Я — справжній читач, або Перевіряємо себе. Феномен «Театру корифеїв»
- 7-12-2022, 01:04
- 242
| ... |
Іван Карпенко-Карий: «Мартин Боруля»
- 7-12-2022, 01:03
- 852
| У новочеркаському вигнанні І. Карпенко-Карий написав один зі своїх найвідоміших творів — комедію «Мартин Боруля» (1886, уперше опубліковано в 1891 р.). У ній використано чимало автобіографічних деталей, особливо в розповідях Степана про працю в земському суді. Сюжет твору також побудовано на основі справжніх подій: батько драматурга Карпо Адамович не один рік клопотав про визнання свого роду як дворянського. Проте виявилося, що в офіційних документах прізвище писалося по-різному: і Тобілевич, і Тобилевич. Це й послужило підставою для відмови в задоволенні клопотання про дворянство. Сам І. Карпенко-Карий на схилі життя писатиме донькам: «...згадую Борулю, хоч люди сміються над ним, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятись нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок мали?!». Цими міркуваннями драматург ніби захищає свого персонажа, пояснює мотиви його поведінки. Чоловік прагне понад усе, щоб його і членів родини не називали принизливо «бидлом», «телятами», щоб син і дочка не зазнали тяжкої виснажливої селянської праці. Але ж, по-перше, сам Боруля належить до заможних селян (у нього гарний дім, є гроші, наймити, земля), а, по-друге, ті заходи, до яких він вдається, щоб стати дворянином, наївно-примітивні, бо вони поверхові, суперечать здоровій народній моралі. Драматург переконаний, що не аристократичне походження, а особисті якості людини визначають її суть. І найперше — це етичні норми, сформовані хліборобським стилем життя: любов до праці, до рідної землі, повага до своїх родинних коренів, національних звичаїв і традицій. Сюжет Сюжет твору нескладний, навіть можна сказати, дріб’язковий, занурений у побут. Заможний селянин Боруля посварився з поміщиком Красовським, який принизив його лайкою. Мартин затіяв судовий процес, щоб довести, що і він дворянин, а Красовський має бути покараний за образу дворянської честі Борулі: «І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обиду?».... |
Іван Карпенко-Карий: «Треба працювати день і ніч, щоб побільше зробить для загального добра...»
- 7-12-2022, 01:03
- 237
| Sван Карпович Тобілевич, відомий під псевдонімом І. Карпенко-Карий, народився 29 вересня 1845 р. в селищі Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область). Його батько, Карпо Адамович, працював прикажчиком у панських маєтках, не цурався простого люду, понад усе мріяв про освіту для своїх дітей (а їх було шестеро). Він був переконаний, що лише освіта дасть їм достойне місце роботи. Як пізніше згадувала дружина Івана Карповича, Софія, батько так напучував сина: «Тільки учені люди живуть вільно. Нехай панам собаки служать, а не добрі люди. Тільки темнота наша та злидні примушують нас отак гнути спину весь свій вік! Учись, сину, учись! Ми люди бідні, ніхто нас не порятує, коли ми самі себе не порятуємо!». Відтак батько віддає хлопця на навчання до Бобринецького повітового училища. У 14-річному віці через матеріальну скруту його «університети» закінчуються. Проте жага знань протягом усього життя підштовхувала до самоосвіти. Як згадує у спогадах М. Кропивницький, у бобринецький період життя юнаки читали твори російських авторів, а також В. Шекспіра, Й.-В. Ґете, Г. Гейне, Й.-Ф. Шиллера, Дж. Г. Байрона, А. Дюма, Жорж Санд, В. Теккерея, праці філософів і соціологів. А поки Іван працює писарчуком у різних канцелярських кабінетах, підтримуючи матеріально велику родину. Проте одноманітна й рутинна праця була йому не до душі. Саме в Бобринці хлопець знаходить те, до чого прагнув, — аматорський театральний гурток. Як у нього виникла думка про акторство? Можливо, під впливом матері, Євдокії Зінов’ївни Садовської, простої селянки, яка гарно співала, знала майже всі пісні з «Наталки Полтавки», кілька разів була на виставах і розповідала про це дітям? Загадкове театральне дійство так зачаровувало підлітка, що він, як свідчать біографи, на початку 60-х рр. ходив п’ятдесят верст1 пішки з Бобринця до Єлисаветграда й назад, щоб побачити виставу «Наталка Полтавка». Уже пізніше сам І. Карпенко-Карий зізнавався про своє захоплення театром: «Пам’ятаю, одного року спектаклі йшли незабаром після Різдвяних свят... Квитки були розібрані на всі вистави за місяць, так що коли я приїхав у Єлисаветград, — то не міг дістати собі квитка, а між тим страсть хотілось подивитись хоч один спектакль...... |
Від аматорів до корифеїв
- 7-12-2022, 01:02
- 272
| На початку 60-х рр. XIX ст. спостерігалася короткочасна лібералізація суспільно-політичного життя. Вона посилила інтерес громадськості до театру, зумовила появу аматорських драматичних гуртків. Так, у Києві М. Старицький і М. Лисенко організовують приватну аматорську сцену (1872), створюють і ставлять оперети «Різдвяна ніч», «Чорноморський побит на Кубані», які мали великий успіх. У 1865 р. виникає аматорський театральний гурток на Херсонщині під керівництвом М. Кропивницького та І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого). Працюючи канцеляристом у Бобринецькому повітовому суді, Марко Кропивницький грав ролі, був режисером і хормейстером, писав музику, малював декорації й навіть робив перуки. Глядач познайомився з п’єсами І. Котляревського, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка. Саме в цих аматорських трупах формувалися майбутні корифеї сцени: Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, брати Тобілевичі — Іван, Панас, Микола, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Ганна Затиркевич-Карпинська та інші. Цей період у розвитку українського театру примітний бажанням українських культурних діячів створити національну музику. Так, у 1863 р. на сцені Марийського театру в Петербурзі з великим успіхом відбулася прем’єра першої української опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», позначеної мотивами волі, любові до рідного краю. Водночас і драматичні вистави містили потужний музичний складник. Музичну культуру того часу представляв талановитий український композитор Петро Ніщинський (1832-1896). Він написав «Вечорниці» — вставний фрагмент до п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля», вставний номер до п’єси М. Кропивницького «Невольник» за сюжетом поеми Т. Шевченка «Сліпий» та інші твори.... |
Я — справжній читач, або Перевіряємо себе. Шляхами реалістичної української прози
- 7-12-2022, 01:02
- 221
| ... |
Панас Мирний: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
- 7-12-2022, 01:02
- 427
| Панас Мирний підхопив естафету П. Куліша у створенні великих прозових форм. Якщо автор «Чорної ради» написав історичний роман із романтичними ознаками, то Панас Мирний бачив своїм завданням написати реалістичний роман з народного життя. Проте в 70-ті рр., коли він починав літературну працю, український роман перебував на стадії становлення. Це усвідомлював і М. Старицький, який розумів, з одного боку, важливість роману для розвитку національної літератури, а з іншого, — талант Панаса Мирного як епіка. Тому в листі до прозаїка 1898 р. він писав: «...повістярів на нашій убогій Україні майже нема... я принаймні не відаю, хто б зміг до вас і під ступитись?». Підтримував брата й Іван Білик1, який створення роману з народного життя вважав першочерговим завданням і вирішення його пов’язував із реалізмом: «Минули епічні поеми, нездатні й віршові повісті: настали часи народного роману й повісті на основі щирого реалізму». Отож історія створення роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» почалася зі службового відрядження П. Рудченка до Гадяча. Під час поїздки візник розповів письменникові про місцевого злодія Василя Гнидку, засудженого на каторгу. Почуте настільки вразило Панаса Мирного, що він свої думки оформляє в нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» (1872, надрукований через два роки у львівському журналі «Правда»). 1 Іван Білик (справжнє ім’я Іван Якович Рудченко, 1845-1905) — український фольклорист, етнограф, перекладач, літературний критик, старший брат і співавтор Панаса Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»).... |
Панас Мирний: «Перший симфоніст української прози»
- 7-12-2022, 01:01
- 273
| Панас Мирний — псевдонім Панаса Яковича Рудченка, талановитого українського прозаїка, письменника-реаліста й демократа. Без перебільшення можна стверджувати, що вже не одне десятиліття його візитівкою як художника слова є майстерно змальований і суперечливий образ Чіпки, героя роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні? ». Цей твір увійшов до скарбниці української літератури, тому вивчається і школярами, і студентами-гуманітаріями, які інші численні тексти автора. А життя Панаса Мирного, сповнене для сучасників письменника таємниць, на думку О. Білецького, — це «тема для авантюрно-психологічного роману». Життєві шляхи Панаса Рудченка пов’язані з мальовничим куточком України — Полтавщиною, яка подарувала нашій культурі багато талантів. Письменник народився в місті Миргороді 13 травня 1849 року в родині дрібного чиновника. За церковним календарем хлопчика нарекли Афанасієм. Спочатку він навчався в парафіяльному училищі Миргорода, а потім — повітовому міста Гадяча, куди переїхали батьки. Здібний хлопець марив про ґрунтовну освіту, але багатодітна сім’я, у якій підростало троє синів і дочка, не мала коштів на навчання дитини (як згадує Панас, якби не шматок власної землі, «доводилося б родині й голодувати...»). Та й батько мріяв про чиновницьку кар’єру для сина, тому вже в чотирнадцятирічному віці, підлітком, він розпочав службу в Гадячі, а продовжив у Прилуках і Миргороді: писарчуком у повітовому суді, помічником бухгалтера. З 1871 р. і до останніх днів життя Панас Якович працює в Полтавському губернському1казначействі. У Полтаві 28 січня 1920 р. і завершився земний шлях письменника.... |
Іван Нечуй-Левицький: «Кайдашева сім’я»
- 7-12-2022, 01:00
- 570
| Повість «Кайдашева сім’я» була опублікована в 1879 р. Це хроніка життя типової української селянської родини після скасування кріпацтва. Проте письменник помічає певні зміни в її існуванні. Так, у родині поступово втрачається авторитет батька, а всіма верховодить матір. Сини, одружившись, не хочуть жити під одним дахом із батьками, а прагнуть відділитися, бути самостійними господарями. Такі процеси засвідчують розпад патріархальної української сім’ї. Нагадаємо, що патріархат — це панування чоловіка і в сім’ї, і в суспільних справах. Отож І. Нечуй-Левицький порушує цю проблему з однією метою — зрозуміти, що саме руйнує родину. Письменник переконаний: без поваги і взаєморозуміння сім’я не може існувати. Коли ж втрачаються ці духовні основи, то зникає порозуміння між найближчими людьми: батьками й дітьми, чоловіком і дружиною. Вони забувають про почуття власної гідності, як це трапилося з Кайдашами, і стають на шлях «хатньої» війни. Які ж причини сутичок у цій родині? Вона досить заможна — має чималу хату, землю, господарство, а непорозуміння виникають через убогість духовних запитів — якась дрібниця (яйця, полотно, курка, свиня, груша) спричиняла колотнечу, засліплювала очі й навіть штовхала на жахливі вчинки, які ніколи не схвалювалися в народі. Адже в українців завжди панував культ батьків, шанобливого ставлення до них. Автор бачить причину «хатньої» війни й у недосконалості людини, її жадібності, заздрості, егоїзмі, небажанні потерпіти, поміркувати, як можна мирно вирішити ті непорозуміння, які виникають у родині. Якщо заможні Кайдаші не можуть домовитися між собою, то бідні Балаші понад усе цінують теплоту й щирість стосунків. їхня багатодітна родина ледве зводила кінці з кінцями, але Мелашка «як рожа цвіла», а в свекрухи стала «як квітка в’яла». Письменник стверджує думку про те, що для духовного здоров’я людини дуже важливий мікроклімат у родині. А коли сім’я втрачає духовні орієнтири, закорінені в традиціях, звичаях, моралі народу, то вона вироджується.... |
Іван Нечуй-Левицький: «Всеобіймаюче око України»
- 7-12-2022, 01:00
- 434
| Колосальним всеобіймаючим оком України» назвав І. Нечуя-Левицького І. Франко. Він мав на увазі найперше те, що прозаїк створив «зорові» картини народного побуту, мальовничої природи, повнокровно зобразив портрети та характери українців. Він творив як художник-реаліст, але використовував не фарби, а слово — багате, самобутнє, барвисте українське слово. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ Основні віхи життя Іван Семенович Левицький (Нечуй) народився 25 листопада 1838 р. у містечку Стеблеві Київської губернії (нині Черкаська область) у родині священика. Його батько був людиною освіченою, цікавився українською історією, записував фольклорні твори. Тому в родині майбутнього письменника панувала атмосфера любові до народного слова, народних звичаїв, обрядів, музики. Пізніше він згадував: батько «любив говорити проповіді по-українській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську Євангелію Куліша і просив мене достати українську Біблію. В нього була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками». Іван Семенович, як син священика, пройшов повний курс духовної освіти: бурса — семінарія — академія. Після закінчення навчання він відмовився від духовної кар’єри, обрав професію вчителя. Майбутній письменник працював у гімназіях в Україні й Польщі, Молдавії, викладаючи російську мову та літературу, історію, географію, логіку. Його позиція демократа й прихильника української ідеї не подобалася шкільному керівництву, тому І. Нечую-Левицькому часто доводилося змінювати місце роботи. Про такі епізоди він напише в романі «Над Чорним морем». У ньому директор гімназії звертається до вчителя Віктора Комашка з неприхованими погрозами: «Ви прочитали в одній класі уривок з української думи про Хмельницького, ви пишете в галицькі журнали... Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на Північ, а як ні, то вас силою переведуть на Біле море... Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви найнебезпечні. Якби ви були тупий чоловік, ми б вас ще держали: тупиці не страшні».... |
Вступ. Українська література другої половини XIX ст.
- 7-12-2022, 00:59
- 318
| У 50-60-х рр. XIX ст. спостерігається пожвавлення громадського життя, викликане певним послабленням політичного гніту. Причини цього — підготовка антикріпосницької реформи, наростання настроїв протесту. У Східній Галичині було прийнято нову конституцію Австро-Угорщини, яка частково розширювала права «русинів», тобто українців, які мешкали на цій території. В Україні виникають громади. Громада — це група людей, об’єднаних спільністю становища та інтересів. В Україні до початку XX ст. існували сільські общини, які називали громадами, а сьогодні — у незалежній державі — спостерігаємо їх відродження. Тож національно-культурні осередки української інтелігенції, які виникли в Петербурзі та Києві у 50-х рр. XIX ст., були названі громадами. Перша з них створена в 1859 р. в Петербурзі у зв’язку з необхідністю суспільнихзмін, зумовлених скасуванням кріпацтва, її учасники — М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. У 70-ті рр. XIX ст. центр українського руху перемістився з Петербурга до Києва. Тут виникла «Стара громада» — організація української інтелігенції, члени якої активно займалися громадською, культурною, просвітницькою діяльністю. Вона проіснувала до 1876 р., до заборони Емським указом. Серед її учасників — відомий історик В. Антонович, батько М. Рильського — Т. Рильський, композитор М. Лисенко, етнограф П. Чубинський та інші. Як правило, громадівці збиралися щотижня по суботах у когось удома для обговорення спільних справ і планів. Поступово склад цього товариства розширювався, зокрема, студентською молоддю. Виникають нові гуртки в інших містах України під назвою «кіш» або «курінь». їх члени — переважно молоді студенти, тому ці організації здобули назву «Молода громада», а київське товариство — «Стара громада».... |