§ 34—35. Країни Середнього та Близького Сходу

ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ:

характеризувати розвиток країн Середнього та Близького Сходу в 1920—1930-ті рр.; розповідати про видатні історичні постаті: К. Ататюрка і Реза-шаха Пехлеві; визначати зміст палестинської проблеми.

ПРИГАДАЙТЕ

1. Які фронти Першої світової війни існували на Близькому Сході? 2. Між якими державами були розподілені володіння Османської імперії на Близькому Сході?

1. СТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТУРЕЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Перша світова війна, розвал Російської та Османської імперій призвели до значних змін у співвідношенні сил на Близькому й Середньому Сході. Цією ситуацією вирішила скористатися Англія, що залишилася єдиною впливовою силою в регіоні. Здавалося, що вона зуміє реалізувати свої давні прагнення: створити безперервні колоніальні володіння від Близького до Далекого Сходу. Досягти цього планувалося шляхом підпорядкування арабських володінь Османської імперії, повної колонізації Ірану, встановлення контролю над колишнім російським Закавказзям і Середньою Азією та ліквідації незалежності Афганістану. Проте цим планам не судилося здійснитися. Англії довелося зіткнутися з могутнім національно-визвольним рухом, протидією радянської Росії та прагненням США проникнути в цей регіон.

Поразка в Першій світовій війні призвела до краху Османської імперії. Країни Антанти прагнули поділу її спадку. Розділивши арабські володіння Османської імперії, Англія й Франція мали намір зробити те саме з областями із власне турецьким населенням. Країни Антанти встановили контроль над чорноморськими протоками, Франція окупувала Кілікію, Англія — Стамбул, Італія та Греція висадили свої війська в Малій Азії.

У відповідь на це в Туреччині виник рух за збереження цілісності країни як національної держави. Його очолив генерал Мустафа Кемаль. На неокупованій частині Туреччини в місті Анкара було скликано меджліс — великі національні збори. 23 квітня 1920 р. меджліс утворив уряд і почав формування армії.

10 серпня 1920 р. маріонетковий султанський уряд підписав із країнами Антанти Севрський мирний договір, який закріпив поділ країни. Туреччина втрачала всі володіння на Близькому Сході. До Греції переходила частина європейських володінь і місто Ізмір у Малій Азії. На східних кордонах Туреччини була створена Вірменська держава. На території Туреччини було запроваджено режим капітуляції, що фактично перетворювало її на напівколонію. Уряд М. Кемаля відкинув такий договір.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Із виступу М. Кемаля

Працюйте в межах наших національних кордонів, спираючись насамперед на нашу власну силу й охороняючи наше існування в ім'я щастя народу і країни. У жодному разі не слід відволікати народ нездійсненними ілюзіями і не слід шкодити йому цим.

Чим керувався М. Кемаль у здійсненні реформ?

Мустафа Кемаль

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Мустафа Кемаль Ататюрк (1881—1938) народився в місті Салоніки в родині дрібного чиновника Алі-Різи. Мустафа відмінно навчався в школі, за що отримав друге ім'я — Кемаль (Бездоганний). У 1904 р. закінчив Стамбульську академію Генерального штабу. Узяв активну участь у Молодотурецькій революції (1908 р.). Відзначився під час війни з Лівією (1911 р.). У роки Першої світової війни керував обороною Стамбула, не допустивши прориву десанту військ Антанти з Галліопольського півострова під час Дарданелльської операції 1915 р. Став популярним серед солдатів і населення. У 1916 р. під час війни з Росією йому надали титул паші й направили на фронт. Після поразки Туреччини у війні країна опинилася на межі перетворення на колонію. Активний бойовий генерал не міг змиритися з таким приниженням країни й очолив народний рух проти окупантів. Коли Туреччину було проголошено республікою, М. Кемаль став її першим президентом.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Відносини Ататюрка з «червоною» Москвою були досить парадоксальними. За переконаннями він був антикомуністом. Прийшовши до влади, кемалісти не лише заборонили Комуністичну партію Туреччини, а і втопили в Чорному морі в районі Трабзона її керівників, що пробиралися на батьківщину з радянських закавказьких республік. Удавана дружба з радянською Росією лише допомогла М. Кемалю прорвати кільце воєнної блокади з боку Антанти.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Після проголошення республіки в Туреччині було заборонено багатоженство, цивільний шлюб став обов'язковим. Уряд почав підтримувати національну промисловість, зосереджуючи увагу на розвитку імпортозамінних галузей. Після кризи 1930-х рр. у країні почали вводити елементи планової економіки та створювати державний сектор.

Тоді грецькі війська за підтримки Англії почали наступ у глиб країни, що призвело до греко-турецької війни (1920—1921 рр.).

Першим зовнішньополітичним актом нової влади стало звернення до радянської Росії. М. Кемаль відправив до Москви на ім’я В. Леніна лист із пропозицією встановити між двома країнами дипломатичні відносини й проханням надати Туреччині допомогу в боротьбі проти імперіалізму.

В особі радянської Росії Туреччина знайшла союзника в боротьбі проти країн Антанти. Причиною зближення двох країн стало неприйняття ними Версальської системи. У березні 1921 р. між двома країнами був підписаний договір про дружбу й братерство. За його умовами було визначено радянсько-турецький кордон: Туреччина отримала території в Закавказзі, що раніше належали Росії (Карська область), а потім Вірменії, яку в такий спосіб було розділено і ліквідовано. Туреччина також отримала фінансову й військову допомогу від РСФРР. У жовтні того самого року аналогічний договір був укладений із радянськими республіками Закавказзя, а в січні 1922 р. підписано договір з УСРР, делегацію якої очолював М. Фрунзе. Останній допоміг М. Кемалю розробити план розгрому грецьких військ.

У 1922 р. турецькі війська здобули перемогу у війні. Антанта змушена була підписати з урядом М. Кемаля перемир’я й цим визнати його. Положення Севрського договору було переглянуто. У 1923 р. було підписано Лозаннський мирний договір, згідно з яким зберігалася територіальна цілісність країни як національної держави.

Зовнішньополітична стабілізація створила умови для проведення внутрішніх реформ, які в народі були названі «революцією Шапки». Головним напрямком стала європеїзація країни. Туреччину було проголошено республікою (1923 р.), а її президентом обрано М. Кемаля. Церкву відділили від держави, а школу — від церкви. У 1924 р. було скасовано халіфат. Було введено латинський алфавіт. Усіх турків зобов’язали взяти собі прізвища.

У 1934 р. Великі національні збори Туреччини присвоїли першому президенту країни генералу Мустафі Кемалю ім’я (фактично прізвище) Ататюрк, що в перекладі означає «батько турків».

За часів Ататюрка в 1938 р. Туреччина була досить сильною державою в європейському розумінні. Він став прикладом для націоналістів Близького Сходу та Середньої Азії.

2. АРАБСЬКИЙ СВІТ. Наприкінці XIX ст. Османська імперія, Іран та Афганістан потрапили в економічну залежність від європейських держав. Османська імперія втратила всі свої північноафриканські володіння, що стали колоніями європейських держав.

Першою реакцією на посилення залежності від Європи була поява пан-ісламізму — політичної течії, спрямованої на створення єдиної ісламської держави як противаги європейській експансії. Цей рух знаходив підтримку в традиційних політичних еліт країн регіону, які боляче реагували на обмеження своєї влади й протидіяли будь-яким внутрішнім змінам у країнах ісламського світу.

Монумент Республіки на майдані Таксім у Стамбулі, що був встановлений у 1928 р. Він прославляє Ататюрка, армію-визволительку та проголошення республіки

Томас Едуард Лоуренс (відомий як «Лоуренс Аравійський»)

Деяким молодим ісламським політикам вихід із відсталості та іноземної залежності вбачався у створенні сильної національної держави. Такі ідеї суперечили традиційним політичним ідеям, коли держава вважалася не національною, а ісламською, що давало можливість співіснувати в межах однієї держави кільком народам. Ідеї націоналізму підривали стабільне становище в країнах ісламського світу. Цим скористалися англійці, підтримавши повстання арабів проти Османської імперії під час Першої світової війни. Велику роль в організації повстання відіграв один із найвідоміших англійських шпигунів Томас Едуард Лоуренс («Лоуренс Аравійський»). Араби виступали за створення власної держави. Проте реалізувати це прагнення їм не вдалося. Після закінчення війни арабські землі, які входили до складу Османської імперії, було поділено між Францією та Англією. Франція захопила Ліван і Сирію, Англія встановила контроль над Іраком, Палестиною та Трансйорданією. Частина арабів на Аравійському півострові на чолі з королем Ібн Саудом здобула незалежність і створила державу, яка згодом отримала назву Саудівська Аравія (1932 р.).

В арабських володіннях Велика Британія створила два формально незалежні королівства — Ірак (1930 р.) та Йорданію (1932 р.). Вона дозволила євреям переселятися на територію Палестини для створення їхнього національного осередку, що призвело до конфронтації переселенців із місцевими арабами.

Перша невдала спроба створити єдину арабську державу надала арабському націоналізму антианглійської та антифранцузької спрямованості. Як результат у 1930-ті рр., а особливо під час Другої світової війни, у цьому регіоні посилився вплив Німеччини та Італії.

3. ПАЛЕСТИНСЬКА ПРОБЛЕМА. Ідею створення національного осередку євреїв запропонував австрійський журналіст Теодор Герцль у середині XIX ст. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) у 1897 р. ця ідея отримала обґрунтування. Вирішено було створити єврейську державу на території Палестини. На цю територію площею 25 тис. км2 передбачалося переселити 10 млн євреїв з усього світу. Спочатку сіоністи запропонували турецькому султану, під владою якого перебувала Палестина, продати ці землі, але він відмовився. Незважаючи на це, єврейське населення почало таємно переселятися до Палестини. Там вони створювали замкнуті громади, які вели натуральне господарство.

Під час Першої світової війни султан почав виселяти єврейське населення, звинувативши його в прихильності до Антанти. На завершальному етапі війни в 1917 р. Англія та Франція проголосили «декларацію Бальфура», у якій ішлося про повернення частини євреїв на їхню історичну батьківщину і право створити національний осередок у Палестині. Ця декларація започаткувала нову хвилю переселення. У Палестині почали виникати єврейські політичні та військові організації. У 1922 р. Англія отримала від Ліги Націй мандат на управління Палестиною. Це викликало повстання арабів проти англійців і євреїв (на той час євреї складали 18 % населення Палестини). Хоча повстання було придушено, напруженість у відносинах між арабською та єврейською громадами й колоніальною адміністрацією збереглася.

Король Ібн Сауд. 1927 р.

Міністр закордонних справ Великої Британії Артур Бальфур

До кінця 1930-х рр. Англія сприяла переселенню єврейства. Коли співвідношення єврейського та арабського населення почало загрожувати стабільності Британської колоніальної імперії, Англія заборонила переселення. Проте в єврейських політичних колах уже міцно утвердилась ідея заснування своєї держави. У Палестині створювали єврейські «тіньові» політичні структури — уряд, місцеву владу, збройні формування, що готувалися проголосити державу Ізраїль.

Арабське населення виступило категорично проти створення єврейської держави, що посилило міжнаціональну боротьбу в Палестині.

4. ІРАН (ПЕРСІЯ) У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД. Перша світова війна та революція на землях колишньої Російської імперії мали значний вплив на розвиток Ірану (Персії). Розвал Османської та Російської імперій створили передумови, які уряд Великої Британії оцінив як можливість завершити колонізацію Персії, Закавказзя та Середньої Азії.

У 1918 р. англійські війська розпочали окупацію всього Ірану, узяли під контроль Баку (Азербайджан) та проникли в Середню Азію. У Тегерані, столиці Персії, було створено проанглійський уряд на чолі з Восугом ед-Доуле. Порушивши конституцію, без відома меджлісу він підписав англо-іранську угоду, яка передавала під контроль англійських радників та інструкторів армію, фінанси, будівництво доріг, зовнішню торгівлю та інші галузі суспільно-економічного життя Ірану.

Англійський уряд негайно взявся за реалізацію цієї угоди. Іранські фінанси було підпорядковано англійському фінансовому раднику Е. Сміту. Англійські офіцери та інструктори господарювали в іранській армії. Англо-іранська митна конвенція передбачала низькі тарифи для англійських товарів і забороняла торгівлю з радянською Росією. Із країни вивозили хліб, що призвело до зростання цін на продовольство.

Полонені арабські повстанці під конвоєм англійського офіцера

НАЦІОНАЛЬНІ РЕВОЛЮЦІЇ В ТУРЕЧЧИНІ ТА ІРАНІ

Реза-шах Пехлеві на тлі вавилонського лева. Художник С. Дж. Вульф

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Реза шах Пехлеві (18 78—1944) — іранський політик, засновник династії Пехлеві. Шах Ірану в 1925—1941 рр. Кадровий офіцер. Узяв активну участь у військовому перевороті 21 лютого 1921 р., після чого став військовим міністром. Із його ініціативи в країні почалися реформи. Була реорганізована армія. Пехлеві домігся виведення з країни радянських військ у 1921 р. та англійських військ у 1923 р. У 1923 р. став прем'єр-міністром, незабаром встановив свою диктатуру. У 1925 р. позбавив трону останнього представника династії Каджарів Ахмеда Мірзу й проголосив себе шахом. Проводив політику модернізації Ірану за європейським зразком. Під час Другої світової війни його пронімецькі настрої стали приводом для окупації країни радянськими й англійськими військами. Був заарештований і вивезений до Південної Африки, де й помер у 1944 р.

Жорсткий контроль було встановлено над суспільно-політичним та економічним життям країни. Будь-які виступи проти укладених угод придушували силою.

Окупація викликала антианглійський рух. 7 квітня 1920 р. в Тебризі (Іранський Азербайджан) спалахнуло повстання проти шахської та англійської влади. Його очолив лідер азербайджанських автономістів шейх Хіабані. Він виступав проти кабальної англо-іранської угоди, вимагав зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, проведення демократичних реформ та автономії для Азербайджану. Повсталі захопили владу в Тебризі та інших містах і районах Іранського Азербайджану. У вересні 1920 р. повстання було придушене англійськими і шахськими військами. У північній провінції Ірану Гіляні 5 червня 1920 р. було проголошено Гілянську республіку й тимчасовий революційний уряд на чолі з Кучек-ханом. До нього увійшли представники різних політичних течій і соціальних груп. Суперечності між членами уряду і, відповідно, між політичними силами, які вони представляли, зумовили внутрішню слабкість республіки. Голова уряду Кучек-хан відкидав аграрну реформу, на якій наполягали комуністи й представники національних меншин, зокрема курди.

Проанглійська політика зазнала поразки, і уряд Восуга ед-Доуме пішов у відставку.

У країні панувало безладдя. На півночі країни влади прагнули комуністи, на півдні панували англійці, населення потерпало від банд грабіжників та озброєних загонів кочівників.

За такої ситуації, коли під загрозою було існування держави, син селянина, офіцер дивізії перських козаків (створена в роки Першої світової війни російським урядом) Реза-хан очолив похід 4-тисячного загону козаків на столицю Ірану Тегеран. Фактично це був державний переворот. У лютому 1921 р. на вимогу заколотників було створено новий уряд, у якому Реза-хан отримав посаду військового міністра. Через три місяці він усунув від влади прем’єр-міністра й вислав його з країни. Уся влада опинилася в руках Реза-хана, що спирався на вірну йому козацьку дивізію.

Реза-хан здійснив різкий поворот у зовнішній політиці країни: було ліквідовано політичну залежність від Великої Британії. Він змусив її вивести війська з Ірану. Одночасно було налагоджено відносини з радянською Росією (угода 1921 р.).

Реза-хан жорстоко розправився з повстанським рухом і навів лад у країні. Його опорою став Національний блок, створений у 1922 р. різними партіями. Реза-хан домігся призначення його прем’єр-міністром. На виборах до меджлісу, заручившись підтримкою республіканців, його блок отримав більшість голосів.

У 1925 р. меджліс під тиском військових призначив Реза-хана верховним головнокомандувачем із необмеженими повноваженнями, ухвалив рішення про зречення Каджарської династії, про передачу тимчасової влади Реза-хану, а також про скликання Установчих зборів, які мали визначити подальшу форму державного правління в Ірані. 12 грудня 1925 р. обрані з прихильників прем’єр-міністра Установчі збори проголосили

ЦІКАВІ ФАКТИ

У 1920—1930-х рр. в Ірані було проведено деякі реформи в галузі культури й побуту: запроваджено світські школи, невелику кількість жіночих шкіл, відкрито університети в Тегерані та сільськогосподарський інститут у Кереджі. У 1935 р. було видано декрет про обов'язкове зняття чадри, запроваджено європейську форму одягу, пишні феодальні титули замінено прізвищами. Вплив духовенства на суспільно-політичне життя країни обмежувався, було проведено реформу календаря — замість місячного офіційним стало сонячне літочислення (запроваджувався григоріанський календар).

У цей самий час придушувалися будь-які виступи опозиції, селянські повстання.

Реза-хана спадкоємним шахом Ірану під іменем Реза-шаха Пехлеві. В Ірані утвердилася нова династія Пехлеві, яка правила до 1979 р.

Події в Ірані 1919—1922 рр. можна оцінити як національну революцію, основним завданням якої були ліквідація напівколоніальної залежності, збереження єдності країни та проведення в ній модернізації.

Реза-шах, спираючись на досвід Туреччини та американських радників, почав проводити реформи, спрямовані на модернізацію країни. Фінансові реформи забезпечувалися прибутками від продажу нафти. Основою економічної самостійності країни мала стати індустріалізація.

У зовнішній політиці в 1930-ті рр. Реза-шах пішов на зближення з Німеччиною, прагнучи знайти в ній противагу СРСР і Великій Британії.

У 1937 р. Іран підписав задуманий з антирадянською метою Садабадський пакт. У 1938 р. країна відмовилася укласти новий торговельний договір із СРСР, що призвело до майже повного припинення радянсько-іранської торгівлі, яка до того становила майже 40% зовнішньоторговельного обігу Ірану. Територію Ірану як плацдарм для здійснення своїх завойовницьких планів намагалася використати Німеччина.

5. ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ АФГАНІСТАНОМ. Просування англійських військ в Ірані та Середній Азії (1918 р.) створило, на їхню думку, умови для ліквідації незалежності Афганістану (дві попередні війни з Афганістаном у другій половині XIX ст. Велика Британія програла).

Англійський уряд використовував режим еміра Хабібулли (1901—1919 рр.) в Афганістані для придушення антиколоніальних виступів, а також для підтримки антирадянських сил у Середній Азії. Проанглійська політика режиму Хабібулли викликала глибоке невдоволення в країні. В опозиції до цієї політики перебували діячі, які відстоювали молодоафганські ідеї (модернізація країни), та деякі впливові представники консервативної орієнтації. Останніх підтримували й так звані староафганці, які виступали за обмеження іноземного впливу під гаслами «захисту мусульманської старовини», недопущення будь-яких змін. Опозиційні настрої посилилися в умовах зростання економічних труднощів, пов’язаних із погіршенням умов для афганської зовнішньої торгівлі. Скорочення митних надходжень влада еміра намагалася компенсувати новими податками, що погіршило становище населення. Різке невдоволення в армії викликало зменшення платні офіцерам і солдатам.

У лютому 1919 р. еміра Хабібуллу було вбито. Після короткої сутички за владу трон дістався сину Хабібулли Аманулла-хану, який був тісно пов’язаний із рухом молодоафганців і якого підтримували населення Кабула та армія. Аманулла намагався досягти незалежності країни та провести деякі внутрішні реформи.

28 лютого 1919 р. Аманулла-хан проголосив незалежність Афганістану. Було підвищено платню солдатам, заборонено відкупи на збір державних податків, ліквідовано внутрішні митниці. Владу нового еміра було визнано в усій країні.

Хабібулла-хан

Аманулла-хан

Уряд Афганістану звернувся до британської влади в Індії з пропозицією переглянути англо-афганські відносини на основі рівноправності сторін. Відповідь, яка надійшла лише через півтора місяці, містила фактичні вимоги виконувати умови старих кабальних договорів. Діяльність колоніальної влади в Індії вказувала на те, що Англія готує війну проти Афганістану.

Радянська Росія підтримала національно-визвольну боротьбу Афганістану та першою оголосила про визнання його суверенітету.

У травні 1919 р. Велика Британія розв’язала загарбницьку війну проти Афганістану. Завдяки кількісній перевазі та кращій технічній забезпеченості англійські війська вдерлися на територію Афганістану, намагаючись здійснити наступ на Кабул.

Афганська армія чинила завзятий опір. Активну підтримку афганським військам надали пуштунські племена, які проживали на індо-афганському кордоні. Вони підняли повстання проти англійських колонізаторів і здійснили рейди на територію Індії.

Англія змушена була піти на перемир’я. 8 серпня 1919 р. у Равалпінді було укладено англо-афганський попередній мирний договір, у додатку до якого Англія визнала незалежність Афганістану. Після підписання радянсько-афганської угоди 1921 р. Англія уклала остаточний мирний договір і встановила дипломатичні відносини з Афганістаном. Розширюючи свої міжнародні зв’язки, Афганістан установив дипломатичні відносини і з іншими державами Європи та Азії.

Договори про дружбу було підписано між Афганістаном і сусіднім Іраном (1921 і 1927 рр.), Туреччиною (1921 та 1928 рр.). У 1926 р. Аманулла прийняв титул падишаха (короля).

Король Аманулла розпочав здійснення реформ, спрямованих на модернізацію країни. Це викликало сильний опір із боку духовенства і племінних вождів. Загони опозиції захопили Кабул і примусили Амануллу зректися трону. Проте в жовтні 1929 р. їхнього лідера було скинуто, і королем обрано Надір-шаха, двоюрідного брата Аманулли. У 1931 р. Надір-шах прийняв конституцію, яка закріплювала в країні пануючий режим. У 1933 р. влада перейшла до Закір-шаха. Він продовжив помірковану зовнішню і внутрішню політику.

Вторгнення англійських військ в Афганістан. 1919 р.

ВИСНОВКИ

• Визначними подіями цього періоду стали національні революції в Туреччині та Ірані, арабське національно-визвольне повстання тощо. Хоча останнє зазнало поразки, англійський та французький уряди змушені були рахуватися з національними прагненнями населення. На території, заселеній арабами, було створено кілька держав: Ірак, Трансйорданія, Палестина — на англійській підмандатній території; Сирія, Ліван — на французькій.

• Національно-визвольна боротьба народів Середньої Азії та Близького Сходу не дала закріпитися владі колонізаторів. Туреччина, Іран, Афганістан, Єгипет відстояли свою незалежність. Англія й Франція були змушені пообіцяти незалежність своїм підмандатним територіям.

• 1920—1930-ті рр. стали періодом виникнення палестинської проблеми. Прагнення єврейського народу повернутися на свою історичну батьківщину (Палестину) викликало опір арабського населення, яке вважало цю землю своєю. Жодна зі сторін не бажала шукати прийнятні умови для співіснування.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Що стало поштовхом до національної революції в Туреччині? Хто її очолював? 2. Коли тривала греко-турецька війна? 3. Які реформи були проведені Ататюрком? 4. Які арабські держави виникли після Першої світової війни? 5. Коли зародилася ідея створення єврейської держави? 6. Що проголошувала «декларація Бальфура»? 7. У чому полягає сутність палестинської проблеми? 8. Коли в Ірані відбулася національна революція? Хто її очолював? 9. У якому році в Ірані встановилася династія Пехлеві?

10. Як відбувався процес створення національної турецької держави? 11. Яким чином Реза-хан установив свою владу в Ірані? 12. Як втілювалася в життя ідея створення єврейської держави? 13. Яке значення для створення єврейської держави мала «декларація Бальфура»? 14. Який вплив мали події в Росії на розвиток національно-визвольних рухів у Туреччині, Афганістані, Ірані? 15. Чому між великими державами тривала боротьба за вплив на Іран?

16. Дайте оцінку діяльності Ататюрка та Реза-хана. 17. Складіть хронологію подій історії країн Близького й Середнього Сходу в 1914—1924 рр. 18. Порівняйте внутрішню і зовнішню політику Ірану до і після приходу Реза-хана до влади. Складіть таблицю.

19. Чому після Першої світової війни не вдалося створити єдину арабську державу? Складіть есе за цим питанням.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно