Тарас Шевченко: гідність, дух і пам’ять (1814-1861)
- 31-12-2022, 14:26
- 281
9 Клас , Українська література 9 клас Коваленко, Бернадська (повторне видання) 2022
Тарас Шевченко: гідність, дух і пам’ять
ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО
1814-1861
Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприймання, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух і пам’ять...
Євген Сверстюк
Тapac Шевченко — геніальний поет, вірний син народу, пророк національного відродження. Він жив і творив з іменем України, прославляв її минуле, прозирав у майбутнє й картав сучасників за довготерпіння, покірність. І понад усе любив просту людину, співчував її стражденному існуванню, пролитим нею сльозам.
Сьогодні немає українця, хто б не читав «Кобзаря», хто б не знав хоча б одну поезію Т. Шевченка напам’ять, хто б не співав «Реве та стогне Дніпр широкий...». Поет був, є і буде совістю нації, її сумлінням навіки. Іван Дзюба справедливо зазначив: «Шевченко, як явище велике й вічно живе, — невичерпний, нескінченний і незупинний».
• Під час вручення Національної Шевченківської премії 2017 року письменник і видавець Іван Малкович наголосив: «Я мрію дожити до того моменту, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про "торепашното кріпака”, який служив безправним та безсловесним попихачем у панів, а замінять парадигму і вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата і мами, без, здавалося, жодних шансів на успіх створив сам себе». Знайдіть в інтернеті повний текст виступу Івана Малковича і сформулюйте для себе відповідь на проблемне питання: «Для чого сучасний молодий українець має знати творчість Тараса Григоровича Шевченка?».
Пригадайте!
Пригадайте, які факти біографії Тараса Григоровича Шевченка вам відомі. Якою вам запам’яталась постать геніального сина українського народу? Відповідаючи, скористайтеся таблицею, наведеною нижче, і QR-кодом.
https: //сutt.ly/UYFout4
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Прокоментуйте слова Івана Дзюби: «...поява Шевченкового "Кобзаря” змінила обличчя української поезії, утвердивши її високу самоцінність у найпереконливіший спосіб: фактом творчості надзвичайно обдарованого поета».
2. Розкажіть, яким був поетичний дебют Т. Шевченка.
3. Поясніть, чому девізом поетового життя стали слова з поезії «О думи мої! О славо злая...»: «Караюсь, мучуся... але не каюсь!..».
4. Прочитайте поезію Т. Шевченка «Поставлю хату і кімнату...». Про яку мрію в ній ідеться? Як вона характеризує поета?
5. Поясніть слова Івана Франка про Тараса Шевченка: «...він був сином мужика — і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем в царстві людської культури... Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі у ржу... Найкращий та найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори».
Подискутуйте з однокласниками/однокласницями
Іван Дзюба висловив таке міркування: «Ще не так давно "Заповіт” знав напам'ять чи не кожен українець. Він був нашим неофіційним гімном... Нині, в добу комерційно-глобалізаційну, здається, не скрізь так і не все так. Можна почути навіть скептичні голоси: мовляв, це анахронізм — повстання, кров... «А до того / я не знаю Бога» — не по-християнському...». Яка ваша думка щодо цього? Зробіть опитування своїх рідних — як вони міркують із цього приводу?
Загальна характеристика творчості
Іван Франко у праці «Тарас Шевченко» запропонував періодизацію творчості поета, якою літературознавці користуються й нині.
• Перший період — ранній (1838-1843). У цей час T. Шевченко звернувся до тем і мотивів з козацького минулого, опоетизував народних ватажків. Для нього важливим було актуалізувати історію, тобто нагадати своїм сучасникам про славні подвиги предків, відобразити їхній незборимий дух («Гамалія», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гайдамаки»).
Поет боляче розмірковував про місію слова, його значення у збереженні історичної пам’яті народу. Завдання митця він убачав у глибинному проникненні в проблеми народного життя («Перебендя», «Думи мої, думи мої», «На вічну пам’ять Котляревському», «До Основ’яненка»).
У ранньому періоді творчості беруть початок домінантні теми творчості Т. Шевченка: зневаженої жінки-покритки («Катерина»), антилюдяного суспільного ладу («Катерина», «Гайдамаки»).
Зазнавши гіркоти долі і кріпацької, і сирітської, поет оспівав в елегійних тонах неприкаяність знедолених людей, які прагнуть у жорстокому світі знайти щастя («Причинна», «Тополя»). До цієї групи творів належать і думки — ліричні вірші сумного звучання. Вони виникли на основі народної пісні, запозичили від неї драматизм почуттів. Цей жанр — один із найпоширеніших у творчості Т. Шевченка. У ранній період він написав такі думки, як «Тече вода в синє море...», «Вітре буйний, вітре буйний!...», «Тяжко-важко в світі жити...», «Нащо мені чорні брови...», «Вітер з гаєм розмовляє...».
Єдиний драматичний твір Т. Шевченка, який дійшов до нашого часу повністю, — це «Назар Стодоля».
У ньому виразно відтворено суспільно-побутовий колорит другої половини XVII ст., прагнення козацької старшини до збагачення та чинів, героїчні козацькі традиції. Конфлікт драми нагадує «Наталку Полтавку» І. Котляревського. Це історія двох закоханих, на перешкоді щастю яких стає батько.
• Другий період творчості — період «трьох літ» (1843-1847). Це час творчої зрілості поета. Він вільний, він — у розквіті сил, мав можливість попрацювати й пожити в рідному краю. Твори, написані під враженням від перебування в Україні, Т. Шевченко об’єднав у рукописну збірку «Три літа» (назва — від однойменної поезії). Звідси — й означення другого періоду творчості, тривалість якого — від першої поїздки в Україну до арешту в справі Кирило-Мефодіївського братства.
Переважний масив текстів цього часу — політична лірика, гострі звинувачення сучасному поетові суспільному ладові. «Сон» («У всякого своя доля...»), «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим...», «Давидові псалми» розвінчували основи російського самодержавства — кріпосництво, колонізаторську політику, офіційну церкву. Поет намагався дати відповідь на запитання:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
У цей час створено безсмертний «Заповіт». Написано його 25 грудня 1845 р. в Переяславі під час тяжкої хвороби.
До цього періоду творчості належить і поема «Наймичка», один з небагатьох творів, надрукованих за життя Т. Шевченка.
Водночас поет залишався ліриком. Він створив такі поетичні перлини, як «Не завидуй багатому...», «Не женися на багатій...», «Минають дні, минають ночі...».
• Третій період творчості — період ув’язнення й заслання (1847-1857). Це час випробувань поета, які не зламали його дух. Свідчення цього — у казематі написано відому поезію «Садок вишневий коло хати...». Вірш-ідилія вражає красою сільського побуту, родинного життя, природи. Також він є контрастом до гнітючих обставин ув’язнення, спогадом про найсвітліше й найрідніше — Україну, український світ.
Пізніше, уже повертаючись із заслання, Т. Шевченко переписав 13 поезій, створених у перші місяці арешту, і назвав цей цикл «В казематі».
У засланні поет використовував клаптики паперу для того, щоб записувати потаємно свої вірші. Так народилися «захалявні» книжечки.
У творах цього періоду постали картини українського народного побуту, складні людські історії, зокрема жіночі.
Поет звернувся до спогадів про дитинство, про Україну («Мені тринадцятий минало...», «Якби ви знали, паничі...»). Засуджений за нищівне викриття кріпацтва й самодурства панства, він знову писав про свавілля власть імущих, заперечував кріпацтво як велике світове зло («І виріс я на чужині...», «Іржавець», цикл «Царі»).
Період заслання знаменний тим, що Т. Шевченко розпочав писати прозу російською мовою. Це дев’ять повістей. Три з них написані на сюжети однойменних поем («Варнак», «Наймичка», «Княгиня»). В інших ідеться про долю митця в кріпосницькому суспільстві («Художник», «Музыкант»), торжество народної моралі над бездуховністю дворянства («Капитанша», «Прогулка с удовольствием и не без морали»), проблеми формування людської особистості («Близнецы», «Несчастный»).
У 1857 р. Т. Шевченко почав вести щоденник, названий «Журналом». У ньому не лише фіксувалися певні зовнішні події, а й осмислювався, передусім власний життєвий досвід, десятиліття солдатчини. Роздуми поета і ліричні, й іронічні, і щирі.
• Четвертий період творчості — пізній (1857-1861). У цей час Т. Шевченко знову возвеличує образ матері, який набуває величі й святості (поеми «Неофіти», «Марія»). Він мріяв про одруження, щасливе родинне життя, але воно не складалося. Тому мотив самотності, який і раніше траплявся в поетових віршах, зазвучав дуже пронизливо:
Якби з ким сісти хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі...
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
Або...
Але такі настрої поет перемагав. Тоді з’являлися справжні перлини лірики («Ой діброво — темний гаю...», «Тече вода з-під явора...», «Над Дніпровою сагою...»), а також ідилія на мотив щасливого родинного життя «Росли укупочці, зросли...».
«ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА»
Історія написання. Вірш Т. Шевченка «До Основ’яненка» створено 1839 р. Це один із восьми творів, який увійшов до першого «Кобзаря», виданого 1840 р.
Прочитавши його, вдумливий учень чи учениця неминуче поставить перед собою запитання: чому у творі, присвяченому Г. Квітці-Основ’яненку, йдеться переважно про історичні реалії? Відповідь на нього стане зрозумілою, якщо пригадати, що підштовхнуло Т. Шевченка до такого творчого задуму. Річ у тім, що поет ознайомився з історичним нарисом Г. Квітки-Основ’яненка про Антона Головатого — кошового отамана Чорноморського козацького війська. На той час поет знав Г. Квітку-Основ’яненка як українського письменника, можна сказати, що їхнє знайомство було заочним, через посередництво Є. Гребінки, який у листах до прозаїка захоплено й щиро писав про молодого талановитого поета. Сам Г. Квітка-Основ’яненко схвально відгукнувся про «Кобзар» і поему «Гайдамаки», листувався з Т. Шевченком, але особисто з ним не зустрічався.
Під враженням від прочитаного історичного нарису, у якому йшлося про легендарну постать А. Головатого, оспівану в народних думах і піснях, а також згадувалося про зруйнування Запорозької Січі, Т. Шевченко написав вірш-послання «До Основ’яненка».
Літературознавчі координати
Послання — це один із ліричних жанрів, звернення до конкретної особи чи групи осіб із метою витлумачити свою позицію щодо суспільних, соціальних, історичних, творчих питань. Це зазвичай дружній або ж полемічний твір повчального чи викривального змісту. Послання відтак можна називати віршованим листом. Його обов’язкова ознака — наявність адресата і, відповідно, такі мотиви, як прохання, побажання, напучування, умовляння.
Основні мотиви твору. У поезії органічно переплетено громадянські мотиви з особистими. Відповідно до цього її можна умовно поділити на дві частини. Перша з них — про українську минувшину після зруйнування Запорозької Січі. Поет творить своєрідний плач за цією великою втратою. Для цього він оживлює природу: й очерети, і степова чайка, і степові могили, збентежені, схвильовані, питають у Дніпра: «Де то наші діти ділись, / Де вони гуляють?»; «Де наші панують? / Де панують, бенкетують? / Де ви забарились?». Й у відповідь чують голос моря: «Не вернуться!». Далі Т. Шевченко, щоб емоційно підсилити думку про крах козаччини, майстерно використовує анафору:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Поет передає своє бачення України після такої великої втрати: це «обідрана сиротина», яка плаче над своєю трагічною долею, а ворог над нею сміється. Проте автор переконаний, що козацька доблесть не може бути знищена, тому він, як пророк, переконливо й урочисто декларує:
...Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Друга частина твору — це власне звернення поета до Г. Квітки-Основ’яненка як до однодумця, до творчої людини із закликом оспівувати Січ і тим само відроджувати давню славу України. Т. Шевченко переконаний, що завдання справжнього митця-патріота — служити рідному народові, пробуджувати в ньому національну гідність, честь, нагадуючи про славні сторінки його історії. Так у посланні поєднується романтичне захоплення козацьким минулим і його проекція на день, сучасний поетові. І хоча давні подвиги предків повернути не можна, їх необхідно оспівувати, щоб здобути волю. Автор прагне «на весь світ» заявити про історичну трагедію України: у цьому він вбачає своє власне призначення і зміст творчості українського митця взагалі.
Поезія «До Основ’яненка» — на поетичній стіні в Кропивницькому
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Проаналізуйте жанрові особливості послання. Для ілюстрації використайте твір Т. Шевченка «До Основ’яненка». Поміркуйте, чому цей жанр належить до ліричних.
2. Визначте основні мотиви послання. З якою метою поет прагне писати про історію України?
3. До кого Т. Шевченко звертається «мій голубе», «батьку», «орле сизий»? Чому?
«СОН» («У ВСЯКОГО СВОЯ ДОЛЯ...»)
Історія написання. Повернувшись до Петербурга після подорожі до України, під великим враженням від побаченого, Т. Шевченко в 1844 р. пише поему «Сон» («У всякого своя доля...»). Вона поширювалася в рукописних списках, зокрема серед членів Кирило-Мефодіївського братства. Коли арештовували В. Білозерського1 та М. Костомарова — учасників цієї організації, то в них було знайдено текст поеми. Слідство використало художній твір як основний доказ антиурядової діяльності Т. Шевченка. Цар Микола І особисто брав участь у визначенні вироку поету, найсуворішого порівняно з учасниками братства. Так, скажімо, М. Костомаров був засланий до Саратова, де працював у статистичному комітеті, а також мав змогу займатися науковою діяльністю як історик. Т. Шевченка ж відправлено в солдати із забороною писати й малювати.
1 Білозерський Василь Михайлович (1825-1899) — український громадський і культурний діяч, один із організаторів Кирило-Мефодіївського братства, брат Ганни Барвінок, дружини П. Куліша.
За життя поета твір не друкувався. Уперше видано окремою книжечкою у Львові в 1865 р.
Ідейно-тематичний зміст. Тексту поеми передує епіграф з Євангелія від Іоанна: «Люди (світ) не можуть прийняти істини, доки не побачать і не пізнають її». Вам відомо, що в художньому творі не може бути нічого випадкового. Це стосується й епіграфа, який покликаний скеровувати читача до правильного сприйняття змісту написаного, його суті. Тож розуміння й пізнання якої істини має на увазі поет?
Ця істина — Україна, покріпачена, розтерзана й принижена. Саме про неї та її поневолення веде мову Т. Шевченко, гостро засуджуючи імперську політику царату і в минулому, й у своєму сучасному.
Тема твору — соціальна драма України, яка змальовується через конфлікт — непримиренну опозицію панства різних чинів і рангів та кріпаків. Для цього поет використав такий художній прийом, як контраст.
Літературознавчі координати
Контраст — підкреслена протилежність між предметами, явищами, людськими рисами, яка в літературі покликана увиразнити зображене.
У поемі контрастним тлом до зображених подій виступає пейзаж. Так, після опису чарівної української природи змальована жахлива картина кріпосницької дійсності. Такий художній засіб, зокрема, дозволив Т. Шевченку проблеми національні й соціальні підняти до рівня загальнолюдських: що таке добро і зло? Чи може людина нівечити природу, перекреслювати її красу потворними діями та вчинками? Чи варто забувати про минущість людського життя?
Гуманістична проблематика охоплює й питання волі як необхідної умови людського щастя й розквіту, адже «Усі на сім світі — / І царята, і старчата — / Адамові діти».
Поет сміливо називає тих, хто кинув рідний край у глибини соціальної й національної неволі:
Це той Первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!..
Ідеться про Петра І, який розпочав антиукраїнську політику, і Катерину II, котра запровадила кріпацтво в Україні. Водночас поет уводить у текст твору монолог Павла Полуботка, наказного (тимчасового) гетьмана Лівобережної України, який утілює славу української історії. А її ганьба (використано засіб контрасту на рівні минуле — сучасне) — негідні сини, «землячки», про які автор говорить іронічно: «Україно! Україно! / Оце твої діти».
Засуджуючи імперську політику царизму в Україні, її антилюдяну, злочинну сутність, Т. Шевченко кидає виклик цій системі рабства, цьому вияву всесвітнього зла.
Сюжет і композиція. В осерді подій поеми — умовний сюжетний хід: політ уві сні, який передбачає невпинний рух, зміну просторових і часових координат. Ліричний герой із совою — символом мудрості — покидає рідний край і спостерігає жахливі картини покріпаченої України. Далі — Сибір, де серед каторжан він помітив «царя всесвітнього», «царя волі». Сучасні шевченкознавці вбачають у ньому й декабриста, й Ісуса Христа, й символ правди та волі, і ці іпостасі не заперечують одна одну, а доповнюють поетову думку про незламність і незнищенність людського духу. Закінчується сон картиною Петербурга, який, як вважає Т. Шевченко, побудовано на козацьких кістках. Про це поет говорить вустами наказного гетьмана Павла Полуботка, котрий звертається до Петра І:
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
Сучасний поетові Петербург — це самодержавна сваволя та самодурство, метафорично втілені в придворних ритуалах, а також в образах царя й цариці, ницих «землячків». Петербурзькі епізоди твори — кульмінаційна точка цієї поеми як політичної сатири.
Композиція твору мозаїчна. Вона включає в себе авторські відступи, ідилічні описи української природи, жахливі картини підневільного життя рідного народу й сибірського заслання, гротескні петербурзькі епізоди.
Літературознавчі координати
Умовність у літературному творі — це порушення реальної картини світу. Вона засновується на зміщенні-збігу меж можливого й неможливого, їх комбінуванні, проте не заперечує реальної життєвої основи, яка зазвичай деформується. Типи умовності — фантастика, гротеск.
Жанр. Поема має підзаголовок «комедія». У ній Т. Шевченко засуджує несправедливий лад, для цього використано сатиру, вбивчу іронію, сміх, гротеск, карикатуру — цілу гаму викривальних засобів із метою засудити основи самодержавства: кріпацтво, національне гноблення, загарбницькі зазіхання.
Комедія — це драматичний жанр, у якому різноманітними засобами комічного висміюються суспільні негаразди й людські негативні риси.
Пригадайте!
Пригадайте, що вам відомо з уроків української та зарубіжної літератур про такі різновиди комічного, як гумор, іронія, сатира.
Гостро сатиричною є картина тогочасної державної ієрархії, яку І. Франко влучно назвав «генеральним мордобитієм»: імперія «керується» за допомогою стусанів, насильства на всіх державних рівнях — від найбільших за рангом чиновників до «дрібноти». Так само сатирично створено колективний портрет придворного панства («В серебрі та златі, / Мов кабани годовані, / Пикаті, пузаті!..»), яке вірнопіддано ловить самодержавну дулю або «хоч півдулі, аби тілько / Під самую пику». Від царевого крику його вірнопіддані провалюються крізь землю, і самодержець залишається безсилим, нікчемним, перетворюється з ведмедя на кошеня. У цих викривальних епізодах Т. Шевченко використав такий засіб комічного, як гротеск.
Літературознавчі координати
Гротеск — художній засіб змалювання дійсності, який передбачає її перетворення за допомогою поєднання уявного та реального. За допомогою гротеску автор демонстративно порушує принцип правдоподібності, бо може примхливо й алогічно відтворити непоєднувані в реальності образи, художні деталі. Гротескні образи умовні, фантастичні. Це може бути перевтілення людини у тварину, олюднення тварин, оживлення зображень — картин, фото, деформації тіла тощо.
Саме в сатирі — а поема Т. Шевченка є сатиричною, спрямованою на висміювання соціальних виразок суспільства, — фантастичні картини найбільш узагальнені, найбільш алегоричні (естафета стусанів замість державних указів, сприйняття грубої брутальності як царської ласки й неусвідомлення ницості такої поведінки, сила самодержавства в покірливості людей).
Карикатурно Т. Шевченко зобразив царське подружжя за допомогою принизливих зовнішніх характеристик: цар — «одутий, аж посинів», цариця — «мов опеньок засушений, / Тонка, довгонога». У той час, коли численні поети-одописці уславляли імператрицю, Т. Шевченко рішуче розвінчує їхню фальш і нещирість:
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не убачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршемазам.
Як відомо, сатирична оцінка цариці стала однією з причин тяжкого вироку Т. Шевченкові.
Так само сатирично змальовано «землячків», молодих перевертнів, отруєних «московською блекотою». По-перше, це досягається через промовисту деталь — «цинові ґудзики», (олов’яні), які не могли дозволити собі бідні селяни, тому ця деталь одягу — фальшивий предмет гордості «мерзенного каламаря». По-друге, Т. Шевченко майстерно використав суржик як сатиричну характеристику людини, котра й чужу мову не засвоїла, і соромиться своєї, рідної, материнської. Для поета забуття національних коренів невіддільне від морального падіння, моральної деградації (землячок пропонує увести ліричного героя до царського палацу за «полтину»).
Карикатурно зображено поетом і пам’ятник Петрові І — це гнівна пародія на священну постать російської імперської історії, завдяки якій знижується монументальний образ самодержця: «А на коні сидить охляп, / У свиті — не свиті, / І без шапки. Якимсь листом / Голова повита...».
Отож засоби комічного використано для надзавдання — нищівно висміяти злочинність царського правління імперією, сміливо поглузувати над світом насильства та зла. Так можна пояснити зміст авторського означення «комедія». Водночас поет має на увазі й комедію історії, людського життя загалом, адже вони розвиваються не за природними й гуманними законами, а навпаки — трагічними й абсурдними законами кріпосницької реальності.
Оригінальність і висока майстерність Т. Шевченка виявилися в тому, що поет наповнив іронічно-сатиричними засобами ліричну поему, тобто твір, у якому сюжетна лінія — фантастичний політ у сні — оздоблена численними особистісними роздумами, душевними одкровеннями, щирими інтонаціями суму, вболівання за народну долю, за рідну Україну. Ось, для прикладу, один із таких авторських ліричних відступів:
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане;
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово небого...
Із численних ліричних відступів Т. Шевченко створив проникливий плач над долею України — «безталанної вдови», «бездітної вдовиці». Нагадаємо, що у фольклорних творах образ вдови завжди викликав щире співчуття, бажання підтримати жінку, яка пережила втрату рідної людини. Поет поглиблює цей образ, адже Україна-вдовиця не має дітей, а значить, вона позбавлена і захисників, і майбутнього. А це також протиприродно. Як і протиприродною була двохсотлітня колоніальна залежність України, яку Т. Шевченко гостро картає. Його емоції надзвичайно щирі, бо він по собі знав, що таке гірка кріпацька доля. Голосом поета заговорив український народ.
Так геніальний Т. Шевченко увесь біль і трагедію рідного народу вилив у глибоких й особистісних почуттях.
Цікаво, що в сучасному літературознавстві існує чи не найбільше версій щодо потрактування назви цього твору: звичайна розповідь (з відчутним лукавством) про звичайний сон, хоча й дуже « дивний »; традиційний для романтичної літератури сюжетний хід; форма захисту від цензури; натяк на духовний сон нації.
Дуже влучну й точну характеристику поемі «Сон» («У всякого своя доля...») дав І. Франко: «...се велике оскарження ”темного царства” за всі теперішні й минувші кривди України...».
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Розкрийте тематику поеми «Сон» («У всякого своя доля...»).
2. Схарактеризуйте «царя волі» з твору «Сон» («У всякого своя доля...»).
3. Поясніть, як ви розумієте картину «генерального мордобитія». Яке її значення утворі?
4. Поміркуйте, чому у творі («У всякого своя доля...») цар — або «медвідь», лютий і тупий, або «кошеня», нікчемне й пусте.
5. Проаналізуйте композицію поеми «Сон» («У всякого своя доля...»). Зі скількох картин складається цей твір? Яка роль ліричних відступів у ньому?
6. Кого поет називає «братією» й чому?
7. Знайдіть у тексті й випишіть у зошит приклади сюжетних, композиційних та образних контрастів у поемі (наприклад, панство — кріпаки, Петербург — Сибір тощо). Яке їхнє значення утворі?
8. Поясніть роль умовного засобу сну в однойменній поемі Тараса Шевченка.
9. Доведіть прикладами з тексту сатиричну спрямованість поеми Тараса Шевченка.
Література в колі мистецтв
Перегляньте з однокласниками кінострічку «Сон» (1964), сценарій якої створив Дмитро Павличко у співавторстві з кінорежисером Володимиром Денисенком. З’ясуйте, які епізоди введено до неї з поеми-комедії «Сон». Чому?
Постер кінофільму «Сон» (у ролі Тараса Шевченка — Іван Миколайчук)
«КАВКАЗ»
Історія створення. Поема Т. Шевченка «Кавказ» написана в 1845 р. під час перебування поета в Україні. Поштовхом до роботи над нею, ймовірно, стала трагічна звістка про смерть поетового щирого друга Якова де Бальмена (1813-1845) на Кавказі. З ним Т. Шевченко познайомився в 1843 р.: колишній кріпак й освічений молодий граф щиро заприятелювали. Вони були майже ровесниками, їх об’єднали спільні творчі інтереси. Яків де Бальмен (це прізвище шотландського походження, у Шотландії жили його предки) народився на Полтавщині, здобув блискучу освіту в Ніжинській гімназії, захоплювався літературою й живописом. Яків де Бальмен зробив для поета чудовий подарунок: переписав «Кобзаря» та «Гайдамаків» латинським алфавітом в окремий альбом, ілюстрував його й передав Т. Шевченкові з надією, що з такою книжкою зможуть ознайомитися інші слов’янські народи. Саме Якову де Бальмену поет присвятив поему «Кавказ». Уперше твір надруковано разом з віршами О. Пушкіна в Лейпцигу 1859 р.
Ідейно-тематичний зміст. Головна тема твору — несправедлива війна Росії з горцями, художнє осмислення загарбницької політики царизму на Кавказі. Вона розкривається багатогранно через почуття ліричного героя: від печалі й суму за вбитим другом до грізних звинувачень царизму, до заклику знищити несправедливий суспільний лад:
...Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Отож конкретна подія — трагічна загибель щирого друга, молодого офіцера, сповненого надій і мрій на майбутнє, так схвилювала поетове небайдуже серце, що вилилась у твір масштабного змісту.
У ньому засуджується все самодержавство, його соціально-політична система, а також утверджується нескореність народу (народів), які борються за волю.
Іван Їжакевич. Ілюстрація до поеми «Кавказ»
Сюжет і композиція. Як уже зазначалося, подієве начало в поемі ослаблене. Твір умовно можна розділити на кілька частин, які й самостійні, і водночас творять цілісність завдяки ліричному героєві, який зливається з гарячими й щирими почуттями самого автора. Відтак композиція поеми фрагментарна.
Починається твір з похмурого гірського пейзажу, який, накреслений буквально кількома рядками, передає гнітючий настрій біди, людської трагедії:
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Серед цієї сплюндрованої величі природи Т. Шевченко змальовує Прометея, який, як і у відомому міфі, прикутий до кавказької скелі за непокору богам, за служіння людям. Проте поет вносить свій акцент у потрактування цієї вічної теми1 в літературі. Орел викльовує у Прометея не печінку, а серце. І це не випадково, адже для українців серце — символ душі й духу. Так само символічності набуває образ орла, бо він викликає асоціації із двоголовим орлом — гербом царської Росії.
1 Вічна тема (образ) в літературі — та, яка повторюється у творчості багатьох митців різних часів і народів.
У цій вступній частині тема нескореності Прометея, який жертвує собою заради щастя людей, підсилюється такими рядками:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
Поет має на увазі, що неможливо знищити прагнення людини до волі, воно живе в її серці (душі) завжди. І це прагнення стосується не лише кавказьких народів, а й українського також.
Друга частина поеми — це пристрасне звернення до Бога. Його емоційна палітра дуже широка: і вияв християнської смиренності, і докір за те, що коїться на грішній землі, і відчай, і віра в Бога як вищу справедливість, і пророцтво. У ній дві змістові (й емоційні) вершини. Перша — констатуюча: «Кати знущаються над нами, / А правда наша п’яна спить». Друга — пророча: «Встане правда! встане воля!». Так до основоположної для всієї творчості Т. Шевченка ідеї волі (українського й усіх поневолених народів) додається ідея правди — справедливого суспільного устрою, праведних стосунків між людьми.
Третя частина поеми — це повернення до її кавказької теми, адже знову повторюються рядки «За горами гори...». У ній поет малює вражаючу картину наслідків загарбницької війни Росії на Кавказі:
Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов'їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки — море розлилось,
Огненне море!
У її основі — образи крові (пригадайте перші рядки поеми — гори «кровію политі...») і сліз, які в уяві поета творять «огненне море». Який сильний образ! Горе, яке несе війна, таке велике, таке сильне й всеохопне, що його не загасити.
У четвертій частині поглиблюється кавказька тема. Поет іронічними інтонаціями передає обіцянки царського уряду просвітити «дикі» гірські племена. Ці обіцянки були фальшивими й використовувалися імперською пропагандою для обґрунтування загарбницької політики. Насправді кавказькі народи мали давні традиції — і культурні, й літературні. Щоб розкрити облудність царської колоніальної політики, Т. Шевченко підбиває підсумок усім брехливим обіцянкам гостро сатиричним рядком: «...чом ви нам / Платить за сонце не повинні!». Коли маску скинуто, то поет вдається до вбивчого сарказму:
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!
У цих рядках поет змалював сутність Російської імперії: це величезна поліцейська держава, яка розширює свої межі завдяки колонізаторській політиці, підкріпленій фальшивою пропагандою.
Якоб Йорданс. Прометей
Інший «закон» самодержавства — кріпосницьке право, захищене офіційно церквою («...В нас дери, / Дери та дай, / І просто в рай...»), основане на антигуманному ставленні до людини («Продаєм / Або у карти програєм / Людей...»). Для Т. Шевченка дуже важливо підкреслити, що прогнила імперська форма правління державою спирається на лицемірство, тому він і використовує слово «закон», розуміючи добре, що насправді йдеться про беззаконня в усіх сферах життя — соціальній, політичній, церковній, національній.
Ми по закону!..
По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті,
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Завершальна частина поеми написана в іншому емоційному регістрі. Від нищівного викриття автор переходить до сумних нот прощання з другом — Яковом де Бальменом. Своє щире ставлення до нього поет висловлює епітетами «друже добрий», «друже незабутній», акцентуючи саме друге слово.
Веніамін Кушнір. Прометей
Жанр твору. Як правило, коли аналізується поема, то вказується на певне коло життєвих подій, що лежать у її основі. Це розповідне «крило» ліро-епічного жанру. Проте у творі Т. Шевченка епічність, тобто яскраво виявлений подієвий сюжет, поступається місцем ліричності — вибуху почуттів ліричного героя, їхньому найширшому спектру. Отож жанр «Кавказу» — лірична поема сатирично-викривального змісту.
Шевченко одним із перших у світовій літературі написав твір такого потужного антиколоніального спрямування, який і сьогодні є актуальним.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Випишіть крилаті вислови з поеми «Кавказ». Поясніть їх зміст.
2. Прокоментуйте рядки з поеми «Кавказ»:
Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава!
У чому полягає їхній убивчий сарказм?
3. Проаналізуйте зміст звертання Т. Шевченка до горців, до Бога.
4. Як ви розумієте такі рядки з поеми:
І од глибокої тюрми
Та до високого престола —
Усі ми в золоті та голі.
5. У чому полягає особливість сюжету й композиції поеми?
«І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ...»
Історія створення. Т. Шевченко написав «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» в 1845 р. Цей твір, як і поема «Сон» («У всякого своя доля...»), не міг пройти крізь лещата цензури, тому розходився в списках, які були знайдені й у членів Кирило-Мефодіївського товариства. Послання фігурувало в слідчій справі й також вплинуло на жорстокий вирок його автору. Уперше твір надруковано разом з віршами О. Пушкіна в Лейпцигу в 1859 р.
Ідейно-тематичний зміст. Як і в поемі «Сон» («У всякого своя доля...»), у посланні Т. Шевченко художньо розкрив найголовніший соціальний конфлікт свого часу — протистояння закріпаченого народу й панів-кріпосників. Проте в «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» ця суперечність набула нових відтінків. З одного боку, поет продовжує тему «земляків», а з іншого — увиразнює її. Один із них, чи не найважливіший, — у розгортанні думки про те, що і пани, і пригноблені селяни — нащадки «славних прадідів великих», які боролися за Україну, її волю. Звідки ж узялися «погані правнуки»? На думку поета, це козацька старшина, яка, дбаючи про власні інтереси, зрадила народ, перетворилася на кріпосників-визискувачів «незрящих гречкосіїв», також козацьких правнуків. Так у посланні вимальовуються два образні ряди: сучасна поетові національна «еліта», яка втрачає людську подобу, бо запрягає людей «в тяжкі ярма», дере з них шкуру. Це жорстокі кріпосники, які схиляються перед закордонною освітою, проте забули рідну культуру, літературу, мову, історію. Вони одягли на себе фальшиву маску народолюбців, а насправді визискують простий люд. Саме народ і є другим образним рядом, який змальовує Т. Шевченко. Тяжка підневільна праця знесилила його, перетворила на раба.
Поет свідомий того, що лише у вільній і незалежній Україні може бути соціальна справедливість. Ця думка є головною ідеєю твору, який закінчується такими рядками:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України...
У них поет висловлює обнадійливу думку про те, що соціальна рівність можлива. До неї закликає ліричний герой (а в посланні автор і ліричний герой зливаються в бажанні бачити Україну щасливою і вільною), який бачить підстави для цього в минулому, який понад усе любить свою батьківщину — «заплакану матір» — і мріє про її добробут. Водночас він нагадує «землячкам» про те, що терпіння народу не безмежне, що соціальна прірва між людьми така величезна, що вибух можливий щохвилини. Ліричний герой, як і поет, закликає панство оцінити себе й свої вчинки критично, стати справжньою національною елітою, яка повинна дбати про всю націю.
У посланні засуджується продажність панства, його схиляння перед усім іноземним, чужим і свідоме ігнорування або ж забуття свого, рідного. Для досягнення такої художньої мети поет використовує широкий спектр комічних засобів: це іронія, сатира, сарказм. Найперше Т. Шевченко малює сатиричний образ панства, яке глухе й німе до горя народного, яке в гонитві за статками забуло про людські та християнські чесноти. Пани не лише «кайданами міняються, / Правдою торгують», а й зневажають Господа. З іронією поет називає їх «орлами», із сарказмом — «смердючим гноєм». Так звана національна еліта зайняла вигідну їй позицію пристосуванства. Саме відсутність власної думки, спостережена Т. Шевченком, дозволяє їй схилятися перед авторитетами чужинців. Тому поет гнівно-схвильовано порушує питання: ...що ми? Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?
Така гостра викривальність зумовила різні настроєві інтонації твору. У ньому простежується то пересторога («Схаменіться! будьте люди, / Бо лихо вам буде...», «...потече сторіками / Кров у синє море»), то заклик («Учітесь, читайте, / І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь»), то суперечка («...Несли, несли з чужого поля / І в Україну принесли / Великих слів велику силу, / Та й більш нічого. Кричите, / Що Бог создав вас не на те, / Щоб ви неправді поклонились... / І хилитесь, як і хилились!»), то погроза («...якби те сталось, щоб ви не вертались, / Щоб там і здихали, де ви поросли!»). Вони об’єднуються ораторською інтонацією, яка підпорядкована тому, щоб донести до широкого загалу ідею поета-громадянина, поета-патріота — його пристрасну мрію бачити Україну оновленою, незалежною.
Композиція. «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» розпочинається епіграфом, який уводить у зміст твору: «Коли хтось говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить — брехня це». Євангельський вислів стверджує гуманістичну аксіому про нерозривність любові до Всевишнього й до конкретної людини, усіх людей. Поет ніби заявляє про свій намір перевірити цю християнську заповідь і її виконання українською елітою.
З перших рядків тексту Т. Шевченко накреслює два світи — «люду потомленого» й кріпосників, яких він і картає, і закликає змінитися. Це вступна частина послання.
Далі, за визначенням відомої дослідниці творчості Т. Шевченка Валерії Смілянської, мотив розгортається «двома хвилями»:
- перша — розкриття невідповідності між учинками та пишномовними гаслами національної еліти, що може викликати кінець світу, вибух спротиву;
- друга — заклик отямитися, тверезо оцінити свої ганебні вчинки та дії.
У наступних рядках поет поглиблює цей мотив, додаючи все нові штрихи до поведінки й портрета українського панства через його ставлення до навчання, освіти, історії.
Фінальна частина послання починається так:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
У ній — найщиріше вболівання поета за долю рідного краю, прагнення відродити його до нового життя шляхом вирішення непримиренних соціальних конфліктів.
Жанр. У самій назві твору його автор визначив жанр — послання, яке має свого адресата: землякам-українцям. Сучасні літературознавці вважають, що Т. Шевченко, ймовірно, звертається і до освіченого панства, яке нібито обстоювало ліберальні та народницькі ідеї, і до всього народу, його минулих, сучасних і майбутніх поколінь. Спробував узагальнити ці підходи І. Дзюба, праці якого як шевченкознавця сьогодні дуже авторитетні: «..."Посланіє” фактично адресоване уявленій українській нації, мрія про яку набирає в Шевченка конкретних рис».
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Поясніть, чому Τ. Шевченко в посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» називає ліричного героя «окаянним».
2. Як ви розумієте ці слова з послання?
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
3. Схарактеризуйте погляди Т. Шевченка на історію України та її сутність, ураховуючи текст твору.
4. Випишіть з послання слова, які стали крилатими, поясніть їхній зміст.
5. Прослухайте шевченківські вірші у виконанні народного артиста України Федора Стригуна. Що у прочитанні поезій майстром вас вразило найбільше? Що змусило замислитися?
https://cutt.ly/bYFsKUs
Коментарі (0)