Росія наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Нові незалежні держави
- 3-02-2022, 17:12
- 275
11 Клас , Всесвітня історія 11 клас Щупак (Новітній період 1939 - 2011 рр.)
§ 18. РОСІЯ НАПРИКІНЦІ XX – НА ПОЧАТКУ XXI ст. НОВІ НЕЗАЛЕЖНІ ДЕРЖАВИ
1. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (1991-2011 рр.)
1.1. Становлення російської державності. 12 червня 1990 р. на І З’їзді народних депутатів РРФСР була прийнята Декларація про державний суверенітет Росії. Через рік, 12 червня 1991 р. більшістю голосів (близько 60%) Б. Єльцин був обраний президентом РРФСР. 28 жовтня 1991 р. на V З’їзді народних депутатів Росії Головою Верховної Ради Росії був обраний Р. Хасбулатов. Повноваження глави уряду Росії Б. Єльцин поклав на себе.
31 березня 1992 р. був підписаний Федеративний договір, що регулював відносини між федеральною владою і органами влади суб’єктів Федерації.
1.2. Політична криза 1993 р. В умовах соціально-економічної кризи в країні посилювалося протиборство виконавчої та законодавчої влади. Президента і його адміністрацію підтримували прихильники реформ, представники бізнесу, демократичні сили. На бік парламенту стали прокомуністичні сили, національно-патріотичні організації антидемократичного напрямку.
21 вересня 1993 р. Б. Єльцин оголосив про скасування Верховної Ради і З’їзду народних депутатів Росії і про формування нового парламенту — двопалатних Федеральних Зборів. У відповідь на це на X З’їзді народних депутатів РРФСР, скликаному 23 вересня 1993 р., було прийняте рішення про усунення Б. Єльцина з посади президента. Депутати вирішили залишитися в «Білому домі» й організувати його оборону. 3—4 жовтня 1993 р. юрби прихильників парламенту прорвалися до «Білого дому». Їхні бойові групи захопили будинок мерії на Новому Арбаті, спробували оволодіти Останкінським телецентром. За наказом президента 4 жовтня до будинку ВР РФ підійшли танкові підрозділи, які почали обстріл «Білого дому». У другій половині дня будинок був узятий штурмом силами спецназівців. Керівники опозиції були заарештовані.
Після розпуску Б. Єльциним у жовтні 1993 р. Верховної Ради Російської Федерації, а згодом і всієї системи рад, на всеросійському референдумі 12 грудня 1993 р. була ухвалена нова Конституція Росії, відповідно до якої Російська Федерація ставала президентсько-парламентською республікою.
У грудні на виборах до Федеральних Зборів несподівано перемогла Ліберально-демократична партія Росії (ЛДПР) на чолі з В. Жириновським.
1.3. Перша чеченська війна (1994-1996 рр.). Чечня є однією з 21 республік, що входять до складу РФ, однак цей статус не визнавався місцевим керівництвом. У 1991 р. Чечня проголосила незалежність від Росії. У республіці було встановлено авторитарний режим на чолі з генералом Д. Дудаєвим; разом із тим відбулась криміналізація суспільства. Центральна влада не визнала відокремлення Чечні, але підтримка Москвою антидудаєвської опозиції в Чечні тільки згуртувала чеченський народ навколо Д. Дудаева. Після пред’явлення Москвою ультиматуму з вимогою роззброїти «нелегальні збройні формування», що не було виконано чеченською стороною, 10 грудня 1994 р. російські війська ввійшли до Чечні. У переддень Нового року вони почали штурм Грозного, що супроводжувався руйнуваннями і жертвами серед мирного населення.
Після встановлення російського військового контролю над Грозним і багатьма районами Чечні прихильники Дудаева розгорнули бойові дії, що супроводжувалися диверсіями за межами республіки. Війна призвела до численних жертв серед російських військовослужбовців і мирного населення Чечні. Воєнні дії продовжувалися до осені 1996 р. Нове керівництво самопроголошеної Республіки Ічкерія (Д. Дудаев загинув у квітні 1996 р.) пішло на укладання угоди про мир. Вона передбачала припинення бойових дій, вивід російських військ з території республіки і вибори президента Чечні. На виборах 1997 р. президентом Республіки Ічкерія був обраний А. Масхадов (він був прем’єр-міністром Чечні, міністром оборони і начальником штабу чеченської армії).
1.4. Політичний розвиток Росії у 1995-1999 рр. На президентських виборах 1996 р. перемогу здобув Б. Єльцин. Економічні труднощі, загострення політичної боротьби в країні, глибока фінансова криза, що вибухнула в серпні 1998 р., призвели до черги змін урядів. У серпні 1999 р. прем’єр-міністром став В. Путін. Незабаром Б. Єльцин офіційно оголосив його своїм наступником на посаді президента. На виборах у Державну Думу в грудні 1999 р. найбільшу кількість голосів набрали КПРФ, проурядовий виборчий блок «Єдність», та виборчий блок «Вітчизна - Вся Росія», що представляв регіональну еліту. 31 грудня 1999 р. В. Єльцин заявив про свою добровільну відставку з посади президента і покладання виконання президентських обов’язків на голову уряду РФ В. Путіна. На президентських виборах у 2000 р. В. Путін був обраний президентом РФ.
Державна Дума - орган представницької влади РФ, нижня палата російського парламенту - Федеральних Зборів.
Путін Володимир Володимирович - державний діяч, другий президент Російської Федерації. Народився 7 жовтня 1952 у Ленінграді. Батько - інвалід війни, був робітником на підприємствах Ленінграда. Мати працювала санітаркою, блокадница. У 1975 В. Путін закінчив юридичний факультет Ленінградського університету і за розподілом був направлений у КДБ СРСР. 15 років служив у зовнішній розвідці. У 1990 став радником голови Ленради з міжнародних зв'язків. Із 1991 - голова комітету із зовнішніх зв’язків мерії Санкт-Петербурга. У 1994 став першим заступником мера. У 1996-1998 В. Путін працював у Адміністрації президента РФ.
З липня 1998 - директор Федеральної служби безпеки (ФСБ), а з березня 1999 - секретар Ради безпеки, зберігши при цьому посаду директора ФСБ. З серпня 1999 був призначений першим віце-прем’єром, головою уряду РФ. 31 грудня 1999, після відставки Б. Єльцина, призначений виконувачем обов’язків президента РФ. У 2000 - 2008 - Президент Російської Федерації, з 2008 - прем’єр-міністр РФ.
1.5. Президентство В. Путіна. У серпні 1999 р. розпочалася друга чеченська війна. Чеченські бойовики вдерлися на територію Дагестану і заявили про свій намір створити ісламську державу, що повинна була об’єднати Чечню і Дагестан. Слідом за цим у Москві та інших містах Росії прогриміли вибухи в житлових будинках. Уряд Росії обвинуватив у скоєних терактах чеченських бойовиків та вирішив почати антитерористичну операцію на Північному Кавказі, що поступово перетворилася на війну. Керівництво РФ для відновлення своєї влади в республіці прийняло рішення про формування на її території тимчасової адміністрації. У червні 2000 р. указом президента РФ главою нового органу влади був призначений А. Кадиров. Почалося формування тимчасових адміністрацій у містах і районах Чечні. Однак федеральна влада та її представники не завжди контролювали становище на місцях. Війна набула затяжного характеру, витрати на неї зростали, збільшувалися людські втрати.
У ході референдуму, проведеному в Чечні в березні 2003 р., була прийнята конституція республіки, а восени 2003 р. президентом Чечні був обраний А. Кадиров. 9 травня 2004 р. він загинув у результаті терористичного акту. У жовтні 2004 р. президентом Чеченської Республіки був обраний А. Алханов, а уряд республіки незабаром очолив Р. Кадиров (син А. Кадирова).
У 2005-2006 рр. федеральні війська зуміли розгромити основні збройні формування чеченських бойовиків, ліквідувати багатьох їхніх командирів. Масштабні бойові дії на території республіки припинилися. Федеральний центр докладав зусилля на зміцнення правопорядку, відновлення економіки у Чечні.
Найважливішим напрямком у діяльності президента Путіна стало здійснення масштабної адміністративної реформи, спрямованої на централізацію державної влади. З перших днів свого президентства він звернув особливу увагу на реформування і зміцнення ВПК і силових структур. Особливе значення надавалося силовим структурам у боротьбі проти тероризму.
На парламентських виборах 2003 р. переконливу перемогу здобув президентський блок «Єдина Росія». Опозиційні партії («Союз правих сил» і «Яблуко») зазнали повної поразки. На президентських виборах у 2004 р. перемогу вже в першому турі одержав діючий глава держави В. Путін. Президент РФ продовжив політику зміцнення державної вертикалі влади.
Під час президентства В. Путіна відбулося значне збільшення надходжень іноземних інвестицій до Росії (з 10 млрд доларів у 1999 р. до 120 млрд доларів у 2007 р.). З 2005 р. у Росії запускаються так звані «Національні проекти»: охорона здоров’я, освіта, житлова політика й сільське господарство. Однак жоден з цих проектів не досяг своєї мети через корупцію і відсутність ефективних механізмів втілення і контролю.
До наслідків правління Путіна відносяться утиски свободи слова, збільшення бюрократії, пригнічення економічних свобод через переслідування бізнесменів (справа Ходорковського), поглиблення економічної залежності Росії від сировинних доходів. Укріплення «вертикалі влади», скасування виборів губернаторів призвели до бурхливого зростання корупції і поглиблення розшарування населення. Соціальне незадоволення стримувалося підвищенням пенсій та бюджетних зарплат з «нафтогрошей» та пропагандою дій Путіна і його уряду.
За часів правління Путіна у Росії відбулось декілька масштабних терористичних актів. Так, 23 жовтня 2002 р. терористами було здійснено захоплення глядачів (близько 800 чоловік) мюзиклу «Норд-Ост» в будинку Театрального центру на Дубровці (Москва). Через 4 дні, у результаті операції зі звільнення заручників були знищені всі терористи, але загинули близько 170 чоловік. Колишні заручники «Норд-Осту» подали на Путіна в суд, але позов не був прийнятий. 1 вересня 2004 в Беслані. Північна Осетія, відбувся терористичний акт, що став шоком і для російської, і для світової громадськості, спричинивши масову загибель дітей.
Зовнішня політика Росії позначилася ускладненням відносин з сусідніми державами, зокрема з Грузією, країнами Прибалтики, Україною («газові війни»). Декларований Путіним курс на конфронтацію з країнами НАТО, насамперед із США, мав скоріше демонстраційний характер, покликаний показати «зростання величі Росії». Насправді ж дії Росії у напрямку цих країн були конструктивними, що обумовлювалося економічними інтересами РФ.
На виборах 2007 р. партія «Єдина Росія» знову отримала більшість.
1.6. Президентство Д. Медведєва. У грудні 2007 р. В. Путін оголосив про те. що на президентських виборах підтримає кандидатуру Д. Медведева, якого і було обрано на цю посаду у березні 2008 р. Натомість екс-президента призначено прем’єр-міністром РФ.
Медведєв Дмитро Анатолійович - державний діяч, третій президент Російської Федерації. Народився 14 вересня 1965 в Ленінграді. Закінчив юридичний факультет Ленінградського державного університету в 1987 та аспірантуру ЛДУ в 1990.
Кандидат юридичних наук, доцент. У 1990 - 1999 - на викладацькій роботі в Санкт-Петербурзькому державному університеті. Одночасно в 1990- 1995 - радник Голови Ленінградської міської ради.
У 1999 - заступник Керівника Апарату Уряду Російської Федерації. У 1999 - 2000 - заступник Керівника Адміністрації Президента Російської Федерації. У 2000 - 2001 - заступник голови Ради директорів ВАТ «Газпром», у 2001 - 2002 - голова Ради директорів ВАТ «Газпром», з 2003 - Керівник Адміністрації Президента Російської Федерації. У листопаді 2005 призначений Першим заступником Голови Уряду Російської Федерації. 2 березня 2008 обраний Президентом Російської Федерації.
У перші місяці президентства Д. Медведєв не виходив з тіні прем’єр-міністра, але згодом демонстрував все більшу самостійність у своїх діях, хоча більшість аналітиків вважає, що реальну владу в країні продовжує контролювати В. Путін. З 2008 р. за пропозицією Д. Медведєва було законодавчо продовжено повноваження президента і Держдуми до 6 та 5 років відповідно.
2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК РОСІЇ (1991-2011 рр.)
2.1. Економічні реформи на початку 1990-х рр. Програма радикальних економічних реформ, ініційована президентом Єльциним восени 1991 р., передбачала створення умов для розвитку ринкових відносин. За задумом авторів програми (групи економістів-«риночників» на чолі з Є. Гайдаром), роздержавлення повинне було перетворити населення країни на власників.
Першим кроком здійснення реформи з 2 січня 1992 р. стала лібералізація цін, які відразу зросли в 10-12 разів. У результаті відбулося різке падіння рівня життя більшості населення. Крім того, ці заходи завдали удару по ощадних вкладах громадян, знецінивши їхні трудові накопичення. Надання кредитів Центробанком підсилювало інфляцію в країні, курс карбованця танув на очах.
Лібералізація економіки призвела до нагромадження «первісного капіталу». В основі надприбутків дуже обмеженого кола громадян лежало використання різниці між державними закупівельними цінами і цінами ринку. Виникли проблеми зі своєчасними виплатами пенсій, стипендій, зарплат працівникам бюджетної сфери. Продукція безлічі підприємств виявилася неконкурентоспроможною. «Шокова терапія» викликала розвал цілих галузей економіки. Зростало реальне і приховане безробіття.
Суперечливість реформ 1992 р. призвела до відставки уряду Гайдара і призначення головою уряду Росії В. Черномирдіна. Новий уряд намагався поєднати посилення ролі держави в економіці з розвитком ринкових відносин. У 1993 р. російський уряд провів грошову реформу. Незабаром почалася приватизація державного майна. Частка приватного сектору у виробництві досягла 69%. У 1997 р. було зафіксоване припинення спаду виробництва.
2.2. Фінансова криза 1998 р. У 1998 р. була девальвована національна валюта і скасований фіксований валютний коридор. Криза призвела до закриття багатьох банків, банкрутства підприємств, стрімкого зниження життєвого рівня населення. Однак уже навесні 1999 р. завдяки твердому фінансовому регулюванню з боку Центрального банку РФ вдалося домогтися істотного зниження інфляції. Незабаром відновилося й економічне зростання, якому насамперед сприяло потрійне збільшення на світовому ринку цін на нафту.
2.3. Економічний розвиток РФ на початку XXI століття. У 2000 - 2007 рр. в Росії відбувалося швидке зростання економіки. Серед його передумов - сприятлива кон’юнктура для російських товарів і сировини на світовому ринку, зростання внутрішніх і закордонних інвестицій, істотне розширення внутрішнього попиту на товари і послуги. Економічному зростанню сприяли реформування в податковій, бюджетній, митній сферах, земельна реформа (у Росії введена приватна власність на землю). У 2002 р. впливові міжнародні фінансові й економічні організації надали Росії статус країни з ринковою економікою.
Світова криза 2008 р. завдала сильного удару по економіці Росії. Голова Уряду РФ В. Путін поклав відповідальність за кризу на уряд і «систему» США.
Лише з 2010 р. після активних дій уряду, величезних фінансових вливань у економіку, в умовах поступового підвищення цін на нафту та інші види сировини - основні статті російського експорту, економічна ситуація в країні почала поліпшуватись, Росія вийшла з рецесії.
Проте основними проблемами російської економіки залишаються монополізація сировинних галузей і енергетичної системи; малоефективне впровадження у виробництво нових технологій; поширення корупції в державному апараті; демографічна проблема тощо.
3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА РОСІЇ
Після розпаду союзної держави Росія виступила як правонаступник СРСР на міжнародній арені, зайнявши місце постійного члена Ради Безпеки ООН і затвердивши за собою статус ядерної держави.
3.1. Відносини з НАТО. Росія висловила негативне ставлення до розширення НАТО за рахунок країн Центральної та Східної Європи. Погіршили відносини Росії з НАТО бомбардування авіацією Альянсу території Югославії в 1999 р. Проте, усвідомлюючи важливість зміцнення європейської безпеки, у 2002 р. у Рейк’явіку (Ісландія) була підписана угода про створення органу розвитку взаємин між НАТО і Росією - Ради співробітництва, в рамках якої Росія бере участь у виробленні важливих рішень НАТО із проблем боротьби проти тероризму, військового співробітництва, врегулювання криз тощо.
3.2. Відносини із США. У ході візиту Б. Єльцина в США у 1992 р. відбулося підписання російсько-американської Декларації про припинення «холодної війни» і заявлено, що держави вже «не розглядають один одного як потенційних супротивників». У 1993 р. між Росією і США був підписаний новий Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-2). Під час візиту президента Буша до Москви у 2002 р. були підписані Договір про стратегічні наступальні потенціали (СНП, або СНО-3), та Декларація про нові стратегічні взаємини між США і Росією.
До проблемних питань між Росією і США відносяться допомога Росії Ірану в здійсненні ядерної програми, енергобезпека, ситуація на Близькому Сході, а також розгортання Сполученими Штатами в Європі системи протиракетної оборони. У 2008 р. новий поштовх протистояння Росії та США дав російсько-грузинський конфлікт у Південній Осетії. Тільки 1 квітня 2009 р. на першій особистій зустрічі президентів Медведєва й Обами у Лондоні був дан старт «перезавантаженню» російсько-американських відносин. Лідери країн прийняли рішення про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО), заявили про єдину позицію щодо північнокорейської та іранської ядерних програм.
Сполучені Штати, незважаючи на проблеми в політичній сфері, є одним з провідних торговельних партнерів Росії. Розвивається наукове співробітництво.
3.3. Російсько-українські відносини. Базовий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ був підписаний у Києві у 1997 р. Договір закріплював територіальну цілісність двох держав і непорушність існуючих кордонів, що мало принципове значення для України у зв’язку зі спробами деяких політичних сил у Росії поставити під сумнів приналежність до України Криму і міста Севастополь. Паралельно йшов процес укладання угод щодо Чорноморського флоту, що набрали чинності у 1999 р.
Однак між двома країнами періодично виникала напруженість, викликана проблемами розрахунків за енергоресурси і спробами силового тиску деяких сил у Росії на Україну. Московське керівництво перекладає на Україну всі турботи і витрати на повернення до Криму кримських татар, насильно висланих сталінським керівництвом у 1944 р.
Свідчать документи
З виступів експертів - учасників круглого столу «Російсько-українські відносини: підсумки 2010 року і перспективи на 2011 рік», 25.12.2010 р.
Д. Шевчук, голова партії «Русь»: «Україна, Білорусь, Росія повинні розвиватися за принципом «єдиний народ - різні держави».
Політолог Д. Видрін: «Між Україною і Росією не існує відносин як у двох держав, що склалися, але існує безліч відносин між урядовцями».
Професор О. Соскін: «Національним елітам потрібно поки що займатися внутрішніми питаннями держав. А відносини між країнами потрібно збалансувати і зробити еквівалентними, тоді можна буде говорити про спільні проекти».
Політолог Г. Балашов: «Україна прагне більше до Європи і США, оскільки там багатші ринки збуту... Спільне минуле і спільне коріння України і Росії швидше роз'єднують, ніж зближують. Об'єднує лише спільне благополучне майбутнє, і наша країна бачить його в ЄС».
Прокоментуйте думки експертів. З якою з них Ви згодні? Аргументуйте свою відповідь.
Після подій «Помаранчевої революції» 2004 р. російсько-українські відносини зазнали серйозних ускладнень.
Обрання президентом України В. Януковича позначилось на політиці у відносинах з Росією. Президент Росії Д. Медведєв під час візиту Януковича до Москви у березні 2010 р. зазначив, що «зараз йде мова не про поліпшення відносин, а про їхнє відродження, реанімацію за допомогою сильнодіючих засобів».
Під такими засобами керівники двох країн бачили, зокрема, укладені у квітні 2010 р. Харківські угоди, що передбачають збереження бази російського флоту в Севастополі до 2042 р. і «знижки» для України на російський газ. Втім значна частина українських опозиційних політиків, а також деякі експерти, громадські сили вбачають у харківських домовленостях шкоду для національних інтересів України.
Разом з тим Росія й Україна залишаються найважливішими стратегічними партнерами. Між двома державами були підписані угоди про розвиток стратегічного співробітництва в газовій, нафтовій, авіаційній, ракетно-космічній, енергетичній сферах. Російська Федерація є найбільшим зовнішньоторговельним партнером України.
4. НОВІ НЕЗАЛЕЖНІ ДЕРЖАВИ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ
4.1. Соціально-економічний і політичний розвиток Литви, Латвії, Естонії. У балтійських державах основою суспільно-політичного ладу була обрана західна модель із розвиненим парламентаризмом. Ці держави виступають за національно-державні пріоритети розвитку. Литва, Латвія й Естонія вийшли зі складу СРСР раніше за всі колишні союзні республіки і проголосили незалежність. Розпочаті економічні реформи тут проводилися рішуче і послідовно. З 1995-1996 рр. економічні показники країн Балтії почали зростати. У сфері зовнішньої торгівлі ці країни прагнули зменшити залежність від колишніх радянських республік, і особливо від Росії, переорієнтуватися на західноєвропейські країни. У травні 2004 р. держави Балтії стали членами Європейського Союзу. У цих країнах створені сприятливі умови для всіх видів економічної діяльності й розвитку приватної ініціативи, гармонізоване податкове законодавство. У цьому ж році Литва, Латвія й Естонія стали членами НАТО.
Криза 2008 р. завдала країнам Балтії відчутнішого удару, ніж іншим регіонам Європи. Гострою проблемою внутрішньополітичного життя Латвії й Естонії довгі роки залишалося (і частково залишається) становище російськомовного населення, яке в Латвії складає майже половину мешканців країни.
Завдяки використанню ринкових механізмів, за сприяння Європейського Союзу держави Балтії долають кризу, впевнено інтегруються у європейський господарський комплекс. Отримавши на початку 1990-х рр. приблизно такі ж «стартові умови» для реформ, як і Україна, сьогодні Литва, Латвія, Естонія мають більш збалансовану економіку та значно вищий рівень життя населення.
4.2. Соціально-економічний і політичний розвиток Білорусі. Після проголошення незалежності голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич і парламент республіки орієнтувалися на Росію. Керівництво країни не поспішало з ринковими реформами, сподівалося здійснити їх без «шокової терапії». На хвилі антиринкових настроїв в ході президентських виборів 1994 р. перемогу здобув О. Лукашенко, який виступав за інтеграцію з Росією і встановлення державного контролю за економічною і політичною діяльністю. Фактично Лукашенко наділений необмеженою владою в країні. Останнім часом у республіці систематично порушують права людини, придушують дії опозиції.
Укладений у грудні 1999 р. Договір про створення Союзної держави (у складі Білорусі і Росії), що набрав силу в січні 2000 р., поки не виправдовує надій, покладених на нього в Мінську. Стимул інтеграції було надано у липні 2010 р., коли почав діяти Митний союз Білорусі, Казахстану і Росії. Однак з другої половини 2010 р. почалося погіршення стосунків між керівництвом РФ і президентом Лукашенко, приводом для чого стали ціни на російський газ.
У травні 2011 р. різко загострилася економічна ситуація в країні, спричинивши обвал національної валюти, зростання цін, товарний дефіцит. Тільки за один день 24 травня девальвація білоруського рубля склала рекордні 55%. Можливості адміністративно-командної системи вичерпуються, і Білорусі залишається сподіватись на міжнародну допомогу, у першу чергу з боку Росії.
У відносинах між Україною і Білоруссю, окрім торгівлі та виробничої кооперації, важливою є мінімізація наслідків Чорнобильської катастрофи.
4.3. Молдова. У економіці Молдови переважає малопродуктивне сільськогосподарське виробництво. Країна не має власної паливно-мінеральної бази і повністю залежить від імпорту корисних копалин.
На парламентських і президентських виборах у 2001 і 2005 рр. перемогу здобули комуністи, президентом у 2005 р. став В. Воронін. У 2009 р. до влади прийшли опоненти лівих сил. Президентом став представник ліберальної партії М. Ґімпу, прем’єр-міністром - В. Філат (ЛДП).
Соціально-економічні проблеми загострюються кризою навколо Придністров’я, де зосереджена майже половина промисловості республіки. Питання про інтеграцію Молдови з Румунією було використано для активізації сепаратизму в Придністров’ї, населеному здебільшого переселенцями з Росії і України. Прокомуністично налаштовані сили в Придністров’ї проголосили утворення Придністровської Молдавської Республіки (ПМР), що орієнтувалася на Росію. Збройні зіткнення у 1992 р. між невизнаною ПМР і збройними силами Молдови спричинили численні жертви. У 1997 р. у Москві, за посередництвом президентів Росії й України, між Молдовою і ПМР була укладена угода про автономію і самоврядування Придністров’я. Однак на практиці статус ПМР дотепер залишається неврегульованим. Україна є однією з країн-гарантів придністровського врегулювання і стоїть на позиції поваги до територіальної цілісності і суверенітету Республіки Молдова.
4.4. Грузія. У травні 1991 р. президентом країни був обраний відомий письменник, дисидент і правозахисник З. Гамсахурдіа. Проте внаслідок соціальної та політичної кризи у 1992 р. Грузію очолив колишній лідер компартії Грузії і міністр закордонних справ СРСР Е. Шеварднадзе. Після воєнної поразки збройних сил Грузії у 2003 р. під час конфлікту в Абхазії, що була автономною республікою в складі Грузії та прагнула незалежності, Шеварднадзе був вимушений вийти у відставку. У січні 2004 р. президентом Грузії став лідер опозиції М. Саакашвілі. Грузія обрала прозахідний зовнішньополітичний курс і ще в листопаді 2002 р. подала офіційну заявку на вступ до НАТО.
На тлі криз навколо Абхазії й Південної Осетії абхазо-грузинський конфлікт у 2008 р. переріс у бойові дії за участі Росії. 8-9 серпня тривали бої між грузинськими та російськими військами за участі російської авіації навколо Цхінвалі - столиці Осетії. 10 серпня грузинські війська заявили про вивід військ із Цхінвалі і про одностороннє припинення вогню.
На сьогодні російсько-грузинські відносини залишаються напруженими.
4.5. Азербайджан. Початок новітньої історії Азербайджану в умовах незалежності був відзначений невдачами у війні за Нагорний Карабах та політичним протистоянням усередині країни. Президент А. Ельчібей (глава держави в 1992-1993 рр.), прихильник орієнтації на Туреччину і мусульманський світ, був усунутий від влади. У 1993 р. країну очолив колишній член політбюро ЦК КПРС Г. Алієв, за влади якого вдалося стабілізувати становище в країні.
У 2003 р. на виборах президента Азербайджану новим главою держави було обрано І. Алієва (сина Г. Алієва, який останні роки тяжко хворів і у 2003 р. помер). І. Алієву та його уряду вдалося відновити економічні реформи, прискорити розвиток ключових для країни галузей промисловості - нафтовидобувної та нафтопереробної. Країна стала членом Ради Європи.
У жовтні 2010 р. відбувся офіційний візит І. Алієва до України, що надало новий імпульс відносинам між двома країнами. Ключовим у них є питання про нарощування постачань азербайджанської нафти для переробки на українські НПЗ і постачання газу для терміналу з прийому зрідженого газу, який планує побудувати Україна на узбережжі Чорного моря поблизу Одеси.
4.6. Вірменія. Перші роки незалежності Вірменії супроводжувались енергетичною кризою, війною з Азербайджаном, масовим безробіттям. У 1991 р. першим президентом Вірменії був обраний Л. Тер-Петросян, який здійснював ринкові реформи. На виборах у 1998 р. перемогу здобув Р. Кочарян.
Вірменію та увесь світ приголомшив зухвалий терористичний акт у будинку вірменського парламенту 27 жовтня 1999 р., коли група злочинців розстріляла прем’єр-міністра країни, голову парламенту і ще шістьох політичних діячів. Політична обстановка в країні загострилася, але керівництво країни взяло ситуацію під конт
Коментарі (0)