Іван Франко (1856-1916). Гімн
- 5-12-2022, 12:38
- 223
| ... |
Іван Франко (1856-1916)
- 5-12-2022, 12:38
- 352
| Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичах Дрогобицького повіту, недалеко від м. Львова. Батько, Яків Франко, був сільським ковалем. В автобіографічному оповіданні «У кузні» Іван Якович напише: «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний огонь. У ньому пронизуються сині, червоні та золото-білі промені, жевріє, мов розтоплене вугля, і яриться в його глибині щось іще біліше, променясте... Се огонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною у свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі». Мати, Марія Франко (Кульчицька), походила із збіднілого, але шляхетського роду, була гордої вдачі, мала чутливе до краси серце. Спочатку Іван навчався в початковій школі сусіднього села Ясениці-Сільної (1862-1864). За два роки навчання він добре оволодів трьома мовами: українською, німецькою й польською. «"Якесь воно не таке, як люди”, — казали про нього сусіди, і це ж саме "не таке” помічав у ньому й батько-коваль, вирішивши будь-що відірвати сина від кузні й спровадити в якусь іншу науку», — згадував М. Коцюбинський. Пізніше хлопець навчався в Дрогобицькій школі (1864-1867) і Дрогобицькій гімназії (1867-1875). Навчання в цих закладах було марудним: талановитий Іван постійно зазнавав знущань від своїх учителів, хоч і виявляв значні здібності й старання. Діти в школі «туманіли зо страху, тратили голос, тратили пам’ять, віру в себе...» (про навчання в тогочасній школі більше можна прочитати в автобіографічних оповіданнях І. Франка «Отець-гуморист», «Чистописання», «Олівець», «Грицева шкільна наука»).... |
Іван Карпенко-Карий (1845-1907). Мартин Боруля
- 5-12-2022, 12:37
- 280
| Комедія «Мартин Боруля». Ідейно-тематичний зміст. Комедія «Мартин Боруля» написана в 1886 р. під час новочеркаського заслання. Цим твором І. Карпенко-Карий сатирично викриває тогочасні суспільні порядки — бюрократизм, судову систему, засновану на хабарництві. В основі сюжету — справжній факт: багаторічне клопотання батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально відновити втрачене предками дворянство. Цікаві міркування про свого героя висловив уже на схилі літ сам автор: «Згадую Борулю, хоча люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!» Жанрові й стильові особливості. Окрім сатиричного викриття бюрократизму й судової системи, заснованої на хабарництві, І. Карпенко-Карий висміює й типову на той час (як, на жаль, і тепер) ситуацію, коли заможні українці нерідко соромляться свого походження, зрікаються рідної мови, батьківських традицій, хочуть набути «панського» статусу, наївно думаючи, що це додасть їм авторитету. Автор це робить, озброївшись багатим арсеналом засобів гумору й сатири. Отже, цей твір за жанром — комедія. Сюжет твору (своєрідна, яскраво національна версія відомої комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич») становлять гумористичні сцени з життя заможного хлібороба Мартина Борулі, який домагається втрачених дворянських прав. Щоправда, у Мольєра моралізаторство має абстрактно-повчальний характер, а в І. Карпенка-Карого воно спрямоване проти конкретних побутових і соціальних явищ, поданих у національному художньому зрізі. У цьому, до речі, одна із суттєвих відмінностей між творами класицизму («Міщанин-шляхтич») і реалізму («Мартин Боруля»).... |
Іван Карпенко-Карий (1845-1907). Теорія літератури. Жанри драматичних творів
- 5-12-2022, 12:36
- 1 003
| Трагедія (з грецьк. tragoidia — букв, цапина пісня) виникла з жалібних ритуальних пісень, що супроводжували принесення цапа в жертву богові родючості та виноградарства Діонісові. Це — драматичний твір, у якому зображено зіткнення непримиренних життєвих суперечностей, а незвичайний герой потрапляє в безвихідне становище, уступає в боротьбу з нездоланними в цій ситуації силами та, як правило, гине. Українська трагедія зародилась у XVIII ст. Серед найпомітніших зразків цього жанру у вітчизняній літературі — «Переяславська ніч», «Сава Чалий» М. Костомарова, «Облога Буші» М. Старицького, «Украдене щастя» І. Франка, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого. Комедія (з давн. - грецьк, komodia — весела процесія з музикою, танцями та співами й ode — пісня) — драматичний твір, у якому за допомогою засобів гумору й сатири розвінчуються негативні суспільні й побутові явища, змальовується смішне. Комедія утворилася в період античності («Вершники», «Птахи» Арістофана), За основу комедії взято смішне — це, за Арістотелем, «певна помилка та потворність, що нікому не спричиняє страждань». Автори комедії свідомо знижують своїх персонажів порівняно із середнім рівнем, що існує в житті. Не маючи належних позитивних якостей, персонажі комедій, однак, претендують на чільні місця в родині чи суспільстві. Вони намагаються розв’язувати свої проблеми способами, які не підходять у певній ситуації. Класиками європейської комедії вважають Л. де Вегу, П. Кальдерона, В. Шекспіра («Приборкання норовливої», «Багато галасу з нічого»), Мольера («Тартюф», «Дон Жуан»), Бомарше («Севільський цирульник», «Шалений день, або Одруження Фігаро»).... |
Іван Карпенко-Карий (1845-1907)
- 5-12-2022, 12:35
- 456
| Іван Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий) народився 17 вересня 1845 р. в с. Арсенівці поблизу Єлисаветграда (нині м. Кропивницький) у родині управителя поміщицького маєтку. Його батько, Карпо Тобілевич, хоч і був дворянином, проте не мав достатньо документів для підтвердження дворянського походження. Він багато разів безуспішно добивався визнання свого благородного статусу, але так і не досягнув омріяної мети, оскільки в багатьох паперах по-різному фігурувало прізвище предків: Тобілевич, Тобелевич, Тубілевич. Саме цей факт став формальним приводом для відмови в підтвердженні дворянського походження роду Тобілевичів. До речі, це батькове домагання — документально оформити свій шляхетний статус — син узяв за основу сюжету комедії «Мартин Боруля». Мати Івана, Євдокія Зіновіївна Садовська, походила з колись вільного козацького роду, який потрапив у кріпацьку залежність, тому Карпові Адамовичу довелося викупляти її з кріпацтва. Батьки драматурга мали сильні й красиві голоси, до того ж батько був цікавим оповідачем-гумористом: «Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу й при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу. Сам Карпо Адамович, розповідаючи, залишався серйозним, стриманим і навіть трохи суворим. Він ніколи не виявляв своїх почуттів яким-небудь рухом обличчя, навіть у ті моменти, коли його розповідь викликала гомеричний сміх у слухачів. Отим умінням артистично розповідати Карпо Адамович наділив і своїх синів — Івана, Миколу й Панаса»1. Іван Тобілевич здобув освіту в Бобринецькому повітовому училищі, на цьому (через матеріальну скруту батьків) офіційні «університети» для нього закінчилися. Оскільки для вступу на державну службу треба було мати не менше шістнадцяти років, хлопець у чотирнадцятирічному віці змушений був улаштуватися на писарську посаду в канцелярії з платнею... 2 крб 50 коп. на місяць. Пізніше він працював на такій посаді в Бобринецькій ратуші. Тільки наприкінці 1864 р. його було прийнято на державну службу до повітового суду канцелярським служителем третього розряду. Чиновницька кар’єра Тобілевича зростала стрімко, і він, імовірно, досягнув би ще більших висот, але ідейні переконання патріота й народолюба вступали в суперечність із службовим становищем.... |
Театральне життя в Україні
- 5-12-2022, 12:35
- 401
| «Руська бесіда». 1861 р. за ініціативою Ю. Лаврівського у Львові було засноване українське товариство клубного типу «Руська бесіда». У приміщенні Народного дому воно влаштовувало літературно-музичні й танцювальні вечори. У 1860-1880-х роках «Руська бесіда» була важливим осередком просвітянського, культурного й навіть політичного життя українців. Товариство з 1864 по 1923 р. утримувало у Львові свій театр — перший мандрівний професійний український музично-драматичний1 театр у Галичині. Перша вистава театру відбулася 29 березня в приміщенні Народного дому. Улаштовуючи конкурси на найкращі драматичні твори, театр стимулював пожвавлення літературного життя й розвиток української драматургії на західних землях України. Однойменні товариства виникли в багатьох містах Галичини — Перемишлі, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Тернополі та ін. 1 Драматичний — 1) для виконання на сцені, у театрі; театральний: драматичний твір, драматичний гурток; 2) який має напружену дію, гострий конфлікт (про літературні твори): драматичний момент, драматичний конфлікт; 3) перен. напружений, який має непереборні труднощі: драматична ситуація, драматичні обставини. Театр «Руської бесіди» гастролював по Галичині й Буковині, а також на Наддніпрянщині, у Польщі. Найбільшого розквіту театр досягнув на початку XX ст. під керівництвом Й. Стадника. Цей творчий колектив виховав багатьох видатних акторів і режисерів, зокрема Л. Курбаса, М. Крушельницького, Й. Гірняка, А. Бучму. «Театр корифеїв1». 27 жовтня 1882 р. на сцені міського театру в Єлисаветграді (нині м. Кропивницький) М. Кропивницький поставив драму «Наталка Полтавка» І. Котляревського, головну роль у ній виконала М. Заньковецька. Так розпочалась історія українського професійного «Театру корифеїв».... |
Панас Мирний (1849-1920). Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Уривок)
- 5-12-2022, 12:34
- 311
| Надворі весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона у своїм розкішнім убранні... Поле — що безкрає море — скільки зглянеш — розіслало зелений килим, аж сміється в очах. Над ним синім шатром розіп’ялося небо — ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре — погляд так і тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля... Легенький вітрець подихає з теплого краю, перебігає з нивки на нивку, живить, освіжає кожну билинку... І ведуть вони між собою тиху-таємну розмову: чутно тільки шелест жита, травиці... А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзвіночок, — тремтить, переливається, застигає в повітрі... Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коників, що як не розірвуться, — і все те зливається докупи в якийсь чудний гомін, уривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього... Гарно тобі, любо, весело! На серці стихають негоди; на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром у таку годину — аби неділя або яке свято — хлібороби виходять на поле хліба обдивлятися! Отакої саме пори, у неділю, після раннього обіднього часу, — тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодану, — ішов молодий чоловік. «Не багатого роду!» — казала проста свита, накинута наопашки. «Та чепурної вдачі», — одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під свити. Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу... Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-не-де поп’ялося тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту — тільки плечі широкі та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах і селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд,... |
Панас Мирний (1849-1920)
- 5-12-2022, 12:32
- 296
| Мати й батько письменника жили в злагоді та взаємній пошані, вели натуральне господарство. Батько, Яків Григорович, спочатку служив на посаді канцеляриста, а потім став бухгалтером повітового казначейства, дуже любив свою роботу, добре її знав. З дітьми (а їх у родині було п’ятеро: четверо синів та одна дочка) тримався на відстані. Цікаво, що найбільшою погрозою для них було «розкажу батькові». У зрілому віці всі сини поважали батька за його любов до роботи й однакове ставлення до всіх. Мати, Тетяна Яківна, була близькою до дітей, вела домашнє господарство, захоплювалася кулінарією й народною медициною (по допомогу до неї зверталися люди навіть із навколишніх міст і сіл). З дітьми вона спілкувалася тільки українською мовою, імітуючи дійових осіб, уміла розповідати бувальщини й історичні оповідки. Чарівний світ казок і легенд, народних пісень полонив Панаса змалку. У світ народної творчості хлопчика ввела добра й мудра нянька Оришка, яка стала прообразом Чіпчиної баби в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». До речі, цей твір Панас Рудченко написав за участю старшого брата Івана, до якого найбільше тягнувся в дитинстві. Вони не були схожими один на одного: Іван — світло-русий, із сірими очима, а Панас — темно-русий, з карими очима. Обидва були високими, тільки Іван — кремезним, а Панас — худорлявим. Відрізнялися й характерами: старший брат настирливий, рішучий, голосний, а молодший — тихий та мрійливий.... |
Іван Нечуй-Левицький (1838-1918). Кайдашева сім’я (Скорочено)
- 5-12-2022, 12:31
- 335
| Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправляли поди під стіжки: жнива кінчалися, і напиналася возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого — Лавріном. Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті. Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — усе дихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір. Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братові хотілося говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів. — Карпе! — промовив Лаврін, — а кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить. — Посватаю, кого трапиться, — знехотя обізвався Карпо. — Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори. — То сватай, як тобі треба, — сказав Карпо. — Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврін. — У Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!... |
Іван Нечуй-Левицький (1838-1918). Теорія літератури. Соціально-побутова повість. Реалізм
- 5-12-2022, 12:29
- 322
| За жанром «Кайдашева сім’я» — це соціально-побутова сатирично-гумористична повість-хроніка. Побутовим і соціальним є конфлікт, навколо якого вибудовується сюжетна інтрига. Чимало уваги І. Нечуй-Левицький приділяє обставинам життя Кайдашів, зовнішньому світу, зокрема й етнографічним елементам. День за днем і рік за роком у повісті виписані родинні події, вони розгортаються динамічно, послідовно й стрімко, що є ознаками саме хроніки. Повість «Кайдашева сім’я» — яскравий зразок реалістичного твору, адже автор досліджує в ній родинні стосунки, зосереджуючись на морально-етичній проблематиці (побутово-просвітницький реалізм). Письменник створює в повісті переконливі характеристики соціального буття, колоритні соціальні типи (Маруся й Омелько Кайдаші, Мотря та ін.). Однією з найпомітніших ознак реалістичної манери письма є докладне змалювання національного колориту українців — побуту, звичаїв, обрядів, вірувань. У такий спосіб І. Нечуй-Левицький ретельно освоював «непочатий рудник» українського життя, свідомо акцентуючи на його побутово-етнографічних аспектах, а отже, і реалізував проголошені ним принципи реальності, національності й народності. 5. Опрацюйте матеріал про повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Повість «Кайдашева сім’я». Про популярність повісті свідчить велика кількість її перевидань і перекладів іншими мовами. Те, що сталося з родиною Кайдашів, можна назвати моральною катастрофою. Читаючи цю «веселу» повість, хочеться плакати або принаймні жалкувати, адже на наших очах відбувається самознищення чогось надзвичайно важливого, що є в людському житті: домашнього затишку, порозуміння між ближніми, почуття гідності, ладу як основи родини. Гору в Кайдашевій сім’ї бере якась диявольська сила руйнування, котра несподівано озивається в цих нелихих, роботящих людях.... |