Войти
Закрыть

Максим Рильський (1895—1964). Перекладацька діяльність

11 Клас

Максим Рильський наголошував, що художні переклади виходять далеко за межі літератури й культури. Це «знаряддя спілкування між народами, знаряддя поширення передових ідей і обміну культурними цінностями, знаряддя зміцнення і зросту інтернаціональної свідомості». Поет займався перекладацькою працею від 20-х років минулого століття, відкривши українському читачеві чимало різних творів, що склали понад п'ятдесят книжок. І ці переклади відіграли неабияку роль у нашому культурному житті. Ось лиш один приклад: поетові належить високохудожній переклад «Слова о полку Ігоревім» сучасною українською мовою. Школярі й сьогодні знайомляться з давньою пам'яткою за посередництвом М. Рильського. Бездоганно володіючи французькою мовою, поет зробив доступними для нас відомі твори П. Корнеля, Ж. Расіна, Н. Буало, Вольтера, П.-Ж. Беранже, В. Гюго, С. Маларме, П. Верлена та ін. Він познайомив українських читачів із творчістю багатьох визначних англійських, італійських, іспанських, норвезьких майстрів слова. Особливою вправністю позначені переклади М. Рильського зі слов'янських літератур: польської, російської, білоруської, болгарської, чеської, словацької. Він постійно й наполегливо вдосконалював свою майстерність. Для прикладу: над перекладом поеми А. Міцкевича «Пан Тадеуш» М. Рильський працював понад сорок років — прагнув досягти максимальної точності й літературної довершеності....

Максим Рильський (1895—1964)

11 Клас

У родині майбутнього митця частими гостями були композитор М. Лисенко, етнографи і фольклористи О. Русов, Д. Ревуцький, актор і режисер П. Саксаганський. 1902 року Тадей Рильський помер, і родина змушена була переїхати з Києва до родинного маєтку в Романівці (нині Житомирська область). Коли Максимові виповнилося вісім років, його віддали до приватної гімназії в Києві. Під час навчання він жив і виховувався в родинах М. Лисенка та О. Русова. Закінчивши гімназію, навчався спочатку на медичному, а потім на історико-філологічному факультеті Київського університету. Писати почав рано, 1910 року видав збірку «На білих островах». Далі були книжки «На узліссі», «Під осінніми зорями». Події революції не дозволили здобути повну університетську освіту. Поет залишив Київ і вчителював по селах до осені 1923 року. Тоді й написав свої найкращі твори, що склали збірку «Синя далечінь» (1922). Повернувшись до Києва, М. Рильський викладав у школі, багато писав. Випустив книжки «Крізь бурю й сніг», «Тринадцята весна», «Де сходяться дороги», «Гомін і відгомін». Належав до групи «київських неокласиків». Незалежна літературна позиція поета викликала роздратування влади. 1931 року М. Рильського заарештували. Після кількамісячного перебування у в'язниці він був змушений піти на компроміс. Збірка «Знак терезів» (1932), написана після ув'язнення, виявила намагання автора засвідчити лояльність до панівного режиму....

Під знаком вітаїзму. Чому «неокласики»?

11 Клас

Класиками (від лат. classicus — зразковий) називають митців, творчість яких пройшла випробування часом. Наприклад, античних письменників. Їхні твори стали своєрідним естетичним еталоном, який наслідували поети доби Відродження, а також літератори епохи Класицизму. Напевно, усіх цих «наслідувачів» умовно можна називати «неокласиками». До них, скажімо, належали французькі «парнасці». Їхня творчість була представлена в збірниках «Сучасний Парнас», після виходу яких усталилась і назва групи. До «Парнасу» входили Теодор де Банвіль, Франсуа Коппе, Сюллі-Прюдом, Жозе-Маріа де Ередіа та ін. Ці митці обстоювали вдосконалення поетичної форми та літературної мови, виступали за високу якість поезії, нагадуючи, що література — це передусім мистецтво. «Парнасці» високо цінували античну культурну спадщину й нерідко зверталися до неї у власних творах. «Київські неокласики» зазнали впливу французького «Парнасу». Їм імпонувала вимога високого естетичного рівня поетичного слова, яку ті декларували. Мова не йшла про сліпе наслідування античних творів: питання ставилося ширше — про засвоєння найкращих у мистецькому плані зразків європейської культури. Ось як уявляв майбутнє української поезії Микола Зеров:...

Під знаком вітаїзму. «Ґроно п'ятірне»

11 Клас

Поет Володимир Сосюра, пишучи про навчання в Комуністичному університеті ім. Артема в Харкові, пригадав лекцію одного «професора» на тему «Красота — это контрреволюция». Ця лекція здалася поетові «чудною і дикою», і він зауважив щодо цього вислову викладача: «Мені дивно було, як це він проповідував, хоч сам любив квіти і мав дуже красиву дружину». Така ніби анекдотична історія насправді правдиво віддзеркалює абсурдну ситуацію 1920-х років, показуючи вороже ставлення прихильників комуністичної ідеології до естетизму та й до світової культурної спадщини взагалі. Групу київських поетів, які сповідували відданість красі та класичним зразкам, за таких умов постійно звинувачували в прихильності до «чистого мистецтва», що співвідносилось із «буржуазною» естетикою. Ця група митців отримала назву «неокласиків». Неформальним лідером «київських неокласиків» був поет і літературний критик Микола Зеров. У сонеті М. Драй-Хмари «Лебеді» є такі промовисті рядки: «О ґроно п'ятірне нездоланих співців, / крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, / що розбиває лід одчаю і зневіри». До неокласичного «ґрона п'ятірного», окрім М. Зерова, належали Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара та Освальд Бургардт (Юрій Клен). Усі з доброю освітою та бездоганним мистецьким смаком, «неокласики» не схвалювали агресивного безкультур'я пролетарських письменників. Не дивно, що їх звинувачували в нехтуванні революційними ідеалами....

Під знаком вітаїзму

11 Клас

  Революційні зміни початку ХХ століття за стрімкістю й потужністю можна порівняти з вулканічним вибухом — настільки вони були стрімкими й потужними. Література навіть не встигала синхронно з плином часу осмислювати сутність цих змін. Тоді ж сформувався й набув поширення особливий вітаїстичний погляд на дійсність (від лат. vita — життя). Носії та виразники цього погляду вірили в рушійні стихійні сили самого життя, що пізнаються не розумом, а шляхом творчого, інтуїтивного осягнення дійсності. Ця «філософія життя» найбільш помітно виявилась у літературі, особливо в ліричній творчості. Микола Хвильовий навіть проголосив тоді «романтику вітаїзму» як найбільш перспективний стиль нашого письменства....

Михайль Семенко (1892—1937). Про перетворення світу («Бажання»)

11 Клас

Ліричний герой поезії «Бажання» постає зухвалим мрійником, котрий готовий (усього лише!) «перевернути світ», «по-своєму перетворити». Радісний і, звичайно, трохи іронічний тон характеризує всю поезію. Якась ігрова легкість і простота, що нагадує майже дитяче — так само безпосереднє — ставлення до світу. Стягнути з неба місяць, а зорі віддати дітям, служницю Машу вбрати у весняні шати — лише для того, щоб її Петька покохав... Одне слово, автор запрошує читачів приєднатися до уявної гри в «перетворення світу» та ще іронічно й самовпевнено наголошує при цьому: «Але хто мені заперечить перевернути світ?» Верлібр — форма вірша, що не має наскрізної симетричної будови, не передбачає поділу на стопи, не має рими, унаслідок чого зникає поділ на строфи, що наближає такий твір до прози....

Михайль Семенко (1892—1937). «кохать кахикать життєдать...» («Місто»)

11 Клас

Написаний 1914 року вірш «Місто» — яскравий приклад футуристичної поезії Михайля Семенка, його експериментів зі словом і звуком. Цей химерний вірш без рим — одним реченням. І майже без розділових знаків. Гамір, людська метушня, уривчасті звуки й миготіння кольорів. А ще трамваї, автомобілі, каруселі, бензин, чад і дим... Увесь цей зовнішній хаос, нагромадження незвичних образів — насправді на диво злагоджений (у цьому впевнений автор) механізм дії великого міського організму. Місто для автора — це сила й міць, місто — це майбутнє. Це новий і дивний «життєрух» індустріальної доби. Автор, по вінця наповнений емоціями від споглядання можливостей і досягнень цивілізації, закохано вслухається в гамір великого міста. Про нове й писати слід по-новому — звідси аж надто сміливі, екстравагантні й епатажні експерименти зі словом: словесні ігри, новотвори на кшталт «рухливобіги» чи «життєбензин». Якісь слова розбито на частини, інші — незвично поєднано між собою, щоб усе разом «заговорило» у єдиному динамічному ритмі міського життя. Звичайно, цей урбаністичний вірш не лише про місто і його оновлення-перетворення. Він ще й про футуристичне відкриття автором нової доби ХХ століття з її мегаполісами і стрімким розвитком технічної цивілізації....

Михайль Семенко (1892—1937)

11 Клас

Михайль Семенко (Михайло Васильович Семенко) народився 31 грудня 1892 року в селі Кибинцях Миргородського повіту на Полтавщині. Його батько працював волосним писарем, а мати була письменницею-самоуком, авторкою оповідань та повістей, надрукованих під псевдонімом Марія Проскурівна. Середню освіту хлопець здобув у Хорольському реальному училищі. У юнацькі роки Михайло Семенко захопився музикою, учився грати на скрипці. 1911 року приїхав до столиці імперії Петербургу, вступив на музичні «курси Поллак», але через матеріальну скруту незабаром залишив їх, знайшовши дешеву народну консерваторію. Наступного року став слухачем педагогічного факультету Психоневрологічного інституту. У студентські роки почав віршувати. 1913 року в київському видавництві «Відродження» вийшла перша збірка М. Семенка — «Prelude». Вона була витримана в дусі раннього модернізму й містила твори романсового та елегійного характеру. Згодом захопився авангардним мистецтвом. 1914 року в Києві видав книжки «Дерзання» і «Кверофутуризм». У своїх поезіях звертався до урбаністичних тем і мотивів, прагнув передати складний ритм життя великого міста. Із початком Першої світової війни поет-футурист був мобілізований до російського війська і близько трьох років перебував на Далекому Сході. Сучасний поет і дослідник творчості Михайля Семенка Сергій Жадан зазначає: «Владивостоцький період у житті та творчості Семенка позначений створенням цілого ряду напружених, психологічно-забарвлених поетичних циклів, що стали однією з вершин української інтимної лірики»....

Авангард: за і проти

11 Клас

У своєму прагненні до новизни авангардне мистецтво занадто рішуче заперечувало традицію. Почасти це можна пояснити стрімкими змінами, що сталися в суспільному житті, та впливом науково-технічного прогресу, почасти — далекосяжними планами (ілюзіями?) щодо побудови нового постреволюційного світу. Багато проголошеного авангардистами так і лишилося деклараціями, а щось виявилося даниною швидкоплинній моді. Однак і реальні впливи авангарду на подальший розвиток мистецтва були немалі. Найбільш помітну й цікаву спадщину авангард залишив по собі в музиці, малярстві, скульптурі й архітектурі. Українські композитори й композиторки Борис Лятошинський, Стефанія Туркевич-Лукіянович, Зіновій Лисько, Костянтин Шипович розширили виражальні можливості музичного мистецтва. Художники Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич, Анатоль Петрицький зробили гідний внесок у європейське малярство. Світову славу завоювали роботи одного з основоположників кубізму в скульптурі Олександра Архипенка. Літературний авангард збагатив наше письменство розмаїттям міських тем, образів і мотивів. Він сприяв розкриттю психіки й моралі людини індустріальної епохи, зобразив динаміку постреволюційних змін, відтворив життєвий ритм і світобачення перших десятиліть ХХ століття. Та все ж годі повною мірою оцінити потенційні можливості українського авангарду — його поступ був трагічно перерваний у часи комуністичного терору....

Літературний і мистецький авангард

11 Клас

Серед авторів 1920-х років було чимало прихильників оновлення літературного мистецтва. Найбільш послідовні створювали літературні об'єднання, що виступали з гучними маніфестами. Активно діяла група «Авангард», до якої належали поети Валер'ян Поліщук, Ґео Коляда, Раїса Троянкер, Леонід Чернов, художники Василь Єрмилов, Георгій Цапок та ін. Назва групи не була випадковою: вона єднала її учасників із загальноєвропейським мистецьким рухом авангардистів. Слово авангард походить від французького avantgarde — передовий загін. Авангардисти відмовились від культурної спадщини, реалістичного зображення дійсності, обстоювали крайній авторський суб'єктивізм та експериментаторство. До основних течій авангарду відносять футуризм, сюрреалізм, кубізм, абстракціонізм, конструктивізм та експресіонізм. Авангард — узагальнена назва мистецьких течій початку ХХ ст., що поєднали заперечення культурної традиції з творчою енергією, спрямованою на пошук нових засобів мистецького вираження. В українській літературі найбільшого поширення набув футуризм (від лат. futurum — майбутнє). Одним з ідеологів цієї течії у світі був італійський письменник Філіппо Марінетті. 1909 року він опублікував «Маніфест футуризму», у якому зокрема зазначалось: «1. Ми хочемо оспівати любов до небезпеки, звичку до завзяття й дерзання. 2. Хоробрість, відвага, бунт будуть основними рисами нашої поезії. 3. Уся дотеперішня література підносила замріяну незрушність, заціпенілий екстаз і сплячку. Ми ж хочемо звеличити наступальну дію, гарячкове безсоння, шалений біг, карколомне сальто-мортале, ляпас і кулак». (Переклад з італійської О. Мокровольського)....

Навігація