Щойно на світ Божий стало займатись, а мати і старший брат спали, коли Параня збудилась зі сну. Вона мала перший раз в своїм житті йти в поле жати, і вже страх як з великою нетерпеливістю очікувала вона того ранку... Вона схопилася з постелі, розглянулась по хаті, і видалось їй напричуд, що вона вже не малий дівчук, яким була дотепер, але вже велика, слушна* дівчина, що десь і того розуму та поваги у неї набралося, чого дотепер цілком по собі не замічала. Вона причепурилась наборзі*, вхопила коновки*, побігла до криниці, принесла до хати води і розпалила в печі на обід.

— Чого ти, Параню, чим боржій* вже зірвалася та берешся не до своєї роботи? Тобі ще спати б! — докоряла мати дочці, збираючися сама варити обід.

— Ет, мамо, тепер не пора спати, коли зачинаються жнива; тепер хіба самі лінюхи сплять, ті, що не хочуть робити, — відказала Параня з великою повагою, крутнулась на одній ніжці і побігла до комори, де на кілочку висів її новий серп.

Мати лиш усміхнулась та похитала головою... Вона тішилась в душі своєю донечкою-робітницею, своєю потіхою на старі літа, хоч і не давала по собі пізнати тої утіхи.

Парані минав заледве чотирнадцятий рік життя, вона була хорошою білявочкою, чорноокою, чорнобровою, її тіло стало щойно розвиватися, мов той пупляшок* рожі. Не одному могло б видатись, що се навіть гріх заставляти до тяжкої роботи таку ще не розвинену цвітку. Однак в селянськім стані на се не зважають...

Малюнок Чумаченко Тетяни, учителя ритміки спеціальної школи «ШАНС»

Мати Парані була убогою вдовою, мала всього хатку з огородцем і оден загінчик* поля. Із сього годі прожити, для того треба йти на панський лан жати за сніп, а своє нехай за той час чекає; а як своє жито буде вже само проситися під серп, і клонитися, і опадати, тогді хоч би вночі при місяцеві можна своє вижати.

Параня побігла до комори, здійняла з кілочка серп, принесла до хати і, оглянувши його зі всіх боків уже Бог знає котрий раз, положила на столі; потім подивилася до маленького зеркальця на стіні, поправила собі на голові неслухняний космик волося, що все вилазив з-за уха, і, співаючи впівголосу якусь пісеньку, побігла до стодільчини будити старшого брата, що спав блаженним сном на сіні, мовби йому і в думці не було йти нині жати...

Незадовго й обід був на столі, обід скромненький і пісненький, як звичайно в бідних людей і то ще напереднівку*, — такий обід, що коло нього не потрібно довго гаяти часу. Відтак всі троє забрали серпи, не забули також на полуденок*, що складався з прісної палянички і кількох огірочків, заперли хату і пішли улицею вздовж села. До них прилучалось все більше женців, бо попереднього дня панський тивун* оголосив початок жнива на панськім лані, а вкінці назбиралась спора* громадка. Попереду йшли дівчата, за дівчатами хлопці, а позаду старші жінки й молодиці суміш з чоловіками і старшими дядьками. Всі були убого повбирані, а дехто навіть дрантливо, як звичайно найбіднійші люде в селі і безземельні халупники, що йшли на панський лан жати за копу, щоб заробити собі дещо на прожиток. Липневе сонце щойно зійшло з-за обрію і оживило своїм благодатним світлом цілу вселенну, донедавна погружену в глибокім сні. На стодолах клекотали бузьки, по плотах скакали горобчики і весело цвірінькали, а пестрі* метелики перелітали з цвітки на цвітку та упивалися пахучою росою. Земля усміхалася, синє небо усміхалося, і женчики були веселі: дівчата щебетали, мов ті пташечки, хлопці весело гомоніли, а старші позаду розмовляли повагом...

Прийшли вкінці на панський лан, і тут всі розпаювалися*. Члени поодиноких родин сходились докупи і разом ставали до роботи. Параня з матір'ю і зі старшим братом зійшлися також разом, заняли одну полосу, перехрестились набожно по три рази і стали жати.

— Ану-но ти, сороко чорноока, берися до роботи! — закликав до Парані дядько Прокіп, котрий зі своєю родиною заняв сусідній загін. — Будемо видіти, чи вмієш ти так само серпом вивівати*, як по дорозі хихи-сміхи виправляти.

Параня почервоніла, мов квітка, зі встиду, коли почула дядькові слова.

— Поволі, дитинко, поволі! — остерігала мати. — Ти ще непривична, коби-сь не врізала собі руки...

А дядько Прокіп був таки трохи цікавий. Він підступив ближче до дівчини і, накладаючи до люльки тютюну, став пильно приглядатися молодій жниці.

— Ге-ге-ге! — закликав старий по хвилі, — нівроку, нівроку, нівроку! Та вона жне, як стара, готова ще всіх нас випередити...

— А диви, яка робітниця! Ще й мене до роботи жене... Гей, кумо Марисько! — звернувся він до Параниної матері. — Лагодься до весілля, бо таким робітницям, як твоя доня, не довго дівувати...

Параня ані разу не пристала*, ані почула втоми. Вона йшла разом зі старшими, личко її зарум'янилось, хустина впала на плечі, короткі перстінчики* волосся, що не далися заплести в косу, розбурхались і, мов віночок, окружали її чоло...

Вкінці сонце піднеслось до найвищої висоти й сипало на землю, мов грань, гарячим промінням, стало парно, мов у бані, настав полудень.

Дядько Прокіп подивився на сонце, глянув на тінь і крикнув зі всієї сили:

— Гей, люде, християне! Ану погляньте вгору: он де сонце! А тінь від людини маленька, як чорний песик при ногах... Час вже хіба відпочити та покріпитись, чим Бог послав!..

Женці мов чекали на той поклик, кожде кидав серп та біжить до торбини з чорним хлібом, з часником, з огірочком. Всі розтаборились і стали полуднати, а Парані ще ніколи не смакували так, як сьогодні, паляниця з огірочком. Всі веселі, балакають, сміються, жартують, а дехто, попоївши, витягнувся ліниво на сирій землі і лежить в якійсь одеревілості: не то він спить, бо на сон нема часу, не то чуває, бо обоятний* на те, що другі говорять. Він приник до святої земленьки і лежить на ній непорушно, мовби хотів за той короткий час набрати з тої землі свіжої сили до дальшої праці...

* * *

Сонце зайшло вже. Вечір зближаєся скорою ходою, на небі стали показоватися зірки. З панського лану вертала громадка женців тою самою дорогою і в тім самім порядку, в якім ішли рано в поле. Не було між ними лише старших жінок, бо ті пійшли скорше додому варити вечерю. Всі женці, а особливо молодіж, були веселі, немов вертали з весілля, а не від тяжкої праці. Дівчата попереду співали пісні, а хлопці весело жартовали або співали разом з дівчатами.

Лиш одна Параня була якось не своя...

— А що, Параню, — заговорила мати, — втомилася дуже? Правда?

— Втомилася, мамо, — відповіла дівчина, — ми всі троє нажали по копі...

— Правда? А я тобі все казала: не дурій! Жни поволі, розважно, — докоряла мати, — а ти все рвалася цілий день наперед, як дурна коза, щоби всіх, навіть матір, випередити... Пам'ятай же, май розум на другий раз та роби вміру, після сили*, як Бог приказав, а тепер сідай вечеряти та йди спати, відпочинь...

Їй жаль було своєї єдиної донечки, кришечки, що так утомилась цілоденною працею в полі... Але вона потішалася тим, що її доня вдалася ні в кого, тільки в неї, в свою маму... Вдова Мариська пригадала собі, що й вона колись так само втомилась, коли вийшла малою дівчиною перший раз на жниво, але потім набрала вправи й уміркування*, так що й втоми опісля не було чути...

По вечері мати лягла спати на постелі в хаті, а Параня з братом пійшли до стодоли на сіно. Ах, як вона бажала на дорозі дістатися чимскорійше до того затишного місця на відпочинок! — і кинулась вона, мов камінчик, на запашне сіно... Лежачи горілиць, слухала вона з якоюсь неописаною любостію*, як десь на сіножаті все рівномірно диркав деркач, під підвалиною* в стодолі цвіркав сверщок, а котрийсь із сусідів молотив при місяці жито на хліб.

Надворі красна, тепла, чудова ніч, ціле село спить після тяжкої праці глибоким сном, навіть чоловік, що молотив недавно жито на хліб, пійшов спочивати в солому. Лиш пес від часу до часу десь гавкне в селі, зрештою всьо тихо...

Крізь шпару в стодолі ллє місяць своє проміння на сіно, одна зірочка цікаво заглядає, дивиться на личко сплячої дівчини, а в місячнім промені понад головою Парані уноситься одинокий комар та бринить, виспівує:

— Спи, Параню, бо ти дуже втомлена, спи, рибонько, набирай сили, щоби і завтра знову нажала копу на панськім лані твоїй неньці на потіху, на славу...

Словник

Боржій — швидко, спішно.

Вивівати — орудувати.

Загінчик — смужка поля.

Коновка — дерев'яне відро.

Любостія — замилування, зачарованість.

Наборзі — наскоро, нашвидкуруч.

Напереднівок — час перед жнивами, коли в селян закінчувалися запаси їжі.

Обоятний — тут: зацікавлений чимось.

Перстінчики — кучерики, кільця волоссячка.

Пестрий — різнобарвний.

Підвалина — тут: фундамент.

Після сили — по своїх можливостях.

Полуденок — обід, їжа.

Пристала — тут: зупинилася, перепочила.

Пупляшок — пуп'янок, брунька.

Слушний — тут: спроможний до роботи.

Спора — величенька.

Тивун — осавула, старший над панськими слугами.

Уміркування — тут: поміркованості, вміння працювати по силі.

Розпаюватися — розділитися.

Дійові особи — це люди, зображені в художніх творах. Синоніми до цього слова — персонаж, образ людини, герой твору.