Ратай на ниві української культури: Пантелеймон Куліш (1819-1897)
- 31-12-2022, 14:29
- 239
9 Клас , Українська література 9 клас Коваленко, Бернадська (повторне видання) 2022
Ратай1 на ниві української культури: Пантелеймон Куліш
ПАНТЕЛЕЙМОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ КУЛІШ
1819-1897
Куліш — перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народної мови, а при тім добрий знавець язиків та літератур європейських народів.
Іван Франко
Життєвий і творчий шлях письменника
Пантелеймон Олександрович Куліш народився 7 серпня (26 липня) 1819 р. в містечку Вороніж Глухівського повіту на Чернігівщині (тепер Шосткинського району Сумської області). Його ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона.
1 Ратай — плугатар, орач. Один із псевдонімів П. Куліша — Павло Ратай.
Найближчі родинні корені письменника — козацькі. Його батько походив з козацької старшини, а мати — із родини сотника. Дитинство хлопчика овіяне народними піснями, переказами про козацьке минуле, які він чув від матері й сестри, котрих рано втратив. Ази грамоти він опанував завдякі сестрі, а далі — навчання в Новгород-Сіверській гімназії, у стінах якої П. Куліш знайомиться зі збірником українських народних пісень, виданих М. Максимовичем, першим ректором університету Святого Володимира. Захоплений красою народного слова, гімназист сам починає записувати народні пісні, а також читає твори П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка. У гімназії він пише і своє перше оповідання «Циган», яке стало літературною обробкою почутої від матері казки. Саме фольклор, українська книга визначили його захоплення літературою, його українську ідею.
У 1837-1839 рр. П. Куліш — вільний слухач університету Святого Володимира спочатку на словесному, а потім на правничому факультетах. Проте його відраховують із цього навчального закладу, оскільки студент не міг документально засвідчити свого дворянського походження. Починаються роки вчителювання в Луцьку, Києві, Рівному, а на канікулах — мандри Україною, зустрічі з кобзарями, селянами, від яких П. Куліш записував скарби фольклору й народної мови.
30-40-і роки сповнені пам’ятними для письменника подіями. Він створює російськомовний роман «Михайло Чарнишенко», історичну поему-епопею «Україна», оповідання «Орися», розпочинає працювати над своїм найвідомішим твором — романом «Чорна рада» (створює одразу два варіанти — український і російський). Перші розділи російського варіанту твору публікують в часописі «Современник» за 1845 р. У 1843-1844 рр. П. Куліш знайомиться з Т. Шевченком, М. Костомаровим, В. Білозерським, долучається до діяльності Кирило-Мефодіївського братства, створеного наприкінці 1845 - на початку 1846 р. Хоча письменник у той час жив та працював у Петербурзі, він і безпосередньо зустрічався з його членами, і листувався з ними, й обстоював роль просвітництва у справі оновлення суспільного ладу.
Окрема сторінка Кулішевої біографії — його дружба з Т. Шевченком.
Поет був боярином на весіллі Пантелеймона Куліша й Олександри Білозерської (відомої в літературі під псевдонімом Ганна Барвінок), зачарувавши всіх щирістю, дотепністю вдачі й майстерним співом. Безумовно, цих талановитих і непересічних людей зблизила любов до України, щире вболівання за її долю, за пригноблений народ, відчуття глибокого зв’язку з ним, проте уявлення про шляхи боротьби в кожного були різні. Про це дуже точно зауважив П. Куліш: «...зійшовся низовий курінник, січовик із городовим козаком-кармазинником. А були вони справді представителі двох половин козаччини. Шевченко був із правобережного козацтва, яке... тікало на Січ і поверталось звідти в панські володіння вже гайдамаками ... Куліш походить з того козацтва, що засідало з царськими боярами, спорудило цареві Петру "Малороссийскую коллегию”, помагало цариці Катерині писати "Наказ” і завести на Вкраїні училища замість старих бурс. Один учився історії просто від гайдамацьких ватажків, читав її з ураженого серця козацького, що рвалось і томилось у підданстві в козацького ворога ляха; другий дорозумівавсь української бувальщини від такого коліна, що предку-віку не знало панщини...». Тому П. Куліш не поділяв закликів Кобзаря до збройної боротьби, не підтримував його поглядів на козаччину, загалом історичне минуле України. Проте він високо цінував геній Тараса Григоровича, допомагав публікувати й пропагувати його твори. Ідейні розходження друзів поглиблювалися також їхніми різними характерами: Т. Шевченко сприймав світ і людей серцем, душею, а П. Куліш — розумом.
Тарас Шевченко. Портрет Пантелеймона Куліша
Т. Шевченко присвятив П. Кулішеві поему «Чернець». Куліш видав Шевченкову поему «Наймичка», не вказавши автора, у той час, коли поетові заборонялося писати, мріяв видати «Кобзар» і «Гайдамаки» за кордоном. Високу оцінку творчості Т. Шевченка його побратим здійснив у «Слові над гробом Шевченка».
Обоє друзів були заарештовані в справі Кирило-Мефодіївського братства, однак участь П. Куліша в ньому жандармам не вдалося довести.
Андрій Горонович. Олександра Білозерська в молоді роки
Заслання письменник відбував у Тулі, служив дрібним чиновником у канцелярії губернатора, працював як науковець, написав кілька історичних романів російською мовою, активно займався самоосвітою, вивчаючи іноземні мови (знав майже всі слов’янські, а також французьку, англійську, німецьку, іспанську, шведську, староєврейську, латинську), світову літературу (коло його читання — твори В. Скотта, Ч. Діккенса, Дж. Байрона, Ф. Шатобріана, праці Ж.-Ж. Руссо, ідеями якого він захоплювався), історію. У грудні 1850 р. його звільнено під нагляд поліції. Сприяла цьому низка чинників: і клопотання впливових друзів, родичів дружини Олександри Білозерської, і святкування 25-ліття царювання Миколи І, і покаянний лист самого Пантелеймона Куліша.
У 1857 р. опубліковано роман «Чорна рада», схвально зустрінутий читачами й критикою. Т. Шевченко із захватом писав про свої враження: «Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий.., за "Чорну раду”. Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував "Чорну раду” по-нашому. Я її прочитав і в "Руській бесіді”, і там вона добра, але по-нашому лучче». У цьому ж 1857 р. опубліковано «Граматку» — перший у Східній Україні український буквар, а також підручник з арифметики для народної початкової школи. У передмові до «Граматки» П. Куліш висловив думку про необхідність навчання дітей рідною мовою.
Історичні координати
П. Куліш створив перший український фонетичний правопис, згодом названий «кулішівкою». Його застосовано в таких працях, як «Граматка», «Записки о Южной Руси», у журналі «Основа». Згідно із цим правописом, замість «ы» на позначення звука [и] писалася літера и (синь, лисиця), замість «ять» на означення звука [і] — і (літо, сіно), звук [е] послідовно передавався літерою е. Звук [ґ] передавався латинською літерою g (дзиgа), дієслівні сполучення «-ться» — через «-тьця» і «-тця» (вертаютьця, всміхнетця) тощо. «Кулішівка» побутувала до 1876 р. — заборони української мови Емським указом і частково після її зняття в перші десятиліття XX століття.
(За матеріалами енциклопедії «Українська мова»)
50-90-і роки позначені для П. Куліша активною й різнобічною діяльністю. Опубліковано двотомник «Записки о Южной Руси», до якого увійшли фольклористичні, етнографічні, історичні матеріали, художні твори; також двотомну працю «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя», російські повісті. Письменник, глибоко переконаний у важливості друкованого слова у справі просвіти народу, засновує в Петербурзі власну друкарню, виявляючи талант і видавця, й організатора літературного процесу, і фахового редактора. Так, він видає творчу спадщину М. Гоголя в шести томах, відредаговані ним «Народні оповідання» Марка Вовчка, низку науково-популярних історичних творів, серію книжок «Сільська бібліотека».
Водночас письменник мріє про український журнал, але за обставин русифікаторської імперської політики дістати дозвіл на його друк було надзвичайно важко. Спочатку він видає альманах «Хата» з творами Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, Ганни Барвінок, а в 1861-1862 рр. — журнал «Основа» (його редактором був брат дружини В. Білозерський, якому все-таки вдалося отримати дозвіл на видання цього першого українського двомовного журналу). П. Куліш очолював у ньому відділ критики. Журнал став значною подією в культурному житті України, об’єднавши навколо себе прогресивних інтелігентів, справжніх патріотів України.
Титульна сторінка журналу «Основа»
У цей період життя П. Куліша виходять його поетичні збірки «Досвітки» (1862), «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893), а також драматичні твори.
Серед багатоманіття літературних форм найбільшим здобутком Пантелеймона Куліша є проза.
У 1897 р. опубліковано збірку «Позичена кобза», яка складалася з перекладених поезій Й.-В. Ґете, Г. Гейне, Ф. Шиллера, Дж. Байрона. П. Куліш також переклав тринадцять п’єс В. Шекспіра, здійснив мрію свого життя — український переклад Біблії. Ще в 60-70-і роки під псевдонімом Павло Ратай він опублікував окремі уривки зі Старого Заповіту. П. Куліш розумів значення Біблії для справи національного й культурного відродження, для пробудження української самосвідомості.
Останні роки життя П. Куліш провів на хуторі Мотронівка на Чернігівщині, який на честь дружини перейменував у Ганнину Пустинь. Як завжди, невтомно працював над перекладами, художніми творами, науковими розвідками, а також не цурався простої сільської праці. Навіть пожежа, яка знищила хутір, а разом з ним і рукописи, частину перекладів Біблії, не зламала його сильну натуру — багато чого з напрацьованого він відновив із пам’яті.
Помер письменник 14 (2) лютого 1897 р. за робочим столом з олівцем у руці. І нині його внесок у розвиток української культури неоціненний.
«Українець у Європі, європеєць в Україні»
Погляди П. Куліша як історика й громадського діяча суперечливі та неоднозначні, інколи — непослідовні. Це пояснюється багатьма чинниками: походженням, вихованням, особливостями характеру, життєвим колізіями. Скажімо, його кут зору на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювався від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..». Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ. Водночас не можна не згадати поетичні слова П. Куліша, які, на перший погляд, — принижувальна характеристика українства. А насправді за цими гостро викривальними рядками ховається справжній біль за упосліджений народ, який лише дещицю може досягти в справі власного визволення від зовнішніх і внутрішніх ворогів:
Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п’яниць та розбишак великих!
І. Франко дуже влучно й образно визначив сутність суперечностей письменника — у П. Куліша «друга половина думки б’є першій в пику».
Та, попри непослідовність деяких учинків, думок, висновків, П. Куліш залишається монолітним в одному — справі пробудження самосвідомості рідного народу, захисті його інтересів.
Які шляхи для досягнення цієї історичної мети обстоює письменник? Магістральним, на його погляд, є звернення українців до європейського досвіду й рідного слова. У вислів «рідне слово» П. Куліш вкладав широке значення. Це і література, й культура, й освіта, і наука. Тобто він проповідував ідеали просвітництва, за якими не кривавою боротьбою, а широким фронтом культурницьких заходів можна змінити долю народу на краще. Власне, усе життя письменника — підтвердження цього його кредо.
П. Куліш прагнув європеїзувати українську літературу, тобто ввести її в коло європейських літератур як рівноправну й рівновелику. І зробив перші кроки в цьому напрямі. Зокрема, це виявилося в перекладах Біблії, творів кращих європейських поетів, використанні європейського художнього досвіду у власній творчості.
Пригадайте!
Пригадайте, що вам відомо про специфічні ознаки романтизму як художнього напряму, чинники його розвитку. Назвіть українських і зарубіжних письменників-романтиків.
Романтична основа творчості П. Куліша
Творчість П. Куліша, переплітаючись із його просвітницькими ідеалами й водночас заперечуючи їх, розвивалась у руслі романтизму. Наприклад, якщо просвітники прагнули досягти «царства розуму», пропагували культ знань, науки, то романтики проповідували, навпаки, ірраціональність, стихію, містику.
Найголовніші постулати романтизму, такі як звернення до проблем нації, історичного минулого, фольклору, були дуже близькими П. Кулішеві. Вони сприяли формуванню національної ідеї, пробуджували прагнення до перебудови суспільного буття та звільнення від колоніального поневолення. Позбавлена державності нація не могла не виявити себе в слові, тому письменник вірив у просвітницьку функцію національного слова, у фольклорну традицію як джерело пізнання минулого. Для досягнення такого завдання він спирався і на постулати християнської віри — для романтиків звернення до Бога знаменувало духовність людини, глибину її почувань, її національний дух. Людська душа — це місце спілкування з Богом, творцем усього сущого на землі. Звідси — й авторитетність Біблії, яку П. Куліш, як уже згадувалося, перекладав, а також запозичував із неї символи, мотиви, образи для своїх художніх творів.
Він дуже ретельно студіював минуле з метою зрозуміти й інтерпретувати сучасне йому соціальне життя народу. Історія для нього — тісна сув’язь давнини й сучасності. Письменник був переконаний у необхідності зберегти вічні цінності минулого, зокрема народні традиції. Тому одним із пріоритетів його постійної праці стали дослідження фольклору й історії українського народу, а в царині літературній — їх трансформація в художнє слово.
Уся його багатогранна діяльність підпорядковувалася служінню національній ідеї, для нього, відтак, не існувало напівтонів, коли йшлося про ставлення до України: добро і зло, вороги й друзі, будівники і руйнівники, своє і чуже. Така позиція зумовлювала й антитези у творчості та світогляді, теж характерні для романтизму: минуле — сучасне, хутір — місто, Україна — Захід. Оця остання з названих антитез надзвичайно промовиста й вимагає пояснень. З одного боку, П. Куліш розумів своєрідність й оригінальність рідного слова, хотів зберегти його неповторність, а з іншого — він прагнув європеїзувати українську культуру. Про це дуже влучно сказав Микола Зеров у сонеті «Куліш»:
Він боре тупість і муругу лінь,
В Європі хоче «ставити курінь»,
Над творами культурників п’яніє...
Водночас П. Куліш обстоював хутірську філософію як своєрідну форму буття саме українців, яка визначала їхній національний характер, в осерді котрого — почуттєвість і глибока релігійність. Хутір — це не лише спосіб господарювання, органічний прояв повсякденного існування українця, а й (і це головне) символ духовного життя людей «свіжих душею» та «чистих розумом». Для письменника це також ідеал українського життя, бо в ньому простежується національна самобутність, жива народна мова, вільний дух нашого народу. П. Куліш мріяв про гармонійну єдність людини та природи, бо не схвалював руйнівні тенденції міської цивілізації, її негативний вплив на мораль, духовність людини.
Подискутуйте з однокласниками/однокласницями
Відомий український літературознавець Сергій Єфремов назвав П. Куліша «дволиким Янусом». Чи згодні ви з такою думкою? Додаткові аргументи для дискусії ви можете почерпнути з фільму «Велич особистості (Пантелеймон Куліш)».
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
- 1. Схарактеризуйте світогляд П. Куліша.
- 2. Розкажіть, у яких конкретних учинках і діях виявилась надлюдська працездатність і патріотизм письменника.
- 3. Поясніть, якими були стосунки П. Куліша й Т. Шевченка.
- 4. Поміркуйте, чому П. Куліш називав себе «гарячим Паньком», а його життєвим кредо була раціональна ідея.
- 5. Поясніть, як ви розумієте рядки з поезії П. Куліша «Рідне слово»: «Судити Україну рідне слово буде».
1. За змістом статті в підручнику запишіть у робочий зошит тези, що відображатимуть основні віхи життєвого й творчого шляху П. Куліша. Стисло розкажіть за ними біографію письменника. Доберіть ілюстрації, які б візуалізували найважливіші події.
Пам’ятник Пантелеймону Кулішу в обласному меморіальному музеї-заповіднику «Ганнина Пустинь» на Чернігівщині
2. Перейдіть за QR-кодом і перегляньте документальний фільм «Невгамовний Пантелеймон» (у 2-х частинах). Підготуйте повідомлення на урок української літератури про епізоди з життя письменника, які вразили вас.
https://cutt.ly/1YH9TfM
«ЧОРНА РАДА»
Пригадайте!
Пригадайте зі свого читацького досвіду, які романи з української і зарубіжної літератури ви читали, обговорювали. Які з них справили на вас найбільше враження?
Історико-мистецькі координати
У більшості європейських літератур роман утверджується в кінці XVIII ст. Його трактують як вільний жанр без суворих правил, зорієнтований на змалювання приватної людини, у центрі якого, як правило, — любовна історія. Невипадково довгий час роман вважають спорідненим з романсом — ліричним твором про вічне кохання та незвичайні події, з ним пов’язані.
Найвищого розквіту цей жанр досяг у XIX ст. Основоположником історичного роману був Вальтер Скотт, твори якого, присвячені переважно подіям шотландського Середньовіччя, стали відомі всій Європі («Айвенго», «Талісман», «Пуритани»). Але особливої популярності набули реалістичні романи Стендаля («Червоне і чорне»), О. де Бальзака («Батько Горіо», «Євгенія Гранде»), Г. Флобера («Мадам Боварі»), Е. Золя (цикл романів «Ругон-Маккари»), Ч. Діккенса («Домбі і син»), Ф. Достоєвського («Злочин і кара», «Брати Карамазови»). У них письменники художньо осмислювали суспільні конфлікти, питання моралі, відтворювали найтонші й найскладніші порухи душі, характери в їх формуванні, становленні та розвитку. Кращі зразки цього жанру стали скарбницею світової літератури, без ознайомлення з якими не можна уявити сучасну освічену людину.
Хронологічно першим в історії української романістики є твір Пантелеймона Куліша «Чорна рада» (1857). Закономірно виникає питання: чому так запізно, порівняно з іншими європейськими літературами, виникає український роман? Відповідь на поверхні: драматичні зовнішні обставини, найперше, соціально-політичні, не сприяли появі книг великого формату, до яких належить роман. Це й заборона української мови, і цензурні перешкоди, і навіть відсутність типографських можливостей — невеличку поетичну збірочку ще можна було випустити у світ, а от кількасотсторінковий роман — майже неможливо! Уже в 90-х роках XIX ст. І. Нечуй-Левицький з болем писав про ці проблеми, отже, вони тривали й далі: «...ходить така чутка, що є приказ цензорам не пускати українських книжок, здорових та показних, а тільки дрібненькі та маленькі казки, водевілі тощо, задля того, щоб українська література була непримітна і не мала впливової та ще й культурної сили і вартості».
Історико-літературна довідка
Між часом написання українських романів XIX ст. та їх виходом у світ лежить тривалий проміжок часу в 10-15 і більше років. Так, у 1846 р. П. Куліш закінчує першу редакцію «Чорної ради», а опубліковано твір у 1857 р. Тривалим був шлях до читача й роману Панаса Мирного та Івана Білика«Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Завершений у 1875 р., він виходить друком у Женеві 1880 р., але в Україну потрапляє пізніше, у 1903-1905 рр., і друкується під назвою «Пропаща сила». Нелегко пробивав собі дорогу й роман І. Нечуя-Левицького «Над Чорним морем». Створений у 1888 р., він побачив світу 1890 р. у львівському журналі «Зоря». Письменник був переконаний, що на Східній Україні царська цензура не пропустить цей твір. Тривалий час не перевидається роман І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький». Ще суворішу долю й триваліше «забуття» має інший роман цього ж автора — «Гетьман Іван Виговський», тільки порівняно нещодавно вперше з’являються друком романи М. Старицького «Молодость Мазепы» та «Руина».
Історична основа й авторська уява у творі
Перший український роман постав як історичний. Цей факт пояснив сам автор в одному зі своїх листів: «Дивно думати, що народ, який так діяльно брав участь у подіях роду людського, не в змозі розповісти про своє життя в історичному романі!».
Реальна основа твору — рада в Ніжині 27-28 червня 1663 р., яку названо «чорною» тому, що ініціатором її проведення виступив простий люд, тобто чернь. Це був дуже складний час для України — занепаду, міжусобиць, хаосу й страждань народу, час Великої Руїни. Територіально й політично Україна була роздерта на Правобережну (під владою Польщі), тут гетьманував Павло Тетеря — прихильник шляхти, і Лівобережну (проросійську). На Лівобережній Україні розгорнулася боротьба за гетьманську булаву між козацькою старшиною, яка підтримувала наказного (тимчасового) гетьмана Якима Сомка, і низовим козацтвом, котре хотіло бачити гетьманом кошового Запорозької Січі Івана Брюховецького. Він обіцяв народу деякі зміни на краще й водночас робив усе для того, щоб сподобатися Москві як найвигідніший претендент на булаву. Через чвари й роз’єднаність старшини й народних мас чорна рада перетворилася на трагедію: прихильники Я. Сомка перейшли на бік І. Брюховецького, а самого Я. Сомка, як і його однодумців, було страчено.
Одним із найважливіших джерел цього твору стали козацькі літописи, зокрема Літопис Самовидця, тому закономірно виникає питання про співвідношення авторської уяви та історичної основи роману.
На нього відповів сам автор. До історичного роману він висував такі вимоги: «часткова, свіжа і захоплююча подія», яка б інтригувала читача; правдоподібність зображеного — і персонажів, і зовнішніх обставин, проте не їхнє копіювання; історична епоха, яка має ожити й повернутися «з лона минулого перед погляди читача». Справді, історики доводять, що в багатьох місцях «Чорної ради» П. Куліш відступає від історичних подій і фактів. Але це не впливає на художню вартість історичного роману, оскільки письменник майстерно відтворює колорит епохи в художніх образах, описах, портретах, діалогах, мові роману. Для автора різниця між історією та історичним романом полягала в тому, що історія вивчає рід, суспільство, колектив, а історичний роман — роль особистості в історії. Зазначимо, що в «Чорній раді» діють не лише окремі постаті, а цілі стани, групи, життя й світогляд яких відтворюються через долю конкретних осіб.
До почуттів читача, вважає письменник, він мусить звертатись «не дисертацією», тобто мовою науки, а художнім словом. Художнє слово П. Куліша дуже нагадувало слово літописне, адже, не зайве повторити, роман створений за літописною оповіддю. Саме літописи для нього як історичного романіста подарували фактаж, реальну основу, а письменницька вигадка допомогла відтворити дух й атмосферу часу.
Отже, П. Куліш накреслив свій підхід до змалювання історичного минулого: відтворення конкретно-історичної картини епохи, засноване на документальних матеріалах і творчій уяві (цю лінію започаткував родоначальник історичної романістики шотландець В. Скотт).
Український письменник ставить завдання — змалювати роль народу у творенні історії, його державотворчі можливості й водночас соціальні причини роз’єднаності нації.
Він не оминає увагою такі негативні явища, як козацько-старшинські міжусобиці, їхні трагічні, фатальні наслідки не лише для XVII ст., а й для всієї української історії.
«Чорна рада» має підзаголовок: «Хроніка 1663 року». П. Куліш підкреслює ще раз своє бачення художнього зображення історії саме як достовірного, правдивого змалювання реалій певної епохи. Хронікальність сюжету «Чорної ради», безперечно, запозичена з козацьких літописів, а його причиново-часова послідовність поглиблюється образом дороги.
У творі діють як вигадані, так і реальні персонажі. До історичних постатей належать кошовий Запорозької Січі І. Брюховецький, гетьман Я. Сомко, ніжинський полковник Васюта. Створені уявою письменника образи курінного отамана Кирила Тура, старого запорожця Пугача, Василя Невольника, Петра, Лесі. На користь вигадки свідчать такі факти: не існувало двох полків — Гадяцького та Зіньківського, це — одне ціле. Василь Золотаренко в 1663 р. був молодою людиною, а не дідом. Яким Сомко в той час був одружений на Ірині, а тому не міг бути нареченим Лесі Череванівни тощо. Отже, для письменника найважливішим є не копіювання історії, а відтворення колориту епохи, того гострого соціального конфлікту, який буквально роздирав тогочасну українську спільноту, — між козацькою старшиною й широкими народними масами.
Кадр з історичної кінодрами «Чорна рада» (режисер — Микола Засєєв-Руденко; Богдан Ступка в ролі Івана Брюховецького)
Ідейно-тематичні домінанти роману
Змальована Ніжинська рада переконливо вказує на основні причини занепаду української держави, які письменник бачив у стані свідомості народу. Він вважав головною суспільною силою в боротьбі за зміцнення української державності патріотичну, освічену частину козацько-старшинської верхівки. Водночас автор діагностував тогочасну хворобу: кожен, хто вирішував долю України, дбав про власні інтереси. Відтак у творі зображено гостре протистояння сил державотворення та руїнництва.
Отож, змальовуючи Україну після епохи Хмельниччини, П. Куліш порушує низку животрепетних для української спільноти проблем, які не втратили свого значення дотепер.
Це проблеми соціальні — державотворення, української еліти, історії, справедливого розподілу благ і прав для різних суспільних верств. Це й питання морально-етичні: духовного самовдосконалення людини, пошуків щастя, родинного тепла, вірності й зради, дружби та побратимства. Вони підпорядковані художній ідеї єдності українців заради майбутнього рідної держави.
Ця ідея посилюється думкою про пріоритетність людського щастя, яке, власне, можливе лише в незалежній, мирній і квітучій країні. Такий авторський погляд підкріплюється не лише словами кобзаря — чоловіка Божого, який бачить щастя не в «гетьманстві» (у переносному значенні — не в чинах, посадах, грошах, політичних пристрастях), а в праведному житті з Богом у серці. Підтвердження цьому — щасливий фінал любовної історії Петра й Лесі. Власне, і фінальні рядки роману — це авторська настанова жити з християнськими чеснотами, покладаючись на Боже провидіння: «Се так, як от інколи схопиться заверюха — громом гримить, вітром бурхає, світу Божого не видно; поламає старе дерево, повиворочує з корінням дуби й берези: а чому указав Господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело да пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило».
Образи роману
Кожен із героїв твору П. Куліша втілює певну ідею, сутність якої визначається його ставленням до майбутнього України.
Найповніше свої погляди на минуле й майбутнє батьківщини автор розкриває через образ паволоцького полковника і священника Івана Шрама — людини доброчесної, справжнього патріота й відважного воїна. «Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного... Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то він устряв до козацького війська, бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як ллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями». Проте у ставленні до того, що відбувається, герой ніби розполовинений. З одного боку, він вдячний запорожцям, які на чолі з
Кирилом Туром врятували йому життя, захоплюється їхньою самовідданою боротьбою зі шляхтичами, татарами, а з іншого, — рішуче відстоює права козацької старшини верховодити, із зневагою ставиться до простого люду й запорожців: «Перевелися тепер уже кат знає на що запорожці. Поки ляхи та недоляшки душили Україну, туди тікав щонайкращий люд з городів, а тепер хто йде на Запорожжя? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба». Шрам гине геройською смертю, рятуючи Паволоч від знищення.
Кадр із фільму «Чорна рада» (Сергій Романюк у ролі Івана Шрама)
Він найвірніший однодумець Якима Сомка, прихильника міцної гетьманської влади, представника тієї козацької старшини, яка уособлює честь і гідність.
Яким Сомко також щиро вболіває за долю батьківщини. Своє палке бажання бачити її соборною він висловлює так: «Зложити докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва... приклонились під одну булаву! Виженем недоляшка [Павла Тетерю] з України, одтиснем ляхів до самої Случі — і буде велика одностайна Україна». Майбутнє рідної держави Я. Сомко мріє будувати, звіряючись на давні традиції: «...ми позаводимо усюди правнії суди, школи, академії, друкарні, піднімемо Україну вгорі і возвеселимо душі тих великих київських Ярославів і Мономахів». Він розраховує й на підтримку Москви («москаль нам рідніший од ляха, і не слід нам од його одриватися»), проте в цій співдружності прагне незалежності та рівноправності. Водночас у ставленні до козацької голоти й міщанства Я. Сомко виявляє жорстокість, погрожуючи простому люду: «Побачимо, як та чорна рада встоїть проти гармат! Запорожців я тоді здавлю, як макуху... а дурну чернь навчу шанувати гетьманську зверхність».
Кадр із фільму «Чорна рада» (Олександр Бондаренко в ролі Якима Сомка)
Яким Сомко — романтичний герой, сильна особистість. Саме цей персонаж найповніше втілює державницькі погляди П. Куліша, його сподівання на козацьку старшину, яка здатна забезпечити мир, злагоду й добробут в Україні.
Кирило Тур — чи не найяскравіший персонаж твору, змальований як герой фольклорних творів. Понад усе він ставить бойове товариство, козацькі звичаї, відвагу й відчайдушність. Це йому належать такі слова: «А в нас над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала». Його вчинки не завжди продиктовані розумом, навіть свавільні, бо він живе за законами серця. Про своє життєве кредо він міркує так: «Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, так завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже». Це справжній лицар, який має власні уявлення про людську честь і гідність, про благородство. Так, він рятує життя своєму супернику Петрові Шраменку, прагне врятувати життя Я. Сомку.
Як лицар змальований у творі Петро Шраменко — «орел, не козак». Він сміливий, порядний, вірний у коханні. Проте порівняно зі своїм батьком, меланхолійний, занурений у світ особистих проблем. Його почуття до Лесі витримують неабияку перевірку, оскільки ця пара потрапляє в любовний чотирикутник, у якому вирують бурхливі пристрасті й почуття.
Старий запорожець Пугач, змальований хранителем традицій Січі, мріє про демократичну козацьку республіку, у якій би панувала правда й рівність усіх людей. Він підтримує І. Брюховецького, але, зрозумівши його підступну натуру, засуджує вчинки цієї ницої і брехливої людини.
Іван Брюховецький зображений як людина, яка у своїх вчинках керується брехнею, підкупом. Звертаючись до міщан, він проголошує ідею позастанової рівності: «Не знатимете під моєю булавою жодного козака або козацького старшини над собою паном: усі будемо рівні» (цю заяву письменник іронічно прокоментував так: «Добре він порівняв Україну»).
І. Брюховецький майстерно грає свою роль до виборів, особливо перед старими козаками, а перемігши, легко забуває про власні обіцянки. Недаремно народ відвертається від нього. І. Брюховецький байдужий до долі України, бо на перше місце ставить власні корисливі інтереси, найперший з яких — гетьманська булава. Недаремно автор називає його не Іваном, а зневажливо — Іванцем, дитячим іменем, або ж «безбожним пройдисвітом». Неправдивість, безчесність — його основні риси.
В образі Череваня письменник втілив свій ідеал заможного й спокійного хуторянського життя. Водночас шлях героя до сімейного добробуту — це шлях егоїстичного забуття суспільних інтересів, шлях від завзятого козака до ситого обважнілого хуторянина. Тому він так і міркує: «А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти, або пити, або ні в чому хороше походити?.. Я... сидів би лучче дома та їв би хліб-сіль з упокоєм, аніж мені битись на старість по далеких дорогах та сваритись із міщанами».
Ірина Суманенкова. Два гетьмани
Колоритним постає у творі образ «черні» — селянства, міщан, козацької голоти. Виявляючи свою активність у справі обрання гетьмана, свою рішучість і силу, вони роблять помилку, демонструючи довірливість і сліпоту, підтримавши І. Брюховецького. Відтак народ у зображенні П. Куліша не завжди може зрозуміти мету боротьби, відрізнити розумні й продумані вчинки від стихійного бунту. Це народ-юрба, яка до кінця не усвідомлює державницькі інтереси. Водночас романіст не оминає змалювання тієї кривди, що відчувала «чернь», тих утисків, які змушували її шукати соціальну справедливість.
Сюжет і композиція твору
Сюжет твору динамічний, напруга в ньому зростає стрімко. Сприяє цьому переплетення двох сюжетних ліній — історичної, пов’язаної із Чорною радою, й любовної, у якій діють Петро, Леся, Яким Сомко, Кирило Тур.
Події в романі об’єднані у 18 розділів. Вони розвиваються так:
- експозиція — зображення історичного тла, на якому розгортатимуться події, знайомство з головними героями;
- зав’язка — прагнення І. Шрама підтримати на раді Я. Сомка, подолати розбрат і безлад серед козаків;
- розвиток дії становлять численні епізоди подорожі Шраменків, їхні зустрічі, несподіванки в дорозі;
- кульмінація роману — сама Чорна рада, за підсумками якої Брюховецький стає гетьманом, а Сомко — в’язнем;
- у розв’язці змальовано смерть Сомка, Шрама, одруження Петра з Лесею.
Оповідь ведеться від третьої особи, з тексту роману помітно, що історичні події оцінюються з боку козацької старшини, зокрема Якима Сомка, який з повагою ставиться до запорожців та народних традицій.
Сюжетним стрижнем твору й основним композиційним прийомом є дорога, на якій батько й син Шраменки зустрічаються з різними людьми, спілкуються з ними, і з цього спілкування вимальовується надзвичайно строката картина настроїв, політичних поглядів, амбіцій, уявлень про майбутнє України.
Жанр твору
Зазначимо: роман — це широке епічне полотно, що охоплює тривалий проміжок часу, ланцюг важливих життєвих подій, організованих, як правило, у кілька сюжетних ліній, через які в повноті змалювання постає система образів-персонажів.
Літературознавчі координати
Різновид роману — роман історичний. Це твір, у якому зображена певна історична епоха чи подія, у його сюжеті діють історичні особи поряд з вигаданими, а співвідношення історії та уяви залежить від авторської позиції.
Роман П. Куліша створений у річищі романтизму. У ньому виявилася й вальтерскоттівська романтична традиція — поєднання події національної історії з любовним сюжетом (цей факт свідчить про запозичення українською літературою досвіду європейської романістики). Проте, безперечно, «Чорна рада» є цілком оригінальним твором, у якому панує стихія українського життя, українська історія. Цей тематичний вузол також є характерним для романтизму, як і незвичайні герої в незвичайних ситуаціях. Автор підкреслює благородство Якима Сомка, особливо в останні години життя, утілює в цьому образі найкращі риси козацтва. Романтикою запорозьких подвигів оповитий образ Кирила Тура, який нагадує козака-характерника. Для нього готовність до самопожертви — закон життя. У романтичному ключі змальовано старого Пугача, охоронця козацьких звичаїв. Яскравими, романтичними барвами відтворено перипетії кохання Лесі й Петра, а також пристрасть Кирила Тура — справжнього лицаря, який викрадає дівчину, незважаючи на те, що вона — наречена самого гетьмана. У творенні цих яскравих і неповторних образів П. Куліш використав думи, історичні пісні, народні перекази.
Романтичність стилю роману підкреслюють і символи. Це хутір (ідеал спокійного й заможного життя), дорога (дорога майбутнього України, різні дороги обирають герої твору). Символічна паралель між Києвом і Єрусалимом як «вічними» містами-осередками християнської духовності. Символічною є і сама назва твору — Ніжинська рада поглибила Руїну, породила чорну смугу в історії України. Поле під Ніжином символізує розбиту й пограбовану Україну. Адже чернь погодилася підтримати І. Брюховецького саме через обіцянку взяти участь у пограбуванні міста.
Як зазначає сучасний літературознавець С. Пінчук, «про "Чорну раду” можна сказати, що в ній немає ніяких недоліків. Цей невеликий за обсягом роман слід відтворити в добротних перекладах провідними мовами світу, бо саме в ньому відбитий феномен України як такої».
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Схарактеризуйте основні сюжетні лінії роману П. Куліша «Чорна рада».
2. Поміркуйте, чому низове козацтво підтримало І. Брюховецького.
3. Поясніть, чи виправдане зневажливе ставлення Шрама до простолюду. Свою відповідь обґрунтуйте.
4. Чому Я. Сомко назвав простий народ «дурна чернь»?
5. За укладеним самостійно складним планом зробіть порівняльну характеристику Я. Сомка й І. Брюховецького.
6. З якою метою П. Куліш у романі «Чорна рада» використовує такий композиційний прийом, як подорож героїв?
7. Проаналізуйте оповідну манеру автора в романі П. Куліша «Чорна рада». Якими засобами створюється враження присутності оповідача у творі?
8. Що символізує повернення Лесі й Петра Шраменка до хутора та їхнє щасливе, спокійне родинне життя?
9. Чим мова Тура подібна до народних пісень? Випишіть відповідні цитати.
10. Поясніть слова Шрама, звернені до Череваня: «Ти Барабаш, а не Черевань!». Перегуки з якою думою тут простежуються?
11. Поміркуйте, чому прибічники І. Брюховецького називали Я. Сомка «переяславським крамарем».
12. Позначте в тексті твору цитати до характеристики Я. Сомка, І. Шрама, Череваня, І. Брюховецького, зверніть увагу на їхні портретні характеристики. Якими романтичними рисами вони наділені?
13. Схарактеризуйте ознаки роману-хроніки. Поміркуйте, з якою метою автор наголошує на хронікальності свого твору.
14. Прокоментуйте слова Миколи Костомарова про те, що в «Чорній раді» зображено «и могущество, и слабость духовной жизни народа».
15. Як змальовано козацтво у творах Т. Шевченка й П. Куліша?
16. Поміркуйте, чому П. Куліш називає Київ «старим дідом».
- Дайте розгорнуту відповідь на питання: «Актуальність роману П. Куліша "Чорна рада” в наші дні».
Література в колі мистецтв
1. Перегляньте кінофільм Миколи Засєєва-Руденка «Чорна рада». Напишіть рецензію на нього, акцентувавши увагу на збігах і розходженнях між кіносценарієм і романом.
2. Доберіть матеріали та підготуйте повідомлення на тему «П. Куліш — художник». Із результатами свого дослідження ознайомте однокласників/однокласниць на уроці української літератури або в соцмережах.
Малюнки Пантелеймона Куліша
ВАШІ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЄКТИ
Створіть з однокласниками/однокласницями буктрейлер до роману П. Куліша «Чорна рада» або рекламний ролик до однойменного фільму.
ВИ — ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ
Придумайте притчу про провину й кару, використавши біографію І. Брюховецького й урахувавши змалювання цього образу П. Кулішем.
Читаємо із задоволенням
Непересічна особистість, П. Куліш у всі часи привертав до себе увагу дослідників і дослідниць. Сподіваємося, вам цікаво буде прочитати його романізовану біографію. Про непрості стосунки й почуття О. Білозерської та П. Куліша оповідає Іван Корсак у романі «Перстень Ганни Барвінок».
Коментарі (0)