ІВАН ФРАНКО

(1856-1916)

1. Розгляньте світлини й виконайте завдання.

A. Кого зображено на світлинах?

Б. Поміркуйте, що об’єднує цих персонажів.

B. Прокоментуйте назву розділу «Титан духу і думки» з огляду на персонажів світлин.

2. Прочитайте відомості про І. Франка й перекажіть основні події вжитті митця.

Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичах Дрогобицького повіту, недалеко від м. Львова.

Батько, Яків Франко, був сільським ковалем. В автобіографічному оповіданні «У кузні» Іван Якович напише: «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний огонь. У ньому пронизуються сині, червоні та золото-білі промені, жевріє, мов розтоплене вугля, і яриться в його глибині щось іще біліше, променясте... Се огонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною у свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі».

Мати, Марія Франко (Кульчицька), походила із збіднілого, але шляхетського роду, була гордої вдачі, мала чутливе до краси серце.

Спочатку Іван навчався в початковій школі сусіднього села Ясениці-Сільної (1862-1864). За два роки навчання він добре оволодів трьома мовами: українською, німецькою й польською. «"Якесь воно не таке, як люди”, — казали про нього сусіди, і це ж саме "не таке” помічав у ньому й батько-коваль, вирішивши будь-що відірвати сина від кузні й спровадити в якусь іншу науку», — згадував М. Коцюбинський.

Пізніше хлопець навчався в Дрогобицькій школі (1864-1867) і Дрогобицькій гімназії (1867-1875). Навчання в цих закладах було марудним: талановитий Іван постійно зазнавав знущань від своїх учителів, хоч і виявляв значні здібності й старання. Діти в школі «туманіли зо страху, тратили голос, тратили пам’ять, віру в себе...» (про навчання в тогочасній школі більше можна прочитати в автобіографічних оповіданнях І. Франка «Отець-гуморист», «Чистописання», «Олівець», «Грицева шкільна наука»).

У дев’ятирічному віці Іван утратив найближчого порадника — свого батька. У родині залишилися мати з чотирма дітьми й розладнане господарство. Щоб підтримати родину, мати вдруге виходить заміж. Вітчим, Гринь Гаврилик, був доброю людиною, він щиро полюбив дітей своєї дружини, сприяв тому, щоб Іван продовжував навчання. У шістнадцятирічному віці хлопець утратив і матір, яку дуже любив і з теплом згадував у своїй пізнішій поезії:

Мамо, голубко! Зарана в могилі

Праця й недуга зложили тебе,

Пісня ж твоя в невмираючій силі

В мойому серці ясніє, живе.

Ох, і не раз тая пісня сумненька

В хвилях великих невгоден життя

Тихий привіт мені слала, мов ненька,

Сил додала до важкого пуття.

Незважаючи на життєві трагедії, Іван навчався в Дрогобицькій гімназії дуже добре, став найкращим учнем. Він мусив сам хоч якось заробляти на прожиття: давав однокласникам із багатших родин платні уроки з математики, іноземної мови, історії. Навчаючись у гімназії, юнак зібрав чималу бібліотеку — майже 500 книжок, захопився фольклором. Спочатку пісні записував від матері, далі - там, де тільки випадала нагода. Уже незабаром уклав два великі зошити записів - майже 800 творів.

У цей же час юнак сам почав писати. Перший вірш мав назву «На Великдень 1871 року» і був присвячений батькові. Хлопець перекладав також твори Гомера, Софокла, Горація, «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис» (одну зі знаменитих літературних містифікацій В. Ганки, що спричинили чеське національне відродження). 1874 р. у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом Джеджалик уперше з’являються вірші вісімнадцятирічного Івана — «Моя пісня» і «Народна пісня».

У 1875 р. І. Франко вступив на філософський факультет Львівського університету. Тут він співпрацює зі студентським журналом «Друг», друкуючи в ньому свої нові переклади, вірші, літературно-критичні розвідки, публіцистичні праці.

Юнак вливається в суспільно-політичне життя, навколо нього гуртується патріотично налаштована молодь.

У той час уми передових діячів Європи заполонили новомодні соціалістичні ідеї, які, здавалося, дадуть свободу та щастя людині й нації. Молоді небайдужі галичани (насамперед завдяки старанням М. Драгоманова) теж підтримували ці ідеї.

І. Франкові це захоплення обійшлося надто дорого. У 1877 р. його було вперше заарештовано за соціалістичну пропаганду (митець провів дев’ять місяців у тюремній камері разом із кримінальними злочинцями). Після звільнення галицька інтелігенція показово вороже поставилася до нього: більшість видань не друкували його творів. У цей час він заробляв собі на прожиття журналістською діяльністю. Проте найбільше підкосила молодого І. Франка особиста любовна драма: батько його коханої, Ольги Рошкевич, заборонив опальному митцеві з нею зустрічатися й змусив дочку вийти заміж за іншого. Довідавшись про цей шлюб, І. Франко тяжко занедужав, мало не помер.

Іван Франко. 1870 р.

Згодом Іван разом із товаришем і співв’язнем М. Павликом починає видавати на кошти, отримані від М. Драгоманова, журнал «Громадський друг», у першому числі якого друкує свій вірш із промовистою назвою «Товаришам із тюрми»:

Наша ціль — людське щастя і воля,

Розум владний без віри основ,

І братерство велике, всесвітнє,

Вільна праця і вільна любов!

Після заборони «Громадського друга» поет видає друком два збірники журнального типу «Дзвін» і «Молот», що, по суті, були продовженням попереднього часопису. У цих виданнях був опублікований знаменитий вірш «Каменярі» і гострополемічні статті «Критичні письма о галицькій інтелігенції» і «Література, її завдання і найважніші ціхи1». У серії книжок «Дрібна бібліотека» митець друкує багато своїх перекладів творів різних письменників.

Насичена діяльність І. Франка була перервана другим його несподіваним арештом у березні 1880 р. й тримісячним ув’язненням у коломийській тюрмі. Митця звинуватили в підбурюванні місцевих селян проти «законного порядку» і влади. Звичайно ж, він був змушений припинити університетські студії. Після звільнення І. Франко, хворий на малярію, голодний, ішов пішки з Коломиї до рідного села. Спочатку староста заборонив йому мешкати в Нагуєвичах, аж доки не надійде паспорт із Дрогобича. Знесилений митець під наглядом жандарма змушений був повернутися до Коломиї. Про зазнані в дорозі муки він писав: «Тяжка це була дорога, після котрої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях». Враження про це ув’язнення письменник передав у творі «На дні».

З 1881 р. у Львові за участю І. Франка виходить друком журнал «Світ», у якому він публікує перший у європейській літературі роман з робітничого життя «Борислав сміється». Через матеріальну скруту письменник змушений повернутися в Нагуєвичі до вітчима й працювати по господарству. Часу на творчість не було, тож він писав уночі. У таких умовах письменник створює повість «Захар Беркут», перекладає трагедію «Фауст» Й. В. Гете, поему «Німеччина» Г. Гейне, пише статті про Т. Шевченка.

З 1883 р. І. Франко знов у Львові, тут він працює в журналі «Зоря». У 1885—1886 рр. нелегально відвідує Київ із метою поглибити співпрацю інтелігенції Західної та Східної України, розділених між двома імперіями. Тут письменник налагоджує контакти з М. Лисенком, М. Старицьким, І. Нечуєм-Левицьким, іншими відомими діячами. Пізніше саме за посередництва І. Франка в Західній Україні будуть надруковані «Гамлет» у перекладі М. Старицького, «Книга пісень» Г. Гейне в перекладах Лесі Українки й Максима Славинського та ін.

1 Ціхи — риси.

I. Франко з дружиною. 1886 р.

Діти І. Франка

Перебуваючи в травні 1886 р. в Києві, I. Франко познайомився з освіченою, розумною, щирою дівчиною — випускницею Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. Курсистку приваблювала популярність його як політичного діяча й письменника. Любовних віршів він їй не писав, але після недовгого листування, ураховуючи свої політичні ідеали, узяв з нею шлюб.

У каплиці Колегії П. Ґалаґана на весіллі, що сприймалось як вінчання Західної та Східної України, були М. Лисенко й інші члени «Старої громади».

Родинне життя Франків було нелегким. У львівському середовищі Ольга так і залишилася чужою, часто її називали зневажливо «москалькою», «малороскою».

Спочатку стосунки подружжя трималися на порозумінні й повазі. Ольга Хоружинська вивчила українську мову, була вірною дружиною, доброю матір’ю (народила І. Франкові чотирьох дітей), дала гроші на його навчання в аспірантурі. Допомагала чоловікові в літературній праці, на свій кошт опублікувала книжку І. Франка «В поті чола» і вдруге збірку «З вершин і низин». Вони разом видавали журнал «Житє і слово», поет присвятив дружині одну з найкращих своїх збірок — «З вершин і низин». Проте постійні нестатки, тяжка непродуктивна праця й негаразди озлобили Ольгу, поступово призвели до тяжкої нервової недуги.

Незважаючи на це, письменник до кінця життя шанував свою дружину, був удячним їй за щастя батьківства, за підтримку.

Маючи намір стати професором Львівського університету, І. Франко в 1892 р. захистив докторську дисертацію у Віденському університеті (він збирався захищатися у Львові, проте тему дослідження про політичну лірику Т. Шевченка було відхилено). В австро-угорській столиці митець вивчав стародруки, цікавився пам’ятками східної літератури, що підготувало ґрунт для нового етапу його творчості: у 90-х роках XIX ст. з’являються збірка інтимної лірики «Зів’яле листя» і збірка морально-повчальної лірики «Мій Ізмарагд1». Після здобуття ступеня доктора філософії І. Франкові, однак, не вдалося влаштуватися на вільне місце професора у Львівському університеті (тут він прочитав лише інавгураційну (вступну, пробну) лекцію «"Наймичка” Т. Шевченка», яка вразила всіх присутніх науковою глибиною). З політичних міркувань його не затвердило на цій посаді міністерство (намісник Галичини граф К. Бадені відхилив кандидатуру І. Франка, незважаючи на його «надзвичайні здібності та красномовство»). У безвиході письменник ціле десятиліття (1887-1897) мусив працювати журналістом та ще й у чужомовних польських та австрійських виданнях (як сам пізніше з гіркотою писав, «...у наймах у сусідів»),

1 Ізмарагд (застар.) — смарагд.

м. Львів. Друга половина XIX ст.

У 1895 р. I. Франко погодився балотуватися до парламенту. Однак австрійські власті й польські шовіністи щоразу (у 1895, 1897, 1898 рр.) удавалися до провокацій та насильства, щоб перешкодити обранню «неблагонадійного хлопського» кандидата. Особливо драматичним виявився для письменника 1897 р., коли він опинився «між двох сил». Сталося це після появи його гострокритичної статті «Поет зради» (про А. Міцкевича) і такої ж критичної щодо українського середовища передмови до збірки «Галицькі образки» (про цю передмову докладніше йтиметься далі). На митця посипались удари зі сторінок польської преси, яка кинулася «захищати» А. Міцкевича, а також із середовища недалекоглядних, консервативно налаштованих галицьких патріотів. У цей час унаслідок постійних цькувань, жахливої перевтоми, матеріальної скрути І. Франко тяжко захворів і майже втратив зір.

Однак того разу письменникові таки вдалося перемогти обставини й повернутися до активного життя. Протягом 1898-1908 рр. він очолював філологічну секцію при Науковому товаристві імені Шевченка Це вже була близька йому за духом праця.

З молодих літ він захоплювався соціалістичними ідеями, був співзасновником лівої Русько-української радикальної партії. Однак поступово переконався, що ліві ідеологи й політики недооцінюють, а то й заперечують національні цінності. Більше того, І. Франко одним із перших європейських мислителів ще наприкінці XIX ст. усвідомив згубність ліворадикальних доктрин, страхітливу небезпеку тоталітаризму, яку несе комуністична модель держави.

У 1899 р. після розколу радикальної партії І. Франко став одним із засновників Української національно-демократичної партії, з якої через двадцять років утворилось Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) — найбільша й найавторитетніша українська політична партія в Західній Україні до 1939 р.

Етапним явищем у вітчизняній літературі став міський роман «Перехресні стежки» (1900), у якому письменник художньо втілив свій гіркий досвід громадської роботи, зокрема участі у виборах. На межі XIX та XX ст. він перебував у центрі літературного життя не лише Галичини, а й усієї України (згадайте його літературно-критичні відгуки на твори Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького). Сприяв об’єднанню мистецьких сил обох частин України журнал «Літературно-науковий вісник», першим редактором якого був І. Франко (1898—1906). Його статті, надруковані в цьому часописі, охоплювали найпомітніші явища тогочасної української та зарубіжної літератури.

На початку XX ст. ім’я Франка набуває широкої популярності. «Академією в одній особі» називали його сучасники, наголошуючи на тому, що він володів чотирнадцятьма мовами. У 1905 р. письменника обирають членом Чеського наукового товариства, у 1906 р. Харківський університет приймає рішення «о возведении галицийского учёного исследователя Ивана Франко в степень доктора русской словесности», а в 1916 р. Російська академія наук присуджує йому премію за працю «Студії над українською народною піснею».

Починаючи з квітня 1908 р. тяжка хвороба (параліч рук) змусила, за зізнанням письменника, покинути «усі праці, які міг виконувати власними руками, й обмежитися такими працями, які міг виконувати при допомозі інших, передусім своїх синів». Сам міг писати тільки за допомогою спеціального пристрою, прилаштувавши до руки олівець. Після передчасної смерті старшого сина Андрія І. Франкові допомагають студенти як секретарі. Останні роки життя були надзвичайно складними для письменника, адже Перша світова війна розкидала його родину: синів забрали до австрійського війська; дочка опинилася по другу сторону фронту, у Києві; дружина лікувалася в Харкові.

Наприкінці 1915 р. І. Франка було висунуто на здобуття Нобелівської премії. З клопотанням про це перед Нобелівським комітетом виступив професор, доктор філософії з Відня Йосип Застирець. Його підтримали провідні науковці світу. Проте незабаром І. Франка не стало, премію ж отримав інший митець.

В останні дні письменника доглядали студенти й добрі сторонні люди. Його серце перестало битися 28 травня 1916 р. Преса понад 50 країн світу відгукнулася на трагічну звістку про смерть українського генія. Оскільки І. Франко був «такий бідний, як цілий наш народ», його ховали 31 травня у Львові на Личаківському цвинтарі в чужій вишиваній сорочці та єдиному старенькому костюмі. Духовна влада відмовила в «парадному» поховальному обряді, «виділила» лише одного священика з Волоської церкви. Грошей на окрему могилу не було, тому його поховали в «позиченій» ямі на шість домовин. Лише через десять років митця перепоховали на почесному місці при вході на цвинтар.

У 1933 р. на пожертви галичан на його могилі було споруджено пам’ятник із символічним образом каменяра, що розбиває скелю, прокладаючи шлях у нове життя.

Українці свято бережуть пам’ять про геніального письменника-мислителя. У с. Нагуєвичах і в м. Львові діють його меморіальні музеї. Один із найбільших українських центрів Західної України — Станіслав — перейменували на Івано-Франківськ. Ім’я митця присвоєно Львівському національному університету, Дрогобицькому державному педагогічному університету, Національному академічному драматичному театру в Києві, багатьом іншим відомим закладам культури. Нині значними накладами видаються його твори, заборонені в радянські часи.

Трагічно складалися долі нащадків митця. Радянська влада намагалася використовувати їхній авторитет для пропаганди своїх ідей, жорстко контролювала їхнє життя. Незважаючи на це, вони залишалися вірні українській справі й виявили потужний франківський талант у різних галузях культури. Син Івана Яковича, Тарас (1889-1971), став письменником, педагогом, науковцем; молодший син Петро (1890-1941), також письменник і педагог, був співорганізатором Пласту (першої української дитячо-юнацької патріотичної організації, яка діє й тепер), воював за волю України в лавах січових стрільців, командував сотнею, а в 1919 р. організував авіаційний полк. Після поразки визвольних змагань працював учителем, інженером, написав декілька книжок. У 1941 р. комуністична влада примусово вивезла його з Галичини й за нез’ясованих обставин знищила. Помітний слід в українському культурному й громадському житті залишила Зиновія Тарасівна Франко (1925-1991) — онука письменника. Примусово вивезена до Києва, під нагляд КДБ, вона, проте, зуміла досягти значних успіхів у мовознавстві, стала авторкою понад 250 наукових праць, брала активну участь у дисидентському русі шістдесятників. За це її звільняли з роботи, забороняли друкуватися, усіляко переслідували. І все ж горда Франкова онука виявилася сильнішою за систему — вона зробила все для відродження Української держави й таки дочекалася її проголошення в 1991 р.

3. Спочатку прочитайте твори «Гімн» і «Сикстинська Мадонна», а потім опрацюйте літературно-критичний матеріал про них.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Українська література 10 клас Авраменко, Пахаренко (рівень стандарту)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)