|
Він власник величезного господарства, де випасаються численні отари овець та працюють сотні наймитів. Його володіння вражають: «їхали ми цілий день. «Чия земля?» — питаємо. «Терентія Гавриловича Пузиря». На другий день знову питаємо: «Чия земля?» — «Терентія Гавриловича». І тілько на третій день, надвечір, почалась земля Гаврила Афанасійовича Чобота. Ха-ха! Княжество! Ціле княжество». А починав Пузир із малого: «Ми були так собі хазяїни, з середнім достатком...». Доводилося жити в степу біля худоби, працювати без відпочинку. Та мрія про багатство змінила простого трудівника, змусила забути про мораль, людяність, порядність. Тільки так можна було зібрати мільйони — наживаючись на чужій біді, переступаючи через людей. Сам Пузир пригадує часи, коли не гребував нічим заради грошей: «Перше йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору...». А Марія Іванівна, дружина хазяїна, додає: «Ми, дочко, ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна!». Ось така вседозволеність, майже повна відсутність моральних обмежень і призвела до появи «хазяїна» — мільйонера «у смердючому кожусі». Драматург зобразив потворний соціальний тип багатія-нувориша із цілком відсутньою громадянською відповідальністю. Йому дивно, що є такі, кому не байдуже до інтересів суспільства: «Чудні люде! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам'ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх муляють, а вони їм кишені продирають. Чудні люде!»....
|