А за словами Тургенева, Марко Вовчок стала «окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згуртувалася тоді в Петербурзі і захоплювалася її творами: вони вітали в них, - так само, як і у віршах Шевченка, - літературне відродження свого краю». Він також домагався свого часу прихильності талановитої українки, та вона йому не пробачила принизливого висміювання в романах близьких друзів.

1858-1860 роки були періодом напруженої творчої праці. За цей час письменниця написала твори, що увійшли до другої книги «Народних оповідань», а також повість «Інститутка» (1859) - один з найдовершеніших творів, який був присвячений Тарасові Шевченку.

Хвороба, що далася взнаки 1859 року, змусила Марію Олександрівну вирушити за кордон. Та енергійна, спрагла до нових вражень і творчої праці жінка вела й там активний спосіб життя. Її шляхи пролягли через Німеччину, Швейцарію, Італію, Францію, і скрізь вона працювала, спілкувалася, самовдосконалювалася. Саме тоді відбулися її доленосні зустрічі з геніальним хіміком Дмитром Менделєєвим, композитором Олександром Бородіним, автором опери «Князь Ігор» (за сюжетом «Слова про похід Ігорів»), видатним фізіологом Іваном Сєченовим, класиком російської літератури Львом Толстим, одним з кращих поетів Чехії Ярославом Нерудою.

У паризьких салонах Марко Вовчок познайомилася з багатьма французькими письменниками: батьком світової наукової фантастики Жулем Верном, найпопулярнішими в ті часи Проспером Меріме, Гюставом Флобером, Віктором Гюґо. Багато що єднало її і з Жорж Занд, чи не першою жінкою, що стала класиком французького красного письменства.

Творчість розквітла новими барвами - Марко Вовчок узялася писати психологічну повість «Три долі», історичну прозу - «Кармелюк», «Маруся». Новим для її творчості став і жанр соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»).

Марко Вовчок ще в XIX столітті здобула широку популярність за кордоном: низку творів українська письменниця написала французькою мовою, вони були опубліковані в паризькому журналі «Виховання і розваги». Враження від французького життя лягли в основу блискучих нарисів - «Листи з Парижа» та «Уривки листів з Парижа», які друкувалися у львівських і петербурзьких виданнях. Її твори видавалися болгарською, словенською, польською, німецькою, англійською мовами. Винятковий успіх мала у французького читача повість-казка «Маруся», яка з 1875 року витримала понад двадцять перевидань. Ставши однією з улюблених книжок французької дітлашні, вона була відзначена премією Французької академії і рекомендована Міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Окрім того, цю повість було перекладено іншими європейськими мовами. Сюжет твору надзвичайно драматичний: події відбуваються 1668 року, коли Україна втратила незалежність і була розірвана між Польщею та Московщиною. Над легендою про маленьку героїню, яку застрелив татарин на Дівочій могилі, плакали маленькі читачі в різних куточках Європи...

У 60-х роках XIX століття Марко Вовчок стала відома і як російська письменниця. Твори «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши» та інші виявили ще одну грань її таланту. Добре володіючи французькою, вона друкувала у французьких журналах оповідання «Королівна Я», «Мелася», «Подорож на крижині», «Сестра».

До 1866 року письменниця із сином мешкала в Парижі, потерпаючи від матеріальної скрути: грошей за публікації заледве вистачало. Ці роки позначилися також трагічними особистими втратами й розчаруваннями: 1861 року не стало Шевченка, 1863-го з’явився зловісний Валуєвський циркуляр, що знаменував розправу над українською культурою. Це безпосередньо торкнулося письменниці: за таких обставин повернення на батьківщину стало неможливим.

Марко Вовчок напружено працює: з-під її пера з’являється історична повість «Кармелюк», за прикладом Шевченка пише і повість «Гайдамаки», яку, на жаль, так і не закінчила. Була Марія Олександрівна і талановитим перекладачем. Тільки Жуля Верна вона переклала 14 романів! А ще - казки Андерсена, твори англійських, німецьких, французьких письменників.

1867 року Марія Олександрівна повернулася до Петербурга. Вона зблизилася з антимонархічно налаштованою російською інтелігенцією, що гуртувалася навколо часопису «Отечественные записки», зокрема з Дмитром Писаревим. Разом вони переклали епохальні твори природничої науки - «Походження людини» Чарльза Дарвіна та «Життя тварин» Альфреда Брема. На жаль, творча співпраця тривала недовго: за рік Писарев трагічно загинув.

Саме в журналі «Отечественные записки» Марко Вовчок надрукувала свої кращі твори російською мовою, проте сподіваного визнання як російська письменниця вона так і не здобула. Згодом Марко Вовчок очолила журнал, що називався «Переклади кращих іноземних письменників».

Подальші роки були для волелюбної натури Марії Олександрівни доволі складними. Разом зі своїм другим чоловіком, дрібним чиновником Михайлом Лобачем-Жученком, вона змушена була мандрувати місцями його служби. Після Північного Кавказу доля повернула її в Україну, вона мешкала протягом 1885-1893 років у с. Хохітві побіля Богуслава, у Каневі, Стеблеві.

Духовним опертям було спілкування з дорослим сином, що в той час уже редагував газету «Саратовский дневник». Саме там було опубліковано блискучі переклади Марка Вовчка з польської - Болеслава Пруса, Елізи Ожешко.

А потім доля знову повернула її на Північний Кавказ, де довелося прожити решту життя і там навіки спочити. Останнім притулком став невеличкий хутір Нікольський (нині Долинськ) побіля міста Нальчика. Незадовго до смерті Марко Вовчок писала: «Я прожила весь свій вік, ідучи по одній дорозі і не звертаючи в сторону. У мене могли бути помилки, слабкості... як у більшості людей, але в головному я ніколи не опоганила себе відступництвом».

Як ви вважаєте, яке відступництво мала на увазі Марко Вовчок?