Перлини доби Бароко
- 31-12-2022, 14:19
- 298
9 Клас , Українська література 9 клас Коваленко, Бернадська (повторне видання) 2022
Перлини доби Бароко
Бароко було останнім спалахом естетичної енергії християнства як культури і як культу.
Мирослав Попович, український філософ
Пригадайте!
Пригадайте, що вам відомо з уроків зарубіжної літератури й мистецтва про мистецький напрям бароко. Назвіть європейських митців, які його представляли.
Розгляньте зображення порталу собору Святого Юра у Львові та брами Заборовського в Києві. Назвіть риси бароко, які представлені в архітектурі.
Портал собору Святого Юра у Львові
Брама Заборовського в Києві
Історичні координати
На зародження мистецького напряму бароко в європейській культурі вплинуло кілька чинників. Назвемо два найголовніші.
Перший пов’язаний із кризою гуманістичних ідей доби Відродження. Що глибше мислителі проникали в таємниці світу, то сильніше він вражав їх своєю суперечливістю і неможливістю пізнання. Нові наукові відкриття, особливо в галузі математики, фізики й хімії, давали уявлення про безкінечність світу й підводили до думки, що людина — маленька піщинка, від якої мало що залежить. Через це наростав драматизм сприйняття буття, невпевненість людини у своїх можливостях, а відповідно — криза гуманістичних ідей доби Відродження і пошук нових засад для змалювання людини в різних видах мистецтва. Загалом не відкидаючи ренесансної ідеї про її велич, мистецтво повертається до прийняття Бога як надприродної сили, від якої залежить усе, зокрема й людина.
Другий чинник — це прагнення Контрреформації посилити свій вплив на людину. У боротьбі за неї католицька церква намагається поєднати релігійні переживання вірян з художніми здобутками й поставити мистецтво собі на службу. Із цією метою вона звертається до чуттєвого (зорового та слухового) досвіду людини. В архітектурі й живописі це позначилося на розкоші й багатстві оздоблення церков. Духовну музику під час релігійних відправ почали виконувати багатоголосними розспівами, що мало викликати захват небесною гармонією, яка є таїною для людини. Щоб посилити ефективність слова, насамперед слова проповіді, священники поєднували важливий ідейний зміст із пишнотою й виразністю висловлення. Усі ці мистецькі прийоми мали підкреслити велич і неосяжність Божественного задуму Творця.
За таких обставин наприкінці XVI ст. зароджується новий художній напрям, який отримав назву бароко1. Водночас у період з XVI по XVIII ст. в мистецтві підтримується ренесансне розуміння того, що людина є найбільшою цінністю, тобто зберігається традиція такого її потрактування, але не заперечується також Бог як вища сила, від якої залежить усе земне.
Барокова культура в Європі була поширена передусім у країнах, де панувала католицька Контрреформація, — Австрії, Іспанії, Італії, Німеччині, Польщі, Чехії.
1 Бароко (від порт. barroco, ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — напрям у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі й архітектурі) початку XVI — кінця XVIII ст.
• Проаналізуйте таблицю, у якій узагальнено світоглядні та художні особливості мистецтва доби Ренесансу й Бароко. Прокоментуйте, чим ці періоди відрізнялися.
Доба Бароко в Україні
В українській культурі бароко як мистецький напрям був панівним протягом XVII—XVIII ст. Це драматичний час в історії нашого народу, період коротких перемог і тривалих поразок у боротьбі за державність. На зміну героїчній Визвольній війні 1648-1654 рр. на чолі з Богданом Хмельницьким приходять чвари козацько-старшинської верхівки. Унаслідок цього відбувається розшматування українських земель Росією та Річчю Посполитою. На короткий час у роки гетьманування Івана Мазепи відбувся бурхливий розвиток усіх видів мистецтва — архітектури, живопису, музики, літератури, за яким — наступні непоправні удари по національним устремлінням народу: поразка гайдамацького руху, ліквідація гетьманства й Запорозької Січі.
Але ці історичні обставини не змогли зупинити духовного життя українців. Митці, й особливо письменники, усвідомлюють уплив художнього слова на свідомість народу, розуміють, що розвинена література в умовах бездержавності може бути потужною ідеологічною зброєю для захисту його інтересів.
У XVII—XVIII ст. українська культура засвоює бароко із західноєвропейських країн, з якими мала найтісніші зв’язки. Водночас вона витворила його національні особливості. Тому цей період називають ще добою Українського бароко.
Найголовніші ознаки українського бароко:
• звернення у творах до патріотичної тематики, пов’язаної з добою національно-визвольних змагань. Література багато уваги приділяє зображенню реальних історичних подій і видатних осіб, їх героїзації. Популярними стають образи національних провідників — гетьманів Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Сагайдачного, кошового отамана І. Сірка, митрополита П. Могили та ін. (Їм присвячують панегірики1, вони є героями козацьких літописів.);
1 Панегірик — жанр ліричного твору, у якому прославляється певна особа, історична або приватна.
• поєднання ознак літератури Відродження і бароко, причому ці напрями тісно переплітались. Мистецькі форми наповнювалися національним змістом і витворювалися нові неповторні мистецькі твори;
• поєднання ознак європейського бароко з традиціями народного мистецтва. Виникають такі нові жанри, як різдвяні та великодні жартівливі вірші, які використовують елементи народної творчості. В епічні й драматичні приходять герої з народу: козак, дитина-сирота, учень школи чи академії тощо, які діють у звичайних життєвих обставинах. Художнє опрацювання тем, персонажів, сюжетів із життя сприяло наближенню української літератури до простого народу. Фольклорні елементи частково проникають й у «високу» (аристократичну, церковну) літературу. Найяскравіше це виявилося в розвитку шкільної драми, яку творили учні та викладачі поетики братських шкіл, Острозької та Києво-Могилянської академій за зразками, запозиченими в єзуїтських школах;
• елітарність, з одного боку, та розширення кола авторів і читачів — з іншого. Елітарність полягала в тому, що твори, написані представниками духівництва, викладачами навчальних закладів, представниками козацької старшини, інтелектуалами того часу, належали до «високого бароко» і в них приховані смисли передавалися через певні емблеми та символи. Наприклад, зображення серця позначало людську душу, внутрішній світ особистості, її доброчесність і мирську любов. Відповідно, щоб зрозуміти твір, читач мав бути високоосвіченим і міг «розшифрувати» таємні значення поширених символів. З іншого боку, відбувається демократизація літератури. Авторами стають також студенти, мандрівні дяки1, козацька старшина, друкарі, канцеляристи тощо. Поряд із релігійною тематикою вони приділяють увагу звичайному життю, змальовують не тільки стосунки людини й Бога, а й суто людські взаємини. І хоч у цей час ще залишається значною кількість анонімних творів, збільшується кількість таких, чиє авторство є відомим;
1 Мандрівні дяки — колишні студенти, які не довчилися й мандрували Україною, заробляючи собі на хліб переважно виконанням гумористично-сатиричних творів.
• вплив на розвиток літератури навчальних закладів. Навчання в Острозькій і Києво-Могилянській академіях переорієнтовується з греко-слов’янського на латинське. Внаслідок цього поглиблюються зв’язки з Європою, активізуються переклади наукових і художніх творів. Через переклади засвоюються нові європейські мистецькі здобутки. У братських школах й академіях починають викладати риторику й поетику, навчають правил написання поетичних і драматичних творів (так звані шкільні вірші та шкільні драми);
• використання кількох мов для написання творів (церковнослов’янської, книжної староукраїнської, латинської, польської).
Бароко в українському образотворчому й музичному мистецтві
Українське бароко в архітектурі, образотворчому й музичному мистецтві розвивалося на ґрунті європейських мистецьких набутків. Інтелектуали того часу намагалися справити сильне естетичне враження на людину, зворушити її, розбурхати емоції.
Поділена між Росією та Річчю Посполитою Україна нерівномірно засвоює стильові ознаки європейського бароко в архітектурі. На західноукраїнських землях, що входили до складу Речі Посполитої і де європейські культурні впливи були сильніші, релігійних і світських будівель у стилі бароко споруджено значно більше, ніж на Лівобережжі. До нашого часу збереглося чимало зразків барокової архітектури на Львівщині, Житомирщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині, Хмельниччині тощо. Надзвичайною красою відзначаються культові та світські барокові споруди у Львові: костел Стрітення, палац Любомирських, митрополичі палати, костел Святого Антонія, костел Марії Магдалини, костел бернардинців, барокове оздоблення Золотої каплиці Латинського собору та багато інших. Над декоруванням споруд у той час працювали найвизначніші скульптори свого часу, а роботи одного з них — Івана Пінзеля — визнані в усьому світі.
Іван Пінзель. Скульптурне зображення в Покровській церкві (у Бучачі на Тернопільщині)
На Лівобережній Україні також розпочинається будівництво споруд у стилі бароко, передусім церков, але відбувалося воно переважно в Києві.
У київському ландшафті й досі виділяються своєю ошатністю корпуси Києво-Могилянської академії, дзвіниця Києво-Печерської лаври, будинок митрополита в Софійському соборі. Їхній автор — архітектор німецького походження Йоганн-Ґоттфрід Шедель, який опановував секрети професії в німецьких зодчих і дві третини своїх робіт виконав в Україні. Його учнем і послідовником був український архітектор Іван Григорович Григорович-Барський. І досі в Києві височіють споруди, виконані за його проектами: Покровська та Набережно-Микільська церкви, фонтан Самсон на Подолі. Зодчий також проводив будівельні роботи в Кирилівському монастирі, реконструював церкву Богородиці Пирогощі в Києві, спорудив собор Різдва Богородиці та будинок полкової канцелярії в Козельці та Спасо-Преображенський собор у Золотоноші.
Іван Григорович-Барський. Собор Різдва Богородиці (у Козельці на Чернігівщині)
Будівництво великої кількості храмових споруд потребувало для їхнього декорування творів образотворчого мистецтва. У різних куточках Лівобережної України утворювалися осередки іконописного мистецтва, колективні й безіменні автори створювали високохудожні ікони, які вражали своєю майстерністю. Українські майстри засвоювали ренесансно-барокові особливості живопису, але наповнювали їх місцевим колоритом, чим сприяли збереженню національних художніх традицій.
Довершених мистецьких форм досягли художники, розписуючи Троїцьку церкву в Чернігові та Преображенську в Сорочинцях тощо.
Із розвитком книгодрукування в Україні в XVII—XVIII ст. активно розвивається граверне мистецтво. Найвизначнішими його представниками стали Олександр і Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський, Григорій Левицький (батько Дмитра Левицького), Іван Мігура, Никодим Зубрицький. У своєму ремеслі вони спиралися на новітні європейські досягнення, але зберігали та розвивали народні традиції.
Бароко в музиці виявлялося в засвоєнні прийомів церковного багатоголосного співу, який у попередні століття зародився в Західній Європі. У братських школах, колегіумах й академіях готували співаків для півчої в церквах, при навчальних закладах діяли хори й оркестри. На теренах України працювали три найвідоміші центри музичної підготовки: Січова співацька школа, Києво-Могилянська академія та Глухівська музична школа. Після навчання в цих закладах найбільш здібних хлопчиків забирали до придворної капели в Петербурзі.
Вихованцями Києво-Могилянської академії були відомі українські композитори Максим Березовський та Артем Ведель, Глухівської музичної школи — Дмитро Бортнянський. Їхня творчість спиралася на українські фольклорні традиції, але водночас вийшла далеко за національні межі й сягнула європейських висот.
Пам’ятники Максиму Березовському і Дмитру Бортнянському в Глухові
• За допомогою знань, здобутих на уроках історії України й мистецтва, розкажіть про внесок Максима Березовського і Дмитра Бортнянського у світову музичну культуру. Поміркуйте, чому пам’ятники цим митцям установлені саме в Глухові на Сумщині.
Читаємо із задоволенням
Життя, творчість і смерть таємничого майстра Пінзеля цікавить багатьох. Якою він був людиною? Як жив? Ми достеменно навіть не знаємо, як звучить його ім’я.
Дія авантюрного роману Євгенії Кононенко «Жертва забутого майстра» відбувається в наш час. Сучасники блукають Львовом і шукають спадщину Пінзеля — як містичним, так і раціональним шляхом. Дослідники рухаються маршрутом, який можна намалювати на мапі сучасного Львова.
«Головна інтрига в історії про Пінзеля — його зникнення, — розповідає Є. Кононенко. — Узагалі немає даних, що він помер. Він міг просто імітувати власну смерть. На це були причини — наприклад, нещасливий шлюб».
Другою інтригою Пінзеля Євгенія Кононенко називає його творчість — у ній поєднується божественне і демонічне. Скульптури з дерева — жанр, який ніколи не був популярний в Україні. Але у Європі саме такі роботи найбільше цінуються зараз.
Переконані, що цей мистецький детектив захопить вас образом таємничого українського Мікеланджело.
УКРАЇНСЬКА БАРОКОВА ЛІТЕРАТУРА
У XVII—XVIII ст. в Україні розвивається барокова проза. Письменники опановують нові літературні прийоми, розробляють нові теми й жанри. Усі прозові твори можна поділити на дві частини. Перша, більша кількісно, — це твори релігійного характеру. Як і в попередні століття, процвітає проповідь, житійна література, що виконують не тільки суто церковні, а й просвітницькі завдання.
Розвивається також література світського характеру. Це і новели, і легендарні повісті, лицарська література, щоденники — так звані діаріуші. Особливе зацікавлення в читачів викликає історіографічна література. Найвизначнішими були літописи Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка, за якими в літературі закріпилося визначення козацькі літописи. Вони продовжили ще києворуську традицію літописання, а безпосереднім поштовхом до їхнього створення стало пожвавлення національно-визвольного руху на українських землях у другій половині XVII — на початку XVIII ст. Створюють їх представники козацької старшини, освічені канцеляристи, вихованці Києво-Могилянської академії. Автори літописів систематизували історичні події, дали їм власне тлумачення і на прикладах вітчизняної історії виховували національно-патріотичні почуття у співвітчизників.
Літопис Самовидця
Коли до рук двадцятиоднорічному юнакові Пантелеймону Кулішу, майбутньому відомому українському письменникові, потрапив текст невідомого літопису, він зрозумів, що текст «не має нічого рівного собі серед українських джерел», і доклав зусиль, щоб у 1846 р. його було надруковано. Первісно рукопис не мав титульної сторінки, тому П. Куліш дав назву твору й ім’я авторові — Самовидець. Письменник був уражений фундаментальністю відображених у літописі історичних подій настільки, що один із його епізодів — «Чорна рада 1663» — змалював у своєму романі «Чорна рада». Оцінка П. Кулішем козацької старшини й низового козацтва цілковито збігалася з історичними оцінками Самовидця.
Минув тривалий час, перш ніж дослідники тексту літопису встановили справжнє ім’я автора. Ним був генеральний підскарбій1 Війська Запорозького Роман Ракушка-Романовський (1623-1703). Представник козацької старшини, ніжинський сотник, він брав активну участь у Визвольній війні 1648-1657 рр. З літопису перед нами постає щирий патріот, який прагне представити власний неупереджений погляд на історичні події.
1 Підскарбій — козак, що відповідав за збереження козацької скарбниці.
Самовидець обрав для літопису 54 роки гострого й драматичного періоду української історії — з 1648 по 1702 р. Зображення цих історичних подій є темою літопису. У вступній частині автор аналізує причини визвольної війни й доходить висновку, що вони «ест едино от ляхов на православіе гоненіе и козакам отягощеніе».
За способом відображення подій літопис поділяється на дві частини:
- І частина — це історичні мемуари, які з’явилися значно пізніше самих подій (при їх написанні автор, очевидно, користувався спогадами сучасників і власними записами, деякими документами: у цій частині Самовидець подає детальні історичні оповідання з публіцистичними заголовками: «О началі войни Хмельницкого», «Война самая», «Починается война Збаражская» тощо);
- II частина — більш стислі щоденникові записи за роками.
Самовидець намагається не порушувати об’єктивного викладу подій. Рідко коли можна побачити його власні оцінки. Стосуються вони переважно посполитих і простих козаків, яким автор часто співчуває.
Досить стримане його ставлення до гетьмана Богдана Хмельницького. Лише на початку літопису він дає йому позитивну характеристику: «В Чигирині місті мешкал сотник Богдан Хмелницкий, козак ростропній в ділах козацких воєнних, и у писмі біглій, и часто у двора королевского в поселстві будучій». Надалі ж навіть у епізодах бойових перемог Б. Хмельницького автор обмежується сухою констатацією фактів. Захоплення в нього викликають лише гетьман Сомко й козацький ватажок Сірко. Неприховані симпатії Самовидець виявляє також до російського царя та його політики щодо України. Автор підтримує Переяславський договір 1659 р., міцну державну владу та союз України з Росією. Натомість читач знайде різко негативні оцінки Кримського ханства, Туреччини, Речі Посполитої, зокрема польської шляхти та єзуїтів. Але водночас автор прихильно ставиться до польського короля.
Твір написано староукраїнською мовою, наближеною до народної, позбавленої прикрас. У XVII—XVIII ст. він мав велику популярність у читачів. Автори інших літописів користувалися ним як взірцем або й запозичували його частини творах, як це зробив, наприклад, Григорій Грабянка.
Літопис Григорія Грабянки
Літопис Григорія Грабянки (початок 1670-х-1738) із середини XVIII ст. за популярністю затьмарив літопис Самовидця.
Світогляд Г. Грабянки сформувався під час його навчання в Києво-Могилянському колегіумі. Хоробрий козак набував бойового досвіду в багатьох військових походах. Патріотичні почуття Г. Грабянки відобразилися в доборі подій та їхній оцінці.
Герб Війська Запорозького з літопису Григорія Грабянки
В умовах поступової втрати незалежності українських земель після Визвольної війни 1648-1657 рр. Г. Грабянка ставив за мету нагадати сучасникам про колишню козацьку славу. Він описує історичні події від часів виникнення козацтва до 1709 р. Наслідуючи києворуську традицію, автор розмірковує над тим, «заради чого ця історія написана».
Літопис складається з трьох частин:
- І частина охоплює час від зародження козацтва до 1648 р.;
- II частина зображує найяскравіші події Визвольної війни 1648-1657 рр.;
- III частина відтворює події від 1657 до 1709 р.
Коли читаєш літопис, він справляє враження добротно написаного історико-пригодницького роману. До 1663 р. події укладено у формі «сказань» — доволі розлогих оповідей, які мають свою логіку розгортання подій. До кожного з них дібрано заголовок. Починаючи від 1664 р., розповідь ведеться за роками зі значно стислішим описом подій.
У центрі уваги Г. Грабянки — постать історичного діяча гетьмана Б. Хмельницького. Автор ідеалізує його та зображує як патріота й визначного полководця. І хоч він розповідає, що виступ Б. Хмельницького був наслідком особистої образи (шляхтич Чаплинський забрав його маєток), проте автор неодноразово наголошує, що «Хмельницький... взявся за меч, боронячи Україну від тортур та принижень, людей невинних від неволі та повинностей, та свою невинність доводячи». Таким чином, він узагальнює причини розгортання Визвольної війни 1648-1657 рр. Б. Хмельницький постає у творі як герой і національний лідер.
За всіма подіями читач відчуває особу автора. Він, на відміну від Самовидця, не відсторонений оповідач. Зокрема це виявляється в емоційних оцінках зображеного, що поглиблює художність літопису. Літопис дослідники не вважають достовірним джерелом історичних подій. У ньому чимало фактичних помилок і неточностей. Натомість він надзвичайно цікавий з художнього боку. Автор представляє літературно опрацьовану історію України. Його цікавить не стільки послідовність подій (що важливо для історика), скільки доля України протягом тривалого проміжку часу. Він розмірковує над загальнолюдськими проблемами: Що таке рідна земля? Яка участь кожного в її збереженні? Яка роль історичної особи в історії? тощо. Твір написано церковнослов’янською мовою із вкрапленнями народних слів. Літопис є яскравим зразком барокової літератури. Для нього характерне використання контрасту, символів, метафор, епітетів. Автор добирає складні синтаксичні конструкції, виклад подій подано урочисто й патетично. У творі поєднано матеріали документів (тексти угод, перелік привілеїв козакам від польського короля, промови Б. Хмельницького, листи польського короля до кримського хана тощо) і фрагменти поетичних творів.
Літопис Самійла Величка
Народився Самійло Величко (1670-1728) на Полтавщині в козацькій родині. Його батько був освіченою людиною, родина мала як на той час численну бібліотеку, тому закономірно, що основи наук хлопець опановував удома. У Києво-Могилянській академії він здобув ґрунтовну освіту, вивчив кілька мов, засвоїв правила риторики й поетики.
На початку 1705 р. С. Величко почав служити в Генеральній військовій канцелярії. Обов’язки відкривали йому доступ до важливих і навіть секретних документів.
Самійло Величко береться за справу, яка тривала до кінця його життя. Він пише найбільший козацький літопис своєї доби. Не спинила працю навіть сліпота автора — другу книгу літопису він надиктовував своїм помічникам. С. Величко перебував на роздоріжжі між прихильністю до національної ідеї і новою ідеологією Росії, до складу якої увійшла Лівобережна Україна. Але відданість своєму народові бере гору. У літописі С. Величко виступає як виразник інтересів низового козацтва. Саме крізь призму його визвольних змагань за відновлення своїх прав у Речі Посполитій автор й аналізує події Визвольної війни.
За широтою зображених подій літопис Самійла Величка вражає своєю монументальністю. У ньому він використовує понад 200 різних документів, доповнює розповідь переказами, легендами (наприклад, як Хмельницький хитрощами заволодів грамотою про козацькі вольності, яку Барабаш отримав від короля), козацькими хроніками, оповіданнями, віршами тощо. Отже, літопис не можна віднести лише до історичних творів. Він і публіцистичний, і художній, і документальний водночас.
Літопис написано староукраїнською книжною мовою зі значною кількістю народнорозмовних елементів. Цьому твору притаманні ознаки барокового стилю. Автор використовує речення ускладненої конструкції, його мові притаманна метафоричність й алегоричність.
«Історія русів»
Анонімною пам’яткою, написаною в традиціях козацьких літописів, є «Історія русів». Виник твір, імовірно, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. і поширювався в рукописних копіях до часу його публікації в 1846 р. Він мав неоціненне історичне значення, тому що автор своєю працею намагався протистояти тогочасній російській історіографічній науці. Згідно з нею, історія Русі-України, усі її культурні надбання належали російському народу, натомість українці як етнос утворилися лише в XIV ст. «Історія русів» протидіяла російській імперській приватизації української історії, наголошувала на героїчному минулому українського народу й стверджувала, що Україна гідна бути автономною у складі Російської імперії.
Обкладинка сучасного видання «Історії русів»
Автора твору дослідники досі не встановили, називають майже десяток можливих імен. Найімовірніше, ним був церковний і культурний діяч Георгій Кониський. Зі змісту тексту можна безпомилково сказати, що «Історію русів» з великою любов’ю до свого народу написав український інтелектуал, прибічник ідеї самостійності України. Літопис у першій половині XIX ст. справив надзвичайне враження на культурних діячів того часу.
Георгій Кониський
Тема твору — змалювання історії українського народу і його визвольних змагань до 1774 р.
Ідея — утвердження думки про давність і могутність українського народу та його історичну перспективу.
Твір не поділено на розділи, але за змістом у ньому можна виокремити три частини:
• Перша частина починається розповіддю про слов’янські народи від 1600 р. до н. е., таким чином історію свого народу автор розглядає у світовому контексті. Далі він переходить до історії Київської Русі, називає й стисло характеризує лише тих князів, які сприяли розвитку української державності. Автор спростовує великоруську імперську теорію, що український народ виник із XVI ст., заперечує присвоєння Росією історичного спадку українців. Він вважає, що Україна є наступницею Русі-України, що «уряд, першість і сама назва Русі від нас до Москви перейшли».
• Друга частина присвячена періоду від об’єднання русичів із литовцями та поляками в одній державі до початку доби Руїни. Для автора важливо, що польсько-литовсько-руський союз був об’єднанням рівноправних народів. У творі, на відміну від, скажімо, літопису Самовидця, Визвольну війну 1648-1657 рр. не описано в батальних сценах детально за роками. Завдання автора зовсім інше — сформувати в читачів уявлення про українців як про шляхетний, волелюбний народ.
• Третя частина «Історії русів» присвячена подіям після смерті Б. Хмельницького до 1774 р. Центральною постаттю в ній постає гетьман Іван Мазепа, який намагався своєю політикою визволити народ з московського рабства. Його спроби закінчилися трагічно. Автор зображує страшні, криваві картини покарання мешканців гетьманської столиці Батурина російськими військами. Вустами гетьмана Полуботка письменник передбачив тернистий шлях України на наступні кілька століть: «Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в’язниці, де виморять нас голодом і утисками за звичаєм московським...».
В «Історії русів» поряд з публіцистичним часто можемо натрапити на яскраві приклади художнього стилю.
Отже, козацькі літописи продовжили літописну традицію Русі-України. Вони залишили нащадкам широке історико-художнє осмислення подій минулого, виховували в народу патріотичні почуття і незламний дух.
Українська барокова поезія
Становлення української поезії XVII—XVIII ст. відбувалося під впливом західноєвропейської літератури. Суттєвим чинником, що сприяв її розвитку, стало викладання в навчальних закладах курсу поетики. На той час написання ліричних творів розглядали не як індивідуальну натхненну творчість, а як звичайну вправність віршувати за певними правилами, яких навчали учнів у школах, колегіумах та академіях. Викладачі й студенти повинні були до певних релігійних свят і світських заходів складати й читати в навчальному закладі свої вірші.
Тематично поезію цього періоду можна поділити на такі основні групи:
- релігійно-філософська, присвячена відтворенню стосунків людини і Бога; у ній прославляли Ісуса Христа, Богородицю, святих, апостолів, згадували релігійні свята тощо;
- історична — відображала важливі події з української історії, оспівувала подвиги національних героїв та їхнє служіння своєму народові;
- панегірична, що вихваляла історичних діячів, покровителів навчальних закладів або окремих осіб;
- соціально-політична, у якій були порушені питання життя народу та його становища; часто такі твори мали викривальний характер і були спрямовані на висміювання суспільних вад;
- любовна, що відтворювала інтимні почуття та переживання.
Для ліричних творів XVII—XVIII ст. характерні риси барокової літератури. Їхні автори розмірковували про плинність і марність життя, неминучість смерті, доносили до читачів своє бачення добра і зла. Мова цих творів старокнижна зі значними домішками українізмів. Барокова лірика засвідчувала багату уяву авторів, їхнє прагнення вийти за рамки звичайного вірша. Поети, аби вразити читачів, поєднували поетичний текст із малюнком.
Іван Величковський був одним із найосвіченіших і найяскравіших культурних діячів доби українського бароко. Він народився на Чернігівщині наприкінці 40-х — на початку 50-х років XVII ст. Навчався в Києво-Могилянському колегіумі, де здобув ґрунтовну як на той час освіту.
Невідомий художник XVII ст. Іван Величковський
У жанровому плані поетичний спадок І. Величковського багатий: епіграми1, панегірики, вірші, переклади творів латиномовного англійського поета Дж. Овена. Він був також автором двох талановитих рукописних збірок «Млеко, от овцы пастыру належноє...» та «Зегар2 з полузегарком». Вони складаються з так званих курйозних3 віршів, які сам письменник називав словесними іграшками. Але навряд чи можна вважати їх простою забавою автора задля легкої розваги читача. У цих збірках І. Величковський постає перед нами як талановитий поет, філософ, мислитель, зрештою інтелектуал.
1 Епіграма — короткий сатиричний або гумористичний вірш, спрямований проти окремої особи чи суспільного явища.
2 Зегар — годинник.
3 Курйозні вірші — неординарні за формою, вишукані поетичні твори, поширювані в українській поезії барокової доби (фігурні вірші, загадки тощо).
У збірці «Млеко...» І. Величковський приділяє велику увагу опрацюванню барокової форми вірша з її надмірними ефектами. Він включає багато різновидів курйозного вірша — ехо, різноманітні раки («рак літеральний», «рак словний», «рак прекословний»), вірші: «чворогранистий», «згожаючійся», «порядний непорядок», «єдиногласний», «єдинопадежний», «азбучний» тощо.
Наведемо кілька прикладів таких віршів.
• Ехо (вірш, у якому в наступному рядку повторюється частина останнього слова попереднього рядка):
— Что плачеши, Адаме: земнаго ли края?
— Рая.
— Чему в онь не внійдеши, Боіш ли ся брани?
— Рани.
— Не можеши ли внійти внутр його побідно?
— Бідно.
— Іли возбранен тебі вход єст херувими?
— Іми.
• Рак літеральний (читається однаково зліва направо і справа наліво):
Анна во дар бо ім’я мі обрадованна...
Як бачимо з наведених прикладів, ці вірші вражають своєю вигадливістю й несподіваністю форми. Власне, поет і прагнув вразити читачів, щоб збудити в них «розумову напругу, яка б допомагала їм осягати невідоме й незрозуміле, змусити їх розв’язувати задачі, розгадувати загадки» (Г. Грабович). Отже, інтелектуал І. Величковський адресував свої твори елітарному читачеві, рівному за освітнім рівнем і розумовими можливостями з ним самим.
У збірці «Млеко...» використано багато біблійних образів, є звернення до релігійних сюжетів, звучить тема невідворотності смерті, типова для доби бароко.
Значення творчості І. Величковського для української літератури XVII ст. полягало в тому, що розроблена ним барокова форма вірша віддаляла поезію від релігії, наближала її до красного письменства.
Взірцем любовної лірики XVIII ст. є вірш «Їхав козак за Дунай...», автором якого, ймовірно, був козак Харківського полку Семен Климовський. Точних біографічних фактів про нього не збереглося, припускають лише, що йому також належить два трактати — «Про правду і великодушність благодійників» та «Про правосуддя начальників». С. Климовського на початку XIX ст. зобразив у популярному водевілі «Козак-стихотворец» російський письменник О. Шаховський, про що в п’єсі «Наталка Полтавка» згадував І. Котляревський.
Головний мотив твору — прощання закоханих перед розлукою.
Вірш створено у формі діалогу, з якого дізнаємося, що козак вирушає в похід на три роки. Кожен рядок твору пройнятий експресією та щирістю почуттів. За характером творення художніх образів вірш нагадує народну пісню. У ньому використано постійні епітети (кінь вороненький, білі ручки), пестливі слова, риторичні фігури. Вірш написано живою народною мовою.
Майже детективна історія
У 1816 р. за обробку пісні «їхав козак за Дунай» узявся німецький композитор Людвіг ван Бетховен, що був у приятельських стосунках з Андрієм Розумовським, послом Росії в Австрії, який у своєму віденському палаці зберігав велику кількість музичних видань. Син останнього гетьмана Кирила Розумовського мав сентимент до землі й культури своїх предків. Не без його впливу Бетховен зацікавився українським музичним фольклором. У його обробці пісня «Їхав козак за Дунай...» оновилася; голос, який її виконує, зазвучав у супроводі фортепіано, скрипки й віолончелі; притаманна оригіналові маршовість поступилася більш повільним і ніжним тонам.
https://cutt.ly/RYLcfyk
Вертеп як вид театрального дійства
У XVII—XVIII ст. значного поширення в Україні набуло театральне мистецтво. Авторами драматичних творів були викладачі та учні навчальних закладів. Тогочасним глядачам показували твори «високого» стилю — великодні, різдвяні, історичні, житійні та повчальні драми. У перерві між діями ставили драматичні твори «низького» стилю — короткі вистави з народного побуту. Їх називали інтермедіями й інтерлюдіями. Якщо драми були написані старослов’янською мовою зі значними домішками українізмів, то герої інтермедій та інтерлюдій розмовляли живою розмовною мовою.
З XVII ст. на українських землях починає набувати популярності вертеп — ляльковий театр, який показували на різдвяні свята.
У перекладі зі старослов’янської вертеп означає «печера». За зовнішнім виглядом це була дерев’яна або картонна скринька з метр завдовжки й майже в людський зріст заввишки, у якій вистави розігрували за допомогою ляльок на паличках. Для їхнього пересування в дні скриньки робили прорізи. Вертепник тримався за палички, «водив» ляльок по сцені, а також озвучував героїв, змінюючи голоси. Ляльок виготовляли зазвичай із фарфору, дерева або картону, гарно розписували. Часто вони були справжніми витворами народного мистецтва і справляли велике емоційне враження на глядачів. З розвитком техніки ляльок у рух приводив прихований від глядачів спеціальний механізм. Деякі з вертепів були оснащені пристроями, що приводили в рух частини їхніх тіл. Наприклад, Смерть махала косою, Запорожець танцював навприсядки тощо.
Сама скринька була поділена на дві частини, що відображали уявлення українців про світоустрій. У горішній розігрували різдвяну драму про народження Ісуса Христа. Вона символізувала собою небесний, духовний світ, святість. У долішній представляли комічні сценки національно-побутового змісту. Нижній поверх уособлював земний, реальний світ людей.
Вертепники для верхнього поверху не створювали різдвяну виставу самостійно, а користувалися усталеними варіантами, написаними викладачами колегіумів чи академій. Між сюжетами різних авторів відмінності були несуттєвими, тому що в усіх їх було спільне джерело — Євангеліє від Матвія та Луки. У виставі горішнього ярусу розповідалося, що цар Ірод дізнався від волхвів про народження Ісуса Христа й наказав знищити всіх дітей, тому що Ісус міг забрати його престол. Жінка Рахіль не дає воїнам убити свою дитину. За злочин перед людьми Смерть відрубує Іродові голову, а чорти тягнуть його до пекла. Театралізоване дійство супроводжувалося виконанням колядок і творів релігійного змісту. Мова героїв різдвяної драми була старослов’янською.
Значно цікавішими й різноманітнішими були вистави на нижньому поверсі вертепу. Їхній зміст залежав від таланту й фантазії ляльковода, який сам був автором інтермедійної частини. Її сюжет завжди пов’язаний з різдвяною частиною дійства. Герої раділи народженню Ісуса та смерті царя Ірода, співали колядки й танцювали. Ляльки відображали представників різних національностей і стосунки між ними. Головного персонажа — Запорожця — зображено хоробрим і відчайдушним, захисником інтересів народу, який не боїться навіть смерті. У п’єсі він виступає проти Шляхтича, Попа-уніата, Єврея-шинкаря, свариться та б’ється з Москалем. Єврея-шинкаря зображено шахраєм і здирником, а Шляхтича — неробою, що пишається своїм заможним становищем. З гумором у вертепі представлено Цигана, який краде коня, та українське подружжя Діда й Бабу. Дія світської частини була динамічною, герої співали й танцювали, жартували та з’ясовували між собою стосунки тощо.
Костюми відповідним чином характеризували героїв: у різдвяній драмі ляльок одягали, як мешканців Віфлеєму часів Ісуса Христа, а вбрання персонажів інтермедійної частини вказувало на їхній соціальний стан або національну належність. Індивідуалізованою була також їхня мова: Запорожець та Дід з Бабою розмовляли українською, Шляхтич — польською; Москаль — російською, дяк — пародійною книжною мовою, а мова Цигана рясніла специфічними словами. Поєднанням кількох мов вертепники досягали комедійного ефекту.
Вертеп на тривалий час став традиційною різдвяною розвагою українського народу. Крім лялькового театру, існував ще так званий «живий» вертеп, який розігрували люди. Вони одягали костюми й маски та із зіркою ходили від хати до хати колядувати. У наш час відроджується ця стародавня народна традиція, а вертепне дійство набуває сучасного, часто викривального змісту.
Вертепні драми, поширені в Україні в XVII—XVIII ст., справили великий вплив на становлення і розвиток театрального мистецтва XIX ст. Це помітно у використанні драматургами нового часу сюжетів, способів творення образів, засобів гумористичного й комічного зображення.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Поясніть, за яких обставин виникає художній напрям бароко в західноєвропейському мистецтві. Назвіть його характерні ознаки та найвидатніших представників.
2. Розкажіть про особливості розвитку українського бароко в архітектурі, живописі, музиці. Назвіть видатних його представників.
3. Знайдіть зображення робіт І. Пінзеля і опишіть їх, закцентувавши увагу на ознаках бароко, що виявилися в них.
4. Назвіть спільні ознаки доби Бароко для української та західноєвропейської літератур. Скористайтеся матеріалом таблиці на с. 106.
5. Назвіть ознаки, за якими українська література доби Бароко відрізнялася від західноєвропейської.
6. І. Франко розумів красне письменство як літературне вираження життя нації. У чому воно виявлялося? Наведіть приклади з української літератури XVII—XVIII ст.
7. Назвіть найвизначніших авторів козацьких літописів. Що ви запам’ятали з їхніх біографій?
8. Прокоментуйте слова Івана Франка про козацькі літописи: «З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу; аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів.
9. Поясніть, у чому полягала особливість творчості І. Величковського. Чи можна назвати його реформатором української поезії? Свою відповідь обґрунтуйте.
10. Розкажіть про українську вертепну драму. Коли вона зародилася? У чому її особливості? Яке значення вона мала для розвитку українського театру XIX ст.?
- 1. У робочому зошиті накресліть таблицю і за підручником запишіть особливості літописів Самовидця, Г. Грабянки, С. Величка та «Історії русів» за схемою: рік / роки написання; історичний період, відображений у творі; особливості композиції; головні історичні особи; мова написання, погляди автора на українську історію.
- 2. Складіть один-два курйозні вірші (за аналогією до форми творів І. Величковського — за бажанням).
Коментарі (0)