§ 15. Японія, Китай та Індія в міжвоєнний період

• Які зміни відбулися в Японії наприкінці XIX ст.?

• Охарактеризуйте результати Синьхайської революції в Китаї.

• Назвіть позитивні й негативні наслідки британського правління в Індії.

1. Японія

Оголошуючи в серпні 1914 р. війну Німеччині, Японська імперія плекала надію розширити свій вплив у Китаї, на Далекому Сході й отримати німецькі володіння в зоні Тихого океану. На другому році війни Японія висунула Китаю «21 вимогу», задоволення яких фактично перетворило б країну на колонію. Після війни японців спіткало гірке розчарування Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. проголосила в Китаї політику «відчинених дверей», тобто рівних можливостей для всіх країн. І хоча Японія мала на Тихому океані третій за потужністю (після США й Великої Британії) військово-морський флот, вона вважала себе несправедливо ображеною західними державами, насамперед Сполученими Штатами Америки.

У міжвоєнний період у Японії відбувалася мілітаризація економіки, державних інституцій і суспільної свідомості населення. Генералітет намагався скористатися складністю післявоєнного життя задля пробудження «самурайського духу» і мілітаристських настроїв. Ідея створення японської колоніальної імперії була близька широким верствам населення. Хірохіто (регент, а з 1926 р. — імператор Японії) не втручався у відносини армійської верхівки з парламентом, балансуючи між цими двома силами.

Військові переконували співгромадян, що в умовах нав’язування колишніми союзниками Японії «несправедливих» договорів потрібно накопичувати сили для «відновлення справедливості», а поки що приховувати справжні наміри Японії на міжнародній арені.

Ідеологічним обґрунтуванням нагнітання мілітаристських настроїв була ідея про «божественне походження Японії».

• Ознайомтеся з матеріалом з газети «Майніті». Якою, на Вашу думку, була мета такого викладання історії Японії? Чи вважаєте Ви прийнятним і правильним підхід до вивчення національної історії в школі, який існував у Японії в міжвоєнний період?

«Японським дітям розповідали не історичні факти, а міфи. їх учили, що Японія — священна земля, якою споконвічно управляє династія нащадків Дзімму. Їх примушували заучувати девіз Дзімму: "Вісім кутів світу під одним дахом”».

(Цит. за: Овчинников В. Горячий пепел. — М. : Правда, 1986. — С. 203-204)

• Знайдіть на політичній карті світу в атласі території, зазначені на схемі. Який висновок Ви можете зробити про зовнішню політику тогочасної Японії?

У центрі шкільної карти «Сусіди Японії» було позначено японську столицю Токіо, а довкола неї п’ять кіл, які означали етапи експансії Японії.

Спекуляції щодо соціальних проблем, звернення до самурайського минулого й залякування стали складовими дій мілітаристів. У травні 1932 р. група молодих офіцерів організувала заколот з метою встановлення в країні військової диктатури. Спроба виявилася невдалою, але вона сприяла збільшенню фінансової допомоги від великого японського бізнесу мілітаристам, насамперед пов’язаного з виробництвом зброї.

Мілітаристи, які претендували на роль об’єднавчого центру всіх народів Азії, активно пропагували за кордоном ідеї про переваги азійської раси над іншими.

• Порівняйте наведені в історичних джерелах причини мілітаризації Японії. Який із цих підходів Ви вважаєте найпереконливішим? Можливо, Ви маєте власний погляд на цю проблему?

«Якими мають бути наслідки впливу західної цивілізації на примітивне сільське населення, яке століттями звикло плодитися, наскільки дозволяли його злиденні засоби до існування? ...Японська соціальна структура почала змінюватися, приріст населення різко збільшився. ...За таких обставин Японія мала або... переконати решту світу торгувати з нею, або завоювати додаткові території, ресурси, ринки за допомогою зброї».

Арнольд Тойнбі, англійський історик (Дослідження історії. — К.: Основи, 1995. -Т.2.- С. 174)

«Зростаюча симпатія Японії до європейських країн з авторитарними формами правління є ще одним чинником... беззаперечного панування військових в уряді Японії».

З листа Джозефа Грю, посла США в Японії, до державного секретаря США від 2 грудня 1938 р. (Год кризиса. 1938-1939: Документы и материалы. — М., 1990. — Т. 1. — С. 125)

«Агресивний японський паназіатизм... планово й свідомо прямує до господарської гегемонії й політичного протекторату над азійським суходолом. ...Токіо вживає всіх зусиль, щоб у цьому найсхіднішому закутку азіатського суходолу... під панконтинентальним гаслом "Азія для азіатів!” подолати господарське переважання там європейських великодержав».

Ольгерд Бочковський, український етнолог (Вступ до націології. — Мюнхен: УТГІ, 1991-1992. - С. 313-314)

Кульмінацією мілітаризації став «інцидент 26 березня» 1936 р., коли група офіцерів спробувала захопити владу в країні. Заколот було придушено, але частково він усе ж досяг мети — влада пішла на зближення з військовими, яких підтримували ділові кола, засоби масової інформації та чиновники. Вони готували націю до експансії в Азію й до війни проти Заходу. Свідченням нового курсу в зовнішній політиці став вихід Японії з Ліги Націй та агресивні акції на міжнародній арені.

Зовнішньополітична експансія Японії була спрямована на Маньчжурію, у яку японці вторглися в 1931 р., і на весь Китай. У Китаї японський експансіонізм зіткнувся з радянським. Наприкінці 1930-х років між військами СРСР та Японії відбулися локальні збройні сутички в районі озера Хасан і річки Халхін-Гол.

У 1936 р. Японія уклала пакт з Німеччиною та Італією, а навесні 1941 р. підписала з СРСР договір про нейтралітет. Японська промисловість перейшла на військову продукцію, країна готувалася до активної участі в майбутній світовій війні.

2. Китай

У 1914 р. президент Китаю Юань Шікай, який прийшов до влади на хвилі Синьхайської революції, розпустив парламент. Країна вступила в півстолітній період внутрішніх воєн. Після смерті Юань Шікая його політичний опонент Сунь Ятсен відновив свої політичні позиції. У 1924 р. він уклав неформальний союз з Комуністичною партією Китаю (КПК) для об’єднання країни та звільнення її від японського впливу. Національна революція набирала обертів. У 1925 р. в м. Гуанчжоу був сформований Національний уряд Китаю, а головнокомандувачем Народно-революційної армії (НРА) було призначено Чан Кайши.

Чан Кайши (1887-1975) — президент Республіки Китай (з 1949 р. — Тайвань) у 1928-1975 рр. Певний час жив у Японії. У 1911 р. повернувся до Китаю палким прихильником Сунь Ятсена (з 1918 р. член Гоміньдану) і невдовзі очолив республіканську військову академію, яка відіграла важливу роль в організації Національної революційної армії. У 1926 р. був призначений головнокомандувачем НРА.

Національний уряд розпочав збройну боротьбу за об’єднання країни. Під час Північного походу НРА (1926-1928) 150-тисячне військо Чан Кайши захопило міста Ухань, Нанкін і Шанхай. Китайці вважали Чан Кайши героєм. У квітні 1927 р., вирішивши, що немає потреби в єдиному з комуністами фронті, Чан Кайши створив у Шанхаї власний Національний уряд, який контролював третину території Китаю. Розпочалася боротьба за владу між КПК і Гоміньданом.

Під контролем створеної китайськими комуністами Червоної армії перебувала стратегічно важлива північна провінція Шеньсі. У центральній частині країни комуністи розпочали партизанську війну проти гоміньданівського уряду.

Національний уряд, який перебрався з Шанхая до Нанкіна, проводив на підконтрольній йому території економічні реформи, розвивав транспорт, зв’язок та освіту. Однак уряд потерпав від нестачі грошей та інфляції. Понад 70 % бюджету витрачали на гоміньданівську армію, яка налічувала майже 2 млн осіб. Уряд швидко втрачав підтримку народу. Надії Чан Кайши на фінансову допомогу великих землевласників і воєначальників виявилися марними, адже зміцнення центральної влади не відповідало їхнім інтересам.

Політичні вигоди отримали великі міста, проте більшість китайців проживала в селах і зовсім не відчула позитивного впливу реформ. Уряд був непопулярним, а місцева влада слабкою. У провінції, як і раніше, порядкували місцеві лідери й воєначальники, процвітало хабарництво.

Серйозним прорахунком Національного уряду було те, що він не зумів установити контроль над територією, яку утримували комуністи. Чан Кайши зробив кілька спроб захопити проголошену комуністами в 1931 р. «Шеньсійську республіку» (1/6 території Китаю). Проведена там земельна реформа, з одного боку, додала комуністам популярності серед селянства, а з іншого — налаштувала селян проти Національного уряду.

Після того як «Шеньсійська республіка» зазнала в 1934 р. поразки, 100-тисячна китайська Червона армія вирушила в «тривалий похід» (жовтень 1934 р. — жовтень 1935 р.). Після декількох поразок військове керівництво на початку 1935 р. перейшло до Мао Цзедуна. Він зробив ставку на селян і рішуче повів військо у малозаселені райони поблизу Шанхая.

Мао Цзедун (1893-1976) — китайський державний діяч. Народився в заможній селянській родині. Під час Синьхайської революції 1911 р. служив в армії, потім продовжив навчання. Здобувши освіту, переїхав до Пекіна, де працював у бібліотеці університету. Один із 12 засновників Комуністичної партії Китаю; засновник окремої течії в комуністичному русі — маоїзму.

Пройшовши за рік з боями понад 9,5 тис. км, Мао Цзедун вивів з оточення до м. Унань в Шанхайській провінції 6-тисячний загін. Згодом основні сили китайської Червоної армії з’єдналися з іншими її групами. Після завершення походу в живих залишилося майже 30 тис. червоноармійців.

Зовнішні обставини, насамперед експансія Японії в 1931 р. в Маньчжурію та проголошення там держави Маньчжоу-го, змусили китайських політиків припинити громадянську війну й згуртувати всі патріотичні сили для захисту країни від японської агресії. У грудні 1936 р. був створений Об’єднаний фронт КПК з Гоміньданом. Національним лідером війни проти Японії залишався Чан Кайши, адже його думку враховували керівники великих держав.

3. Індія

Ідея здобуття Індією державної незалежності сприяла розгортанню антиколоніальної боротьби. Видатним індійським лідером був Могандас Карамчанд Ганді.

Працюючи адвокатом в Індії та юристом у Південній Африці, М. Ганді дійшов висновку, що Індія здобуде незалежність через сатьяграху — ненасильницький опір колоніальній владі.

Могандас Карамчанд Ганді (1869 1948) - національний лідер Індії, отримав від народу титул магатма (великий духом), творець ідеології гандизму. Вивчав право в Лондоні. Повернувшись на батьківщину, зацікавився політикою; симпатизував Індійському національному конгресу (ІНК). У роки війни зберігав лояльність до Великої Британії, розраховуючи, що вона надасть його батьківщині незалежність. Противник поділу Індії за релігійним принципом. Убитий індуїстським фанатиком.

Характерні ознаки гандизму

• Здобуття незалежності Індії мирним шляхом;

• об’єднання в боротьбі за незалежність індійців під керівництвом Індійського національного конгресу;

• класовий мир, розв’язання конфліктів шляхом арбітражу;

• повернення до витоків духовності, до патріархальних відносин;

• відродження сільської громади, кустарних ремесел, зокрема ручного прядіння та ткацтва (символом гандизму була прядка);

• звернення до релігійних почуттів людей.

Невиконання розпоряджень британської колоніальної адміністрації, ухиляння від сплати податків, мирні демонстрації не були для Індії чимось новим. Проте саме М. Ганді перетворив ненасильницькі принципи на основний та єдиний засіб досягнення народом омріяної свободи. Цей, за висловом В. Черчілля, «бунтівний факір» був настільки споріднений зі своїм народом, як жоден з політичних лідерів XX ст. У часи, коли слова «політика» і «злочин» сприймалися як синоніми, М. Ганді поставив перед собою й нацією високу мету — поєднати політику та моральність, стати вільними й щасливими, не зробивши рабами та знедоленими інших. Незалежність Індії була для нього першим кроком на шляху до сарводайї — «суспільства загального добробуту».

У 1920 р. М. Ганді очолив Індійський національний конгрес і значно активізував свою діяльність. Країною прокотилася перша хвиля громадянської непокори, наслідком якої стало запровадження в 1921 р. місцевого самоврядування. У 1930 р. в Лондоні відбулася перша конференція «круглого столу» з розроблення індійської конституції, у якій взяли участь авторитетні індійські лідери, британські й індійські урядовці. Конференція взяла за основу «Декларацію Ірвіна» 1924 р., у якій віце-король Індії Ірвін пропонував надати Індії статус домініону. Однак це означало не державну незалежність країни, а лише її автономію.

Конференція закінчилася безрезультатно, оскільки в ній не брав участі М. Ганді, який організував у цей час «соляний марш». Річ у тому, що британська колоніальна влада закріпила за собою монопольне право на виробництво солі, а на споживання солі індійцями встановила високий податок.

• Гандизм — система соціально-політичних, релігійних і філософських поглядів, назва якої походить від імені її засновника — М. Ганді; ідеологія національно-визвольного руху в Індії.

Ненависний індійцям соляний податок став приводом для мирної громадянської непокори у відповідь на відмову Британії надати Індії статус домініону. 61 -річний М. Ганді з декількома десятками своїх соратників розпочав майже 400-кілометровий похід, до якого приєдналися десятки тисяч індійців. Учасники маршу закликали співвітчизників не сплачувати соляний податок, самостійно добувати сіль, як це віками робили їхні предки. «Соляний марш» опинився в центрі уваги не тільки Індії, а й усього світу.

Коли учасники маршу дістались урядових соляних складів, М. Ганді підняв грудку солі, що символізувало успішне завершення акції. Його заарештували й кинули до в’язниці. У наступні місяці така сама доля спіткала десятки тисяч індійців, зокрема й лідерів ІНК.

Після звільнення в 1931 р. М. Ганді закликав до нової кампанії непокори. Його авторитет серед індійців був настільки високим, що в Лондоні вирішили запросити М. Ганді до участі в «круглому столі». Мільйони англійців почули неупереджену інформацію про те, чого ж насправді домагається Індія.

У листопаді 1931 р. британський парламент ухвалив «Вестмінстерський статут» про надання британським домініонам суверенітету та створення Британської Співдружності Націй. ІНК сприйняв цей документ як доказ того, що продовження боротьби змусить Велику Британію, зрештою, визнати незалежність Індії. У 1932 р. почалася нова кампанія громадянської непокори. ІНК був оголошений поза законом, а М. Ганді знову потрапив до в’язниці. Однак у Лондоні зрозуміли: якщо й далі зволікати з розв’язанням «індійської проблеми», її вирішать самі індійці.

На початку серпня 1935 р. Британський парламент ухвалив Акт про управління Індією (Конституція Індії). На провінційних виборах, що відбулися в Індії на початку 1937 р., переконливу перемогу здобув ІНК.

Ця подія ознаменувала завершення першого етапу боротьби індійців за незалежність своєї країни. Другий етап успішно завершився вже після Другої світової війни.

Положення Акта про управління Індією (1935)

• Індія перетворювалася на федеральний домініон з окремих штатів;

• у провінціях запроваджувалися відповідальні перед урядом збори (асамблеї);

• Бірма виводилася з-під управління адміністрації Великої Британії, що фактично означало її відокремлення від Індії;

• положення акта реалізовувалися, починаючи з 1937 р., коли мали відбутися загальноіндійські вибори.

1920-1921, 1930, 1932 рр. — кампанії громадянської непокори в Індії.

1925-1927 рр. — революційна війна за об’єднання Китаю.

1935 р. — Акт про управління Індією.

1936 р. — утворення Об’єднаного фронту КПК з Гоміньданом.

1936 р. — Антикомінтернівський пакт між Німеччиною, Італією та Японією.

1. Розкрийте зміст історичного поняття «гандизм».

2. Зважаючи на внесок Японії в перемогу союзників у Першій світовій війні, чи мала, на Вашу думку, країна підстави вважати себе ображеною західними державами?

3. Яку мету ставили перед собою мілітаристські кола Японії в зовнішній політиці країни?

4. У чому полягали причини протистояння між двома партіями соціалістичної орієнтації — КПК і Гоміньданом, що призвело до громадянської війни в Китаї?

5. Об’єднаний фронт гоміньданівців і комуністів був, на Вашу думку, закономірним етапом у розвитку китайської революції чи вимушеним кроком з боку обох політичних сил? Аргументуйте Вашу точку зору.

6. Назвіть основні принципи гандизму. Якою мірою, на Ваш погляд, вони відповідали духу часу й особливостям Індії?

7. Більшість індійців поділяла переконання М. Ганді, що шляхдо незалежності Індії пролягає через сатьяграху. Чим Ви можете пояснити таку масову підтримку народом свого лідера?

8. Чи існує, на Вашу думку, безпосередній зв’язок між трьома кампаніями громадянської непокори та Актом про управління Індією 1935 р.?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно