Багатим та скупим вливали

Розтопленеє срібло в рот,

А брехунів там заставляли

Лизать гарячих сковород;

Які ж ізроду не женились

Та по чужим куткам живились,

Такі повішані на крюк,

Зачеплені за теє тіло,

На світі що грішило сміло

І не боялося сих мук.

Всім старшинам тут без розбору,

Панам, підпанкам і слугам

Давали в пеклі добру хльору,

Всім по заслузі, як котам.

Тут всякії були цехмістри,

І ратмани, і бургомістри,

Судді, підсудки, писарі,

Які по правді не судили,

Та тілько грошики лупили

І одбирали хабарі.

І всі розумні филозопи,

Що в світі вчились мудровать;

Ченці, попи і крутопопи,

Мирян щоб знали научать;

Щоб не ганялись за гривнями,

Щоб не возились з попадями

Та знали церков щоб одну;

Ксьондзи до баб щоб не іржали,

А мудрі звізд щоб не знімали, —

Були в огні на самім дну.

Жінок своїх що не держали

В руках, а волю їм дали,

По весіллях їх одпускали,

Щоб часто в приданках були,

І до півночі там гуляли,

І в гречку деколи скакали,

Такі сиділи всі в шапках

І з превеликими рогами,

З зажмуреними всі очами,

В кип’ячих сіркой казанах.

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тілько знай, що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах;

Що через їх синки в ледащо

Пустилися, пішли в нінащо,

А послі чубили батьків

І всею силою бажали,

Батьки щоб швидше умирали,

Щоб їм прийнятись до замків.

І ті були там лигоминці,

Піддурювали що дівок,

Що в вікна дрались по драбинці

Під темний, тихий вечерок;

Що будуть сватать їх, брехали.

Підманювали, улещали,

Поки добрались до кінця;

Поки дівки од перечосу

До самого товстіли носу,

Що сором послі до вінця.

Були там купчики проворні,

Що їздили по ярмаркам

І на аршинець на підборний

Поганий продавали крам.

Тут всякії були пронози,

Перекупки і шмаровози,

Жиди, міняйли, шинкарі.

І ті, що фиги-миги возять,

Що в баклагах гарячий носять,

Там всі пеклися крамарі.

Паливоди і волоцюги,

Всі зводники і всі плуги;

Ярижники і всі п’янюги,

Обманщики і всі моти,

Всі ворожбити, чародії,

Всі гайдамаки, всі злодії,

Шевці, кравці і ковалі;

Цехи: різницький, коновальський,

Кушнірський, ткацький,

шаповальський —

Кипіли в пеклі всі в смолі.

Ілюстрація до поеми «Енеїда» І. Котляревського (Анатолій Базилевич, 1970)

Там всі невірні і христьяне,

Були пани і мужики,

Була тут шляхта і міщане,

І молоді, і старики;

Були багаті і убогі,

Прямі були і кривоногі,

Були видющі і сліпі,

Були і штатські, і воєнні,

Були і панські, і казенні,

Були миряни і попи.

Гай! Гай! Та нігде правди діти,

Брехня ж наробить лиха більш;

Сиділи там скучні піїти,

Писарчуки поганих вірш,

Великії терпіли муки,

Їм зв’язані були і руки,

Мов у татар терпіли плін.

От так і наш брат попадеться,

Що пише, не остережеться,

Який же втерпить його хрін!

Якусь особу мацапуру

Там шкварили на шашлику,

Гарячу мідь лили за шкуру

І розпинали на бику.

Натуру мав він дуже бридку,

Кривив душею для прибитку,

Чужеє оддавав в печать;

Без сорому, без бога бувши

І восьму заповідь забувши,

Чужим пустився промишлять.

Еней як відсіль відступився

І далі трохи одійшов.

То на другеє нахопився,

Жіночу муку тут найшов.

В другім зовсім сих каравані

Піджарьовали, як у бані,

Що аж кричали на чім світ;

Оці-το галас ісправляли,

Гарчали, вили і пищали,

Після куті мов на живіт.

Дівки, баби і молодиці

Кляли себе і ввесь свій рід.

Кляли всі жарти, вечерниці,

Кляли і жизнь, і білий світ;

За те їм так там задавали,

Що через міру мудровали

І верховодили над всім;

Хоть чоловік і не онеє,

Коли же жінці, бачиш, теє,

Так треба угодити їй.

Були там чесні пустомолки,

Що знали весь святий закон,

Молилися без остановки

І били сот по п’ять поклон,

Як в церкві між людьми стояли

І головами все хитали;

Як же були на самоті,

То молитовники ховали,

Казились, бігали, скакали

І гірше дещо в темноті.

Були і тії там панянки,

Що наряджались напоказ:

Мандрьохи, хльорки і діптянки,

Що продають себе на час.

Сі в сірці і в смолі кипіли

За те, що жирно дуже їли

І що їх не страшив і піст;

Що все прикушовали губи,

І скалили біленькі зуби,

І дуже волочили хвіст.

Пеклись тут гарні молодиці,

Аж жаль було на них глядіть,

Чорняві, повні, милолиці;

І сі тут мусили кипіть,

Що замуж за старих ходили

І мишаком їх поморили,

Щоб послі гарно погулять

І з парубками поводитись,

На світі весело нажитись

І не голодним умирать.

Якіїсь мучились там птахи

З куделями на головах;

Се чеснії, не потіпахи,

Були тендітні при людях;

А без людей — не можна знати,

Себе чим мали забавляти,

Про те лиш знали до дверей.

Їм тяжко в пеклі докоряли,

Смоли на щоки наліпляли,

Щоб не дурили так людей.

Бо щоки терли манією,

А блейвасом і ніс, і лоб,

Щоб краскою, хоч не своєю,

Причаровать к собі кого б;

Із ріпи підставляли зуби,

Ялозили все смальцем губи,

Щоб підвести на гріх людей;

Пиндючили якіїсь бочки,

Мостили в пазусі платочки,

В которих не було грудей.

За сими по ряду шкварчали

В розпалених сковородах

Старі баби, що все ворчали,

Базікали о всіх ділах.

Все тілько старину хвалили,

А молодих товкли та били,

Не думали ж, які були,

Іще як сами дівовали,

Та з хлопцями як гарцювали,

Та й по дитинці привели.

Відьом же тут колесовали

І всіх шептух і ворожок,

Там жили з них чорти мотали

I без витушки на клубок;

На припічках щоб не орали,

У комини щоб не літали,

Не їздили б на упирях;

І щоб дощу не продавали,

Вночі людей щоб не лякали,

Не ворожили б на бобах.

А зводницям таке робили,

Що цур йому вже і казать,

На гріх дівок що підводили

І сим учились промишлять;

Жінок од чоловіків крали

І волоцюгам помагали

Рогами людський лоб квітчать;

Щоб не своїм не торговали,

Того б на одкуп не давали,

Що треба про запас держать.

Еней там бачив щось немало

Кип’ящих мучениць в смолі,

Як з кабанів топилось сало,

Так шкварилися сі в огні;

Були і світські, і черниці,

Були дівки і молодиці,

Були і паньї, й панночки;

Були в свитках, були в охвотах,

Були в дульєтах і в капотах,

Були всі грішні жіночки.

Но се були все осужденні,

Які померли не тепер;

Без суду ж не палив пекельний

Огонь, недавно хто умер.

Сі всі були в другім загоні,

Як би лошата або коні,

Не знали, попадуть куда;

Еней, на перших подивившись

І о бідах їх пожурившись,

Пішов в другії ворота.

Еней, ввійшовши в сю кошару,

Побачив там багацько душ,

Вмішавшися між сю отару,

Як між гадюки чорний уж.

Тут розні душі походжали,

Все думали та все гадали.

Куди-то за гріхи їх впруть.

Чи в рай їх пустять веселитись,

Чи, може, в пекло пошмалитись

І за гріхи їм носа втруть.

Було їм вільно розмовляти

Про всякії свої діла,

І думати, і мізковати —

Яка душа де, як жила;

Багатий тут на смерть гнівився,

Що він з грішми не розлічився,

Кому і кілько треба дать;

Скупий же тосковав, нудився,

Що він на світі не нажився

І що не вспів і погулять.

Сутяга толковав укази

І що то значить наш Статут,

Розказовав свої прокази,

На світі що робив сей плут,

Мудрець же фізику провадив,

I толковав якихсь монадів,

І думав, відкіль взявся світ?

А мартопляс кричав, сміявся,

Розказовав і дивовався,

Як добре знав жінок дурить.

Суддя там признавався сміло,

Що з ґудзиками за мундир

Таке переоначив діло,

Що, може б, навістив Сибір;

Та смерть ізбавила косою,

Що кат легенькою рукою

Плечей йому не покропив.

А лікар скрізь ходив з ланцетом,

З слабительним і спермацетом

І чванивсь, як людей морив.

[Еней потрапляє до раю. Там він бачить жебраків, старців, удів та сиріт. Тоді ж Еней зустрічається з померлим батьком, одержує пророцтво щодо свого майбутнього. Після цього він повертається до решти троянців. Наступного дня мандрівники продовжують морську подорож. Вони оминають небезпечний острів чарівниці Цірцеї, яка перетворює людей на тварин. Троянці прибувають до Лаціуму, де править цар Латин. Саме тоді Латин і його дружина Амата чекають сватів до своєї дочки Лавінії від рутульського правителя Турна. Весільні плани зруйновані несподіваним прибуттям Енея.]

Як пахло сватанням в Латина

І ждали тілько четверга,

Аж тут Анхізова дитина

Припленталась на берега

Зо всім своїм троянським плем’ям.

Еней немарно тратив врем’я,

По-молодецьку закурив:

Горілку, пиво, мед і брагу

Поставивши перед ватагу,

Для збору в труби засурмив.

Троянство, знаєш, все голодне

Сипнуло ристю на той клик;

Як галич в врем’я непогодие,

Всі підняли великий крик.

Сивушки зараз ковтонули

По ківшику, і не здригнули,

І докосились до потрав.

Все військо добре убирало,

Аж поза ухами лящало,

Один перед другим хватав.

Вбирали січену капусту,

Шатковану, і огірки

(Хоть се було в час м’ясопусту),

Хрін з квасом, редьку, буряки;

Рябка, тетерю, саламаху —

Як не було: поїли з маху

І всі строщили сухарі,

Що не було, все поз’їдали,

Горілку всю повипивали,

Як на вечері косарі.

Еней оставив із носатку

Було горілки про запас,

Но клюкнув добре по порядку,

Розщедривсь, як бува у нас,

Хотів посліднім поділитись,

Щоб до кінця уже напитись,

І добре цівкою смикнув;

За ним і вся його голота

Тягла, поки була охота,

Що деякий і хвіст надув.

Барильця, пляшечки, носатку,

Сулії, тикви, баклажки,

Все висушили без остатку,

Посуду потовкли в шматки.

Троянці з хмелю просипались,

Скучали, що не похмелялись;

Пішли, щоб землю озирать,

Де їм показано селитись,

Жить, будоватися, женитись,

І щоб латинців розпізнать.

Ходили там чи не ходили,

Як ось вернулись і назад

І чепухи нагородили,

Що пан Еней не був і рад.

Сказали: «Люди тут бурмочуть,

Язиком дивним нам сокочуть.

І ми їх мови не втнемо;

Слова свої на ус кончають,

Як ми що кажем їм, — не знають,

Між ними ми пропадемо».

Еней тут зараз взяв догадку,

Велів побігти до дяків,

Купить піярськую граматку,

Полуставців, октоїхів;

І всіх зачав сам мордовати,

Поверху, по словам складати

Латинськую тму, мну, здо, тло;

Троянське плем’я все засіло

Коло книжок, що аж потіло,

І по-латинському гуло.

Еней від них не одступався,

Тройчаткою всіх приганяв;

І хто хоть трохи ліновався,

Тому субітки і давав.

За тиждень так лацину взнали,

Що вже з Енеєм розмовляли

І говорили все на ус:

Енея звали Енеусом,

Уже не паном — домінусом,

Себе ж то звали — троянус.

Еней троянців похваливши,

Що так лацину поняли,

Сивушки в кубочки наливши,

І могорич всі запили.

Потім з десяток щомудрійших,

В лацині щонайрозумнійших,

З ватаги вибравши якраз,

Послав послами до Латина

Од імені свого і чина,

А з чим послав, то дав приказ.

Посли, прийшовши до столиці,

Послали до царя сказать,

Що до його і до цариці

Еней прислав поклон оддать

І з хлібом, з сіллю і з другими

Подарками предорогими,

Щоб познакомитись з царем;

І як доб’ється панськой ласки

Еней-сподар і князь троянський,

То прийде сам в царський терем.

Латину тілько що сказали,

Що од Енея єсть посли,

Із хлібом, з сіллю причвалали,

Та і подарки принесли,

Хотять Латину поклониться,

Знакомитись і подружиться,

Як тут Латин і закричав:

«Впусти! Я хліба не цураюсь

І з добрими людьми братаюсь.

От на ловця звір наскакав!»

Велів тут зараз прибирати

Світлиці, сіни, двір мести:

Клечання по двору саджати,

Шпалерів разних нанести

І вибивать царськую хату,

Либонь, покликав і Амату,

Щоб і вона дала совіт,

Як лучче, краще прибирати,

Де, як коврами застилати

І підбирать до цвіту цвіт.

Послав гінця до богомаза,

Щоб мальовання накупить

І также розного припаса,

Щоб що було і їсть, і пить.

Вродилось ренське з курдимоном

І пиво чорнеє з лимоном,

Сивушки же трохи не з спуст;

Де не взялись воли, телята,

Барани, вівці, поросята;

Латин прибравсь, мов на запуст.

Ось привезли і мальовання

Роботи первійших майстрів,

Царя Гороха пановання,

Патрети всіх багатирів:

Як Александр цареві Пору

Давав із військом добру хльору;

Чернець Мамая як побив;

Як Муромець Ілля гуляє,

Як б’є половців, проганяє, —

Як Переяслів боронив;

Бова з Полканом як водився,

Один другого як вихрив;

Як Соловей Харциз женився,

Як в Польщі Желізняк ходив.

Патрет був француза Картуша,

Против його стояв Гаркуша,

А Ванька Каїн впереді.

І всяких всячин накупили;

Всі стіни ними обліпили;

Латин дививсь їх красоті!

Латин, так дома спорядивши,

Кругом все в хатах оглядав,

Світелки, сіни обходивши,

Собі убори добирав:

Плащем з клейонки обвернувся,

Циновим ґудзем застебнувся,

На голову взяв капелюх;

Набув на ноги кинді нові

І рукавиці взяв шкапові,

Надувсь, мов на огні лопух.

Латин, як цар, в своїм наряді

Ішов в кругу своїх вельмож,

Которі всі були в параді,

Надувшись всякий з них, як йорж,

Царя на дзиґлик посадили,

А сами мовчки одступили

Від покутя аж до дверей.

Цариця ж сіла на ослоні,

В єдамашковому шушоні,

В кораблику із соболей.

Дочка Лавися-чепуруха

В німецькім фуркальці була,

Вертілась, як в окропі муха,

В верцадло очі все п’яла.

Од дзиґлика ж царя Латина

Скрізь прослана була ряднина

До самой хвіртки і воріт;

Стояло військо тут зальотне,

Волове, кінне і піхотне,

І ввесь був зібраний повіт.

Послів ввели к царю з пихою,

Як водилося у латин;

Несли подарки пред собою:

Пиріг завдовжки із аршин

І солі кримки і бахмутки,

Лахміття розного три жмутки,

Еней Латину що прислав.

Посли к Латину приступились,

Три рази низько поклонились,

А старший рацію сказав:

«Енеус постер магнус панус

І славний троянорум князь,

Шмигляв по морю як циганус,

Ад те, о рекс! прислав нунк нас.

Рогамус, доміне Латине,

Ілюстрації до поеми «Енеїда» І. Котляревського (Анатолій Базилевич, 1970)

Нехай наш капут не загине,

Пермітте жить в землі своєй,

Хоть за пекунії, хоть гратіс,

Ми дяковати будем, сатіс

Бенефіценції твоєй.

О рекс! будь нашим Меценатом,

І ласкам туам покажи,

Енеусу зробися братом,

О оптіме! не одкажи:

Енеус прінцепс єсть моторний,

Формозус, гарний і проворний,

Побачиш сам інноміне!

Вели акціпере подарки

З ласкавим видом і без сварки,

Що прислані через мене:

Се килим-самольот чудесний,

За Хмеля виткався царя,

Літа під облака небесні,

До місяця і де зоря;

Но можна стіл ним застилати,

І перед ліжком простилати,

І тарадайку закривать.

Царівні буде він в пригоду,

І то найбільш для того году,

Як замуж прийдеться давать.

Ось скатерть шльонськая нешпетна,

Її у Липську добули;

Найбільше в тім вона прикметна,

На стіл як тілько настели

І загадай якої страви,

То всякі вродяться потрави,

Які на світі тілько єсть:

Пивце, винце, медок, горілка,

Рушник, ніж, ложка і тарілка.

Цариці мусим сю піднесть.

А се сап’янці-самоходи,

Що в них ходив іще Адам;

В стариннії пошиті годи,

Не знаю, як достались нам;

Либонь, достались од пендосів,

Що в Трої нам утерли носів,

Про те Еней зна молодець;

Сю вещ, як рідку і старинну,

Підносимо царю Латину

З поклоном низьким на ралець».

Цариця, цар, дочка Лавина

Зглядалися проміж себе.

Із рота покотилась слина,

До себе всякий і гребе,

Які достались їм подарки,

Насилу обійшлось без сварки;

Як ось Латин сказав послам:

«Скажіте вашому Енею,

Латин із цілою сім’єю,

Крий боже, як всі раді вам.

І вся моя маєтність рада,

Що бог вас навернув сюди;

Мні мила ваша вся громада,

Я не пущу вас нікуди;

Прошу Енею покланятись

І хліба-солі не цуратись,

Кусок останній розділю.

Дочка у мене одиначка,

Хазяйка добра, пряха, швачка.

То, може, і в рідню вступлю».

І зараз попросив до столу

Латин Енеєвих бояр,

Пили горілку до ізволу

І їли бублики, кав’яр;

Був борщ до шпундрів з буряками,

А в юшці потрух з галушками,

Потім до соку каплуни;

З отрібки баба-шарпанина,

Печена з часником свинина,

Крохналь, який їдять пани.

В обід пили заморські вина,

Не можна всіх їх розказать,

Бо потече із рота слина

У декого, як описать:

Пили сикизку, деренівку

І кримську вкусную дулівку,

Що то айвовкою зовуть.

На віват — з мущирів стріляли,

Туш — грімко трубачі іграли,

А многоліт — дяки ревуть.

Латин по царському звичаю

Енею дари одрядив:

Лубенського шмат короваю,

Корито опішнянських слив,

Горіхів київських смажених,

Полтавських пундиків пряжених

І гусячих п’ять кіп яєць;

Рогатого скота з Лип’янки,

Сивухи відер з п’ять Будянки,

Сто решетилівських овець.

Латин старий і полигався

З Енеєм нашим молодцем.

Еней і зятем називався, —

Но діло краситься кінцем!

Еней по щастю без поміхи

Вдавався в жарти, ігри, сміхи,

А о Юноні і забув,

Його котора не любила

І скрізь за ним, де був, слідила,

Нігде од неї не ввильнув.

[Знову втручається Юнона, якій удається посварити троянців із латинянами. Підіслана нею фурія Тезіфона налаштовує царицю Амату та рутульського правителя Турна проти прибульців. Знаходять привід для першої сутички: троянські пси з’їдають загального улюбленця — цуцика Аматиної няньки. Цей інцидент стає приводом до початку війни між троянцями й місцевим населенням. Скоро всі місцеві племена об’єднуються під керівництвом Турна. Еней вирушає по допомогу до аркадського царя Евандра. Той надає військо на чолі зі своїм сином Паллантом. Венера вмовляє Вулкана виготовити бойові обладунки та зброю для Енея. У події втручається Юнона. Підіславши до Турна свою помічницю Іриду, вона підмовляє рутульського правителя здійснити штурм троянського табору. Троянцям удається стримувати напад, але за наказом Турна підпалюють їхні човни. На прохання Венери втручається Зевс — човни перетворюються на сирен. Чудесне перетворення лякає військо нападників, вони змушені відступити.]

Троянці із-за стін дивились,

Пан Турн як з військом тягу дав;

Перевертням морським чудились,

На добре всяк те толковав.

Но Турнові не довіряли;

Троянці правило се знали:

В війні з врагами не плошай;

Хто утіка — не все женися;

Хто мов і трусить — стережися;

Скиксуєш раз — тогді прощай!

Для ночі вдвоє калавури

На всіх поставили баштах,

Лихтарні вішали на шнури,

Ходили рунди по валах.

В обозі Турна тихо стало,

І тілько-тілько що блищало

Од слабих, блідних огоньків.

Враги троянські почивали,

Од трусів вилазки не ждали;

Оставмо ж сих хропти соньків.

У главной башти на сторожі

Стояли Евріал і Низ;

Хоть молоді були, та гожі

І кріпкі, храбрі, як харциз.

В них кров текла хоть не троянська,

Якась чужая — бусурманська,

Та в службі вірні козаки.

Для бою їх спіткав прасунок1.

Пішли к Енею на вербунок;

Були ж обидва земляки.

1 Прасунок (застар.) — біда, лихо, неприємність.