Т. Шевченко самоіронізує, докоряє долі: «...вивчився. А ти збрехала. / Які з нас люде?» Тут явний натяк на десятилітню каторгу, на стан напівзвільненого в’язня в Нижньому Новгороді в час написання вірша. Та відразу ж іронія трансформується в щиру вдячність:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Отже, у тому, що з ним сталося, поет насправді не звинувачує долю. Він сам своїми творами розпочав боротьбу за волю України. І в тій боротьбі не можна було лукавити, бо чисте діло вимагає чистого сумління.

Вершиною, сказати б, світоглядовою кульмінацією «Кобзаря» є триптих «Молитва», написаний наприкінці травня 1860 р. У цьому творі, у трьох його варіантах, віддзеркалено Шевченків шлях до правди. Поет звертається прямо до того, хто тільки й може врятувати, оновити світ, — до Бога, а отже, і до Господнього начала в кожному з нас.

Це воістину молитва за все людство: за творців зла — «злоначинающих», аби Господь зупинив їх і так порятував від ще більшого гріхопадіння; за творців добра — «доброзиждущих», аби дав їм святую силу, навчив, як чинити добро, не завдаючи одночасно зла; за чистих серцем, аби захистив їхні душі від розтління кривдою.

Суть «Молитви» можна збагнути, лише порівнюючи третій варіант з двома попередніми. Шевченко навмисне залишив усі три варіанти, щоб ми могли відкрити, простежити й осягнути його шлях до Христової істини й піти цим шляхом.

У перших двох молитвах звучить прохання до Творця покарати тиранів: «Царів, кровавих шинкарів, / У пута кутії окуй, / В склепу глибокім замуруй». Це закономірне перше прагнення людини пригнобленої, скривдженої. Проте в третій молитві спалахує різке заперечення (може, найпоказовіший у «Кобзарі» зразок амбівалентності):

Злоначинающих спини,

У пута кутії не куй,

В склепи глибокі не муруй.

Отже, поет підштовхує до думки: не знищиш помстою зла, а то навіть і примножиш його. Необхідно спинити тих, хто починає кривду, запускає коло зло-помсти. Спинити, паралізувавши темну їхню енергію своєю світлою, у крайньому разі навіть фізичним впливом. І не треба мстити: зло — само собі помста, в’язниця, воно самознищиться.

У перших двох молитвах автор просить і для себе любові, сердечного раю, третя закінчується молінням за всіх, яке одночасно є найпершою заповіддю для людства:

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

Це розуміння того, що конкретна людина може бути щасливою лише серед щасливих людей. Така логіка свідчить про максимальне наближення людини до вічної Христової істини. Про яке «єдиномисліє» ідеться? Люди народжені різними й мають бути різними. Єдиномисліє ж повинне бути лише в одному — у братолюбії. Ця заповідь про всіх і для всіх разом — доброзиждущих, чистих серцем, зупинених злоначинающих. У ній — порятунок людства.

Повернення в Україну. Через три дні після смерті Тараса Григоровича відбувся похорон на Смоленському цвинтарі в Петербурзі. Перед тим у церкві Академії мистецтв біля відкритої труни, у якій лежав поет з лавровим вінком на чолі, були виголошені прощальні промови українською, російською, польською мовами. Увесь день ішов густий лапатий сніг, але провести поета в останню путь зібралася сила-силенна шанувальників.

У день похорону Т. Шевченка заупокійні панахиди по ньому відслужили в Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Херсоні, Катеринославі, у багатьох інших містах і селах України. Некрологи було вміщено в численних газетах і журналах України, Росії, багатьох країн Європи.

Шевченкові друзі відразу почали клопотатися про дозвіл перепоховати його в Україні. Тільки наприкінці квітня було отримано позитивну відповідь. Труну викопано, укладено в іншу — свинцеву, поставлено на спеціальну ресорну колісницю й, за козацьким звичаєм, укрито червоною китайкою.

До Москви дісталися залізницею, далі домовину везли кіньми й волами до самого Києва. Усюди її зустрічали й проводжали великі натовпи, виголошувалися промови, читалися вірші. На ніч труну переносили в церкви.

Велелюдна зустріч жалібного походу відбулася в Києві, куди приїхали брати й сестри поета. Біля міста на шосейному мосту молодь випрягла коні й через увесь Поділ везла колісницю сама. Було багато вінків і букетів свіжих квітів. Хоча губернатор заборонив будь-які зібрання й промови, попрощатися з генієм нації прийшли тисячі людей. Увечері до церкви, куди занесено труну, було приставлено поліцію — загарбницька влада боялася поета й мертвого.

Поховати великого сина України було вирішено за його «Заповітом» — під Каневом, на високій горі, що звалася Чернечою, — біля того місця, яке він облюбував і де хотів «поставить хату і кімнату». На гору зійшлася сила-силенна народу з Канева та навколишніх сіл. Відбувся молебень, а потім труну спустили на рушниках у глибоку могилу. Сталося це 22 травня 1861 р.

Старе й мале, хлопці й дівчата шапками, пеленами, пригорщами носили землю кілька днів і насипали над прахом поета високу могилу. Над нею спочатку поставлено великий і високий дерев’яний, а згодом — чавунний хрест, який було видно з Дніпра й далеко навколо.

Відтоді Чернеча, або Тарасова, гора стала національною святинею, куди приїздили й приїздять сотні тисяч і мільйони українців і добрих друзів України поклонитися духовному батькові нашої нації.

Значення творчості Т. Шевченка. Спадщина, яку залишив Т. Шевченко нащадкам, — доробок істинного національного поета-генія. Треба сказати прямо: український світ існує значною мірою завдяки саме Т. Шевченкові.

• Поет найглибше й художньо найдосконаліше розкрив українську душу, осмислив минуле, сучасне й майбутнє України.

• Т. Шевченкові, як нікому зі світових письменників до нього, вдалося виразити душу, багатий внутрішній світ простої людини. Він максимально наблизив авторську літературу до народу, який визнав його своїм поетом і речником1.

• Саме Т. Шевченко зробив найбільше для утвердження української літературної мови на народно-національній основі:

• збагатив лексику: увів багато раніше не вживаних слів із фольклору та розмовно-побутової мови; широко використовував церковнослов’янізми, також чужомовні слова; створював нові лексеми (ревучий, широкополі, худосилі);

• удосконалював синтаксичний лад літературної мови — спрощував будову речень, наближаючи до розмовної традиції;

• надзвичайно розширив художні, виражальні можливості нашої мови (створював оригінальні словосполучення: «моє свято чорноброве», «незаходимий світ», «поборники святої волі») поєднував слова високого й низького стилю: «святопомазана чуприна», «цар неситий» тощо).

Отже, поет підніс українську мову до рівня найрозвинутіших мов світу.

• Маючи абсолютно оригінальний, ліричний талант, митець збагатив світовий романтизм цілком неповторним його різновидом.

• Т. Шевченко звернувся до тем, проблем, ідей (національних, соціальних, політичних, філософських, історичних), які до нього ще не порушували в українській літературі або були відображені несміливо й звужено.

• Він став новатором у галузі художньої форми: збагатив жанрову систему української літератури (дав досконалі зразки вже наявних тоді жанрів — балада, елегії, думки, медитації, щоденника; розширив їхні можливості) і став творцем героїко-романтичного, ліро-епічного, сатиричного різновидів поеми.

• Поет створив оригінальну, доти не знану форму віршування — шевченківський вірш.

• Поет також дав потужний імпульс утвердженню власне українського (а також російського й казахського) малярства, особливо вагомі його здобутки як гравера-офортиста.

• Як і належить генієві, Т. Шевченко зумів вийти за межі тільки літератури й тільки малярства, тільки мистецтва загалом. Він перший з українських діячів культури, інтелігентів став послідовним націоналістом, піднявся на відкриту боротьбу з Російською імперією, з тоталітаризмом, утвердив політичний ідеал націонал-демократи.

• Нарешті, Т. Шевченко став духовним батьком української нації, «розчинив для неї двері у вічність» (М. Жулинський). Тому для українців усіх наступних поколінь його слово — могутнє джерело національної свідомості, справжній живий символ України.

• Підсумкове судження. Іван Дзюба: «Великий подвиг Тараса Шевченка полягав передусім утому, що він, вивищивши поняття про свій народ — повернувши цьому поняттю його споконвічну гідність, — водночас підніс до загальнолюдського рівня й відроджувану літературу цього народу. Власне, це був колективний подвиг, колективна праця цілої когорти інтелігенції, яка національно пробуджувалася (чимала частина її згрупувалася в Кирило-Мефодіївське братство — розгром його знову на багато років знекровив українську літературу й науку), але саме геній Тараса Шевченка осяяв цей подвиг і цей труд незвичайно яскравим і чарівним світлом».