Авторська позиція Григорія Граб’янки - це позиція свідомого громадянина. Безперечно, він ідеалізував Богдана Хмельницького, а говорячи про смерть гетьмана, змальовував його образ за аналогією до того, як у «Повісті минулих літ» подано войовничого Святослава: «Це була людина воістину варта звання гетьмана... Лягаючи спати, не думав, як би знайти тихий куточок, а вкладався посеред військового гамору; одягався він так, як і всі інші, мав коней та зброю не набагато кращу, ніж у інших. Не раз його бачили, як, укрившись військовим плащем, знеможений, він спав посеред сторожі... У його воїнства все так було злагоджено, що коли б він не пощадив... то зовсім би міг знищити Польщу». Що цікаво, в уста Богдана Хмельницького автор вклав крамольну на час написання літопису думку про «іго московського самодержавства» в Україні.

Коли Г. Граб’янка робив опис ближчих до нього в часі подій, то авторська позиція - цього разу, правда, прихована - все одно виявляла його істинний патріотизм. Наприклад, літописець зовсім не описав Полтавської битви, а тільки під роком 1709 повідомив коротко: «Мазепа зрадив». Ця лаконічна фраза нібито свідчить про лояльне ставлення літописця до Москви, але водночас містить натяк на величезну трагедію українського народу.

Змальовуючи «чорну раду» в Ніжині 1663 р., літописець зосередив особливу увагу на філософських категоріях добра і зла. Особисто для нього добро - це українські державотворчі чинники, гетьман-патріот Яким Сомко, підпорядкування козацької сіроми старшині, а зло - кабальна залежність України від Москви, страшні наслідки козацьких міжусобиць та бунтів «черні», нечесна перемога під час виборів гетьмана на «чорній раді» Івана Брюховецького, ставленика Москви.

Літопис Григорія Граб’янки сучасні дослідники умовно ділять на дві частини. У першій, розлогій, домінує художній домисел над історичними фактами, у мові твору проявляється пишний стиль бароко. Друга частина - стисла, написана похапцем. Через це Микола Зеров писав, що перша частина літопису нагадує «широкоосяжну історичну монографію», а друга - «плутаний, стислий літопис».

Уперше літопис Г. Граб’янки було надруковано в журналі «Російський магазин» 1793 р. мовою оригіналу без зазначення авторства. Щоб тогочасний читач зміг розібратися з текстом, до літопису додавався українсько-російський словник на три сотні слів.

• Літопис Самійла Величка

Ще один козацький літопис XVIII ст. - літопис Самійла Величка «Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зиновія Богдана Хмельницького, гетьмана військ запорозьких, вісім літ точилася, а близько двадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою він, Хмельницький, при всесильній Божій допомозі з козаками і татарами із тяжкого лядського іга вибився і під великодержавне пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича добровільно піддався» - за обсягом з усіх відомих найбільший. Уперше цей твір було надруковано російською мовою в 1848-1864 рр. у Києві в чотирьох томах під іншою назвою - «Літопис подій в Південно-Західній Росії в XVIII ст.». У 1926 р. в Києві українською мовою вийшла перша частина літопису С. Величка, і тільки в 1991 р. в перекладі сучасною українською мовою Валерія Шевчука основний текст було видано у двох великих томах, але без Величкового четвертого тому, в якому автор подавав документи.

С. Величко також навчався в Києво-Могилянській академії, отже, ще в стінах цього закладу почав працювати з історичними джерелами. До того ж як канцелярист генерального писаря В. Кочубея і службовець гетьманської канцелярії, він мав доступ до документів. На жаль, доля Самійла Величка далеко не завжди була приязною до нього. Разом із Василем Кочубеем він доніс Петрові І на гетьмана Івана Мазепу. Кочубей за свій учинок поплатився головою, а С. Величко потрапив у тюрму. Навіть тоді, коли Петро І остаточно переконався в невірності Мазепи, С. Величка чомусь із в’язниці не випустили, і він перебував у ній до 1715 р.

Останній період життя С. Величка минав у селах Жуки і Диканька на Полтавщині. Тут він зібрав велику бібліотеку, колекцію документів і приблизно з 1720 р. почав писати власну історію України. У 1728 р. С. Величко осліп, тому далі літопис писали під його керівництвом щонайменше чотири особи, що встановлено за особливостями почерків.

Свій літопис С. Величко прикрасив власноручно виконаними портретами десяти гетьманів, починаючи від Б. Хмельницького і закінчуючи І. Мазепою. Себе автор літопису небезпідставно йменував у власному творі «істинним Малої Росії сином», а Б. Хмельницького називав Мойсеєм українського народу, за військовими здібностями порівнював цього гетьмана з Александром Македонським. Літописець дбав про правдиве висвітлення часів Хмельниччини. Як зазначає В. Полєк, «щоб надати своїй розповіді щонайбільшої достовірності, він весь час підкреслює, що використав діаріуш Самійла Зорки, секретаря Б. Хмельницького, і навіть у його уста вкладає промову над домовиною гетьмана».

С. Величко розповідає про похід Івана Сірка на Крим, під час якого кошовий отаман визволив величезну кількість невільників і невільниць з України з їхніми дітьми від татарів. Довідавшись, що частина визволених без особливого бажання прямує з козаками в сплюндрований рідний край, Іван Сірко дозволив охочим повертатися в Крим. Коли три тисячі з них рушили назад, Сірко дав козакам наказ догнати зрадників і без найменшого милосердя винищити їх до останнього. До мертвих кошовий отаман звернувся зі словами, які пояснювали причину його жорстокості - того неминучого майбутнього, коли хан їхніми руками винищуватиме Україну: «Простіть нас, брати, а самі спіте тут до Страшного Господнього Суду, ніж би мали розмножуватись у Криму між бусурманами на наші християнські молодецькі голови».

Найбільш цінним і об’єктивним є третій том літопису С. Величка. Незважаючи на те що територію України було розірвано Російською імперією і Польщею на дві частини, С. Величко вважає обидві окуповані половини єдиною Україною. Проте в порівнянні з літописами Самовидця та Граб’янки в цілому літопис С. Величка суттєво програє. До здобутків цього літописця варто віднести хіба що його цілком умотивовані докори гетьманам за допущені ними політичні помилки.

Портрет Б. Хмельницького з літопису Самійла Величка

Літопис С. Величка читав і неодноразово у своїй творчості використовував Т. Шевченко. Літературознавець Ярослав Дзиґа стверджував, що такі твори Кобзаря, як «Чигрине, Чигрине...», «Великий льох», «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» та інші, мають історичною фактологічною основою літопис С. Величка. Т. Шевченко черпав із літопису не тільки уявлення про минуле України, а й запозичував із нього і висвітлення постатей окремих гетьманів, і багато іншого, аж до окремих образів, порівнянь, метафор.

Кожен із літописів козацьких часів сучасники розцінювали тільки як історіографічний текст. Про літературний аспект літописів заговорили значно пізніше, вже в ХІХ-ХХ ст.

Козацькі літописи природно завершили той етап української історії, який прийнято називати літописним. Уже навіть «Історія русів» суттєво відрізнялася від літописів Самовидця, Григорія Граб’янки та Самійла Величка. Якщо попередні козацькі літописи просто констатували і лише зрідка тлумачили на розсуд автора історичні події, то в «Історії русів» уже спостерігалася спроба літописця аналізувати історичні процеси й узагальнювати ті знання, які дослідник отримував унаслідок зіставлення документальних фактів, причинно-наслідкових зв’язків між історичною подією та її результатами впродовж років.

• «Історія русів»

«Історія русів» - особлива історіографічна книга в давній українській літературі, і зовсім не тому, що мова цього літопису - російська. Пояснення цього дуже просте: «Історія русів» писалася тоді, коли в Києво-Могилянській академії вже була заборонена книжна українська мова, а професори і студенти цього навчального закладу використовували тільки російську; коли в Російській імперії, до складу якої входила Україна, вихідці з колишньої Гетьманщини, що посідали якісь важливі посади, спілкувалися тільки російською мовою, навіть якщо в глибині душі сповідували українські ідеали, адже їм, за влучним поясненням Валерія Шевчука, за умови російського деспотизму доводилося «зберігати свій патріотизм у лояльних рамках».

«Загалом можна сказати, що автор "Історії русів” дивиться на історію України XVII ст. очима політично грамотної людини XVIII ст., при тому прогресивно мислячої. Невідомий автор "Історії русів” підкреслює, що єдиною справжньою наступницею Київської Русі є Україна, що назва Русь - справжня назва України, але її присвоїли росіяни. До білорусів автор ставиться доброзичливо, як до братнього народу, зате до московитян і поляків - з великою пересторогою, як до ненадійних і клятволамних партнерів у будь-якій справі. Особливо гнівно літописець осуджує каральні органи Росії, зокрема Таємну канцелярію, за розмірами спричинених кровопролить порівнюючи її з середньовічною інквізицією. В уста Павла Полуботка, який звертається до Петра І, літописець вкладає гнівний висновок представника демократичного суспільства, що опинилося в залежності від колонізаторської держави деспотичної форми правління: "Кидати народи у рабство і володіти рабами та невольниками є діло азіатського тирана, а не християнського монарха, який має славитися і справді бути батьком народів”».