|
«Два кольори» — немов ціла життєва філософія в художніх образах: матір, рідна домівка, молодість; спершу «незнані шляхи», а потім і життєві дороги; нарешті, «сивина» як сумна вікова позначка. І звичайно, червоне й чорне — не лише на сорочці, а й у душі ліричного героя. Ціле життєве коло в тужливому емоційному оздобленні-чергуванні «червоного» й «чорного». «Шістдесятники» надолужували те, що було втрачене нашою літературою в часи сталінського терору — повертались до джерел. І зверталися не лише до фольклору, а й до літературних надбань. Згадати хоча б Олександра Олеся та його вірш «З журбою радість обнялась...». Такі самі мудрість і простота. Д. Павличко ще й образ української вишитої сорочки майстерно підносить до символу. Дуже проста й дохідлива філософія, звернена до кожного чулого серця, яке неодмінно відреагує на усвідомлення неминучих життєвих утрат. Недарма цей твір Д. Павличка став народною піснею. А про те, як вона виникла, розповів сам автор. Сторінками спогадів Пісню «Два кольори» я написав 29 лютого 1964 року, разом з композитором Олександром Білашем. Нам було нудно на комсомольському зібранні, а переді мною сиділа гарна жінка, у чорній хустці з вишитою на ній червоною трояндою, це нагадало мені мою сорочку, і першу строфу я написав просто на коліні... Я відчув, що це початок пісні, так само як золотошукач відкриває краплину золота. Ми втекли із засідання, і в той же день разом з Сашком дописали пісню. Вона лежала рік у Дмитра Гнатюка, а потім, напередодні жовтневих свят, Гнатюк показав її в ЦК, і там, як він мені розповідав, одна дуже поважна особа сказала — пісню потрібно переробити, тому що вона не є соціалістичною. Але я сказав, що нічого переробляти не буду, і нехай та поважна особа переписує сама. Петро Шелест (саме він був тією поважною особою), дізнавшись про мою відповідь, розлютився, але потім сказав, що чорт з нею, і нехай Гнатюк співає як є. Пісня прозвучала, і почала співатися повсюди. Після цього мене і Білаша викликали у партійну школу, де два кагебісти з нами вели бесіду і сказали, що я мав би прекрасно знати, що таке червоне і чорне — мовляв, ми написали бандерівський гімн. Нам тоді просто кості затерпли, бо ми розуміли, чим це загрожує. Я тоді почав говорити, що рушники, сорочки — навіть на Гуцульщині, звідки я родом, — вишивають червоно-чорними нитками. Я сказав, що це народна вишивка, а отже, і народна пісня....
|