Життєвий і творчий шлях письменника

Пантелеймон Олександрович Куліш народився 7 серпня (26 липня) 1819 р. в містечку Вороніж Глухівського повіту на Чернігівщині (тепер Шосткинського району Сумської області). Його ім'я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв'язок свого імені з вогнем, полум'ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного. Полюбляв він, і коли його кликали «Паньком Олельковичем», — це підкреслювало зв'язок по батьковій лінії з київськими князями Олельковичами. Деякі зі своїх творів він підписував псевдонімом Пантелеймон Олелькович.

Насправді ж найближчі родинні корені письменника — козацькі. Його батько походив з козацької старшини, а мати — з родини сотника. Дитинство хлопчика овіяне народними піснями, переказами про козацьке минуле, які він чув від матері й сестри, котрих рано втратив. Азам грамоти його навчила сестра, а далі — навчання в Новгород-Сіверській гімназії, у стінах якої П. Куліш знайомиться зі збірником українських народних пісень, виданих М. Максимовичем, першим ректором Київського університету Святого Володимира. Захоплений красою народного слова гімназист сам починає записувати народні пісні, а також читає твори П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка. У гімназії він пише і своє перше оповідання «Циган», яке стало літературною обробкою почутої від матері казки. Саме фольклор, українська книга визначили його захоплення літературою, його українську ідею.

У 1837-1839 рр. П. Куліш — вільний слухач у Київському університеті Святого Володимира спочатку на словесному, а потім на правничому факультетах. Проте його відраховують із цього навчального закладу, оскільки студент не міг документально засвідчити свого дворянського походження. Починаються роки вчителювання в Луцьку, Києві, Рівному, а на канікулах — мандри Україною, зустрічі з кобзарями, селянами, від яких П. Куліш записував скарби фольклору й народної мови.

30-40-і роки сповнені пам'ятними для письменника подіями. Він створює російськомовний роман «Михайло Чарнишенко», історичну поему-епопею «Україна», оповідання «Орися», розпочинає працювати над своїм найвідомішим твором — романом «Чорна рада» (створює одразу два варіанти — український і російський). Перші розділи російського варіанту твору публікуються в часописі «Современник» за 1845 р. У 1843-1844 рр. П. Куліш знайомиться з Т. Шевченком, М. Костомаровим, В. Білозерським, долучається до діяльності Кирило-Мефодієвського братства, створеного наприкінці 1845 - на початку 1846 р. І хоча письменник у той час жив і працював у Петербурзі, він і безпосередньо зустрічався з його членами, і листувався з ними, й обстоював роль просвітництва у справі оновлення суспільного ладу.

Окрема сторінка Кулішевої біографії — його дружба з Т. Шевченком. Про першу зустріч із поетом у Києві 1843 р. П. Куліш згадує так: «Одного разу хтось входить до Куліша в парусиновому пальті. — «Здрастуйте!.. Вгадайте — хто до вас?» — «Хто ж іще, якщо не Шевченко?» (А сам ніколи навіть портрета Шевченка не бачив.) — «А от і він!..» І розпочалась бесіда справжніх січовиків, а потім уже й пісні пішли. (У Шевченка був прекрасний голос, а Куліш знав силу-силенну пісень.) Потім вони їздили разом в околиці Києва, малювали, варили рибу за Дніпром».

Тарас Шевченко. Портрет Пантелеймона Куліша

Т. Шевченко був боярином на весіллі Пантелеймона Куліша й Олександри Білозерської (відомої в літературі під псевдонімом Ганна Барвінок), зачарувавши всіх щирістю, дотепністю вдачі й майстерним співом. Безумовно, цих талановитих і непересічних людей зблизила любов до України, щире вболівання за її долю, за пригноблений народ, відчуття глибокого зв'язку з ним, проте уявлення про шляхи боротьби в кожного були різні. Про це дуже точно зауважив П. Куліш: «...зійшовся низовий курінник, січовик із городовим козаком-кармазинником. А були вони справді представителі двох половин козаччини. Шевченко був із правобережного козацтва, яке ... тікало на Січ і поверталось звідти в панські володіння вже гайдамаками ... Куліш походить з того козацтва, що засідало з царськими боярами, спорудило цареві Петру "Малороссийскую коллегию”, помагало цариці Катерині писати "Наказ” і завести на Вкраїні училища замість старих бурс. Один учився історії просто від гайдамацьких ватажків, читав її з ураженого серця козацького, що рвалось і томилось у підданстві в козацького ворога ляха; другий дорозумівавсь української бувальщини від такого коліна, що предку-віку не знало панщини...». Тому П. Куліш не поділяв закликів Кобзаря до збройної боротьби, не підтримував його поглядів на козаччину, загалом історичне минуле України. Проте він високо цінував геній Тараса Григоровича, допомагав публікувати й пропагувати його твори. Ідейні розходження друзів поглиблювалися також їхніми різними характерами: Т. Шевченко сприймав світ і людей серцем, душею, а П. Куліш — розумом (про це він сам писав так: «...Шевченко был человеком с горячей кровью, тогда как Кулиш искал равновесия сердца и разума, равновесия хочу и могу»).

Андрій Горонович. Олександра Білозерська в молоді роки

Т. Шевченко присвятив П. Кулішеві поему «Чернець». Куліш видав Шевченкову поему «Наймичка», не вказавши автора, у той час, коли поетові заборонялося писати, мріяв видати «Кобзар» і «Гайдамаки» за кордоном. Високу оцінку творчості Т. Шевченка його побратим здійснив у «Слові над гробом Шевченка».

Обоє друзів були заарештовані у справі Кирило-Мефодіївського братства, однак участь П. Куліша в ньому жандармам не вдалося довести. Як провину йому зарахувалася «Повесть об украинском народе», у якій у дуже толерантній формі стверджувалась думка про самостійність України від російської імперії, а сам твір був надрукований у дитячому журналі «Зірочка».

Заслання письменник відбував у Тулі, служив дрібним чиновником у канцелярії губернатора, працював як науковець, написав кілька історичних романів російською мовою, активно займався самоосвітою, вивчаючи іноземні мови (знав майже всі слов'янські, а також французьку, англійську, німецьку, іспанську, шведську, староєврейську, латинську), світову літературу (коло його читання — твори В. Скотта, Ч. Діккенса, Дж. Байрона, Ф. Шатобріана, праці Ж.-Ж. Руссо, ідеями якого він захоплювався), історію. У грудні 1850 р. його звільнено під нагляд поліції. Сприяла цьому низка чинників: і клопотання впливових друзів, родичів дружини Олександри Білозерської, і святкування 25-ліття царювання Миколи І, і покаянний лист самого Пантелеймона Куліша. Після заслання його творів не друкували до 1856 р.

У 1857 р. опубліковано роман «Чорна рада», схвально зустрінутий читачами й критикою. Т. Шевченко із захватом писав про свої враження: «Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий.., за "Чорну раду”. Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував "Чорну раду” по-нашому. Я її прочитав і в "Руській бесіді”, і там вона добра, але по-нашому лучче». У цьому ж 1857 р. опубліковано «Граматку» — перший у Східній Україні український буквар, а також підручник з арифметики для народної початкової школи. У передмові до «Граматки» П. Куліш висловив думку про необхідність навчання дітей рідною мовою.

Історичні координати

П. Куліш створив перший український фонетичний правопис, згодом названий «кулішівкою». Його застосовано в таких працях, як «Граматка», «Записки о Южной Руси», у журналі «Основа». Згідно із цим правописом, замість «ы» на позначення звука [и] писалася літера и (синь, лисиця), замість «ять» на означення звука [і] — і (літо, сіно), звук [е] послідовно передавався літерою е. Звук [ґ] передавався латинською літерою g (дзиgа), дієслівні сполучення «-ться» — через «-тьця» і «-тця» (вертаютьця, всміхнетця) тощо. «Кулішівка» побутувала до 1876 р. — заборони української мови Емським указом і частково після її зняття в перші десятиліття ХХ століття.