усе створювало лагідний, мажорний акорд, де ніщо не вражає слуху. Тільки Юльків малюнок на стіні — чорна туш на сірому, аж темному, аркуші паперу — якось не в’язався з рештою тонів у кімнаті. Юлько просив маму не вішати малюнка на стіні, а мама, як завжди, переконувала:
— Не відбирай мамі приємності, Юльчику...
Юлькові малюнки — то вже не гривасті коні. Зачарувало Юлька місто. Любив його якось дивно, не по-хлоп’ячому, і любив не стільки рух, барвистість людської течії, а швидше затаєну думку, закам’янілість м’язів каріатид і атлантів, різкі переходи від сучасної архітектури до старовини. І пробував передати все те чіткими чорними лініями на невибагливому тлі сірого паперу. Малюнок на стіні — столітній сторож-ліхтар на площі біля оперного театру. Пляма світла на тротуарі, перекреслена вузькою тінню. І більше ані штриха, лише якийсь трохи сумний настрій угадувався за тим. Ліхтар дуже сподобався мамі, що ж, коли вона так хоче, нехай собі висить на стіні той ліхтар, Юлько не позбавлятиме маму приємності.
Колись хлопець показував свої малюнки тільки Беркуті, — дивацтво. Славко мало що тямить у тій справі, — а тепер нехай усі оглядають ліхтаря, бо Юлько має ще інші малюнки, котрих нікому не збирається показувати; своє місто на своїх малюнках, вони належать лише Юлькові, так йому хочеться, та й годі.
— Юльчику, — тихо нагадує мама, — а ти ж, здається, ще до книжок сьогодні не брався.
— Зараз, мамцю, — усміхається Юлько. — Ще трохи спочину. — Заплющує очі, тоді в темряві ходять такі червоні кола-дивовиди, як гриви коней, що він малював колись давніше. А ще зажмурки можна побачити, що впіймало око мить перед тим, лише кольори змінюються. Біле стає жовтим, червоне — чорним...
Юлько потер очі, аж повіки заболіли, скочив із канапи — таки справді треба братися до уроків. Коротенькі розділи в підручниках були зрозумілі, задачі розв’язувалися легко, з домашніми вправами значно менше клопоту, ніж із тими кольорами, що їх бачив заплющеними очима. Або ж із тими розмовами, які починає Беркута, з тими його причіпками. Чого хоче від нього Славко Беркута? Колись готовий був за Юлька у вогонь і в воду скочити, тепер не бажає цього робити; не треба, не велика біда, але чого ж чіплятися? Юлько знову заплющив очі й став придивлятися до кольорів у густо-коричневій сліпій темряві.
Узимку вони якось грали в сніжки, до пізнього вечора мокли в липкому снігу, і десь там зосталася Юлькова шапка — чи то збили суперники, чи то сам загубив, уже й гра скінчилася, а Юлько зі Славком шукали шапку, і врешті Славко віддав йому свою.
— Ти бери, бери, тобі кажуть! Я ніколи не простуджуюся, сам знаєш.
І пішов Юлько додому в Славковій шапці, була вона геть мокра, одне вухо майже обірвалося, та все ж рятувала від вітру й морозу. Одним словом, шапка...
А одного разу, — Юлько напевно знав, що так воно й було, — Беркута під час турніру програв йому партію в шахи, навмисне програв, аби Юлько став чемпіоном серед п’ятикласників.
Тепер спробуй запитати: «Чого ти чіпляєшся, Беркута?» — обов’язково почуєш: «Не чіпляюся, а маю рацію...», та нехай, Юлько все одно тієї рації не визнає. Яка там рація? І в чому?
Стефко вдома
— Прийшов, заволоко? Де тинявся?
— Де хотів, — буркнув Стефко, шпурнувши в куток шапку. — А що, татуньо скучили за мною?
Старий Вус засміявся, мовби почув приємний жарт.
— Авжеж, скучив! По цигарки нікому піти. Твоя сестричка встромила носа в книжку й не хоче з місця зрушити, хоч ти їй що!
— Я уроки роблю, — тоненьким світлим голоском пояснила Настка. — Та мені й не дадуть тих цигарок, я ж казала, тату, дітям не продають.
Стефко подивився на дівчинку, вона приставила до підвіконня стілець, умостилася на ньому колінами. Писати на високому підвіконні було страшенно незручно, але на столі — ще гірше. Стіл гойдався й ледве стояв у кутку: тато Вус ніяк не міг зібратися приладнати до столу четверту ногу.
— Нехай учиться, — сказав Стефко. — Ідіть самі по цигарки, я не піду, бо змерз і їсти хочеться.
— Ну й діточок мені Господь послав! — зітхнув старший Вус, але став натягати плащ, бо коли Стефко казав — ні, таки то вже було «ні». — Не стане жодне в помочі, лиш огризаються. А що, як батько на старі літа розігнутися не годен буде?
— Іди, іди, тату! Нічого тобі не станеться! Висунься трохи на свіже повітря — засидівся, мохнатієш цілий вечір у хаті, аж місця менше стало!
Бо таки справді в цій маленькій кімнатці старший Вус був ніби зовсім не на місці. Широчезними, крутими плечима затуляв світло, що просякало крізь вікно, і здавалося, ось зараз як лише крок ступить, переверне й триногий стіл, і саму кімнату. Настка при цьому виглядала ще дрібнішою, худенькою й зовсім непримітною, мов цвіркун у запічку.
Батько залишив за собою відчинені навстіж двері. Стефко замкнув їх, щось буркнувши під ніс, і запитав у сестри:
— Їсти є що?
— А он, — мовила Настка з-над книжки, — на столі...
Стефко взяв склянку молока й украяв байду хліба: тим досита не наїсися; однак хлопець охоче жував свіжий хліб, запиваючи його молоком. Дивився на сестру — і дівчина повернула, урешті, до брата вузеньке личко з яскравими цяточками веснянок біля носа (мов їй хто бризнув на обличчя фарбою).
— Знову десь ходив, Стефку, книжки до рук не брав, учителька приходила, питала, де ти. Доки так будеш, Стефку? Прошу тебе, прошу, а ти все за старе... Учора з третьої квартири казали, що ти в них під дверима палив щось.
Хлопець мовчав. Допікає Настка, мов жигавка, коли б не Настка отак говорила, він не стерпів би: нікого то не обходить, чи робить він уроки, чи ні, сидить сиднем удома чи десь ходить. А Настки просто не слухає. Плеще язиком дівчисько — нехай плеще. На те воно й дівчисько, аби язиком плескати.
— Стефку, — вела своє Настка, — я піду в школу-інтернат. Не можу я тут більше.
Настка, видно, готова була розплакатися, але тільки кліпала очима; і раптом згадалася Стефкові ота птаха на мокрому листі — аж самому щось підступило до горла, і він закашлявся, мовби захлинувшись молоком.
— Я думаю, тобі також треба до інтернату. Марія Петрівна казала, що поговорить із тобою. Ходімо разом, Стефку, буде так гарно!
Перестав жувати хліб, обмірковуючи Настині слова. Не про те думав, що справді було б добре до інтернату, ні, уявив раптом цю кімнату без Настки, без її тоненького голосу («Знову десь ходив, Стефцю»), подумав, що ніхто йому не поставить молока та хліба на стіл, і зробиться ще тісніше в цій кімнаті, не буде загідника в їхніх сварках із батьком, бо ж Настка завжди намагалася їх мирити... Не мав Стефко до батька доброго серця, бо й від батька ніколи не було ані ласки, ані якої лакоминки, ані поради. І навіть коли батько повертався з роботи втомлений і зовсім тверезий, не шукала його долоня ані Настиної гладенько зачесаної голови, ані Стефкової пелехатої.
— То таки підеш, Настко? Ти не будеш тут жити?
Незвично тихий братів голос наполохав дівчину. Зиркнула скоса, як Стефко, стулила докупи долоні:
— Коли ти не хочеш... Коли ти без мене тут бути не хочеш, то... то я, може, зостануся, Стефку? Коли ти...
Вернувся до хлопця його їжакуватий погляд і насмішкуватий тон, сказав, мовби сердився на сестру:
— Ет, говори даремницю! З тобою чи без тебе — усе одно! Іди собі куди хочеш, Настко.
— А ти сорочки не матимеш чистої! — Настка говорила, як доросла, її гострі плечі якось нервово рухалися під коричневою шкільною сукнею. — Ходімо разом до інтернату, Стефку!
— Ото мені дорадниця мудра знайшлася! — махнув рукою Стефко. — Ніби тобі не однаково...
Знав добре Стефко, що сестрі зовсім не байдуже, як він житиме, та так уже звик наперекір і іншим, і самому собі чинити. Настя зітхнула й знову схилилася над книжкою, а він узявся допивати своє молоко. (...)
Театральна вистава
Театр увесь блакитний і урочистий — від розпису стелі й стін до оббивки крісел. Музи, легкі, як балерини, мчать кудись у вічному леті з вінками в рожевих руках. Мармурові амури під ложами нагадують пустотливих дітлахів, які вирвалися на волю від надто суворих опікунок.
За важкими складками завіси ховається щось надзвичайне, феєричне й гарне, сьомий «Б» на гальорці нетерпеливиться й хвилюється, чекаючи дива. На сцені повинна з’явитися Лілі — вона запросила клас на прем’єру «Лускунчика», де грає роль Маші маленької.
І сьомий «Б» аж притих у напруженні.
Спершу ніхто не впізнавав Лілі. Дівчинка на сцені анітрохи не скидалася на веселу, пустотливу й непосидющу Лілі Теслюк, від якої щомиті кожен міг сподіватися якоїсь каверзи чи просто дитячого вибрику. Світлі кучері спадали їй на плечі, й обличчя майже ховалося в тій повені волосся. Легка спідничка також здавалася тільки хвилею, і вся Лілі, тендітна, зграбна, гарненька — немов хмаринка, а не справжня дівчинка, і було боязко — ось видіння зникне, розтане й уже ніколи не повториться. Та коли сьомий «Б» врешті зрозумів, що оте диво на сцені — таки справді Лілі Теслюк, їхня Лілі, на гальорці зчинився галас, як у класі під час перерви. На гальорці тупотіли ногами й кричали:
— Лі-лі! Лі-лі!
А потім увесь зал — серйозні дяді й тьоті у вечірніх сукнях, молоді дівчата з пишними зачісками, і старі дідусі в старомодних костюмах, й оркестранти із скрипками в руках, і навіть диригент — усі аплодували Лілі, і не один повторював із захопленими дівчатками й хлопчиками із сьомого «Б»:
— Лі-лі! Лі-лі!
Вона вклонялась і дивилася вгору, і навіть помахала рукою своїм друзям, — у цю мить вона знову була схожа на себе, звичайну, буденну, не завжди слухняну, але завжди веселу дівчинку; сьомий «Б» відчув, що успіх Лілі належить кожному з них і всім разом, бо хіба не в сьомому «Б» була Лілі Теслюк?
З гальорки закричали:
— Слава сьомому «Б»! Браво, Лілі!
В антракті дівчатка обнімали Лілі. Хлопці трохи насмішкувато чекали, поки закінчиться бурхливий прояв почуттів, і вони теж зможуть сказати, що їм сподобалась і вистава, і Лілі Теслюк на сцені. Уперше в житті Лілі почувалася страшенно ніяково від похвал. Вона виходила на сцену, немов ступала на підвіконня на шостому поверсі свого останнього в місті будинку. Було моторошно й радісно, і зовсім як із шестиповерхової висоти бачила зал, не розрізняючи окремих деталей, чула гомін — і не могла вловити жодного слова. Рятувала тільки музика — немов підхопила, підтримала, не дала дівчинці впасти; вона опам’яталась, відчула в собі силу й упевненість.
Однак в антракті, коли її обіймали та хвалили, було ніяково й сумно. Сьомий «Б» такий щирий, такий захоплений, такий розсміяний, а Лілі сумно. Зникла кудись і впевненість, і звична пустотливість, і захотілося ще раз опинитися на сцені, переконатися: це все було — і зал, й оплески, і легкість у рухах, і музика, яка підтримувала й несла, як хвиля, на самому гребені звуків...
Юлько стояв трохи осторонь. Не галасував і не пробував сказати Лілі все, що думав про її перший виступ на великій театральній сцені. Однак мав прибережений сюрприз — маленька бурштинова балерина, уся така поривчаста й легка, як сама Лілі, лежала в Юльковій кишені, старанно й надійно запакована. Балерину Юлько хотів подарувати дівчинці після вистави й тепер увесь час торкався подарунка рукою: чи часом не загубив?
— Чілдрен, — сказала Лілі, уважно приглядаючись до кожного, — ви мене хвалите, бо я із сьомого «Б»?
Сьомий «Б» обурився. Образився. Ні, сьомий «Б» щирий і чесний, справді-таки Лілі молодець, слово честі, так воно і є, навіть якби вона була просто чужа й незнайома дівчинка, вони б подарували їй отакий величезний букет (сьомий «Б» також мав сюрприз — отакий величезний букет).
— Ох, діти, — зітхнула Лілі, усе ще сумніваючись, — добре, якщо ви кажете правду. А... послухайте... де Беркута? Він що — не прийшов?
— У нього прикидка перед республіканськими змаганнями.
— Він просив, щоб ми тобі не казали, що його немає, він повинен прийти перед самим кінцем вистави.
— Ти не ображайся, він дуже хотів прийти.
— Авжеж, хотів? Хіба спортсмени цікавляться балетом? — скептично скривився Юлько. — Дуже йому потрібен балет!
— Навіщо ти так, Юльку? — запитала Ділі. — Ти ж неправду кажеш.
І до Ділі знову повернувся незвичний, трохи незрозумілий смуток — так буває завжди, коли сумніваєшся в чомусь. І знову захотілося на сцену, де її підтримувала музика.
Скажи, хто твій учень...
У глибині душі Славкові хотілося бути схожим на свого тренера. З того самого моменту, коли він уперше побачив у спортивному залі шпажистів, хлопчик очей не зводив із високого, стрункого спортсмена. Невимушені рухи, швидкість, несподіваний укол — здавалося, що перемогу здобути йому зовсім нічого не коштує. А потім, коли вже всі порозходилися, коли вже видно було (без маски), що в спортсмена веселе, сірооке обличчя, — Славко не рушив зі свого місця біля порога, аж поки спортсмен не відчув на собі його впертого погляду.
— Сподобався бій? — запитав він, підійшовши до Славка.
— Дуже.
— А ти також фехтувальник?
— Ні.
— То, може, хочеш стати фехтувальником?
— Хочу.
— Хм... — сказав спортсмен. — У мене група повністю укомплектована. І тренування ми давно розпочали... Однак знаєш що? Приходь. Тричі на тиждень — понеділок, середа, п’ятниця. О сьомій годині, не запізнюйся, гаразд?
Було це так несподівано, як у казці: «Сезам, відчинися». Хлопець навіть не міг отямитися — невже його вчитиме цей симпатичний юнак, який щойно без усякого напруження й видимих зусиль завоював звання чемпіона республіки? Невже це правда?
Славко прийшов. Прийшов — і знову став при порозі, несміливий і чужий у великому спортивному залі.
Жовті ребра шведської стінки. М’які «мішені», куди наполегливо, раз по раз, утикали свої шпаги майбутні Славкові друзі. А ось Андрій Степанович, його тренер. Коли він зайшов до спортзалу, то всі ніби стали меншати на зріст і вужчати в плечах. А як він узяв до рук шпагу, то вже очей не можна було відірвати.
І почалася наполеглива наука. Кортіло надіти маску й узяти до рук шпагу. Урок, одначе, виглядав інакше. Урок почався з розмови про шпагу.
— Поглянь, — ось ручка. А це гарда. Твій захист, долоню від уколу оберігає... Ось тут, на кінці, — пондаре. І не думай, що шпага — іграшка. Це зброя. Як гвинтівка для солдата. Ти повинен її знати, як власну долоню, — тільки тоді вона не підведе тебе. Ти повинен уміти не тільки володіти нею в бою, а й полагодити, коли в тім буде потреба. І не доручай нікому зашивати рукавицю чи прати костюм. Це твій обов’язок, розумієш?
Часто згадувався Славкові перший урок. Він був ніби випробуванням для хлопця, якому раптом стало трохи нудно. «Ну, усе зрозуміло, шпагу треба знати, але я хочу стати на доріжку: випад, так, ще, укол — є! Оце інша річ! А латати костюм — нехай учать у кравецькій майстерні...» І все-таки він знову прийшов. Андрій Степанович кивнув йому — він був у масці, але Славкові здалося, що тренер усміхається до нього, і вже без нехоті взявся до мізерної на перший погляд вправи: «Стань у стійку. Так. Ні, нижче. Пружніше ноги. Ліву руку вільніше. У такій позиції пройди до кінця залу. Потім назад. Так, ще раз, ще раз, ще».
Якось чув, що тренер говорив одному із старших спортсменів:
— Покажи мені своїх учнів — і я скажу тобі, хто ти.
За якихось півроку тренувань про Беркуту говорили, що він найздібніший учень Андрія Степановича...
Похапцем одягав Славко тренувальний костюм. Мабуть, уперше за весь час він хотів, щоб тренування закінчилося швидше. Зараз на сцену виходить Лілі, і сьомий «Б» сидить на гальорці, і тільки його, Славка Беркути, немає в залі. Ех, якби не прикидка перед змаганням, то можна було б попередити Андрія Степановича, не прийти, він зрозумів би, звичайно, але ж сьогодні вирішується питання, хто з львів’ян поїде на юнацькі змагання до Харкова.
Андрій Степанович покликав Славка:
— Розімнися трохи перед боєм. І не хвилюйся. Ти в добрій формі, можеш мені повірити. Так... Захищайся!
Спокійно-веселий, як завжди, голос тренера примусив зосередитися.
— О-ля! Гей! Гей!
Задзвеніли клинки, шпаги схрестилися, на мить завмерли, як живі розумні істоти, немов розмірковували, де ж у суперника слабке, незахищене місце, — і — о-ля! Славкова шпага, аж блиснувши, ковзнула вниз до ноги Андрія Степановича. Є! Укол — блимнула червона сигнальна лампочка.
— Молодець! Дуже добре! Перейди в наступ. М’якше тримай шпагу, не напружуй плече. Що з тобою, Беркута, чому ти хвилюєшся? Так, добре.
Знову схрестилися шпаги, тонко задзвеніли, і Славко всміхався радісно — не так легко завдати укол Андрієві Степановичу. Тренер ніколи не піддається заради того, щоб потішити слабшого суперника, — виграшу не буде, аж поки учень, як рівний, не переможе свого вчителя.
1. Сороку з перебитим крилом тицьнув черевиком
- А старий Вус
- Б Стефко Вус
- В Юлько Ващук
- Г Славко Беркута
2. Характеристикою соловей-розбійник наділений у творі
- А Славко Беркута
- Б Юлько Ващук
- В Стефко Вус
- Г старий Вус
3. Установіть відповідність.
4. У якому місті й коли відбуваються події повісті «Шпага Славка Беркути»?
5. Прокоментуйте вчинок Славка з шапкою, яку він віддав Юлькові.
6. Охарактеризуйте поведінку кожного хлопця в ситуації із сорокою в парку.
7. Кого Стефко Вус уважає «пещеним мамієм»? Чи згодні ви з думкою цього героя? Проілюструйте свою позицію конкретним прикладом із тексту.
8. Охарактеризуйте Лілі Теслюк. Чи має вона, на вашу думку, негативні риси вдачі? Які?
9. Яка подія свідчить про те, що клас, у якому навчається Славко Беркута, дружний? Чи можете це саме сказати про свій шкільний колектив?
10. Спрогнозуйте, хто з героїв твору потрапив до дитячої кімнати міліції. Хто ж насправді це був, ви дізнаєтеся, лише прочитавши повість до кінця.
11. Чи такими зовні, як на ілюстрації (с. 145), ви побачили героїв твору, коли читали повість? Якщо ні, то «домалюйте» їхні портрети (усно).
12. Прочитайте виразно за ролями частину «Стефко вдома».
• Прочитайте наступні шість частин повісті Н. Бічуї «Шпага Славка Беркути». Випишіть у робочий зошит не зрозумілі вам слова.
Після вистави
(Очима Славка Беркути)
Останній, вирішальний, бій я тоді виграв із рахунком 4:5. Сила вся як пропала. Кожен мускул був натомлений. Мене всі вітали, а я чимшвидше роздягався, хотів утекти в душову, бо було вже зовсім пізно. Я так поспішав, що навіть не встиг зрадіти з того, що поїду на змагання до Харкова.
— Відпочивай, післязавтра можеш прийти тільки подивитися на тренування, — сказав Андрій Степанович. — Ти в добрій формі, Беркута, тільки май на увазі — нерви треба тримати, як поводи коня, бо можна зірватися. Ну, відпочивай. Потім ще поговоримо.
Андрій Степанович, мабуть, помітив, що я весь час позираю на годинник. Годинник у нас великий, стрілки видно здалеку. Андрій Степанович відпустив мене, але хлопці нічого не розуміли, вони весь час говорили, давали поради, — тільки даремно все це було, я ані слова з їхніх порад не затямив. Швиденько вмився в душовій і так хвилювався, натягаючи сорочку, що навіть забув її вивернути. Коли я був малий, мама жартувала: «Не вивернеш сорочку, будеш того дня битий».
Жарти жартами, а перед прикидкою я повірив би в прикмету, тепер — ні, а перед прикидкою або перед змаганням стаєш забобонним, аж потім смішно: боїшся, аби й кіт дороги не перебіг.
Сорочку я таки вивернув, позапихав усе в «бандуру», — це ми так називаємо великий брезентовий футляр, куди складаємо все спортивне знаряддя й шпагу, — і зайцем вискочив на вулицю. Трамвай довіз мене до центру, коли годинник показував пів на одинадцяту. «Бандура» заважала страшенно, я вже знав, що не встигну, запізнюся, і все-таки чомусь біг, ніби від того, чи добіжу, чи ні, залежало щось дуже важливе.
Далі все діялось, як у театрі пантоміми, — там слів не треба, там усе ясно й без слів, жестів вистачить, щоб зрозуміти все. Добігши до театру, я побачив, що з тих великих бічних дверей, звідки звичайно виходять артисти, вийшла на вулицю Лілі з мамою й батьком. І з високим хлопцем, — я його впізнав одразу. Це був Юлько. Лілі щось говорила, — я не чув, а тільки бачив, як вона розводила руками, спинялася щомиті, вони йшли й далі всі разом, і Юлько слухав, що говорила Лілі, — він схилявся трохи, щоб краще почути її слова.
Може, треба було побігти за ними? Пояснити, чому я не міг прийти на виставу, і запитати, як Лілі вдалася роль, і похвалитися навіть, що поїду на змагання до Харкова. Але я не побіг за ними слідом, а стояв і дивився, як вони віддаляються, і раптом відчув, що страшенно втомлений, ще більше, ніж у спортзалі. М’язи не напиналися струнами — було так, ніби я цілісінький день пролежав на сонці; захотілося пити, і я вже не знав, що краще, — виграти бій і поїхати до Харкова чи подивитися, як Лілі Теслюк танцює на великій театральній сцені.
Звичайно, Лілі тепер образиться. Увесь клас прийшов, один Славко Беркута не з’явився, мовби йому нецікаво.
Бігти за ними тепер уже зовсім не було сенсу, надто далеко вони відійшли, та ще й Юлько там, буде потім щось говорити...
Треба було наступного дня пояснити Лілі, чому я запізнився. Треба було, звичайно. Але як я мав це зробити? Якби хоч Лілі сама запитала, якось би пояснив, а вона не питала. Я навіть думав: може, Лілі й не помітила, що я не дивився виставу, нащо ж тоді ні сіло ні впало вискакувати: «Вибач мені, Лілі».
І все ж краще було сказати, бо скільки бачу відтоді Лілі, стільки й відчуваю: ось зараз або почервонію, або відвернуся. Вона всміхається й жартує, їй хоч би що — їй справді, мабуть, зовсім байдуже, а мені весь час так, ніби я страшенно винен, наче я брехун. Погано все так вийшло, увесь час тепер думаю про цю історію. Уявляю, як Лілі виходить на сцену (у класі про це всі потім говорили), мені здається, що вона була схожа на фею, яка колись приснилася мені, давно-давно. Уся в білому, висока, і чорне волосся на плечах. У Лілі волосся світле, тільки очі чорні. Є така пісенька «Чорні очка, як терен», але мені здається, що коли Лілі виходила на сцену, то була вся в білому, із чорним волоссям. Я знаю, що це не так, а от привиджується. Добре, що скоро поїдемо до Харкова, там ніколи буде про дурниці думати. Хоч би вже швидше до Харкова. Здається, ми літаком полетимо. Чудово, якщо літаком. (...)
Дискусія за партою
— Привіт чемпіону!
— Кубок твій?
Сьомий «Б» вірив у спортивну зірку Славка Беркути. Сьомий «Б» уважав, що має право на зустріч із переможцем, але клас спіткало розчарування - кубка не було. Команда виступила добре. Львівські шпажисти зайняли друге місце, і в командних Беркута не програв жодного бою. Зате в особистих змаганнях завоював тільки четверте місце.
Андрій Степанович не дорікав, тільки хлопці махнули рукою: «Ну от, а ми на тебе надіялися! Ех ти!»
— Давай проаналізуємо, — сказав Андрій Степанович. — Що вийшло? Поки було напруження волі, ти весь зібрався, вивчав суперника — і вигравав. Коли тобі раптом здалося, ніби успіх забезпечений і без боротьби, ти розм’як і розслабився — твою слабкість миттю відчули. І ось маєш замість першого чи другого — тільки четверте місце.
Славко розумів свою помилку. Так, правильно все запримітив Андрій Степанович. Бої з найсильнішими спортсменами виграв блискуче, а тим, хто був десь у кінці й навіть не сподівався виграшу, — та ще й у Беркути! — тим Славко ганебно програв. Він подумав: «Ну, що з ними битися? Не бій, а так, розминка».
Та коли раптом отямився, було вже пізно. Рахунку виправити не міг. А пізніше настрій зіпсувався зовсім, він скис; розвеза, от розвеза! Скис — і програв ще двічі!.. (...)
Битись із беззбройним
(Розповідає Славко Беркута)
Спочатку я вирішив, що мені привиділося. Скинув маску, знову глянув на вхідні двері — ні, таки правда: на порозі залу стояли Юлько й Лілі. Давно Юлько не приходив на мої тренування, я навіть не міг згадати, коли це було останній раз.
Я підійшов до них:
— Подивитися хочете?
— Так, — сказала Лілі. — Ти ще не збираєшся додому?
— Ні, тільки недавно почали. Сідайте он там! — показав я на лаву, де сам любив сидіти, коли дивився, як інші працюють. Раніше Юлько теж не раз там сидів. Цікаво, чого це він вирішив прийти?
Вони сіли. Я повернувся на доріжку. І раптом відчув, що страшенно хвилююся. Костюм аж наче став тісний і заважав рухатися. Уперше подумав, чи гарно виглядаю? Чи не здається дикою та смішною фігура людини в такому незвичному одязі?
Чому вони прийшли? Просто так чи не просто так? Червона лампочка підморгнула — є укол! Я навіть не помітив, як це трапилося. Очевидно, працювати можна механічно. Як читати вірша напам’ять, не думаючи, що означають окремі слова.
Краще не дивитися в той бік, де вони сидять, бо можна й не помітити небезпеки, у фехтуванні все відбувається блискавично.
Коли бій закінчили, я підійшов до них знову. Маску вже не скидав — лоб мокрий, не хотілося, аби Юлько бачив, як я втомився.
— Лілі мене сюди привела, — сказав Юлько, ніби вгадав мої думки. — Не злопам’ятна, забула, що ти не прийшов на прем’єру.
Добре, що на мені зараз маска. За маскою нічого не видно.
— Я не міг. У мене була прикидка перед змаганням.
— А я думав, що спортсмени не ходять до театру.
Я, мов дурник, повторював:
— Слово честі, не міг, це було дуже відповідальне змагання. І тоді якраз вирішували, хто має їхати.
— Міг би й не їхати, — сказав Юлько, — усе одно кубка не привіз.
— Не твоя турбота, — відрізав я. — Привіз чи не привіз — тобі хіба не все одно!
— Не треба, хлопчики, — попросила Лілі, вона поглядала якось ніби злякано. — Юльку, не треба, ми ж прийшли подивитися.
Якби хтось здогадався мене покликати, усе було б інакше. Нічого, може, не трапилось би. Однак ніхто мене не покликав, тоді я сказав:
— Ну гаразд, треба працювати.
— Працювати? — тепер уже Юлько вчепився за моє слово, як я чіплявся за його. — Ніколи не подумав би, що розмахувати в’язальними спицями зветься роботою!
— Чого ти такий, Юльку? — сказала Лілі.
— Уяви, зветься!
— По-моєму, робота — головою думати, а тут голова ні при чому. Вистачить пари довгих ніг.
— Ти впевнений? Хотів би я побачити, чи вистачить тобі твоїх довгих ніг.
— Спробуймо! Я доведу тобі, що ти даремно пропадаєш тут цілими вечорами. За один вечір я...
— Лови шпагу!
— Хлопці! Ну, що ви, хлопці! Не треба! — просила Лілі.
— Нічого, ти побачиш — я виглядатиму не гірше від нього, — сказав Юлько, скидаючи пальто.
— Бери маску. Дивись, ось випад. Стань так! Далі, далі, ногу, ліву по...
— Навіщо мені твої пояснення? Я не раз чув і бачив, як тебе тут учили. Досить і того.
Юлько витягнув уперед руку зі шпагою. Хлопці поскидали маски, з’юрмилися навколо нас. Вони сміялися, жартували, давали Юлькові поради, ніхто нічого ще не розумів. А Юлько справді досить швидко затямив перші рухи й зробив непоганий випад, я навіть здивувався.
— Бачиш! — засміявся він. — Бачиш, треба просто мати удачу, тоді все в руки саме йде.
Що? То Юлькові має все в руки йти? У руки, он як! Тільки задумав — і журавель з-під хмари також до Юлькових рук?
Дуже легко було загнати Юлька в кут. Я наступав і наступав, а він відходив далі. Він, певно, не розумів, що я спочатку тільки бавився, а тепер справді бився, зозла бився. Мені хотілося, щоб він не сміявся, не похвалявся, не говорив, ніби все йде в руки саме, без жодних зусиль. Я не думав тоді, не розмірковував, що битися з Юльком — просто нечесно, усе одно, що з беззбройним, він же ніколи не тримав шпаги, я мусив йому довести, що сильніший за нього й маю в чомусь рацію, а в чому, тоді ще не міг пояснити. Ударив щосили своєю шпагою об Юлькову. Мій клинок не витримав удару, розламався навпіл, я не встиг нічого зробити, — мабуть, так шофер не встигає часом загальмувати, — і мій зламаний клинок наштовхнувся на Юлькове незахищене стегно. Скрикнувши, Юлько випустив із рук зброю й ухопився за ногу. Усе, що відбувалося далі, я пригадую мов крізь сон. Пляма крові на Юлькових штанах, лікар, мовчанка хлопців, злякане обличчя Лілі.
Вуха мені мовби ватою хто заткнув: усе шуміло, голоси долинали віддалік, приглушені й незнайомі. Так буває, коли їдеш у поїзді й чуєш розмову із сусіднього купе. Та одну фразу я почув дуже виразно:
— Покажи мені своїх учнів, і я скажу тобі, хто ти!
Вимовлено це було трохи глузливо, говорив хтось із тренерів, Андрій Степанович потер долонею чоло, і знову той самий голос додав:
— Розпустив ти їх, Андрію Степановичу. А тепер маєш кашу.
Я тоді кинувся геть із залу, утиснувся в куток біля одежних шаф, щоб нічого не бачити й не чути. У коридор вийшов Андрій Степанович. Запалив цигарку, покрутив у пальцях почорнілого сірника.
— Ви... ви мене тепер відрахуєте?
— Це ти! — Андрій Степанович дивився на мене так, немов я, Славко Беркута, ніколи не був його найкращим учнем. — Навіщо ти вчинив це побоїще? Та ще й заховався після всього. Чого завгодно міг я сподіватися, але щоб Славко Беркута заховався?
Краще він звелів би мені віддати шпагу й ніколи не приходити сюди, у цей зал, однак не казав: «Славко Беркута заховався».
Легко говорити про максимальне навантаження, коли все добре. Коли нікому нічого не завинив — тоді, звичайно, можна дивитися кожному просто в очі. А тут — ледве трапилося таке, за що треба відповідати, — я заховався.
Лілі не хоче вдавати
— Обурливо! Недопустимо! Кого виховує наша школа? Спортсмени, урешті, обов’язково закінчують хуліганством! Вони дозволяють собі більше, ніж інші. Ось до чого призводить культ фізичної сили!
Юлько лежав у ліжку. Стегно йому охайно перев’язали. Рана виявилася не така вже й серйозна. Насправді — рани не було, а тільки глибока подряпина. Гірше було те, що в Юлька погано згорталася кров.
Батько палив сигарету за сигаретою й збуджено ходив по кімнаті. Його зазвичай гладенько зачесане волосся сьогодні було трохи недбале, якесь ніби пухнасте, — тато вимив голову, він був дуже домашній у своєму вільному пуловері й без звичного галстука. Юлько любив, коли тато був отакий домашній, простий. Тільки то було раніше. Давно. Тиждень чи два тому.
— Одним словом, цього так не можна залишити. Збори, догана — усе, аж до виключення зі школи! Хуліганів треба вчити. Як ти міг приятелювати з хуліганом?
Юлько заплющив очі: не бачити б виразу батькового обличчя. Коли слухаєш лише слова, то можна повірити, а коли дивишся на батька, то раптом починають з’являтися думки: «А тато справді такий обурений чи вдає?» Говорить, що Славко хуліган, а насправді думає зовсім про інше. І тільки механічно вимовляє слова, які належить промовляти в такому випадку.
— Не хуліган він, тату! І нікуди ти не йди. І нічого ніде не кажи. Ти нічого не знаєш і не розумієш. Що там поясниш?
— Юлю, яким тоном ти розмовляєш із батьком?
— Мовчу, тату, це я сам до себе...
Заплющені Юлькові повіки здригнулися. Затиснув уста. Звелася вгору ліва брова.
«Чи можна зневажати інших, коли твій тато, твій власний батько користується чужими думками?
А що, коли запитати: чиїми думками ти користувався зараз, тату?»
— Он як, ти сам до себе... Ну, гаразд, гаразд. Заспокойся. Поговоримо потім, коли почуватимешся краще. Я особисто схильний розцінювати це як хуліганство.
«Розцінювати як хуліганство. Удатися в дискусію. Чи не міг би ти, Юльку, говорити, як усі люди: спе-ре-чатися? З ким? Про що? Вони всі троє удають, он уже скільки днів удають. Як довго це ще триватиме?»
— Вибач, тату, я хочу спати. Вибач, тату.
— Може, він вип’є чашку гарячого бульйону? — тихо запитала мама, заходячи в кімнату, як завжди, легко, майже безшумно.
Вона схилилася над Юльком, поправила ковдру, погладила прохолодною рукою синове чоло.
«А ти теж удаєш, мамо? Хоч би ти не вдавала, мамцю, гарна моя мамо, я твій портрет намалюю, колись намалюю. А може, не намалюю. Не вмітиму. Можна й далі вдавати: приємно, коли тебе жаліють; він, Юлько, скривджений; його жаліють. Славко Беркута — хуліган і повинен відповісти за свій учинок. Біль у стегні? О, страшенно болить стегно, неймовірно болить».
Хлопець заплющив очі, повернувся до стіни, пробурмотів сонним голосом:
— Дякую, не треба бульйону, мамцю, я трохи посплю. Добре?
Наступного дня після уроків прийшли дівчата й хлопці із сьомого «Б». І Лілі. Сором’язливо потопталися біля порога, аж поки Юлькова мама не повторила кілька разів:
— Заходьте, прошу, заходьте!
Вони зайшли, обережно сіли на стільцях — на самий краєчок — виклали перед Юльком на ліжку безліч пакунків і згортків.
— Болить? — питала Лілі, і Юлькові раптом захотілося стати щонайменше героєм, пораненим у важкій кровопролитній битві.
— Не має значення, — мовив Юлько.
— Бачиш, Юльку, от... Я так думаю... ти сам винен. Ти перший почав. Якби не почав, усього цього не трапилося б...
— Он як! — мовив Юлько й силувано посміхнувся: — Ти справді так думаєш?
— Справді.
«Ага, то ти не хочеш удавати, Лілі? Юлько Ващук — скривджений, Славко Беркута — хуліган. Ти не хочеш удавати, Лілі?»
Два по два — чотири
(З точки зору Славка Беркути)
Знаю, що винен. Хіба можна розв’язувати суперечки, ранячи товариша шпагою? Ні, я не навмисне це зробив, однак мені здається, що навмисне. Юльків тато ходив до Андрія Степановича й до школи приходив, викликали моїх батьків, було всього — й Антон Дмитрович зі мною говорив, і директор, і тато.
Тато запитав, як Андрій Степанович: навіщо бився з хлопцем, який ніколи не тримав шпаги в руках? Тим більше, той хлопець — мій приятель. Урешті погодилися, що трапився прикрий випадок, ніхто й не припускав, що Славко Беркута міг навмисне поранити свого друга. Лише я один знаю, що це не зовсім випадково, власне, я справді не навмисне поранив Юлька, але ж таки хотів, щоб він відчув, зрозумів, побачив — не все йде в руки, що тільки хочеш, не все так легко й просто.
Юлько вже в школі. Сидить поряд. Мовчить. Жодного слова не говорить, як закрижанів. Три дні мовчить. Та й навіщо говорити — він усе сказав тоді, коли я до нього приходив додому.
...Мама купила мандарини.
— Ти повинен піти. Що? Як тобі не соромно! Ти скалічив товариша, а тепер не можеш відвідати його? Та хоч би для того, щоб попросити вибачення в Юлька та його матері. Ти що, просто маленький боягуз, сину? Віднеси мандарини. Я пригадую, він їх дуже любить. То ти йдеш, сину?
— Ну добре, піду... Але без мандаринів!
Нічого не сказала мені Юлькова мама. Тільки: «Добрий вечір». Та й то якось так тихо, ніби сама до себе, а не до мене. І Юлько спершу нічого не казав. Тільки отак своїм звичаєм губи скривив. Я також мовчав. Мама радила вибачення просити. А як? «Прости мені, Юльку, я не хотів». Або: «Дуже було боляче, Юльку? Пробач, я не хотів».
Потім Юлько підвівся, він був зовсім блідий і схуд страшенно: обличчя збоку, як ніж для розрізання паперу, такий гострий у Юлька став ніс і підборіддя, навіть губи потоншали. Я думав: «Погано, коли це через мене такий став Юлько, через оту дурну подряпину. Я ж його справді не хотів калічити».
— Беркута, навіщо прийшов? — запитав Юлько. — Жаліти мене прийшов? То мені цього не треба. Чи каятися прийшов? Не сміши мене, Беркута. Слухай, я тобі зараз щось скажу. Я знаю, чого ти до мене чіпляєшся. Ти ж мені просто заздриш, Беркута. Розумієш, ти мені заздриш — от і вся заковика...
— Не вигадуй, Юльку, чого я мав би заздрити?
— Я не вигадую, це правда. Ти тому й за спелеологію взявся, що заздриш. І фехтуванням тому займаєшся. Ти нічого не розумієш, Беркута... У тебе все добре, усе просто, ти думаєш: два по два — чотири, і ніяких сумнівів, хіба ж неправду я кажу? Добре тобі, у тебе все гаразд...
Багато що говорив Юлько. Про те, що всі довкола — звичайні, а йому, Юлькові, хочеться тільки незвичайного, бо він і є якраз та людина, якій доступне все складне. Бо ми всі думаємо однаково, а він про кожну річ на світі має свою думку. Свою власну думку.
І коли Юлько так говорив, я зрозумів, чого від нього хотів. Зрозумів, що хотів йому довести. Але я зовсім не заздрив, слово честі, навіть поняття не маю, як це — заздрити. Завжди в таких випадках, коли треба все пояснити й розставити на місце, як шахові фігури перед початком гри, зі мною щось діється: не можу говорити або ж замість того, що думаю, свергочу які-небудь дурниці. Гальмується щось у мені, чи як це називається?
І того разу так трапилося. Сказав Юлькові:
— Не кричи, не треба, твоя мати подумає, що ми сваримося.
Дурницю я сказав, мені ж тоді однаково було, подумає Юлькова мама, що ми сваримося, чи не подумає. Але я сказав саме так.
— А хіба не правда: ми ж таки сваримося. Бо ти такий... Усе в тебе добре. І просто, усе в тебе в порядку, ніколи ніяких неприємностей, ти завжди знаєш, що тобі робити, Славку...
Неправда, Юльку, неправда, я не знаю, що робити і як чинити. От замість того, щоб спробувати зрозуміти — і тебе, і себе — шпагою орудував, нічого в мене простого не буває; ні в кого просто не буває.
Знову я не сказав уголос того, що думав. Я мовчав. Розмірковував навіть, може, запитати в Юлька про мандарини — любить він їх чи не любить. Мені всі мої слова про важливе здавалися смішними й нерозумними. Навіщо я прийшов до Юлька? Знав же, що не треба йти. Але мама сказала: «Ти маленький боягуз, сину». Тому й пішов.
— У тебе завжди все легко, завжди в тебе: два по два — чотири, тобі добре, я тебе бачити не можу. Я тебе просто не можу бачити, іди геть, чуєш?
Юлько вже одного разу дивився так на мене. Коли це було? Горіла свічка, і стояли густі тіні, Юлько показував мені своїх коней. Я щось сказав, — не пам’ятаю, що саме, — і Юлько тоді так точнісінько дивився, як зараз.
— До побачення, — мовив я. — Бувай здоровий.
Знову говорилися не ті, непотрібні слова. Я хотів зрозуміти Юлька: чому він такий, може, щось трапилось у нього, щось, окрім наших суперечок і цієї подряпини на стегні?
Долілиць лежав Юлько, заховавши обличчя в подушку, коли я виходив, а тепер він сидить поруч і мовчить; і я згадую, що він ось так у подушку заривався обличчям, і мені сумно й недобре стає, ніби я програв кілька боїв підряд.
«Два по два — чотири, це істина для всіх, — думав Юлько. — Два по два — чотири, це надто просто. Два по два — п’ять, складніше. У таке не повіриш навіть, і це для мене, бо я розуміюся на таких речах», — думає Юлько.
Так ти думаєш, Юльку?
Тоді була п’ятниця
Школа гула, перешіптувалася, розкривала широко очі.
Суд? Будуть судити Славка Беркуту? Хто буде судити? Десятикласники? І двоє з восьмого? А сьомий «Б» відмовився? Їм тепер знизять оцінки за поведінку, бо вони збунтувались і всім класом пішли з виховної години. Оце-тο так! (...)
23 листопада? (...) Так-так, тоді була п’ятниця, і він удав, ніби йде на тренування, і ніхто на світі не міг би підтвердити, що він того вечора не пив якогось вина в темному підворітті з темними типами. Він і сам не міг би нічого довести.
А сьомий «Б» збунтувався. Перша почала Лілі, а потім усі сперечалися, кричали й обурювалися, категорично відмовлялися бути суддями й узагалі протестували проти суду. І всі взяли портфелі й пішли зі школи відразу після дзвоника — не залишилися після уроків, коли Варвара Трохимівна збиралася пояснити їм, як повинен проходити суд і як має поводитися сьомий «Б». (...)
Сьомий «Б» збунтувався. Директор приписав це поганому впливові Славка Беркути. Насправді ж Беркута до бунту не спричинився, а з останнього уроку взагалі пішов. Думав: «А що, коли зовсім уже не повертатися? Отаборитися, приміром, у печері й жити, як доісторична істота, нічого не бачити, крім сталагмітів і кажанів». Думав і все одно, як звичайно, приходив до школи, сідав за парту, відсунувшись аж на самий краєчок, щоб не торкатися часом Юлькового плеча, — тепер, коли обоє виросли, і Славко анітрохи не скидався на Котигорошка, парта стала затісна. Хлопцеві здавалося, ніби він потрапив у клас випадково, і справді треба встати й піти геть, але не відважувався й картав себе за слабкодухість.
Силкувався згадати, що він усе-таки робив тієї п’ятниці? Тинявся парком, де кольорове світло ліхтарів підсвічувало чорні стовбури дерев і замерзлі калюжі? Сидів у бібліотеці, здавши здивованій гардеробниці свою «бандуру», гортав без усякого інтересу строкаті сторінки якогось журналу? їздив тролейбусом з одного кінця міста в інший, а потім знову назад? Але ж ні, здається, того вечора він зустрівся, нарешті, з Андрієм Степановичем, майже біля самої своєї брами зустрівся, й одразу шпигонула думка: «А якби мама чи тато довідалися, що я не ходжу на тренування?» Аж ніби в горлі щось застрягло й годі було ковтнути повітря від такої думки. Хотілося повернутися — і навтікача вздовж вулиці.
Андрій Степанович сказав:
— Добре, що зустрілися. Я до тебе йду.
— Добрий вечір, — мовив хлопець.
— Як справи, Беркута? — запитав Андрій Степанович.
— Та так, нічого. Зима вже. Сніг випав...
— Сніг? Справді, сніг випав, ти спостережливий хлопець, — усміхнувся не дуже весело Андрій Степанович. — Але ти розумієш — я не це мав на увазі. Чому на тренування не з’являєшся?
Ремінець від «бандури» врізався Славкові в плече, ніби шпага обернулася на доброго дробовика. Андрій Степанович дивився на «бандуру», питав, чому Славко не ходить на тренування, — звичайно, він здогадався, що хлопець говорить удома неправду. Хоч крізь землю провалися, — аж тепер зрозумів Славко, що часом справді хочеться провалитися крізь землю.
— Ходімо, побродимо по сніжку, — запропонував раптом Андрій Степанович, бо таки, мабуть, помітив Славкове зніяковіння. Хлопець глянув спідлоба на Андрія Степановича й побачив, що той не сердиться, навіть ніби сам трохи ніяковіє, і вперше усвідомив, що тренер не надто вже й старший від нього самого, сім-вісім років різниці, як старший брат. Старший брат, якому все можна сказати, ні з чим не криючись, нічого не затаюючи, такого не можна дурити, бо то ніби самого себе дуриш. Збиваючись, затинаючись і гублячи слова, почав пояснювати Андрієві Степановичу — про себе, про Юлька Ващука, про той випадок у спортзалі, і як він, Славко, просто не міг прийти в зал і глянути у вічі Андрієві Степановичу, і як думав, що Андрій Степанович не захоче з ним навіть розмовляти, не те що тренувати.
Рука Андрія Степановича лежала на Славковому плечі, тренер слухав свого учня, не перепиняючи й словом, «бандура» вже не здавалася такою важкою, ступалося по тоненькому снігу на тротуарі легко й приємно; гарно ставало хлопцеві, бо вже не треба буде ходити містом позахильцях, уникаючи всіх довкола, — навіть мами й батька, — не треба нікому говорити неправду, бо Андрій Степанович ніби мовчки погоджувався прийняти й на себе Славкову біду, розумів усе, що говорив йому хлопець.
— І тому я не приходив, не міг... — сказав Славко.
Андрій Степанович не картав, не дорікав. Якщо молодший ні з чим не криється, старший не повинен дорікати.
— Ви... ви колись казали — підступності немає місця в справжньому великому спорті. Нечистими руками шпагу не втримаєш. — Славко несамохіть глянув на свою руку, звичайна хлоп’яча рука, широка долоня з міцними пальцями, з м’яким рухом у зап’ясті — рука, звикла вже до шпаги. Чорнильна плямка на середньому пальці. Ручка погана.
— Правда. Казав. І завжди казатиму, — погодився тренер. — Слухай, тобі, мабуть, додому час, хвилюватимуться там, правда? Так, мало не забув попередити, тренування починається о шостій, після нас будуть працювати рапіристи. Тож не запізнюйся, будь ласка. Ми на тебе чекаємо, Беркута!
...Чи не було це тієї п’ятниці? Саме тієї!
Може, попросити Андрія Степановича: «Скажіть їм, скажіть, що не стояв я з хлопчаками в підворітті, не п’ю взагалі ніякого вина. Спортсмени не повинні пити ніколи, ви самі нам це пояснювали, Андрію Степановичу, то скажіть же всім, що це якийсь дурний жарт, це якийсь злий жарт — непорозуміння, неправда. Однак ні, не говоріть нічого. Може, не того вечора відбувалася розмова. Не говоріть нічого, коли вони не вірять, не розуміють, то не говоріть нічого. Не треба оборонців, не треба доказів...» Невже всі справді вірять, що він, Славко Беркута, дрібненький хуліган? Невже вони думають, що він отак знікчемнів? Та ні, не може цього бути — вони ж підходили до нього, говорили, розпитували, але всі просили: «Скажи, Беркута, що це неправда». А йому хотілося, аби сьомий «Б» ствердив: «Ми знаємо, що це неправда, ми тобі віримо». Хотів, аби вони так сказали, а не питали, не вимагали підтвердження.
Славко сидів за своєю партою, і три звичайних дні — кожен, як споконвіку, тривалістю у двадцять чотири години — здавалися довгими, важкими, мов перехід у горах в тридцятиградусну спеку.
1. Слова нечистими руками шпаги не втримаєш належать
- А Лілі Теслюк
- Б Юлькові Ващуку
- В Славку Беркуті
- Г Андрієві Степановичу
2. Події розгортаються в такій послідовності:
- А бунт сьомого «Б» — вистава — змагання в Харкові — поранення Юлька
- Б змагання в Харкові — поранення Юлька — бунт сьомого «Б» — вистава
- В вистава — змагання в Харкові — поранення Юлька — бунт сьомого «Б»
- Г вистава — змагання в Харкові — бунт сьомого «Б» — поранення Юлька
3. Установіть відповідність.
4. Чому, на вашу думку, Славко не наважився підійти до Лілі після вистави?
5. Знайдіть і прочитайте уривок, де описано докори сумління, які переживає Славко через те, що не відвідав вистави (частина «Після вистави»). Як його характеризують ці душевні муки?
6. Якою реплікою Юлько спровокував Славка битися на шпагах? Чи може, на вашу думку, фехтувальник ставати на двобій із людиною, яка ніколи не тримала в руках шпаги?
7. Перекажіть сцену зустрічі Славка з Андрієм Степановичем. Чи згодні ви, що тренер — тактовна й мудра людина, гарний педагог? Підтвердіть свою думку прикладами з тексту.
8. Чому Славко не намагався доводити, що він не пив вина з хлопцями в підворітті? Чи вчинили б ви так, як він у цій ситуації?
9. Чи згодні ви з тим, що Славка мають судити старшокласники? Чи не здається вам, що директор школи не достатньо глибоко вивчив ситуацію?
10. Поміркуйте, чому Н. Бічуя іноді робить підзаголовки на зразок «Очима Славка Беркути».
11. Візьміть участь у дискусії на тему «Чи можна Славка Беркуту вважати слабкодухим?».
12. Прочитайте виразно за ролями розмову між Славком, Юльком і Лілі в спортзалі перед двобоєм.
• Прочитайте повість Н. Бічуї «Шпага Славка Беркути» до кінця. Випишіть у робочий зошит не зрозумілі вам слова.
Напередодні
О дванадцятій годині дня обурений Антон Дмитрович переконував Варвару Трохимівну:
— Ви цього не зробите! Ви просто не повинні так робити!
Учитель не вірив, не міг повірити, що Славко Беркута з ватагою хлопчаків ховався від людських очей, щоб випити з пляшки ковток вина. Просто якесь непорозуміння, треба спершу все з’ясувати, а потім уже влаштовувати суд, якщо виявиться потреба. Антон Дмитрович щойно повернувся з наради членів Географічного товариства, і ось тобі новина!
Звівши вгору брови-рисочки, Варвара Трохимівна дивувалася:
— Я вас не розумію. Ви берете під захист хулігана?
— Хулігана? Який же Беркута хуліган? Ви ж класний керівник сьомого «Б», ви краще від інших повинні знати своїх учнів. Навіть якби й трапилося щось подібне, то ж треба було спершу із самим хлопцем поговорити, нехай пояснив би!
Варвара Трохимівна вже образилася:
— Невже ви думаєте, що з ним не говорили? Він просто мовчить і не заперечує своєї вини. Та коли дитина не винна, вона знаходить тисячу доказів, щоб виправдатися, а в Беркути просто немає таких доказів.
— Варваро Трохимівно, послухайте, а не припускаєте ви інше — хлопець, може, занадто амбітний, щоб виправдовуватися?
— Що ви пропонуєте, урешті-решт? Попускати? Вибачати? Один раз вибачили — і ось наслідок! Не минуло й двох тижнів, а хлопчисько знову встругнув штуку! Та ще й яку! Ганьба для всієї школи. Пляма на педагогах! Якщо ми не покараємо його, то в місті говоритимуть, ніби наша школа — розсадник хуліганства, і ми потураємо малолітнім п’яничкам.
Забувши про тактовність, Антон Дмитрович гучно грюкнув дверима учительської, відсторонив сторопілого первачка й швидко пройшов сходами вгору, до директора.
Директор, як і Варвара Трохимівна, розводив руками й дивувався:
— Не розумію вас, Антоне Дмитровичу... Ви збираєтеся стати на захист хулігана?
— Беркута не хуліган. Хіба можна чіпляти до хлопця образливе слово, навіть не спробувавши все як слід зрозуміти? Та навіть коли й трапилося те, — я не вірю, але припустимо, — то чи потрібно влаштовувати дитячий суд над дорослою людиною? Поставте себе на місце батьків Беркути. Вони — розумні, порядні люди. І раптом тринадцятирічний хлопчак звертається до них із такими словами: «Ви погано виховали свого сина!» Це ж комедія! Такі вистави псують стосунки дітей і батьків, розбещують школярів.
Аргументи Антона Дмитровича здавалися, мабуть, директорові необгрунтованими й наївними, бо він доводив своє — спокійно, розважливо, ніби йшлося про придбання для школи наочного приладдя, а не про долю учня:
— У нашій школі не траплялося нічого подібного. Коли раптом у здоровому, дружному колективі з’явилося хворобливе явище, його варто ліквідувати. Товариські суди практикувалися в багатьох школах, і це давало добрі наслідки. Не розумію, чого ви заперечуєте проти думки вчительського колективу. Зрештою, ми б виглядали смішно, якби відмовилися від свого рішення.
Дивлячись, як директор байдуже переставляє на столі чорнильницю, прес-пап’є, як охайно протирає підставку до календаря якимось папірцем, Антон Дмитрович намагався стримати роздратування й гнів, пробував заспокоїтися.
— Думаю, що якби я був у ці дні в школі, до такого рішення не дійшло б. Дозволяти дітям бавитись у дорослих і чинити суд над старшими, вартими всілякої поваги людьми, — це ж не тільки антипедагогічно, це навіть страшно. Так можна травмувати дитину. Беркута вже навіть зараз не схожий на себе. Ви бачили, які в нього очі? Холодні, злі, і в той же час по-дитячому ображені.
— У школі надто багато дітей, я просто не встиг приглянутися до кольору їхніх очей, — знизав плечима директор.
— Я йому кажу, що розповідав про Блакитні печери на цій нараді, і спеціалісти-спелеологи зацікавилися, а він мені відповідає: «Антоне Дмитровичу, я тепер уже ніякою спелеологією займатися не буду, мені не потрібна спелеологія, мені взагалі все байдуже...» І дивиться на мене спідлоба. Славко Беркута ніколи так не дивився. Я прошу його пояснити, як стояла справа з тим вином, а він відвертається й мовчить. Ви розумієте, що це значить?
— Ясна річ: закономірна поведінка для впертого шибеника!
— Чому шибеника? Як можна з таким переконанням твердити...
— Очевидно, ми мало знаємо наших учнів. Не заглиблюємося в їхні душі. Можливо, усе почалося давно, а ми не помітили, не знали, тому й змушені тепер вирішувати справу колективно.
О другій годині дня втомлена немолода жінка мружила очі з короткими віями, постукувала за звичкою олівцем по столу. Робота в дитячій кімнаті міліції привчила її до уважності. Запам’ятовувала обличчя й інтонації, звертала увагу навіть на жести й одяг. Ця дівчинка, що сиділа зараз перед нею, мала дуже чорні — аж зіниць не видно — очі та світлу гривку волосся над темними бровами. Дівчинка хвилювалася, вона взяла до рук аркуш паперу, що лежав на столі, шматувала його дрібненько, сама того не помічаючи.
Дівчинка говорила:
— Беркута не міг так. Та не міг він пити! Я розумію, може, він там стояв із ними, а потім не хотів називати їхні прізвища, може, він і справді не знав... Беркута такий... Він не міг, якщо ви не вірите мені, то запитайте в наших, кого завгодно із сьомого «Б» запитайте, вони вам скажуть. Вони стоять на вулиці. Беркута не такий, це просто непорозуміння.
— Я хочу тобі вірити, дівчинко, мені подобається, що ти прийшла захищати товариша. Та коли людина відмовляється від того, що насправді було, як ти думаєш, що це означає?
Дівчинка розсипала на столі клаптики паперу, знову зібрала їх докупи:
— Беркута не відмовляється, він узагалі нічого не говорить, він каже: «Якщо ви мені не вірите, я не буду нікого до цього змушувати». Він страшенно гордий, Славко Беркута! І коли буде оцей суд, то...
— Який суд? Про що ти говориш, дівчинко? Я написала листа у вашу школу, порадила директорові звернути на хлопця увагу. Власне кажучи, він справив на мене досить приємне враження, бо анітрохи не скидався на хулігана.
— Він фехтувальник. І спелеологією цікавиться... Не міг він!
Старша співрозмовниця всміхнулася, і тоді її невиразне й нічим не примітне обличчя раптом ожило, ніби вона вийшла із затінку на яскраве сонце.
— Добре, що він фехтувальник і спелеолог. Але ж не це визначає людину. Хіба ти прийшла сюди до мене тому, що він фехтувальник і спелеолог?
— Та ні, не тому, ви правду кажете. Ми тому... Ми всі знаємо, який він.
— Поясни, що ти мала на увазі, коли згадала про суд, — попросила жінка.
...На вулиці до дівчинки стрімголов кинулися дівчата й хлопці із сьомого «Б».
— Що вона тобі сказала?
— Ти їй усе пояснила, Лілі?
— Буде суд чи ні?
— Вона дуже симпатична. Вона дзвонила в школу. Директор сказав, що тепер він уже нічого не може й не хоче змінювати. Ця жінка обіцяла обов’язково прийти на суд.
— Вона захищатиме Славка чи навпаки?
— Не знаю. Звідки я знаю, що вона робитиме, вона сказала, ніби Славко справив на неї приємне враження.
— Чого той Беркута мовчить!
— Потрібно йому було з тими хлопцями зв’язуватися!
Сьомий «Б» непокоївся. Сьомий «Б» хотів допомогти Славкові Беркуті.
Також о другій годині дня
— Слухай, почекай! Слухай, Ваврик, тобі... у тебе... Це ти несеш папірець до мене додому?
— Ну, я... Я не сама, у мене доручення. І взагалі, пусти мене, Беркута!
— Ото ще. Зовсім я тебе не тримаю. Слухай, Ваврик, віддай мені цей папірець. Я сам передам його.
Славко знову, — котрий уже раз протягом останніх кількох днів, — картав себе за слабкодухість: отак принижуватися перед кимось! Але хлопцеві здавалося, що коли мама прочитає цей папірець, то раптом світ піде шкереберть, обов’язково скінчиться все добре в його, Славковому, житті й почнеться безпросвітна темрява. Якби можна було так зробити, аби мама нічого не знала!..
«Вам повістка на суд, — скаже дівчинка й простягне мамі папірець. — О третій годині».
— Вам повістка на суд, — сказала дівчинка й подала Славковій матері конверт.
— Як, як? — перепитала Марина Антонівна. — Ти, дівчинко, мабуть, помилилась. Який суд?
— Шкільний, — незворушно мовила посильна. — Судитимуть Славка Беркуту.
— Як судитимуть? Що ти говориш? За що судитимуть?
— А там довідаєтеся, — так само спокійно, вивчаючи жінку ясними, аж прозорими, очима, пообіцяла дівчинка, що виконувала доручення. — Ну, усе, я піду, — ще сказала вона й додала: — До побачення!
— До побачення, — механічно відповіла Марина Антонівна. Вона тримала в руках конверт і не наважувалася розірвати його.
Увечері, десь близько дев’ятої години, Славко Беркута прийшов додому.
Обережно, немов боячись доторкнутися до сина, Марина Антонівна пропустила його в коридор. І по тому, як вона дивилася кудись повз нього, як удавано байдужим голосом повідомила: — На тебе тут чекали, сину, — Славко зрозумів, що мама знає все.
— Хто, мамо?
— Лілі Теслюк. Хотіла з тобою про щось поговорити.
— А... а... Вона не сказала, про що?
— Ні. Вона взагалі нічого не говорила.
— А тато вдома?
Мама продовжувала вдавати, ніби нічого не трапилося. Чому вона так поводиться? Може, боїться? Може, не вірить?
Шукав маминих очей. Вона не відвела погляду, сказала:
— Удома. Зараз повечеряємо.
Однак не було ніякої вечері. Тато довго ходив по кімнаті. Усі чомусь ходять по кімнаті або ж дивляться в одну точку, коли щось таке трапляється. Може, це допомагає зосередитися?
А ще пізніше тато підійшов до Славка.
Тато взяв сина за підборіддя, підвів його голову:
— Сину, то що ж це? Як ти мені все поясниш, мій хлопчику?
І від лагідного батькового руху, від ласкавого «мій хлопчику» Славко раптом відчув себе сильним і здатним довести власну правоту, бо ж могло бути інакше. Бо ж тато міг також сказати: «Один раз повірили — досить. Досить».
— Я не пив. Я не був там, тату, я нічого такого не робив, я не знаю, що це все означає!
Тато вірив. Навіть не запитав, де Славко був того вечора, йому не треба було встановлення алібі, тато сказав:
— Нікуди ви не підете! Ні ти, ні мама! Я сам піду!
Тато не погрожував: «Я їм покажу! Улаштовувати судилище! Травмувати дитину!» Ні, тато нічого такого не говорив. Він розумів: хлопцеві доведеться ходити до школи, учитись у вчителів, які вирішили судити його, не встановивши вини, і тато не кричав і не говорив ніяких гучних слів. Він просто хотів прийняти удар на себе, урятувати Славка й пояснити всім, що його син не міг бути винен.
Але син не погодився. Він навіть усміхнувся:
— Ні, я не хочу ховатися. Я не винен — навіщо мені ховатися? Пам’ятаєш, ти... тоді... тоді ти казав про максимальне навантаження? Ну от, не треба замість мене йти завтра в школу, тату!
Суд
Великий зал став тісний і душний від того, що туди намагалася вміститись уся школа. Здавалося, вікна тут не відчиняли років зо два, і шепіт ніби плавав у густому повітрі.
За столом, усвідомлюючи вагомість своєї місії, сиділи юні судді. Мабуть, їм хотілося виглядати старшими, серйозними й навіть грізними. Вони супили брови. Стискали вуста. Їм було доручено вершити, вирішувати й судити. Вони пройнялися повагою до себе й деякою зневагою до решти світу, якій не було надано права вирішувати чиюсь долю.
Варвара Трохимівна прочитала листа ще раз. Варвара Трохимівна сказала, що в їхній школі це випадок безпрецедентний, тобто такий, подібного якому ще ніколи не було, і тому вирішено саме так, усім разом обміркувати, якої кари заслуговує Ярослав Беркута.
А потім викликали Славка Беркуту.
Може бути, він не витримав би нервового напруження, зірвався б і крикнув щось, але в залі сиділа мама. Здалеку вона дуже була схожа на школярку, і Славко боявся чомусь за неї.
А сьомий «Б»? Сьомий «Б» сидів у залі, як одна людина.
— Не здавайся, Беркута! Скажи, що ти не винен! — порадив хтось із сьомого «Б».
Головуючий дев’ятикласник, круглолиций і рум’яний, аж надимався від серйозності. Постукав олівцем по столу.
— Прошу без реплік із залу! Порушники порядку будуть виведені!
— Він як мій папуга в клітці! Мабуть, не вміє більше нічого говорити, — прошепотіла Лілі, і сьомий «Б» тихо захихотів у кулак.
— Славку... Ярославе Беркута, що ти можеш сказати товаришам?
— Чому ти так розмовляєш, ніби ніколи мене не бачив?
— Прошу відповідати по суті!
Дуже дико звучали в пухких рожевих устах головуючого ці слова, безбарвні й колючі, як висохлі будяки.
— Що ж, нехай по суті. Немає мені про що багато говорити — я не був у кімнаті міліції, я не бачив ніколи людини, яка писала цього листа, я не робив нічого з того, що там написано. Я даю вам слово честі. А коли мені не вірите, то... то...
Безліч разів повторював ці слова подумки й був певен, що мусить переконати всіх, не можуть вони не повірити — він каже правду, абсолютну правду, але раптом побачив, що всі його слова немовби відскакують від слуху суддів, як тенісні м’ячики від ракеток. Судді вимагали фактів.
— Ти хочеш сказати, що лист — це якась містифікація?
— Ти запевняєш, ніби ти чесний і говориш правду. Де ти тоді був того вечора? Що робив? І хто може підтвердити, що не ти пив у підворітті?
Схиливши голову, Славко вперто не відповідав на запитання. Що ж, коли йому не повірили, він нічого не говоритиме, йому нічого більше казати, нехай роблять, що хочуть. А сьомий «Б» вірить? Може, вони думали — Славко Беркута скаже: «Це випадково, це просто безглуздий випадок», — і пояснить, як усе трапилося. Але що він пояснить, коли зовсім нічого не було?
Тиша лежала така глуха й безнадійна, що хлопець раптом подумав: чи не сниться йому все це? Він провів рукою по щоці — рука, виявляється, тремтіла. Стиснув руку в кулак. І шелеснув голосний шепіт Лілі:
— Беркута, ну, чого ж ти мовчиш? Скажи щось, чуєш?
Головуючий знову насупив короткі брівки й знову мовив дивними для хлопчака словами:
— Бажано було б послухати матір Ярослава Беркути. Ми запросили її сюди, щоб вона розповіла про свого сина, про те, як виховувала його і як він дійшов...
Рвучко підвівшись із місця, устав Антон Дмитрович:
— Дозвольте спершу мені, учителеві вашому й Беркути, розповісти про те, як я виховував його... І вас також!
Головуючий розгубився. У цю мить йому належало постукати по склянці олівцем і закликати порушника до порядку. Але ж порушником був учитель! Що його діяти? Безпомічно озирнувшись, головуючий мовив:
— Попрошу...
Що означало те «попрошу» — важко було сказати. Директор, перехилившись через сусіда, щось мовив Антонові Дмитровичу. Однак Антон Дмитрович вирішив скористатися нерішучим суддівським «попрошу».
Він стояв на сцені, звідки зазвичай лунали тільки радісні промови, пісні й вірші. Він підійшов до «підсудного» й поклав йому руку на плече.
— Діти! — сказав Антон Дмитрович. — Ви знаєте Славка Беркуту?
Ніби розбуджений від злого сну звичними буденними словами, зал озвався сотнею голосів:
— Знаємо!
— Який він?
— Хороший! — ствердив сьомий «Б».
— Можна йому вірити?
— Можна!
Директор щось говорив Варварі Трохимівні, Варвара Трохимівна намагалася спинити Антона Дмитровича, але дарма: зал шепотів, перемовлявся, перегукувався. А потім біля дверей зчинився ще дужчий гомін, хтось сказав: «Пропустіть, пропустіть!» — і повз ряди школярів пройшла до столу, де сиділи вчителі, немолода втомлена жінка. Вона тихо вибачилася, що запізнилася до початку, їй миттю подали стілець, жінка сіла й поглянула в зал. Потім подивилася на Славка, про щось запитала, їй відповіли. Жінка раптом аж злякалася, відсахнулась і знову щось сказала. Зал мовчки стежив за незрозумілою пантомімою.
— Вибачте, — блідим, непевним голосом утрутилася втомлена жінка. — Я хочу... я змушена перервати. Трапилася велика, страшна прикрість — ви... власне, ми, бо й моя вина в тому — ми даремно образили цього хлопця, Славка Беркуту. Він справді не був у нас ні того, ні іншого вечора. Ми з ним ніколи не зустрічалися.
Сьомий «Б» ошалів.
Сьомий «Б» кричав, як сто тисяч хлопчаків на стадіоні. І тільки Юлько Ващук не кричав. Юлько Ващук нахилився, щоб зашнурувати черевик.
Як усе було насправді
А тепер ми майже дійшли до того місця, з якого почали розповідь. Пригадуєте? Вечір, лапатий сніг...
Стефко Вус, убраний і взутий, лежав на ліжку в непаленій хаті. Лежав і в котрий раз ніби пережовував одну й ту ж думку: «Упали сніги, нікуди тепер не рушиш, не підеш у світ позаочі». Навіть он Бурко — чорний, як коминяр, кіт — повернувся додому з мандрів і гріється, муркочучи, під Стефковим боком. Добре Буркові.
І коли Стефко так думав, у двері хтось дуже тихо й делікатно постукав.
— Принесло когось! — не дуже вдоволено сказав Стефко. — Двері не замкнені, увійдіть, коли не дідько рогатий.
На порозі з’явився Юлько Ващук. Він ніколи не зазирав до Стефка й тепер здивовано розглядався по кімнаті.
— О, якого гостя маю нині! Чого вам треба, вельможний пане?
— Справу маю до тебе, Стефане.
— О, Стефане! — передражнив Стефко. — То це ніби я — Стефан?
— Годі, Стефку, не жартуй. Справді, хочу попросити щось. Ти ж, мабуть, у таких справах бистрий. Треба одному типові... вуха нам’яти. Добре, щоб вік пам’ятав.
Був Юлько якийсь ніби затятий, сам не свій, ніби вдавав когось іншого. Не того пещеного мамія бачив Стефко перед собою й не того пишака, що міг виставити перед Стефків ніс нового черевика й ударити під крило сороку, — якийсь дивний був Юлько, мовби на щось довго перед тим зважувався, і тепер, зважившись, уже не хотів чи боявся вертати назад.
— При чому ж тут я? — запитав Стефко. — Візьми та й намни. Чи тобі мого благословення треба?
— У тому-то й річ... Я не хотів...
— Ага, ясно! Моя допомога потрібна?
— Та, власне, так.
— Бач, який хитрий! Чужими руками жар загрібати! Не на того натрапив. Не буду за тебе нікого бити. Хто ти мені — брат чи сват?
— Стефку, але того типа необхідно побити. Він мене скалічив. І взагалі...
— Ага, то це свята помста? Ну, нехай. Коли сам не годен за свою кривду відплатити, то йди до Лопуха. Чув про Лопуха? Той кому хоч вуха пообриває. Маєш адресу...
— Можна сказати, що ти мене прислав?
— Гм, ну ти ж!.. Та кажи, мені що? А кого ти бити збираєшся? Бо Лопух має таку руку, що той тип усе життя потім на аптеку працюватиме.
— Е, Стефку, чи тобі не однаково? Та ти його, здається, бачив. Пам’ятаєш, у Стрийському парку?
Стефко свиснув, потер щоку:
— Отой? Ну, коли б я знав, то...
— Шкода стало?
— Шкода? Нікого мені не шкода! Мені все одно. Робіть, що хочете, про мене, то й зовсім зникніть. Що мені до того хлопця? Ні брат, ні сват...
— То я піду, Стефку. Дякую за адресу.
— Дуже мені потрібна твоя дяка.
Юлько повернувся, щоб вийти, і на самому порозі наштовхнувся на Вуса-тата.
— Вибачте, — сказав Юлько, схиляючись за порогом.
— То ти вже тепер і таких колег маєш? — сказав, ніби кепкуючи, старший Вус. Він стріпав із шапки сніг, стягнув із широких плечей ватянку.
— Ніякий він мені не колега, — відмовився від Юлька Стефко. — Він же в нашому будинку живе. Сусід...
— Не палив у печі, синашу? Таки не палив! Приходиш, як віл, утомлений, холодний, а в хаті погрітися ніде!
Схилився, чиркнув сірником — газове полум’я загуло в печі, батько простяг до вогню руки.
— Чого набурмосився? Чи гумору не маєш? Зранку, либонь, на ліву ногу ступив? То я тобі не поможу на праву стати... Іди хліба купи!
— А ви чому по дорозі не купили? — відбуркнув сердито Стефко. — Як вам їсти хочеться, то йдіть.
То була щоденна звада, уже Стефко часом просто за інерцією сперечався й казав усе наперекір батькові.
Тепер він підійшов до печі, дивився на жовтувато-фіолетове блимкотіння, на руки батька й думав зовсім не про вечерю.
«Якого біса я дав йому Лопухову адресу? — от що думав Стефко. — Якого біса? Нехай би сам рахунки зводив, як уміє... А то чужими руками. Якого біса?»
І раптом Стефко зірвався, схопив шапку:
— То давайте гроші, куплю вже того хліба!
Щодуху біг Стефко до Лопухового дому, проминувши хлібну крамницю. Та даремно вже було поспішати. Коли Стефко, задиханий і засніжений, постукав у двері, Лопуха не було вдома.
— Щойно вийшов. Крок у крок перед тобою, — сказала Лопухова мати. — У хаті не втримаєш, на мою голову тая біда...
Слухати далі Стефко вже не мав бажання. Запхав руки в кишені — холодно було, морозом прихопило, зачервонило руки. Додому повернувся без хліба. «Якого біса...» — гнівався сам на себе хлопець, однак зарадити вже нічим не міг.
Батько лаявся, та Стефко його не слухав. Сидів, дивився на вогонь, а при нозі в нього лежав чорний клубок — Бурко. Не кіт, а заслінка від печі.
Надворі біліло, ніби сніговиця віддавна гуляла містом.
Троє хлопчаків вийшли з гастроному — їм було дарма, що сніг лапатий і пухнастий. Юлько намагався триматися якнайдалі від Лопуха та його приятеля — хоч вулиця чужа, ніхто не повинен перестріти, однак не хотілося йти в одній компанії з Лопухом. Лопух зрозумів. Він порадив Юлькові: нехай не відстає, не розглядається довкола, удаючи, ніби він сам іде. Однаково ясно, що вони відтепер однією ниткою пов’язані, і нікуди від цього не дінешся.
Вони зайшли в браму. Пляшка вина, булка й оселедець — Лопух хотів підкріпитися, перш ніж рушати на ту вулицю, котрою Славко Беркута мав повертатися додому з тренування. Усе було обдумано й виглядало дуже просто й легко: як два по два — чотири.
Утомлена жінка запитала в Юлька прізвище. І він раптом, бгаючи спітнілими долонями шапку, назвався Славком Беркутою.
А в шкільному залі втомлена жінка сказала Славкові:
— Я думаю, ти зумієш вибачити. Я розумію — таке забути важко, але ти повинен нам вибачити.
Коли вона так сказала й подивилася в зал, Юлько Ващук схилився, щоб зав’язати шнурок. Зав’язував довго й старанно, аж доки не почув, що жінка відсунула стілець і сіла. Тоді лише Юлько випростався, але намагався зробитися маленьким і непомітним, ніби хотів урости в крісло.
Кінець щасливий, немов у казці
Був вечір. Синій зимовий вечір. Тіні на снігу — безвітря — як накреслені на ватмані химерні, незрозумілі знаки. Сьомий «Б» іде притихлим гуртом — не дбає про сніг, про гарний вечір, про вислизгану льодову доріжку на тротуарі. Сьомий «Б» замислений.
Славко Беркута з матір’ю — трохи віддалік. Сьомий «Б» не відважується наблизитися, може, тому, що Славко йде з матір’ю, а може, через те, що всі розуміють — Славкові треба побути самому. Часом так трапляється — треба побути самому.
— Мамо, як ти думаєш...
Славко хоче запитати: той, хто назвався його іменем, сидів у залі? Невже це хтось із знайомих?
— Мамо, як ти думаєш, тато вже вдома?
— Звичайно, удома, — говорить мама. Зараз вона зовсім схожа на школярку. Мама підставляє долоню снігові — одна, дві сніжинки, тихі, як несказані слова.
Закінчилося все ніби гарно й просто. Два по два — чотири. Розумний Юлько Ващук, два по два — чотири. Так несподівано просто й легко все розв’язалося. Прийшла ота жінка, і подивилася, і сказала, що він — це зовсім не він, власне, ні, не так, той інший зовсім не він, не Славко Беркута. Усе ніби так просто, так гарно. Як у казці. Судили — вибачили — помилилися, не гнівайся — завтра задачу скажуть на дошці писати. Задача задачею, а що, коли це хтось із сьомого «Б»? Тільки не із сьомого «Б», бо як же тоді? Як тоді?
Мама схиляється, набирає в долоню снігу й сніговою грудкою — просто Славкові в плече.
Славко всміхається — криво, одними куточками уст, і мама більше не намагається розсмішити його. Хлопцеві страшенно кортить озирнутися, десь там на іншому кінці вулиці — сьомий «Б», усі разом, хтось подумав би, що вони живуть в одному домі, що їм усім по дорозі із Славком Беркутою, не наздоганяють, проте й не розходяться, Славкові кортить озирнутись і водночас дуже важко зробити це, мовби хтось притримує долонями обличчя — не озирайся, не озирайся.
— Ні, ви скажіть — ми добре зробили, що пішли до тієї жінки в міліцію! Подумати тільки, якби Антон Дмитрович не підказав, що так треба зробити, — ні, ви тільки подумайте, як усе обернулося, чілдрен! — у тому гурті Лілі розводить долонями в білих рукавичках.
— Якби я знала, хто це зробив, ну як він міг, як у людини язик повернувся — зробити щось паскудне й прикритися чужим іменем? Я б йому... я б йому... я сама не знаю, що я зробила б?
— Що? — питає Юлько й раптом спиняється: — А що ти б йому зробила? — Він стоїть і дивиться на Лілі — смикаються губи й ніяк не вкладаються у звичну зневажливу гримасу.
— Не знаю. Щось таке зробила б, аби він на все життя за падлюку самого себе мав, щоб він сам на себе не міг би ніколи подивитися.
Білі рукавички миготять Юлькові перед очима, одна, дві, десять. Дурниці, звідки десять рукавичок? Завтра та жінка ввійде в клас і вкаже на нього, на Ващука.
— А якби то був я? — ворушить важким, кам’яним язиком у роті Юлько. (...)
— Ні, ви тільки послухайте, послухайте, що він говорить! Чілдрен, він каже...
— Мовчи! — Юлько намагається впіймати білу рукавичку. — Лілі, мовчи! Чуєш?
Нехай завтра, нехай не сьогодні. Ще не сьогодні. (...)
— Юльку, чекай, куди ж ти, Юльку, ну, скажи, що то неправда! — просить Лілі, однак не біжить услід за Юльком, не наздоганяє, стоїть зламана й осамотніла, білі рукавички на темному тлі зимового пальта. Лілі стоїть, і тінь її на снігу — накреслена химерно картина.
— Славку, Беркута, почекай! — десь там попереду гукає сьомий «Б», відважившись нарешті наздогнати Славка.
Славко спиняється. Озирається. Ще раз, тепер уже сміливіше. Славко Беркута чекає.
— Егей, Лілі, Юльку, а ви чого відстали? — вимахує хтось рукою.
Біла рукавичка поволі зводиться вгору для відповіді: наздожену. Ковзнувши по втоптаному сніжку, хтось спіткнувся й мало не впав. Сміється сьомий «Б». Усміхається Славкова мама. Ловить краєчком ока вираз синового обличчя. Славкове обличчя трохи розвиднюється. Білі рукавички зовсім вгамувалися. Не злітають угору до розсміяного рот, бо то не так, як у казці.
Вулиця стелиться білим сувоєм полотна. Холодним і чистим. Будинки обігріті жовтим світлом, вікна — як відхилені дверцята печей. Вулиця дихає, вулиця — розтулена долоня міста, по якій можна прочитати його життя.
1. Твір Н. Бічуї «Шпага Славка Беркути» за жанром —
- А роман
- Б новела
- В повість
- Г оповідання
2. Не підтримував (підтримувала) Славка Беркуту
- А Варвара Трохимівна
- Б Антон Дмитрович
- В Андрій Степанович
- Г працівниця міліції
3. Установіть відповідність.
4. Хто з педагогів школи вступився за Славка Беркуту? Охарактеризуйте цього героя.
5. Класний керівник Варвара Трохимівна спитала в Антона Дмитровича: «Ви берете під захист хулігана?» Якщо вже проводити товариський суд, то чи можна до ухвалення вироку наділяти підсудного характеристикою «хуліган»? Чи можна дії класного керівника назвати упередженим ставленням?
6. Опишіть атмосферу, яка панувала під час судового засідання, використавши цитати з тексту.
7. Знайдіть приклади художніх засобів в останньому абзаці повісті. Випишіть їх у робочий зошит.
8. Згадайте, які складники має композиція художнього твору. Охарактеризуйте особливості повісті «Шпага Славка Беркути».
9. Чого навчає нас повість про Славка Беркуту?
10. Прокоментуйте назву повісті Н. Бічуї «Шпага Славка Беркути».
11. Заповніть у робочому зошиті таблицю «Стосунки батьків і дітей». Коротко сформулюйте характер стосунків і впишіть цю інформацію в таблицю.
12. Напишіть твір-роздум на тему «Без дружби життя не повноцінне», використавши приклади з повісті Н. Бічуї «Шпага Славка Беркути» (до двох сторінок).
• Заповніть літературний паспорт повісті Н. Бічуї «Шпага Славка Беркути».
Коментарі (0)