|
В одному з інтерв'ю С. Жадан зізнався: «Мистецтво — це така штука, де, безперечно, потрібні знання, освіта і досвід, але інтуїція потрібна не меншою мірою». Він і сам у поезії теж покладається на інтуїцію, яка підказує йому красиві, хай і стереотипні образи. Ось як у вірші «Музика, очерет...»: комети, ріки, міста, вії, «печальний голос», плач, «поїзд твоїх химер», «різний сніг» — і, звичайно, «тихо росте душа». Як іще краще й доступніше написати про кохання? А ось балада «Смерть моряка річкового флоту...» — про кохання і смерть. У художньому просторі твору панує ірраціональна сила фатуму. Мовляв, немає щастя морякові річкового флоту в непривітному світі, і так хочеться втечею притлумити біль любовної драми — повз «мерехкі електричні турбіни» ризикованим шляхом «на обважнілі одеські тумани» та «скумбрії плавники пурпурові», ну і, звичайно, «на вірну смерть». А десь за його такою бажаною жінкою й за «міддю в її волоссі» плачуть, не більше не менше, аж цілі «риболовецькі артілі». Років зо двісті тому інший харківський поет-романтик Л. Боровиковський написав баладу «Розставання». Там, звичайно, не про моряка річкового флоту, а про козака, який покинув дівчину, скорившись волі фатуму: «Блудить, літає козаченько в полі: / Козацька охота гірше неволі». Сучасний поет романтичні кліше й стереотипи осмислює іронічно, залучає їх до процесу постмодерністської гри, немов балансує на межі щирості й пародіювання. Отже, давній романтичний досвід стає продуктивним чинником сучасної української поезії....
|