Цвіт щастя

Дитиною малою він не раз чув, як люди говорили: «щастя».

— Що таке щастя? — питався матері, цікаво вдивляючись своїми оченятами в її заклопотане обличчя.

— Щастя, дитинко, — то доля, — повторяла мати і не знала, як пояснити малій дитинячій голівці те дивне слово «доля».

— Доля, дитино, — то такий цвіт, що його тяжко дістати.

— А гарний він, той цвіт?

— Чи гарний, питаєш? Авжеж, що гарний. Як дивитися на нього, то очі радуються, а на серці робиться весело й мило.

— Мамо, я хочу того гарного цвіту. Скажіть, де він росте, я піду за ним і принесу його для вас і для себе.

— Тепер тобі годі, дитино, — казала мати, цілуючи сина в русяву голівку, — ти ще такий слабенький, а то ген за водою. Тепер тобі і без нього добре, а як виростеш і сил наберешся, тоді й підеш.

— Ні, я не хочу, аж виросту. Я хочу тепер. Скажіть мені, де він?

І «скажіть», і «скажіть» — лепетала дитина, а мати, щоб утихомирити її, підійшла до вікна і показала на став. Їхня хата стояла на горбочку, а перед хатою у долині був став.

— Ось там, за ставом, чи бачиш?

— Бачу, мамочко, бачу! Їх там ціла левада. А які гарні, які дуже гарні! Чи це далеко?

— О, далеко, дуже далеко, дитино, — ген за водою!

— Аж за водою?

І задумався хлопчина. Пильно-пильно вдивлявся він великими синіми очима в далеку зеленість, аж там, де виднокруг зливався з голубими хвилями води.

Був вечір. На овиді* блиснула вузенька, ясна смуга, а за хвилину виплив місяць, немов човен, круглий і срібний. Він звільна підпливав на небо і здавалося, що сунеться не по вечірнім, тихім блакиті, а по дрімливій воді.

Незабаром лежав у своїм маленькім ліжку. Мати провела йому молитву, казала попросити Бога, щоб татові, сестричкам і братчикам дав здоров'ячка, накрила його, перехрестила і сказала: «Спи!» І справді. Він замкнув свої оченята і вдавав, що спить.

Але не спав. Бо як лиш мати на пальцях відійшла від його ліжка і зачинила за собою двері, підніс повіки.

У кімнаті було ясно. Місячне світло лилося крізь вікна й обливало своїм синявим цвітом усі стіни, двері, образи на стінах і цілу хатню обстановку. Під вікнами у городі співав соловей, здалека від ставу надходив хлюпіт води. Раз у раз котилася вона дрібненькими, як морщини на старечім лиці, хвилями і вдаряла об греблю і берег. Хлопець насторожив вуха.

— Хлюпочеться, кличе мене! Каже, що понесе аж там далеко, на леваду, де так багато «щастя». Воно цвіте. Ніяка квітка не цвіте так гарно. Чому то люди не рвуть того цвіту? Ага! Бо не годні дістати. Не знають, як через воду доплисти. Але я знаю. Коли б лиш мама заснула і коли б скоріше до рана. Піду!

Місяць світив і світив усе ясніше, соловей співав невтомно, а хвиля хлюпотіла все голосніше. Хлопець не спав, думаючи про райську квітку щастя.

Північ минула. Літня, коротка ніч кінчилася. Ранок був недалекий. На виднокрузі появився вузенький пасмужок, зразу блідий і невиразний, відтак усе більший і ясніший. Зорі блідли, блідло також і небо. Солов'ї притихли. Подуло раннім холодом, і роса затремтіла на квітах. Вода в ставі хлюпотіла. Хлопець не спав. Його груди хвилювали, очі світилися, губи горіли. Підніс голову, руками сперся об ліжко, присів. Хвилину слухав. Усі вдома спали. Навіть стара чорна кішка, що звичайно в таку пору любила відбувати лови, лежала під печею, як грудка чорної землі. І вона спала. Хлопчина тихо встав і підійшов до вікна. Вікно відчинив легенько. Від вікна до землі не було високо. Переліз і здригнувся цілий. Зимна роса облила його теплі ноги, і ранній холод перейняв його. Він біг. Ставало тепліше. Дрібні ніжки занесли його на греблю. Став. Тепер хлюпіт води було чути багато краще, як перше. Тепер він виразно чув, як вода просить його, щоб кинувся в її холодні обійми.

— Ходи, — каже, — я занесу тебе на другий бік, там, де цвіте розкішна квітка щастя. Така пахуча, така промениста, якої ти не бачив ще ніколи. Ходи! Не бійся!

І він простягає руки і кидається у воду. На виднокрузі світає. На золотому рубці виринає якась велика і ясна точка. Від неї вода горить у ставі, палає. Хвиля за хвилею стає ясна, промінна, мов луска на великанській потворі-рибі. Хлопчина йде по тій лусці, по хвилі, йде все дальше і дальше. Тіло в нього дрижить, серце тріпонеться, уста палають. Витягнувши руки наперед себе, очима вдивився там, де сонце аж горить — сіяє і йде. Аж тут назустріч йому пливе велика біла птиця. Пливе повільно, мов човен по морі, крила пускає як вітрила, ногами по воді кермує — то лебідь. Один, далі другий, великий, білий, з гнучкою лебединою шиєю.

Малюнок Дяченко Ольги, учителя математики спеціальної школи «ШАНС»

— Візьми мене, лебедю білий, і перенеси за воду! Я тобі не заважу, глянь, який я маленький!

Так каже хлопець, а лебідь немов слухає його, підпливає до нього ближче і стає. Приглядається йому, киває головою, штовхає крилом свою товаришку, щось до неї говорить, а відтак навертає на місці й відпливає.

— Зажди! — просить хлопчина. — Не тікай від мене, візьми мене із собою, перевези!

Але лебідь не слухає його. Все скоріше й скоріше, і скорше пливе по блискучих хвилях.

— Зажди! — просить хлопець крізь сльози і кидається за ним у погоню.

Дрібненькі хвилі горять: легенький вітер перебігає по них; від лісу несе пахощами живиці. Тихо, хоч мак сій. Лише від берега чути хлюпіт хвилі. Вона раз у раз б'є, відбивається й дальше несе і заносить малого хлопчину. Вже він по груди пірнув у глибоку воду, вже лиш руки, лиш волосся сплинуло...

Біля постелі недужої дитини сидить лікар. Слухає, надслухує, удари серця вухом ловить і брови хмурить. Бідна мати дивиться в нього, мов у лице пророка:

— Що буде?

«Що буде? — думає лікар. — Те, що Бог дасть. Коли сильна природа, так при Божій помочі переможе. А як ні, то піде за щастям, за вічним щастям».

А хвора дитина блудними очима вдивляється в стелю, піднімається на недужих крижах, витягає руки і шепче спаленими устами:

— Я хочу квітки-щастя... Пустіть мене, я піду за нею...

Багато літ минуло з того часу. Маленького кучерявого хлопця ніхто не пізнав би нині. Виріс і змінився. Змужнів і пізнав життя.

Завдяки старому вчителеві ботаніки пізнав усі квіти на світі і знає, що там далеко, за водою, не росте жодна квітка щастя. Він то знає. А все ж таки, все ж таки кидається у воду і йде за нею, тією квіткою щастя. Та чи дістане її? Хто знає?

Словник

Виднокруг, овид — горизонт, обрій.

Запитання

• 1. Хто допоміг головному героєві пізнати усі квіти на світі: а) мати; б) старий учитель ботаніки; в) власний життєвий досвід?
• 2. Як пояснила мама синові, що таке щастя?
• 3. Знайди епізоди казкового в оповіданні й прочитай їх.
• 4. Як ти розумієш зміст останнього абзацу оповідання? Чому, на твою думку, автор завершує твір запитаннями?
• 5. Поясни, як ти розумієш назву твору «Цвіт щастя».
• 6. Чого навчає оповідання Б. Лепкого «Цвіт щастя»?

1. Опиши портрет хлопчика з оповідання «Цвіт щастя». Розповідь запиши.

2. Склади з будь-яким синонімом до слова «виднокруг» речення. Запиши його.

3. Склади план до оповідання.

Запитання від ровесника

Знайди й прочитай легенду про цвіт папороті.

Домашнє завдання

Намалюй ілюстрацію до тексту. Опиши її.