Від аматорів до корифеїв

АМАТОРСЬКІ ТЕАТРАЛЬНІ ГУРТКИ

На початку 60-х рр. XIX ст. спостерігалася короткочасна лібералізація суспільно-політичного життя. Вона посилила інтерес громадськості до театру, зумовила появу аматорських драматичних гуртків. Так, у Києві М. Старицький і М. Лисенко організовують приватну аматорську сцену (1872), створюють і ставлять оперети «Різдвяна ніч», «Чорноморський побит на Кубані», які мали великий успіх.

У 1865 р. виникає аматорський театральний гурток на Херсонщині під керівництвом М. Кропивницького та І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого). Працюючи канцеляристом у Бобринецькому повітовому суді, Марко Кропивницький грав ролі, був режисером і хормейстером, писав музику, малював декорації й навіть робив перуки. Глядач познайомився з п’єсами

І. Котляревського, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка. Саме в цих аматорських трупах формувалися майбутні корифеї сцени: Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, брати Тобілевичі — Іван, Панас, Микола, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Ганна Затиркевич-Карпинська та інші.

Цей період у розвитку українського театру примітний бажанням українських культурних діячів створити національну музику. Так, у 1863 р. на сцені Марийського театру в Петербурзі з великим успіхом відбулася прем’єра першої української опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», позначеної мотивами волі, любові до рідного краю. Водночас і драматичні вистави містили потужний музичний складник. Музичну культуру того часу представляв талановитий український композитор Петро Ніщинський (1832-1896). Він написав «Вечорниці» — вставний фрагмент до п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля», вставний номер до п’єси М. Кропивницького «Невольник» за сюжетом поеми Т. Шевченка «Сліпий» та інші твори.

Неоціненний внесок у розвиток музичної культури зробив Микола Лисенко (1842-1912). Він пише музику до творів Т. Шевченка, упорядковує музичні теми у «Наталці Полтавці»

І. Котляревського, створює оригінальні опери з використанням українського музичного фольклору — «Тарас Бульба», «Утоплена», «Різдвяна ніч». Лібрето до цих творів за текстами М. Гоголя написав М. Старицький.

Виникнення професійного українського театру

Існували об’єктивні причини, які гальмували розвиток театрального життя в Україні. Це сумнозвісний Емський указ 1876 р., відсутність стаціонарних приміщень для вистав, брак цікавого репертуару. М. Старицький і М. Кропивницький, щоб розширити його, спочатку вдаються до інсценізацій творів Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, а потім і самі пишуть оригінальні твори.

Але особливо дошкульно вдарив по перших вагомих досягненнях українського театру Емський указ, адже заборонялося українське слово, пісня, п’єси, сценічні вистави, літературні читання, навіть друк до нот текстів українською мовою.

Та все ж таки, незважаючи на репресивні заходи царського уряду щодо української культури, з 80-х рр. почала свій відлік «золота» сторінка українського театру — «театру корифеїв».

У 1901 р. в Києві опубліковано анонімну працю «Корифеї української сцени» (російською мовою). У ній М. Кропивницького, М. Старицького, І. Тобілевича та інших уперше названо корифеями українського театру. Цей образний вислів доречно визначив внесок видатних драматургів й акторів у створення професійного національного театру.

Нагадаємо, що слово «корифей» — давньогрецького походження. У перекладі воно означає «поводир», «заспівувач», а в сучасній мові має переносне значення: видатний діяч, основоположник.

У 1882 р. в м. Єлисаветграді (нині — м. Кропивницький) М. Кропивницький створює першу українську професійну трупу, яка об’єднала таких відомих акторів, як Микола Садовський, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, Марія Садовська-Барілотті. Пізніше до них приєдналися видатна українська актриса Марія Заньковецька, драматург Михайло Старицький, актриса Ганна Затиркевич-Карпинська та інші. Саме вони створили реалістичний український театр, пропагували українську культуру на Правобережжі й частково на Лівобережжі, оскільки царська влада обмежувала їхні гастрольні турне переважно півднем України. У роз’ясненні

до Емського указу, розісланому в 1881 р., указувалося, що драматичні п’єси, сцени та куплети українською мовою можуть виконуватися з особливого дозволу генерал-губернаторів, а облаштування малоросійського театру зовсім заборонялося. Наприклад, київський генерал-губернатор не дозволяв трупі виступати на «своїй» території, а це тодішні Київська, Волинська, Кам’янець-Подільська, Полтавська та Чернігівська губернії.

Згодом театральні ентузіасти домоглися дозволу давати українські вистави, але за умови, що кожна з них буде поєднуватися з одночасним показом російської п’єси.

Емілія Руденко. Корифеї українського театру (гобелен). Нині розміщений у фойє театру імені Марка Кропивницького у м. Кропивницький

Ігор Смичек. Портрет Марка Кропивницького. Спробуйте пояснити, як художник розкриває нам особистість митця.

Творчий колектив професіоналів-однодумців очолив М. Кропивницький, видатний актор, режисер, драматург, театральний художник. Як письменник він створив п’єси з використанням багатого етнографічного матеріалу («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім’ї», «Олеся», «Титарівна»). М. Кропивницький розумів, що український репертуар потрібно розширювати новими творами, адже до того часу він був досить невеликим, якщо мати на увазі справді художньо довершені п’єси, як-от «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка.

Трупа М. Кропивницього гастролювала в Києві, Петербурзі, Москві з незмінним успіхом. Глядачів зачаровував стиль театральних постановок, у якому поєднувалися драматичні й комедійні епізоди, музичні та вокальні сцени, хорові партії й танцювальні номери. Такий синтез мистецтв не спостерігався в жодному з тогочасних театрів. Російська публіка була вражена виконавською та режисерською майстерністю, красою декорацій і костюмів, чудовими українськими піснями й танцями, головне ж — вона відкривала для себе культуру України. У день 25-річного ювілею драматургічної й артистичної діяльності М. Кропивницького І. Репін подарував йому картину, на якій ювіляра зображено в козацькому вбранні як керманича байдаком серед бурхливого моря.

Слава про український театр корифеїв ширилася не лише Україною, а й далеко за її межами: у Росії, Польщі, Литві, Закавказзі, де українські митці успішно гастролювали.

Діяльність труп М. Кропивницького та М. Старицького

У 1885 р. єдина театральна трупа розділилася на два творчих колективи. Один із них очолив М. Кропивницький, інший — М. Старицький.

Завдяки гастрольній діяльності українських труп публіка познайомилася із цілим сузір’ям талантів, які прославили українську культуру, сприяли розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них І. Нечуй-Левицький («Маруся Богуславка»), М. Старицький («За двома зайцями», «Сорочинський ярмарок», «Різдвяна ніч»), І. Карпенко-Карий («Наймичка», «Сто тисяч», «Безталанна», «Мартин Боруля») та інші. Ці автори зверталися до різних драматичних жанрів — власне драми, мелодрами, трагедії, комедії, водевілю, опери, але переважала реалістична побутова драма, яка зацікавлювала глядача буденними, ніби вихопленими з виру життя, звичайними персонажами, правдиво відтвореними соціальними проблемами. Її становленню й розвиткові театр завдячує І. Карпенку-Карому, який відмовився від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально-філософської драми («Безталанна», «Суєта», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий»).

Захоплювала глядача й потужна музична стихія, народні обряди, народна хореографія. Яскраве музичне оформлення стало невід’ємним складником національного театру, сприяло його популяризації. Самі театральні корифеї були не тільки драматичними акторами, а й чудовими співаками.

Зокрема М. Кропивницький добре грав на бандурі, співав під власний акомпанемент, писав музику. Чудово володів голосом П. Саксаганський, досконало співав М. Садовський, за гарний голос їхню сестру — драматичну акторку та співачку-сопрано М. Садовську-Барілотті — називали « українським соловейком ». Відомий композитор П. Ніщинський відзначав, що такої співачки українських пісень він більше не чув ніколи.

Особливою популярністю в публіки користувалися виступи відомої української трупи під керівництвом М. Садовського та «Малоросійського товариства П. Саксаганського» за участю І. Карпенка-Карого, сформованого 1883 р. професіонального театру під керівництвом М. Старицького. Щоб матеріально підтримати колектив, він продав власний маєток на Поділлі, оновив декорації, костюми, реквізит, розширив склад театрального колективу. Трупа з успіхом гастролювала в Москві, Петербурзі, Варшаві, Мінську, Вільнюсі та інших містах.

Як і М. Кропивницький та І. Карпенко-Карий, М. Старицький працював над створенням нового репертуару для театру. Саме М. Старицький започаткував традицію мати в українському театрі хор та оркестр як складові частини сценічної дії, де провідна роль належить драматичним акторам, які одночасно володіють музично-вокальною культурою співу й мистецтвом танцю. Він пише оригінальні драматичні твори, серед яких «Талан», «Не судилось!», «Облога Буші», «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Митець добре знав закони сцени, вимоги до драми, тому його п’єси позначені динамічними й цікавими сюжетами, майстерними мовними партіями персонажів, актуальною проблематикою. Жанрова палітра драм М. Старицького досить широка — це і водевілі, і соціально-побутові та соціально-психологічні твори, й історичні п’єси. Він, дбаючи про репертуар, відшукував твори, у яких би був хоч натяк на сценічність, і доопрацьовував їх. Так, М. Старицький подарував друге життя п’єсі Панаса Мирного «Перемудрив», перетворивши її на комедію «Крути, та не перекручуй». Новими барвами заграла п’єса І. Нечуя-Левицького «На Кожум’яках», ставши іскрометною й популярною комедією «За двома зайцями». Драматург звернувся також до інсценізації прозових творів, зокрема, М. Гоголя («Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок» та інших).

Багатолітня праця М. Старицького як організатора театральної справи, керівника трупи — справді подвижницька й гідна подиву.

У 1907 р. Микола Садовський відкрив у Києві перший стаціонарний український театр, взявши в оренду Троїцький народний будинок — нині Київський національний театр оперети, який дуже швидко дістав славу народного. Сприяли цьому й репертуар, і ціни на квитки, доступні простому люду. Проіснував цей театр до 1914 р.

Родина Тобілевичів і театр

Без перебільшення, у становленні українського театру й розвитку української культури загалом унікальною є роль родини Тобілевичів, яка виховала справжніх патріотів, що творили славу українського театру. Це Іван Тобілевич — відомий драматург й актор Карпенко-Карий, Марія Тобілевич — славетна артистка Садовська-Барілотті, Микола й Панас — Микола Садовський і Панас Саксаганський, талановиті актори й організатори української театральної справи. Навіть псевдоніми кожен із них прибрав, орієнтуючись на родинні корені, пам’ятаючи про рідні краєвиди, про улюблені твори. Микола, Панас і Марія, поступивши до театру, обрали собі псевдоніми на честь матері. Микола й Марія — Садовські, за її дівочим прізвищем, а Панас — Саксаганський, бо мати була уродженкою містечка Саксагань. Іван обрав собі псевдонім з імені батька, Карпа, та прізвища улюбленого героя драми Тараса Шевченка «Назар Стодоля» — Гната Карого, роль якого він виконував ще в аматорському театрі. Усіх Тобілевичів природа щедро наділила талантом, неймовірною працездатністю, умінням вірити й досягати мети. Їхня висока інтелігентність, шляхетність підкріплювалась усвідомленням своєї національності, і це мотивувало діяльність Тобілевичів. Незважаючи на страшні часи заборон, утисків, принижень, вони чесно й самовіддано служили справі свого життя — українському театрові.

Герб родини Тобілевичів

М. Заньковецька — окраса українського театру

Окрасою українського театру була Марія Заньковецька (справжнє прізвище — Адасовська, 1854-1934, псевдонім взяла на згадку про рідне село Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії). Випускниця консерваторії, вона дебютувала на професійній сцені партією Наталки Полтавки. Українські пісні в її виконанні, як і майстерна гра, захоплювали глядачів. М. Заньковецька втілила на сцені більше тридцяти ролей, виступаючи в професійних трупах. У 1922 р. їй першій в Україні присвоєно звання народної артистки. Софія Тобілевич, дружина І. Карпенка-Карого, у спогадах так передає слова чоловіка про цю актрису: «...Про неї сказати "талант” — дуже слабеньке слово. Вона геній сцени! Такої артистки на європейській сцені не знайдеш! Я бачив французьке театральне світило, прославлену Сару Бернар. Не можна навіть і порівнювати. У Сари все штучне, сама лише помпезна декламація, а в нашої Заньковецької така щирість і глибина почуттів, таке довершене відтворення образів чистих і чесних українських дівчат і жінок, що вся душа мимоволі захоплюється ними. ...Такий талант може народитися лише один раз на сто років».

Пам’ятники Марії Заньковецькій у рідному селі Заньки, Ніжині та Києві

Порівняйте образи великої української акторки, створені скульпторами.

Театр у Галичині

У 1864 р. створено професійний театр «Руська Бесіда»1у Львові. Його відкриття ознаменувалося мелодрамою «Маруся» за мотивами однойменної повісті Г. Квітки-Основ’яненка. Театр гастролював на Галичині, Буковині, у Польщі, таких містах, як Кам’янець-Подільський, Житомир. У 1875 р. до Львова завітав М. Кропивницький, і його режисерський та акторський досвід був неоціненним для молодої трупи і в доборі репертуару, і в опрацюванні ролей, і в оформленні сцени.

Пам’ятна дошка «Руській Бесіді» у Львові (2014 р.)

Отож український театр другої половини XIX ст. — яскраве явище вітчизняної культури, справжній народний театр.

Він здобув широке визнання не лише в Україні, а й за її межами, сприяв розвитку національної свідомості. Корифеї створили школу акторської та режисерської майстерності, підняли театральне мистецтво на високий професійний рівень.

«Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени — вписані золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва... Той, хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам’ять про них на все життя», — писав К. Станіславський2 у 1911 р.

Внесок українських корифеїв у розвиток світового театрального мистецтва високо оцінений, про що свідчить хоча б той факт, що за рішенням ЮНЕСКО 100-річчя заснування театру М. Кропивницького широко відзначалося в усьому світі.

1 Театр «Руська Бесіда» проіснував від 1864 до 1923 рр., після 1914-го він називався Театр Українська Бесіда. Був створений та утримувався товариством «Руська бесіда», осередком товариського, просвітницького, культурного й політичного життя на Галичині.

2 Костянтин Сергійович Станіславський (справжнє прізвище Алексєєв, 1863-1938) — видатний російський режисер, актор, педагогу засновник Московського художнього академічного театру (МХАТ), реформатор театру.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. У яких умовах розвивалися драматургія і театр у другій половині XIX ст.?

2. Чому театральну трупу М. Кропивницького названо «театром корифеїв»?

3. Як ви розумієте поняття «синтетичний театр»?

4. Розтлумачте такі риси театру й драматургії другої половини XIX ст., як етнографізм, реалізм, переважання творів сільської тематики, зв’язок із творчим досвідом попередників, жива народна мова, мелодраматизм.

5. Чи любите ви театр? Чи переглядали хоч одну виставу? Які ваші враження?

6. Як ви вважаєте, чи є майбутнє в театрального мистецтва? Яка роль театру в сучасному медіапросторі?

Чи згодні ви з думкою І. Франка, який назвав театр корифеїв «школою життя для широких верств українського суспільства»? Свою відповідь аргументуйте та запишіть у зошит.

ВИ — ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ

Разом з однокласниками здійсніть постановку «За двома зайцями» М. Старицького. На прем’єру запросіть своїх рідних.

ПОДИСКУТУЙТЕ З ОДНОКЛАСНИКАМИ

Організуйте дебати з приводу перейменування українських міст. Наведіть свої аргументи щодо перейменування і міста Кіровоград на місто Кропивницький.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно