«ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?»

Історія створення

Пригадайте!

Хто є автором першого українського роману? Що ви про нього пам’ятаєте? Які враження залишилися у вас від цього твору?

Панас Мирний підхопив естафету П. Куліша у створенні великих прозових форм. Якщо автор «Чорної ради» написав історичний роман із романтичними ознаками, то Панас Мирний бачив своїм завданням написати реалістичний роман з народного життя. Проте в 70-ті рр., коли він починав літературну працю, український роман перебував на стадії становлення. Це усвідомлював і М. Старицький, який розумів, з одного боку, важливість роману для розвитку національної літератури, а з іншого, — талант Панаса Мирного як епіка. Тому в листі до прозаїка 1898 р. він писав: «...повістярів на нашій убогій Україні майже нема... я принаймні не відаю, хто б зміг до вас і під ступитись?».

Підтримував брата й Іван Білик1, який створення роману з народного життя вважав першочерговим завданням і вирішення його пов’язував із реалізмом: «Минули епічні поеми, нездатні й віршові повісті: настали часи народного роману й повісті на основі щирого реалізму».

Панас Мирний (праворуч) та Іван Білик (1881)

Отож історія створення роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» почалася зі службового відрядження П. Рудченка до Гадяча. Під час поїздки візник розповів письменникові про місцевого злодія Василя Гнидку, засудженого на каторгу.

Почуте настільки вразило Панаса Мирного, що він свої думки оформляє в нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» (1872, надрукований через два роки у львівському журналі «Правда»).

1 Іван Білик (справжнє ім’я Іван Якович Рудченко, 1845-1905) — український фольклорист, етнограф, перекладач, літературний критик, старший брат і співавтор Панаса Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»).

Літературознавчі координати

Нарис — твір із документальною основою, у якому зображено реальні факти, події, конкретні люди.

Письменник міркував над тим, як мирне життя хлібороба з його залюбленістю в працю, землю, природу народило «злющого зарізяку». Автор бачив у цьому порушення гармонійних начал життя, причина якого — гніт панства, тому й Василь Гнидка — це «безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побуту». Панас Мирний не поспішає звинуватити Гнидку, а намагається вказати на ті причини, які штовхнули його на шлях розбійництва. Водночас у нарисі письменник робить суттєве зауваження про те, що особа Гнидки цікава не лише етнографу, а й психологу: якщо перший повинен шукати відповідь на питання, як з’явився такий тип «зарізяки» в спокійно-розважливій ментальності, то другий має осягнути, «які почуття водили руками сього розбишаки, коли він мив їх у гарячій людській крові, так щиро кохаючи свою молоду жінку».

Історія про Василя Гнидку надзивайно схвилювала Панаса Мирного. Наприкінці нарису він зізнається: «Далі я вже не пам’ятаю, що ми балакали з машталіром1; знаю тільки, що цілу дорогу балакали, але все те Гнидка собою затер, зарівняв у моїй пам’яті; тільки сам зостався, як здоровенний іржавий цвях, забитий у білу гладеньку стіну мого спомину; ломив він мою голову і поривав думку розгадати його чудовну появу».

Так виник задум художнього твору. У тому ж 1872 р. Панас Мирний пише повість «Чіпка». Він розширює оповідь, уводячи додаткові сцени, епізоди, образи, змінює ім’я головного героя; використовуючи вигадку, моделюючи його характер так, щоб він був правдивим і переконливим.

З текстом ознайомився Іван Білик, відомий тоді критик. Він зробив кілька суттєвих зауважень, зокрема, порадив змалювати розбійництво і з соціального (зовнішнього), і з людського (внутрішнього) боків, головного героя зобразити в найрізноманітніших зв’язках із середовищем: життя в сім’ї, діяльність, праця, ставлення до інших людей, а головне — людська натура має розкриватися шляхом зображення її психічної діяльності, найнепомітніших мотивів і спонук.

1 Машталір — візник.

Для критика надзвичайно важливим було змалювання внутрішнього світу героя. Зокрема, він вважав словесний портрет виразом духовного життя людини. У повісті Панаса Мирного Чіпка був «високого росту, статний, бравий, широкоплечий, козацький вид у нього, карі огненні очі, довгі та дужі, як у млина крила, руки, все це говорило, що сила цього чоловіка не людська, що йому б тільки вітрами та волами верховодити, а не ціпами правити». Іван Білик справедливо вважав, що такий опис зовнішності героя не відповідає його звіриній сутності, а тому бачить Чіпку середнім на зріст, мов із заліза скованим, дужим, сильним своєю енергією, нервовим і впертим. Головне ж у цьому характері — сила волі у звичайній за зростом фігурі. Панас Мирний прислухався до порад, і в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» змальовано такий портрет Чіпки: «Ніс невеликий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгообразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...». Цей остаточний словесний портрет підкреслює наявність двох суперечливих начал у душі юнака: незвичайної внутрішньої сили, готовності постояти за справедливість і ... невимовної туги, спричиненої суворими обставинами життя, від народження до юності.

Панас Мирний звернув увагу на дружні та фахові побажання Івана Білика. Брати почали спільно працювати над твором. Поступово повість переростає в багатоплановий роман: збільшується кількість розділів — із 15 до ЗО, персонажів, поглиблюється соціальне тло, ширше відтворюється внутрішній світ героїв, кардинально видозмінюється початок і фінал твору. Іван Білик написав історичну частину, додав певні штрихи до окремих розділів, запропонував нову назву. Якщо в повісті «Чіпка» вона лише констатує тему, то в романі несе потужний розмисловий, біблійний зміст. Отож роман має двох співавторів — Панаса Мирного й Івана Білика.

Твір багато разів перероблявся, доповнювався, мав кілька редакцій і був закінчений у 1875 р. Письменники подали його до цензури, як тоді вимагалося, одержали дозвіл на друк, але з’явився Емський указ про заборону українських книг, і автори, позбавлені можливості надрукувати твір, змушені були переслати його за кордон. У Женеві стараннями М. Драгоманова1 роман було видано 1880 р. під назвою «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». У Києві твір побачив світ у 1903 та 1905 рр., він був озаглавлений як «Пропаща сила».

Ідейно-тематичні домінанти

У другій половині XIX ст. в українській літературі залишається актуальною тема села. Це зумовлювалося тим, що після скасування кріпацтва ні омріяної волі, ні землі насправді селянство не отримало. Зазнали змін лише зовнішні умови: хлібороб опинявся перед вибором — господарювати, як і раніше, та бідувати чи йти до міста на заробітки з вірою в краще життя і також ... бідувати. Такий непростий вибір вимагав і моральних рішень: боротися за свої права або скоритися долі.

Як письменник-реаліст, Панас Мирний бачив ці процеси, тому його так зачепила історія Василя Гнидки, прототипа головного героя роману.

Відтак тема твору — це трагічна історія життя Ничипора Варениченка, його перемог і падінь, зумовлена соціальними умовами кріпосницької дійсності та пореформеною епохою.

Ще в нарисі Панас Мирний визначив психологічну суть цієї людини, через образ якої зображено всю епоху: «А тут устає таке питання: не я задавлю, мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все, купається у крові людській і знаходить в тім свою утіху, пораду для свого серця. Коли що кохає, то кохає усією силою своєї мочі... що зненавидить — як вітер змете з свого шляху й дивує людей своїми божевільними вчинками».

1 Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, політичний і громадський діяч. Доцент університету Святого Володимира (нині — Київський національний університет імені Тараса Шевченка), після звільнення з якого через політичну неблагонадійність емігрував до Женеви. Дядько Лесі Українки по лінії матері.

Письменники зосередилися на художньому висвітленні життя Чіпки від народження до страшного злочину й заслання на каторгу. Водночас вони розгорнули історію головного персонажа на широкому й панорамному соціальному тлі — від правління Катерини II, яка згубила козацьку волю, до пореформених часів. Українське селянство постало як пригнічене панською сваволею, безправне й принижене.

Тож авторська ідея виражена самою алегоричною назвою твору — нагодовані воли не ревтимуть, селяни житимуть мирно, якщо будуть задоволені своїм суспільним статусом, своїм добробутом. Водночас основна проблема роману — проблема протесту, відстоювання своїх прав — вирішується із християнських, загальнолюдських позицій: злочином несправедливість не здолати.

Сюжет і композиція

«Пропащою силою» в романі є Чіпка і Максим Гудзь. Спільне І у їхніх долях — злодійство, лише з певною різницею. Так, Ничипір вважав, що він рівняє бідних із багатими, забирає в заможних нечесно награбоване, а через соціальну кривду стає на шлях злочинства. Максим-«Махамед» обрав бешкетування й нечесні вчинки як спосіб життя від юності і до смерті. Життя цих героїв переплітається, бо Максимова донька Галя стає дружиною Чіпки.

У романі діє багато персонажів: це родини Варениченків (Чіпка, його мати Мотря, баба Оришка, дружина Галя), Гудзів (Максим, його дружина Явдоха, донька Галя), Чупрунів (Грицько, його дружина Христя). Важливими в тканині твору є образи діда Мирона-січовика та діда Уласа, старого кріпака, пастуха, які вплинули на формування і Максима, і Чіпки ще в дитинстві.

Детально письменники зображують «сонмище кріпосників», яке відділене від простого люду прірвою, символічно змальованою авторами. Це пани Польські, Кряжови, Саєнки, секретар суду Чижик, земський діяч Шавкун, становий Дмитренко, панські прикажчики та інші.

Розпочинається твір з експозиції — знайомства з головними героями Чіпкою і Галею, а також із розповіді про дитячі та юнацькі роки Варениченка. В романі початок і кінець побудовані за принципом контрасту між красою природи й дисгармонійним суспільством, адже шукач правди Чіпка трагічно закінчує свій життєвий шлях, а «новий хазяїн» — банкір і заводчик Данило Кряжов — залишається на шиї піщан.

В основі зав’язки — соціальний конфлікт, типовий для того часу: у Чіпки несправедливо забирають землю. Але він не опускає рук, бореться за свої права — вступає в сутички з місцевою владою, із судовим секретарем Чижиком.

Кульмінація — це епізоди усунення Чіпки з гласних, його поразка в боротьбі проти земського панства. У розв’язці зображено повне моральне падіння Варениченка, коли він зі зграєю злочинців убиває Хоменкову сім’ю, його заарештовують і відправляють у Сибір на каторгу.

Сюжетна лінія Максима Гудзя також розпочинається з його дитинства, зі спілкування зі старим січовиком дідом Мироном, знайомства з тяжкою хліборобською долею Івана Гудзя, Максимового батька. Письменники зображають бешкетування Максима, його нестримний характер, за який односельці прозвали парубка «Махамедом». На нього негативно впливає солдатчина, яка ще більше формує його негативні риси. Після повернення до рідного села Піски він живе на хуторі разом із родиною, а його оселя перетворюється на кубло злодіїв і волоцюг. Завершується ця сюжетна лінія смертю героя. Водночас саме в життєву історію Максима автори «вмонтовують» розділ про неволю, тим самим розширюючи хронологічні межі роману.

Ще одна сюжетна лінія твору — це життєва історія Грицька Чупруна, товариша Чіпки. У цих героїв є чимало спільного (сирітство, бідування, тяжка праця), але за внутрішніми характеристиками вони різні. Чіпка дбає про громаду, а Грицько — про власні інтереси.

Сюжетні лінії, пов’язані з долею персонажів, взаємодіють, перетинаються. Вони розвиваються на тлі суспільно-історичних подій минулого або сучасного письменникам періоду. Так, змальовуючи більше як столітню історію села Пісок, автори згадують про скасування Гетьманщини, Гайдамаччину, зруйнування Січі, польське повстання під проводом Костюшка, запровадження Катериною II кріпацтва на землях України, повстання декабристів.

Козацька слобода Піски також потрапила в ярмо кріпацтва. Відповідно й козаки перетворилися на «покірних волів».

Змальовуючи цей процес, письменники використовують персоніфікацію: «їхала недоля до ляхів у гості, та завернула в Піски». її привіз небагатий шляхтич Польський, представник «голопузої шляхти», якому цариця подарувала село і його мешканців, а з часом він дослужився в царській армії до генерала. Селяни не корилися насильству, кріпацькій неволі, тікали в інші села, ліси, але з військом, викликаним поміщиком-генералом, годі було змагатися. Особливо нестерпний час настав для кріпаків із появою генеральші — «котячої» княгині. Вона до нестями любила «хвостатих мишодавів» і водночас ненавиділа людей із народу: їх міняла на хортів, сікла різками, не вважала за людей. Однією із жертв панського самодурства стала кріпачка Мокрина: коли вона ненароком придавила кошеня дверима, то за це цілий день мазала панські кухні зі здохлим кошеням на шиї.

На зміну закоханій у котячий рід жорстокій генеральші-кріпосниці приходить її син — поручик Василь Семенович, якого автори називають «царком». Він ще більш свавільний і всевладний, ніж його мати: за наказом пана селян позбавляють єдиного дня — шостого, коли вони могли хоч трохи зітхнути від виснажливої та важкої праці на панських ланах, щось зробити у власний господі (раніше генеральша забрала в них п’ятий день). Село неймовірно зубожіло, простий люд або мстив за панську наругу, або топив горе в горілці. І це в той час, коли пихатий Василь Семенович збудував новий палац, де панство з усього повіту влаштовувало оргії. У часи «голодної волі» пан не хотів здавати свої позиції, тому обрав іншу тактику поводження з людьми — обман. Однак терпець у селян увірвався, вони піднялися на бунт, а пан утік і невдовзі помер. Так закінчилася історія династії панів Польських. Свідченням її звиродніння є син Василя Семеновича, якого дворянство вже після скасування кріпацтва обрало «предводителем», бо ще мріяло про повернення свого панування. Однак цей чоловік був «...ні бувалий, ні видалий, ні удалий. Хоч він десь собі й учився (кажуть би то скінчив курс), а проте був чоловік дуже невеликого розуму, ще меншої сміливості, ще слабшої волі. Тільки й батьківського, що пиха панська...».

Письменники, змальовуючи пореформені часи, показують, що нічого доброго для селян вони не принесли. Адже залишалися експлуатація, здирство, безправ’я, а ще додалося нове ярмо — земство. До нього кинулися звироднілі нащадки панів Польських, козацької старшини Кряжі, які стали Кряжовими, пройдисвіти в особі Шавкуна, сільські багатії, син сотника Саєнка, бо треба було зберегти владу над простим людом за нових умов. Лише одному представникові «сірого мужичня» вдалося прорватися до земства — Ничипору Варениченку, але його швидко було усунуто, щоб не перешкоджав шахрайству можновладців.

Щоб поєднати всі сюжетні лінії твору, автори відходять від хронікального змалювання подій, використовують часові зміщення. Такий новаторський на той час підхід дав змогу їм глибше й яскравіше показати соціальні проблеми села, їх вплив на долю людини. В історії Пісок і піщан згадано й про діда та батька Чіпки (Іван Вареник був незаконнонародженим сином пана) й Максима (останній січовик Мирон Гудзь свої вболівання за волю передає внукові). їхнє життя проектується на життя молодшого покоління, життєва драма якого була б не до кінця проясненою.

Композиційно роман складається з чотирьох частин, кожна з яких нараховує від 6 до 9 розділів. Центром, який їх об’єднує, є образ Чіпки, історія його життя, його чесний характер і мрія про правду. Складність такої композиції окреслив О. Білецький: «Композиція роману схожа на будинок з багатьма прибудовами, зроблений не одночасно і не за строгим планом. Програвши через це щодо стрункості та єдності дії, роман виграв у розумінні історичної повноти».

Велику майстерність письменники виявили і в різноманітних описах. Так, змальовуючи картини природи, вони використовують прийом контрасту: гармонійно-ідилічна краса літнього дня, коли випадково зустрілися Чіпка й Галя, е дисонансом до фінальної сцени, у якій описано спочатку хату-пустку Чіпки, а потім її перетворення на шинок. Загалом пейзажі в романі мальовничі, написані справжніми майстрами. Так само рельєфними й психологічно переконливими є портрети героїв. Зображені інтер’єри, як і портрети, виконують функцію розкриття внутрішнього світу героїв у конкретній ситуації їхнього життя.

Образи роману

Змальовуючи центральний образ твору, автори підкреслюють його роздвоєність, розполовиненість — пригадуєте Чіпчин «...дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...»? Це — ключ до розуміння цього неоднозначного людського типу.

Формування Чіпки починається з дитинства, з родинного середовища, яке принесло хлопчикові перший біль, першу моральну травму. Його батько Іван Вареник був кріпаком у пана Польського, утік на Дон, після багатьох років під чужим прізвищем повернувся додому, одружився з бідною дівчиною Мотрею. Але незабаром він покинув сім’ю, що ускладнило синові життя: Чіпку однолітки не приймали до гурту, називали «запортком» і «байстрюком». До моральних переживань додавалися злидні й нестатки: іноді в хаті не було «дрібка солі» і «пилинки борошна». Єдиним світлим променем у житті хлопчини залишалася бабуся Оришка. Якщо мати не завжди його жаліла, навпаки, могла і штовханів надавати, то бабуся підтримувала, пестила, виховувала в ньому доброту й співчутливість до людей, їхнього горя. Він сам під впливом найріднішої для нього людини говорив: «Я, бабусю, добрий... Я злого не робитиму». Тому-то так важко переживав Чіпка її смерть, аж захворів. Ця подія стала другою моральною травмою для нього.

Змалечку хлопець змушений був наймитувати. І тут уже виявився його непоступливий і сміливий характер (намагався підпалити то збіжжя багатого Бородая, бо той знущався з хлопця; то пана, якщо б він забрав у дворові діда У ласа; врятував ягнятко від вовка).

В оформленні розділу використані ілюстрації Григорія Гавриленка.

Також великий вплив на його становлення як людини мав дід Улас. Це він розповідав хлопцеві про жорстокість панів, про недолю його батька. Хлопець, схвильований цією історією, говорить у розмові з матір’ю:

— Ні! Недобре зробив батько, — глухо якось, з протягом почав Чіпка... — Ні... негаразд!

— Чому він їх не вирізав, не випалив?

— Кого, сину?

— Панів! — одказав твердо Чіпка.

Отож власні образи перепліталися в Чіпки з уболіванням за інших людей, бо зростав він доброю, лагідною, жалісливою дитиною. Водночас хлопець бачив, що є кривда й кривдники, яких не подолати, і це часто породжувало в його душі злість. Письменники так говорять про це: «І за людей жалкував Чіпка на людей». Суперечності й несправедливість життя формували його непростий характер. Хлопець від природи був наділений здібностями: мав допитливий розум, добру пам’ять, цікавість до знань, яку задовольняла, як могла, бабуся Оришка. Саме спостережливість і бажання пізнати життя сприяли тому, що хлопець рано з’ясував для себе, де правда, а де неправда; хто тяжко працює, а хто знущається з трудящої людини, цинічно використовуючи результати її праці.

Чіпка шукав правду, протестував проти свавілля панів. Адже він прагнув чесно господарювати, а в нього відібрали землю. Він хотів жити правдиво, а на життєвому шляху зустрічав підступність та обман. Баба Оришка й дід Улас учили Чіпку любити людей, поважати їх, а люди, як він спостеріг, «готові один одного в ложці води втопити, з лиця землі знести».

Обставини виявляються сильнішими за Варениченка. І в дитинстві його ображали, і в дорослому житті його кривдили, принижували. Все це породжувало злість, ненависть, бажання помсти. Так у нього виникає думка про протест, про встановлення справедливості в несправедливому світі, але розуміння способів такої боротьби за правду в Чіпки викривлене. У товаристві п’яниць і волоцюг він бешкетує, заглядає в чарку, грабує людей. Лише після одруження з Галею Варениченко змінює своє життя, починає наполегливо й багато працювати. Досягнувши власного добробуту, Чіпка хоче допомагати людям, зокрема, через земство. Але його перемога виявляється марною, бо панство знаходить спосіб, як усунути правдолюба з виборного органу. Цей удар для героя настільки тяжкий, що його бунтарська натура була загнана в глухий кут такою несправедливістю. Його роздавили розпач, безнадія: «Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, — увесь би цей світ виполонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!..»

Трагедія Чіпки в тому, що всі сили своєї молодої небуденної душі він, дбаючи про добро для інших людей, насправді спрямував на хибний шлях, шлях злочину. Варениченко бачив неправду, безправ’я селян і свавілля панів, проте не знав, як усунути це лихо, тож і перетворився на кримінального злочинця. Пошуки правди привели його до каторги. Неможливо одночасно боротися проти несправедливості й самому «творити» зло.

Трагедія Чіпки й у тому, що він не ощасливив найближчих і найрідніших людей — матір та дружину. Вони всією душею підтримували його починання, його слова, але не дії.

Так, Мотря, Чіпчина мати, вважала сина єдиною втіхою й надією. Адже її життя по вінця було сповнене неймовірних злиднів, голодного животіння. Навіть заміжжя і народження сина не принесло їй хоч крихти радості. Чоловік виявився двожоном, не лише обманув її, а й покинув. «Замужня вдова» залишилася без землі, без хліба, в убогій хатині — сам на сам із найбільшою проблемою: як вижити? За соціальним статусом вона не була кріпачкою, проте зовнішні обставини (бідність, безгрошів’я, відповідальність за стару матір і малого сина) змушували її важко працювати. Поденщина забирала сили, але не приносила навіть мінімального достатку.

Радості матері не було меж, коли Чіпка став самостійним і чесним господарем. Проте її щастя не було тривалим, адже життєва несправедливість штовхнула сина на злочинний шлях. Мотря плакала і вмовляла його покинути товариство злодіїв і п’яниць, жити чесно. А коли не допомагали вмовляння, лаяла й проклинала сина. Він часто ображав матір, його «гадючі слова» ранили її в саме серце, не раз вона тікала до сусідів від розлюченого Чіпки. Й водночас жаліла свого нещасного сина, плакала над його гіркою долею, готова була «свого серця влупити та дати йому, коли б тільки він став чоловіком». Проте її сили були занадто малі, щоб витягнути сина з біди. Адже сльози згорьованої матері не зупиняли його: «Єдина надія, єдина втіха — та й та мене одурила».

Письменники реалістично змалювали ті контрастні почуття, які охоплювали Мотрю: і любов до сина, який власноруч занапастив своє молоде життя («Вона б своєї пучки зрізала та дала своїй дитині, щоб їй було краще»), і ненависть до нього за негідні вчинки. Також Мотря серцем відчувала, що її чесний та працьовитий син потрапив у тенета панської несправедливості, тому й скаржилась і на старосту, і на соцького, і на пана, бо в них вбачала причину лихої долі своєї єдиної дитини.

Можна лише уявити ту неймовірну боротьбу в душі цієї жінки-страдниці, коли вона, дізнавшись про страшний злочин Чіпки і його розбійницького товариства, заявляє на рідного сина у волость. Вона своїм добрим серцем відчуває, що вбивство — це найстрашніший гріх, а йдеться ж про вбивство безневинних людей.

Бідна селянка і зраджена мати закінчує життя в родині Грицька й Христі, які завжди цінували й любила Мотрю за добрий характер.

Таку ж добру вдачу мала й Галя, тільки зростала вона в інших умовах — у заможній родині, яка, проте, збагачувалася шляхом грабунків.

Дівчині вистачило сил і розуму, щоб не потрапити під згубний вплив злодіїв, п’яниць і волоцюг. Вона не приймає лінію поведінки батьків, Чіпки, а своє животіння в рідній хаті порівнює з пеклом і тюрмою.

Чутлива душа дівчини страждає від усвідомлення того, що вона — розбишацька дочка, а все, що має, — награбоване. Ця думка переслідує її вдень і вночі, тому за зовнішньою веселістю дівчини ховається туга й відчай.

Галя мріє про щасливе життя з Чіпкою, якого щиро покохала, і просить його покинути гульбища, грабунки. Ідеал її лагідної, спокійної і доброї натури простий та зрозумілий для кожної людини: «І все в нас буде тихо, мирно: ні лайки, ні сварки ніколи...».

Вона не цурається ніякої домашньої праці, жаліє стару Мотрю, не дозволяє їй господарювати, бо дбає, щоб мати Чіпки відпочивала. Її щира вдача допомогла швидко подружитися з Христею, стати її кумою. Дружина Грицька зразу ж відчула і зрозуміла відкрите людям серце Галі: « То вже що багата та вродлива, а привітна та вбачлива до кожного». Так само й Мотря оцінила свою невістку: «Як ти ввійшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, немов нам очі розв’язала, світ повила рожевим квітом ».

Краса зовнішня гармоніює у Галі з красою внутрішньою: вона працьовита, добра, лагідна, з пошаною ставиться до старших. Але її найбільша мрія — про щасливе родинне життя, діток — не втілилася в життя. Чіпка на словах обіцяв зробити щасливою свою дружину, але його вчинки свідчили про інше. Як і сльози матері, сльози та волання Галі не впливали на Чіпку, який неухильно скочувався до морального дна.

Власне, те, що дівчина переживала в батьків, повторюється з нею вже в родині Чіпки. Вона серцем відчула, що її мрії про тихе, щасливе життя нездійсненні, що вона з одного пекла потрапила в інше, що залізну волю чоловіка і його хибні переконання щодо пошуку правди не перемогти, не здолати. Розуміння безвиході так вплинуло на Галю, що вона впала у відчай. Тому й остання іскра — звістка про смерть хуторян — штовхнула її на самогубство. Галя зрозуміла, що страшний злочин Чіпки знищив і їхні стосунки, і її надії, і саму правду, яку Варениченко намагався обстоювати, а з часом перекреслив своїми страшними діями та вчинками. Останній докір, який вона кидає Чіпці, сповнений усвідомленої трагедійності і власної долі, і свого чоловіка: « Так оце та правда! Оце вона!!!».

Письменники в образах Мотрі та Галі майстерно відтворили драматичні долі жінок, які, на відміну від Чіпки, жили за законами християнської моралі, цінуючи понад усе людське життя. Проте і їхні життєві шляхи сповнені трагізму, бо вони втрачають найдорожче — сина й чоловіка, який зі шляху пошуків правди в несправедливому суспільстві скотився на «слизьку дорогу» розбою.

Яків Пістряк. Месник (поштова листівка, початок XX ст.)

У зауваженнях до повісті «Чіпка» Іван Білик, зокрема, писав: «Жизнь в одно и то же время представляет и тёмные и светлые стороны. Если есть грабители, то есть и живущие трудовою жизнью, если есть грешники, то для познания их необходимо знать и святых... ... не могло бы существовать общество, оно бы немедленно превратилось в диких зверей, если бы держалось одними грешниками. Напротив, оно держится святыми, оно держится человеческою стороною человека, а не зверскою». Якраз образи Мотрі й Галі є тим позитивним началом, яке протиставлено звірствам Чіпки.

Жанр твору

Панасові Мирному та Іванові Білику належить честь створення роману з народного життя, якого на той час не було і в європейській літературі. Ця тема також стане центральною і в романі Панаса Мирного «Повія». В обох творах реалізується художнє завдання письменника, висловлене ним у «Щоденниках»: «заглянути у душу чоловіка глибоко-глибоко». Унаслідок цього з’являються багатопроблемні панорамні романи, у яких через узагальнену картину життя епохи постає неординарна людська особистість, котра заплутується на життєвих роздоріжжях, зазнаючи поразок і падінь під тиском жорстоких і несправедливих обставин буття.

У другій половині XIX ст. поняття «народний» було синонімічним до слова «селянський». Справді, і конфлікт твору, і сюжет, і персонажі пов’язані з тогочасним селом, тому соціальний аспект зображений у творі в усій повноті: йдеться про кріпацтво і пореформений час, їх згубні наслідки для простого люду, для окремої людини і для всієї української спільноти. Водночас настанова Панаса Мирного «заглянути у душу чоловіка глибоко-глибоко» зумовила психологічний малюнок долі головних персонажів. Відтак постав соціально-психологічний роман.

Літературознавчі координати

Соціально-психологічний роман — це епічний твір, у якому поєднується художнє дослідження окремої особистості, її становлення як індивідуальності та соціального середовища, зовнішніх обставин, їх впливу на долю людини. Ця жанрова форма роману в усій довершеності постала в реалістичній літературі XIX ст. і представлена у творчості О. Бальзака, Стендаля, Г. Флобера, Ф. Достоєвського, Л. Толстого.

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» І. Білик назвав романом на «французький смак», тобто твором, у якому використано кримінальний сюжет (подібну творчу практику простежуємо в російського романіста Ф. Достоєвського), що переростає в глибокий за змістом твір із соціальними мотивами та складними у своїй неоднозначності людськими долями.

Недаремно Іван Білик зауважував: «... мають тепер вагу тільки ті письменники, що йдуть громадською, соціальною тропою — і соціальним поглядом озирають життя народу».

Отож у 80-90-ті рр. XIX ст. в українській літературі утверджується соціально-психологічний роман (за жанровим визначенням Панаса Мирного, «з народного життя»). В. Горленко1 справедливо вважає, що першість у створенні такого роману належить саме українському письменству, а російська белетристика зупинилася перед цим завданням, незважаючи на побутування в ній творів на селянську тематику. Твори російських письменників мають суттєву ваду: в них народ трактується як однорідна, збірна маса і змальовано його лише з точки зору станового та майнового аспектів. Натомість, як Панас Мирний зобразив правдиве внутрішнє життя окремої, за висловом критика, «живої» людини. Ці міркування В. Горленко оприлюднив у рецензії на одну з частин «Повії», але вони стосуються й роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Яка назва роману, на ваш погляд, більш вдала?

2. Чи можна вважати Чіпку мстивою людиною? Свою відповідь обґрунтуйте.

3. Чи вважаєте ви образ Галі психологічно переконливим? Свою думку аргументуйте зверненням до характеристики її родинного оточення.

4. Прочитайте і випишіть у зошит портрети Чіпки та Галі (розділ «Польова царівна»). Які художні засоби використав у них письменник? Які риси характерів розкриваються у портретах героїв?

5. Схарактеризуйте образ батька Ничипора. Чому він згадується під різними прізвищами?

1 Василь Петрович Горленко (1853-1907) — український літературознавець, критик, мистецтвознавець, фольклорист, етнограф, випускник Сорбонни. Досліджував творчість Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Панаса Мирного, І. Франка та інших.

6. Прокоментуйте, як ви розумієте вислів із розділу «Двужон»: «/ стояла в темноті тій ще темніша доля їх — чорна, темна, страшна, з худим, з’їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима...».

7. Чому Мотря новину про свою вагітність («щось заворушилося під серцем») вважала лихом? Чи це характерно для майбутньої мами?

8. Чому ніхто з односельців не хотів бути кумом Мотрі?

9. Прочитайте опис подвір’я й хати Мотрі (розділ «Дитячі літа»). Як він характеризує життя Чіпчиної родини?

10. Прочитайте уривок із розділу «Дитячі літа» від слів «Як підріс Чіпка — став бігати...» до «Утишиться трохи Чіпка...». Чим пояснюється така жорстокість дітей? Чи ви були в подібній ситуації? Які емоції вона викликає в дитини?

11. Схарактеризуйте Чіпчине ставлення до матері й бабусі Оришки. З якої причини в дитинстві хлопець шанував бабусю і не любив матір?

12. Як ви розцінюєте вчинок Чіпки та Грицька, коли вони знищували горобенят? Як він узгоджується зі словами Чіпки: «Я ... буду добрий... я злого не робитиму...»?

13. Проаналізуйте стосунки Чіпки й громади. Чи завжди односельці розуміли наміри Чіпки?

14. З’ясуйте, що спільного та відмінного в образах Чіпки й Грицька.

15. Якими були стосунки Мотрі й Галі? Свою відповідь обґрунтуйте.

16. Прочитайте уривок із роману, у якому йдеться про закінчення будівництва нової хати й опорядкування подвір’я: «Старі ворота поламав Чіпка, а приробив дощані, панські, розтворчаті, а над ворітьми, якраз посередині, на кружалі вирізана була чоловіча пика: рот — як у сома, очі круглі — як у сови, ніс — як у кота, а волосся, з проділем посередині — як у жінки... З усього села збігалися діти дивитись на те пречудо і великим дивом дивувалися...». Чим, на вашу думку, пояснюється такий задум Чіпки? Як це його характеризує? Що письменники прагнули підкреслити такими деталями?

17. Як ви вважаєте, чому Чіпка відмовився від хліборобської праці і став першим у Пісках полотенщиком?

18. Як письменники характеризують «новий вік»?

19. Чому автори розділяють громаду села Піски на козачу й кріпацьку?

20. Прокоментуйте Чіпчину позицію: «А в Чіпчинім серці уже ворушилося бажання верховодити, пекло його, виривалось наверх у думці, в слові... Чіпка з ним носився, як з нахідкою. Кого не зустріне, з ким не забалакає — та все про земство, про вибори. Немає й речі другої. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не даватись знову панам у руки».

21. Поясніть слова Чіпки, звернені до Галі: «Я боюсь, коли б я не занапастив твого віку... Я б оддав половину життя свого, аби ти була щаслива... Так же бач: немає щастя, немає добра! Якесь лихо з самого малку мене окривало, — ніяк я від його ні одіб’юся, ні одгребуся! Як той ірод, залізло в саму душу та й душить, та й вадить, та й каламутить усім...»

22. Які настрої опанували Чіпку після незаконного звільнення із земства? Чому йому остогидла рідна хата?

23. Проаналізуйте епізод, коли Лушня підняв руку на Мотрю. Якою була реакція Чіпки на це?

24. Прочитайте уривок із роману: «Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми... Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд...». Як пояснити таку поведінку засудженого Чіпки?

25. С. Єфремов стверджував, що твір «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» містить кілька романів — історія Максима, Грицька і Галі тощо. Про що це свідчить?

26. Прокоментуйте думку О. Огоновського про роман: «...проявляється в писанні Мирного реалізм, гарна пластика в характеристиці й жива драматичність». Наведіть приклади з тексту на підтвердження міркувань ученого.

27. Прочитайте спостереження С. Єфремова: «...не ревуть воли, як ясла повні — це автор показав з невблаганною правдою. Але чи тільки так "ревти” можна, як Чіпка? Сам роман на це дає негативну відповідь». Поміркуйте, які способи боротьби з несправедливістю міг би обрати Чіпка? Чи були б вони ефективними в тогочасному суспільстві?

28. Роздивіться обкладинки видань роману, створені в різні роки. Яка з них, на вашу думку, найкраще відображає сутність твору? Розробіть власний варіант дизайну обкладинки.

29. Простежте, як у тексті роману згадується про волів (розділи «Дитячі літа», «Козак — не без щастя, дівка — не без волі», «Старе — та поновлене»). Чи відіграють вони роль у проясненні назви твору? Чому?

Напишіть твір на тему: «Проблема правди в романі Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?”».

ПОДИСКУТУЙТЕ З ОДНОКЛАСНИКАМИ

Загальноприйнятим є тлумачення назви роману: риторичне запитання означає незадоволення людини своїм життям. Проте в Інтернеті можна натрапити й на інше потрактування заголовка: «Не шукати причин своїх проблем та недолі, а жити за людськими та Божими законами, гідно переносячи труднощі життя, — ось думка, яка була закладена авторами вже в назву роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Яку думку ви підтримуєте? Чому?

ВАШІ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЕКТИ

Дослідіть тему «злочин і кара» в романах Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» й Федора Достоєвського «Злочин і кара».

ВИ —ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ

Створіть сценарій документального фільму про Панаса Мирного, зосередившись на колізії між його чиновницькою службою і літературною діяльністю. Обговоріть з однокласниками робочу назву стрічки.

Література в колі мистецтв

Перегляньте кінофільм режисера І. Кавалеридзе «Повія» (1961). Своїми враженнями поділіться з однокласниками. Чи виникло у вас після перегляду бажання прочитати однойменний роман Панаса Мирного? Свою позицію поясніть.

Постер кінострічки «Повія» для ретроспективи фільмів І. Кавалеридзе

скачать dle 11.0фильмы бесплатно