Така система роботи молодого вчителя не влаштовувала керівництво колегіуму, зокрема його куратора, Переяславського та Бориспільського єпископа Н. Срібницького. Конфлікт між ними загострився, коли Г. Сковорода представив свій курс «Раздумія про поезію: руководство к местерству оной». Єпископ розкритикував його працю, на що гордий викладач кинув йому: «Одна річ — жезл, інша річ — сопілка», натякаючи на його непрофесійні судження.

Навесні 1753 р. Г. Сковорода влаштувався працювати на посаду домашнього вчителя до поміщика В. Томари в селі Кавраї. Його стосунки з господарями спочатку складалися дуже напружено. Заможні люди, вони зневажливо поставилися до бідного вчителя, та й заняття з розпещеним молодшим Томарою не приносили Сковороді задоволення. Одного разу, не стримавши роздратування, Григорій назвав свого вихованця «свинячою головою», за що був звільнений з роботи. Правда, через деякий час В. Томара вибачився й попросив Г. Сковороду повернутися. На все подальше життя вчитель та учень зберегли приязні стосунки.

На 1755-1759 рр. — час другого строку перебування Г. Сковороди в родині Томар — припадає початок його літературної творчості. У Кавраях він створив кілька поезій, що разом із творами, написаними в 50-60-х роках, увійшли до поетичної збірки «Сад Божественних пісень».

У серпні 1759 р. Г. Сковороду запросили викладати поетику в Харківському колегіумі. Але коли єпископ І. Миткевич запропонував йому прийняти чернецький постриг, Г. Сковорода рішуче відмовився й покинув заклад. Правда, потім на нетривалий час із 1762 по 1764 р. він повернувся до колегіуму, але гострі конфлікти з керівництвом змусили його відмовитися від цієї роботи.

Після звільнення з Харківського колегіуму Г. Сковорода вів мандрівний спосіб життя. Він свідомо вибрав для себе місію народного вчителя й доводив до співвітчизників думку, що людина не повинна гнатися за матеріальними благами, а має удосконалювати свої чесноти. Українці глибоко поважали мандрівного філософа і за життя, і після смерті. Сучасник Г. Сковороди Ф. Луб'яновський залишив такі спогади про останні двадцять п'ять років життя українського Сократа: «...він любив переходити від слободи до слободи, з села до села, з хутора в хутір. Всюди і всі його зустрічали й проводжали з любов'ю, в усіх він був свій... Господар хати, куди він заходив, насамперед придивлявся, чи не потрібно було чогось полагодити, почистити, змінити в його одежі та взутті: все це й відразу робилося. Особливо мешканці тих слобід і хуторів, де він найчастіше і найдовше залишався, любили його, як рідного. Він віддавав їм усе, що мав: не золото та срібло, а добрі поради, напучення, дружні докори за незгоду, неправду, нетверезість, несумлінність...».

Протягом останніх двох десятиліть Г. Сковорода написав свої основні твори «Кільце. Дружня розмова про душевний світ», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу», «Вдячний Еродій», «Вбогий Жайворонок», «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний» та інші, у яких знайшли відображення його філософські погляди.

Помер Г. Сковорода 9 листопада (29 жовтня) 1794 р. в селі Іванівці на Харківщині. На могильній плиті викарбувано напис: «Світ ловив мене, та не спіймав».

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Назвіть чотири найсуттєвіші, на ваш погляд, події в біографії Г. Сковороди. Як вони позначилися на становленні його світогляду та мистецьких смаках?

2. Розкажіть про педагогічну діяльність письменника. Чим його погляди на навчання й виховання учнів відрізнялися від тогочасних?

3. Поясніть, чому Г. Сковороду називають «мандрівним філософом».

4. Назвіть твори, які написав Г. Сковорода. До яких жанрів вони належать?

Філософські погляди Григорія Сковороди

Філософська спадщина Григорія Сковороди вражає своєю глибиною й гуманістичним спрямуванням. Його погляди ніколи не втратять актуальності, тому що дають ключ до розуміння основоположних понять, над якими людство розмірковує тисячоліттями: що таке щастя і як його досягнути. Розгляньмо та спробуймо зрозуміти головні тези вчення про буття українського Сократа.

Основна філософська ідея Г. Сковороди полягає в тому, що і Всесвіт, і людина мають два начала. На його думку, існує два світи — земний, видимий, і небесний, божественний, прихованим від людини. У земному житті все народжується й умирає, отже, земне є тимчасовим. Натомість небесне, Божественне є вічним. Цю тезу автор пояснює на прикладі яблуні та її тіні, яку ми бачимо протягом дня. Дерево стоїть незмінно на місці, а його тінь рухається: то витягується, то зменшується, вранці народжується, на ніч умирає. Тінь — це наше тимчасове земне життя, яблуня — божественне начало, яке є його причиною. Два світи — земний і Божественний — взаємопов'язані: як не може існувати тінь без дерева, так само зовнішній світ неможливий без світу небесного.

Сковородинська теорія двох світів продовжує розвиватися в концепції двох людин — зовнішньої та внутрішньої. У людині наявні також два начала — видиме, тілесне, що є тимчасовим (відміряне кількома десятками років земного життя), та невидиме, духовне, яке є вічним. Як не може існувати тінь без дерева, так неможлива людина без душі. У своїх філософських трактатах Г. Сковорода душу часто називає «серце» і вважає її суттю людини, її внутрішньою серцевиною. «Серце», душа є «і зерно наше, і сила», яку визначає кожен індивід, «а без неї [тіло] мертва тінь є». «Серце» є точною копією вищого Божественного начала, яке й керує людиною.

Справжня людина, на думку Г. Сковороди, — духовна й «сердечна». Вона визначається рівнем розвитку душі й не залежить від матеріальних статків і посад у видимому світі. «Кожен є тим, чиє серце в ньому», — пише філософ, указуючи на відповідність способу існування людини її сутності.

В ідеалі між зовнішньою та внутрішньою людиною має бути гармонія, вони не заперечують одна одну. Але «серце» має здатність обирати напрям руху індивіда: до добра або зла, до правди чи брехні. Причиною такої суперечливої поведінки людини є наявність у ній двох сил, які автор називає «два серця: ангельське і сатанинське, що борються між собою». Ангельське начало спонукає людину до добрих справ, і тоді відбувається її духовний розвиток. Коли ж диявольське підштовхує до лихих дій, тоді вона звільняється від контролю з боку душі, відбувається деградація та розпад особистості. Для розвиненої духовно особи важливо жити так, щоб сили зла не завоювали її «духовного серця». А зло бере гору, коли людина порушує Божественний порядок і йде проти волі Творця.

Дуб-велетень, під яким любив працювати Г. С. Сковорода, в Іванівці на Харківщині (сучасна назва села — Сковородинівка)

Чи є в людини можливість стати духовною, чи, може, вона — безвольний заручник обставин? За Г. Сковородою, кожен народжується вільним і має право вибору свого життєвого шляху, але рух до свого істинного «Я» є складним. Свобода особистості полягає в тому, щоб пізнати Божий задум і слідувати йому. Тоді вона звільниться від світу зла. Але цей процес пов'язаний не з інтелектуальною діяльністю людини, а з її духовним самовдосконаленням. «Що може бути шкідливіше за людину, котра володіє знанням найскладніших наук, але не має доброго серця?» — звертається Г. Сковорода до читачів. Він вважає, що мислення є безсилим, натомість духовна сила людини безмежна. «Якщо зогрілося серце твоє у тобі, — говорить філософ, — ти повинен, повчаючись, роздмухувати вічнотворчу іскру воскресіння, поки не розгориться яскраво це блаженне полум'я і не поглине всю супротивну тлінь... Зогріте серце — це вогненний Духа Святого язик». Отже, самовдосконалення не приходить само по собі, цей процес тривалий і має бути усвідомлений та контрольований людиною.

У своїх трактатах і діалогах «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе», «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе», «Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті», «Розмова, названа алфавіт, чи буквар миру» Г. Сковорода розробляє теорію самопізнання. Він вважав, що справжнє народження людини відбувається тоді, коли вона зрозуміє своє призначення й усвідомить, що в цей світ прийшла задля духовного удосконалення. Тоді людина здобуде душевну рівновагу й досягне щастя. Він писав: «Всякий, хто пізнає вічну і справжню людину, не помре, смерть не має над ним ніякої влади...» Таким чином, філософ відстоював думку про безсмертність людської душі.

Сковородинська теза про те, що кожен повинен пізнати себе, означає «взятися за своє споріднене діло і бути з цим у злагоді з загальною потребою». Споріднене діло, або, як називає Григорій Сковорода, «сродна праця», означає, що людина живе відповідно до своїх природних схильностей. За таких умов усе в житті приносить їй задоволення й робить щасливою. Якщо ж хто обирає справу престижну, що веде до збагачення, але не відповідну Божественному призначенню, він завжди буде незадоволений своїм життям і від цього страждатиме.

Г. Сковорода відкриває шлях до щастя кожному порадою: «Берися орати землю, готувати поживу для людей і худоби, розводити стада або бджіл або що твій у тобі Господь звелить. Не бійся, найважчий у твоїй праці труд буде для тебе найсолодший, як запашне повітря, чисті потоки вод, співи птахів, як і самі плоди твоїх трудів. Цього від тебе чекає твоя батьківщина». Мирослав Попович так пояснює думку Григорія Сковороди: «Отже, ані роль ченця, ані роль градоначальника не є злом сама по собі, а лише стає злом, коли соціальну роль відіграє невідповідна (несродна) людина».

Сковорода вважає, що «нікого Бог не образив», а отже, щастя, як і Бог, усередині кожного з нас, треба тільки зрозуміти, прийняти й полюбити себе.

Творчість Григорія Сковороди

Усі твори Г. Сковороди можна поділити на три групи:

• філософсько-богословські трактати;
• літературні твори — вірші, духовні пісні, байки;
• листи.

88 % усього творчого доробку автора написано книжною українською або церковнослов'янською мовами, 11 % — латиномовні тексти і трохи менше 1 % — грецькою (листи).

Найвідомішою в його художній спадщині є поетична збірка «Сад Божественних пісень». До неї увійшла духовна лірика, написана протягом 1753-1785 рр. Збірка складається з тридцяти поезій, в основу яких Сковорода закладав «зерно» (тобто певну думку) зі Святого Письма, але по-своєму опрацював і розвинув біблійні теми.

Найвідомішою у збірці є поезія «Всякому місту — звичай і права...». «Зерном», що дало поштовх до її написання, став вислів з Біблії: «Блажен муж, що в премудрості помре і що в разумі своїм повчається святині». Дослідник творчості Сковороди Леонід Ушкалов пояснює прийом написання твору: «... Послуговуючись старою риторичною схемою "один полюбляє те, другий — те, третій — те, я ж кохаюся ось у цьому”, поет створює чи не найліпшу... набожну пісню про світове "різнопуття”, а власне — про "ліву”, погибельну, та "праву”, спасенну, дороги людського життя».

Катерина Ткаченко. «Всякому місту — звичай і права...»

Композиційно пісня ділиться на дві частини. У першій автор змальовує представників різних станів та соціальних груп — чиновників, купців, поміщиків, юристів, студентів тощо — та розповідає про їхні життєві прагнення. Один «для чинів тре кутки», другий — «купець обдурити прудкий», третій «безперервно стягає поля», ще в іншого — «дім, як вулик, гуде від гуляк». Г. Сковорода розповідає про дріб'язкові буденні турботи й позірні цінності своїх сучасників, визначає свій ідеал, істинний сенс життя людини. Це — «совість, як чистий кришталь». Автор доносить до читачів думку, що лише перед зустріччю зі смертю людині відкривається правда про неістинність і неважливість усього тілесного.

Як бачимо, Г. Сковорода удосконалення суспільства вбачав не в активній боротьбі зі суспільними вадами, а «у втечі від світу зла і досягненні свободи у сфері духу», як зазначає Мирослав Попович.

Провідним у творі пісні є мотив свободи та чесної бідності, а її ідея — заклик до людини прямувати шляхом морального удосконалення.

У поезії яскраво розкривається одна з ключових думок філософії Г. Сковороди, а саме — право кожного вибирати між добром і злом. Свобода людини розкривається через її можливість надати перевагу тому чи іншому типу поведінки, вчинкам, узгодити їх з духовним життям. Уміння відмовитися від позірних цінностей відкриває шлях людині до духовної свободи, а отже, до щастя.

Поезію «De libertate»1 Г. Сковорода написав, імовірно, у каврайський період. У ній автор розвиває мотив «вольності» як найбільшої цінності людини. З нею не може зрівнятися навіть золото, яке «проти свободи... лиш болото». Звернімо увагу, що поняття свободи в усіх своїх творах Сковорода розглядає не в плані суспільно-політичних реалій, а як шлях духовних пошуків. Тому несподіваною у вірші є згадка про гетьмана Війська Запорозького Богдана Хмельницького як втілення омріяної вольності.

1 У перекладі з латинської — «свобода».