Войти
Закрыть

Особливості української літератури кінця XIX - початку XX ст.

10 Клас

Період останніх десятиліть XIX ст. і початку XX ст. для українського письменства став особливим. Такого потужного грона літературних талантів, як це було в тогочасній українській літературі, не мала жодна європейська. Зміни в естетичній свідомості митців зумовили різноманітність і високу художність творчих надбань. Тоді ж чітко визначилися дві основні тенденції літературного розвитку. Одна була вже звична, просвітницька, народницька. Друга - виразно новаторська, зорієнтована на європейські віяння і здобутки, в основному модерністська. Але в українському письменстві ранній модернізм виявився явищем не стільки естетичним, скільки культурно-історичним, а це означало, що національній самоідентифікації в художніх текстах модерністського звучання митці приділяли особливу увагу. Іван Франко справедливо наголошував, що митці модерністського напряму в літературі проявляли себе патріотами, адже намагалися «цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу». Народницька течія також зазнала відчутних змін, тому її варто визначати як неонародницьку. В «Історії української літератури XX століття» (1994) справедливо наголошено, що національні інтереси письменники як модерністської, так і народницької течій вважали наріжним каменем у розбудові Української держави: «Формування неонародницької та модерністської течій в українській літературі... було пов’язане з питаннями про шляхи й напрями національно-культурного самовизначення. Це надавало особливого драматизму полемікам і деклараціям, спонукало до розгортання дискусій, появи творчих угруповань». У творах почали природно поєднуватися народницько-позитивістські та етнографічні прояви з новаторськими формами європейського літературного досвіду творчості, зокрема з такими як: рефлексії1, етноміфологічні уявлення, елементи психоаналізу, художнє відтворення перепадів настрою і тонких нюансів1 людських переживань, почуттів, думок. Неонародництво (Михайло Старицький, Борис Грінченко, Олена Пчілка, Павло Грабовський, Архип Тесленко, Степан Васильченко, Гнат Хоткевич) у найкращих зразках (наприклад, «Мати» А. Тесленка, «Під тихими вербами», «Серед темної ночі», «Брат на брата» Б. Грінченка, «Чайка» Степана Васильченка, «Червоні корогви» Олени Пчілки, «Авірон» Г. Хоткевича) виявилося близьким до неоромантизму, а поезії Миколи Вороного й Богдана Лепкого розцінюються як перші прояви українського модернізму, які виростали з традицій, а не...
0 Переглянути

Поетична творчість Бориса Грінченка

10 Клас

Творчий шлях Бориса Грінченка розпочався з віршів. Він зізнавався, що найбільший вплив на його формування справила творчість Тараса Шевченка: «"Кобзар” зробивсь моєю Євангелією...» Б. Грінченко друкував свої твори під різними псевдонімами - намагався уникнути переслідування. Одна за одною виходили у світ його поетичні збірки, зокрема «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (1903). Основне завдання української літератури Б. Грінченко вбачав у пробудженні національної і культурної свідомості народу. Закономірно, що провідне місце в доробку письменника посідає громадянська лірика. Б. Грінченко-поет майстерно переходить від зображення життя окремої людини до широких реалістичних узагальнень. Настрій автора передають назви збірок, наприклад, «Під хмарним небом». Пояснюючи сумні мотиви власної творчості, Б. Грінченко писав: «Під хмарним небом не заспіваєш веселої пісні...» «Слідячи від перших Ваших виступів... за вашою діяльністю, я мусив дивуватися вашій енергії, витривалості в праці і широкому обсягові ваших літературних та суспільних інтересів»....
0 Переглянути

Прозова творчість Бориса Грінченка

10 Клас

Із-поміж прозового доробку Бориса Грінченка варто звернути особливу увагу на соціально-побутові повісті «Серед темної ночі» (1900) та «Під тихими вербами» (1901). Село в цих творах змальовано надзвичайно реалістично, а між персонажами зустрічаються високоморальні й свідомі представники простого народу. Ця своєрідна дилогія дуже близька до роману-тетралогії письменника української діаспори Уласа Самчука «Волинь». У повістях Б. Грінченка вражає розкол сім’ї Сивашів, ненависть між братами. Письменник зумів показати сільських подвижників, одним із яких постає найсовісніший і найпорядніший з братів Зінько. Натомість його брат-конокрад виведений розпусною і жорстокою людиною. Зінько одружується з вагітною від його непорядного брата Лепестиною, усвідомлюючи, що бідна дівчина з безвиході й сорому вже готова вчинити самогубство. Проблеми, заявлені Грінченком у повістях «Серед темної ночі» та «Під тихими вербами», були животрепетні й актуальні. До нього ще ніхто з українських митців не наважувався настільки гостро ставити питання руйнування родинних основ і сімейних стосунків. Борис Грінченко написав багато оповідань про дітей. Майстерність психолога, виявлену в оповіданні «Каторжна», письменник продемонстрував і у соціально-психологічному оповіданні «Дзвоник». Об’єктом твору є душа сільської дівчинки-сироти, яка потрапила в незвичні умови міського закладу для сиріт. Твір - невеликий за обсягом: всього шість сторінок тексту - і ціле море духовних страждань малої Наталі. Дівчинка потрапляє до губернського сиротинця з волі добрих людей, які поклопоталися, щоб вона після смерті матері не голодувала через байдужість і бідність батька-каліки. Через незнання «панської мови» дитина стає посміховиськом серед однолітків. Автор підводить читача до висновку, який формулював і в педагогічних працях: навчання нерідною мовою гальмує розвиток дитини. За рівнем художності оповідання «Дзвоник» належить до вершинних здобутків української літератури про дітей....
0 Переглянути

Життєвий і творчий шлях

10 Клас

Слова Миколи Чернявського, сучасника Бориса Грінченка, досі звучать як нагадування українцям про те, що безліч талановитих імен, недооцінених або забутих у радянський час, мають задля повноти літературного процесу повернутися до українського читача. Борис Дмитрович Грінченко (псевдоніми Вартовий, Вільхівський, Іван Перекотиполе, Чайченко) - поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик, мовознавець, фольклорист, етнограф, педагог, публіцист, організатор видавничої справи - народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту в сім’ї небагатого дворянина. Батько пишався сімейними зв’язками з Григорієм Квіткою-Основ’яненком, часто запрошував до себе в гості освічених людей, відомих митців, зокрема Семена Гулака-Артемовського, автора опери «Запорожець за Дунаєм». Дитиною Б. Грінченко прислухався до інтелектуальних розмов старших, у п’ять років уже писав і читав «усе, що потрапляло до рук», захоплювався творами Вальтера Скотта, Джорджа Гордона Байрона, Миколи Гоголя, Миколи Некрасова, Олексія Кольцова, видавав сімейний журнал. А Шевченків «Кобзар» надихнув початківця на віршування рідною мовою. Батько, який знав українську мову, не схвалював захоплення сина, бо використовував українську тільки для спілкування із селянами. У 1874 р. Б. Грінченко вступив до Харківської реальної гімназії, на той час дуже престижного навчального закладу. Гімназистом Грінченко захопився ідеями харківських народників1, долучився до розповсюдження забороненої літератури. Поліція схопила хлопця, коли він ніс у ранці видані Михайлом Драгомановим у Женеві брошури «Як наша земля стала не наша», «Про багатство і єдність», «Про гроші». 1 Народництво - ідейно-просвітницький рух проти колоніального гніту. Українське народництво пропагувало культурну працю серед неосвіненого населення, особливо селян, яких вважали носіями «вищої життєвої мудрості»....
0 Переглянути

Трагікомедія «Мартин Боруля»

10 Клас

Трагікомедія «Мартин Боруля» В основу п’єси «Мартин Боруля» (1886) покладено реальні факти з життя родини Тобілевичів: батько драматурга добивався визнання свого роду дворянським. На це пішло чимало зусиль, але очікуваного результату не було, оскільки в старих документах стояло прізвище Тубілевич, а в нових Тобілевич. Звернення до схожих тем і проблем у літературі непоодинокі. Так, наприкінці XVIII ст. з’явилися твори, в яких викривалося прагнення представників козацької старшини і заможного селянства отримати дворянські грамоти і стати привілейованою частиною суспільства. Головний герой п’єси «Міщанин-шляхтич» Мольєра Журден хоче дорівнятися до знатного панства, тому вирішив так облаштувати свій побут, як це притаманно знатним людям. Шляхетський герб роду Тобілевичів «Трживдар» Обкладинка журналу «Зоря», у якому вперше був видано 1891 р. «Мартина Борулю» Наймає вчителів, замовляє одяг для себе та своїх слуг. «Дворянські звички» створюють величезні незручності в побуті, проте дружині не вдається переконати чоловіка, що його поведінка безглузда. Автор визначив жанр п’єси «Мартин Боруля» як комедію, проте сучасні літературознавці, зокрема Лариса Мороз, доводять, що цей твір - трагікомедія. Урешті, й сам Іван Карпенко-Карий писав: «Згадую Борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий шматок хліба мали?» Трагікомедія - це жанровий різновид драми, який передбачає тісне переплетення сумного зі смішним, вказуючи на відносність наявних критеріїв життя, абсурдність буття. Для трагікомедії характерне поєднання трагедійної дії зі щасливим фіналом. Іван Карпенко-Карий змалював заможну селянську родину, яка звикла працювати. Врешті, навіть стати заможним і шанованим Боруля прагне не заради себе, а для того, щоб «вивести своїх дітей у люди» і таким чином захистити їх: «...і батькове око, як прийдеться умирать, закриється спокійно, бо душа моя знатиме, що мої онуки - дворяни, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!»; «не треба буде усіх боятися, усіх лічить вищими від себе». Він зовсім не припускає, що його прагнення можуть суперечити бажанню дітей, тому вперто йде до своєї мети, не шкодуючи грошей. Мартин сподівається, що син, перебуваючи поряд із чиновниками, поступово здобуде нові знання і зможе зробити кар’єру. Щоб пояснити мотиви...
0 Переглянути

Комедія «Хазяїн»

10 Клас

Комедія (komos - весела процесія, ode - пісня, у якій зображуються дії негідних людей) - це драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні й побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. Корінням українська комедія сягає глибокої давнини, насамперед нижнього ярусу вертепної скриньки, де за допомогою відповідних ляльок ставилися гумористичні сценки з життя народу. Інтермедії та інтерлюдії в часи давньої української літератури також мали комічний характер. Навіть у п’єсах Івана Котляревського «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» широко представлені елементи народної пісенної культури. Національна сміхова культура відігравала роль своєрідного самозахисту і збереження народом власної ідентичності. Історія написання. Актуальність проблематики твору Тема дурисвіта й злочинця-грошолюба ще в 40-х рр. XIX ст. обігрувалася у водевілях, де зустрічалися комедійні образи шахраїв, фальшивомонетників, конокрадів. Але якщо такі твори подавали відповідні образи представників соціального дна як винятки, а не як типове суспільне явище, то комедії «Сто тисяч» і «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого розкривали вихід на суспільну арену «чумазого» - вчорашнього селянина, який зумів стати скоробагатьком і навіть землевласником-мільйонером, але залишився некультурним, обмеженим і примітивним. У Єлисаветградському повіті, де жив письменник, понад третина земельних угідь належала кільком «новим господарям»....
0 Переглянути

Життєвий і творчий шлях

10 Клас

Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 р. в селі Арсенівка Херсонської губернії (тепер - Кіровоградська обл.). Рід Тобілевичів у минулому був багатий і знатний, належав до польської шляхти, але зубожів. Карпо Тобілевич служив управителем поміщицького будинку, свою дружину Євдокію Садовську викупив із кріпацтва. Зовсім неписьменна, вона знала драму «Наталка Полтавка» Івана Котляревського напам'ять, прекрасно співала. Із шести дітей Тобілевичів четверо стали видатними діячами театру. Іван, знаний під псевдонімом Карпенко-Карий, був найстаршим із них. Навчався у Бобринецькому повітовому училищі, а побут і життя на приватній квартирі були настільки нестерпними, що хлопчик важко захворів і ледь не помер. 1859 р. І. Тобілевич закінчив училище і почав працювати писарем у канцелярії Малої Виски, потім у Бобринецькому повітовому суді, а згодом отримав посаду столоначальника по кримінальній частині. Із юних літ Іван Тобілевич захоплювався театром. Якось він із рідного Бобринця прийшов до Єлисаветграда, щоб побачити гру англійського трагіка Айри Олдріджа у трагедії «Отелло» Вільяма Шекспіра. 1865 р. родина Тобілевичів переїхала до Єлисаветграда (нині Кропивницький). У вільний від роботи час юнак із задоволенням брав участь у драматичному гуртку. У п’єсі «Назар Стодоля» Тараса Шевченка він виконав роль Гната, а дочка поміщика Надія Тарковська - роль Галі. Молоді люди закохалися, а згодом одружилися. На згадку про свій дебют І. Тобілевич до першої частини псевдоніма, утвореного від імені батька (Карпенко - син Карпа), додав другу - прізвище Гната Карого, героя драми Назар Стодоля....
0 Переглянути

Драматургія і театр другої половини XIX ст.

10 Клас

Найдавнішим вважається давньогрецький театр, де були задіяні лише актори-чоловіки, які під час дійства ходили на «котурнах» (взутті на високій дерев’яній платформі), щоб здаватися вищими. У той час гриму ще не використовували, тому актори носили відповідні трагічні чи комічні маски. Акустика в грецьких амфітеатрах (споруда для постановки вистав), побудованих у вигляді чаші з ярусними рядами місць, була чудова. Хор пояснював зміст того, про що йшлося в п’єсі. Цікаво знати! Театр в Епідаврі зберігся найкраще серед інших давньогрецьких театрів і є зразком еллінської архітектури. Його називають пам’яткою краси та симетрії. Нині театр діє, до того ж у ньому - унікальна акустика. Театральне мистецтво України бере свій початок іще від фольклору, адже веснянки, купальські, обжинкові пісні, обряди весілля, похорону містять виразні драматичні елементи, які поєднують у собі діалоги, мелодію, танець, пантоміму. Сміхова культура українців породила фольклорно-літературні варіанти комедії. Процес переростання комічних елементів із найпростіших форм народної драми та народних пісень-ігор у самостійний жанр розпочався з обрядових дійств зимового циклу («Коза» та «Маланка»), театральних вистав комедійного жанру («Млин», «Піп і смерть»), ігор («Явтух», «Северин», «Війт і жебрак»). Жартівливими були діалоги або монологи, сміх викликали і зовнішні ефекти (перевдягання, безглузді бійки, нібито випадкові падіння). Західноєвропейська релігійна драма сягнула меж України лише під кінець XVI ст. У Західній Європі спочатку ставили на сцені тексти суто релігійного характеру....
0 Переглянути

Соціально-психологічний роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

10 Клас

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» став першою українською монументальною селянською епопеєю. За визначенням Івана Франка, це широкоформатний і яскравий твір «з народного життя», у якому «змальовано майже столітню історію українського села». Остаточна назва роману спочатку була задумана як епіграф, за який співавтори взяли рядок із біблійної «Книги Йова». Воли в українському фольклорі уособлюють працьовитість і доброту. Наприклад, вірш Степана Руданського «Гей, бики! Чого ж ви стали?» саме через таке розуміння образу волів мав широке визнання і серед читачів асоціювався зі спонуканням до активних дій і праці на благо народу. Одночасно назва роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» ставала ключем до розуміння авторської позиції, що трактувала народну непокору і стихійні бунти як вимушені й захисні дії. Восени 1872 р. митець завершив повість «Чіпка» - першу редакцію майбутнього роману. Панас Мирний спробував простежити вчинки головного героя, прототипом якого став реальний полтавський розбійник Василь Гнидка, крізь призму його дитячих страждань, кривд і, як наслідок, помсти всім у дорослому віці. Іван Білик прочитав рукопис і категорично не погодився з братом, адже, на його переконання, добрі стосунки між людьми гарантовані «людською сутністю людини, а не звірячою», а злочини можуть виявитися хіба що «протестом проти мерзенного устрою людської сутності». Проте літературний задум Панаса Мирного настільки зацікавив брата, що той долучився до роботи над новою редакцією твору. Брати володіли різними талантами (суто художнім - Панас, публіцистичним - Іван), тому їхнє співавторство було нелегким. Твір мав аж шість редакцій, а процес написання затягнувся на чотири роки (1872-1875). Та колишня повість вилилася в широкоформатний соціально-психологічний роман (усі соціальні процеси і колізії подані через світосприймання, прагнення і переживання, психологічні стани персонажів), час дії у якому починався ще від катерининських часів, тобто з моменту масового закріпачення вільних українців-хліборобів, до скасування кріпосного права, створення нібито для блага простого народу земств - і важкої хвилі нових кривд і визискувань. Судячи з тексту, в образі Чіпки Варениченка вже мало що залишилося від реального Василя Гнидки. Місце розгортання основний подій роману не передмістя Полтави Заїчинці, а степове село Піски. Населений пункт із такою назвою справді існував у Гадяцькому повіті, проте співавтори називають повіт...
0 Переглянути

Життєвий і творчий шлях

10 Клас

Панас Якович Рудченко, знаний у літературі як письменник Панас Мирний, народився 13 травня 1849 р. в сім’ї дрібного чиновника Якова Григоровича Рудченка в Миргороді на Полтавщині. Батько з неабиякими труднощами пройшов усі нижчі щаблі чиновництва, щоб під кінець життя дослужитися до повітового казначея. Родина Рудченків була чималою, а заробітна платня Я. Рудченка не покривала її насущних потреб. Якби не родючий шматок власної землі, як згадував пізніше письменник, доводилося б навіть голодувати. Цілеспрямований батько мріяв бачити синів освіченими людьми, а у майбутньому - чиновниками високих рангів. Висока мета потребувала жорсткої економії та дисципліни, тому до дітей він ставився строго. Брак батьківського тепла компенсувала дітям мати, Тетяна Іванівна, яка, незважаючи на дворянське походження з роду Гординських, з дітьми спілкувалася тільки українською мовою. Але найбільше діти Рудченків любили слухати свою няньку, бабу Оришку, яка розповідала бувальщини й «страшні» історії про «нечисту силу». Баба Оришка - Ірина Костянтинівна Батієнко - пізніше стала прототипом багатьох героїнь Панаса Мирного. Старші сини Рудченків - Іван і Панас - із раннього дитинства знали напам’ять увесь Шевченків «Кобзар», а Іван іще у шкільні роки опублікував у газеті «Полтавские губернские ведомости» українські народні пісні про Семена Палія та Івана Мазепу. У 1869-1870-х рр. він друкувався під псевдонімом Іван Білик, видав два збірники українських казок, студіював найдавніші українські міфи, був літературним критиком. Згодом у співавторстві брати опублікували наукові розвідки «Народные южнорусские сказки», «Чумацкие народные песни». «Панас Мирний належить до найвизначніших наших повістярів і визначається особливо влучною характеристикою дійових осіб та поглибленням їх психології»....
0 Переглянути
Вперед
1 ... 168 169 170 171 172 173 174 175 176 ... 229
Назад

Навігація