2. Суспільно-політичне життя у Польщі в перші повоєнні роки. Територію Польщі було визволено від нацистських окупантів військами радянської армії у 1944 р. 28 червня 1945 р., відповідно до рішень Ялтинської конференції, Тимчасовий уряд Польщі було перетворено на Тимчасовий уряд національного єднання, до складу якого увійшли Ст. Миколайчик та кілька інших представників лондонського уряду. Новий уряд визнали СРСР, США та Велика Британія. Від осені того ж року розпочалася підготовка виборів до парламенту. Враховуючи напружену ситуацію в суспільстві, керівництво Польської робітничої партії запропонувало створити єдиний виборчий блок за участі всіх партій, які легально діяли на той час, а мандати між ними поділити згідно з домовленістю. Квота, виділена пролондонській селянській партії (ПСП), очолюваній Ст. Миколайчиком, становила 20 %, але він на це не погодився, наполягаючи додати принаймні ще 5 %. Унаслідок цього кроку Польська селянська партія залишилася сам на сам з Демократичним блоком із чотирьох партій соціалістичної орієнтації, згодом підтриманих ще двома.

Першою пробою сил став референдум щодо змін у державному устрої, який відбувся 30 червня 1946 р. Пропоновані перетворення, зокрема ліквідацію сенату і націоналізацію основних галузей господарства, схвалило від 68,2 до 91,4 % громадян, які взяли участь у голосуванні. Цю тенденцію підтвердили і вибори до сейму 19 січня 1947 р. Демократичний блок здобув 80,1 % голосів, ПСП - 10,3 %. Невдовзі після цього ПСП розкололася, а її лідер Миколайчик у другій половині жовтня втік до Лондона. Президентом Польської Республіки і головою Державної ради було обрано Болеслава Берута, одного з найбільш послідовних провідників сталінізму в Польщі.

У грудні 1948 р. з партій, що входили до Демократичного блоку, було утворено єдину Польську об’єднану робітничу партію (ПОРП).

3. Чехословаччина в 1945—1950-х рр. Територію Чехословаччини було звільнено від нацистських окупантів радянськими військами в 1945 р. Невдовзі до країни повернувся з еміграції і знову приступив до своїх обов’язків колишній президент Е. Бенеш. У 1946 р. було сформовано коаліційний уряд за участі представників усіх існуючих великих партій. Прем’єр-міністром у ньому став перший секретар Комуністичної партії Клемент Готвальд. У лютому 1948 р. виникла гостра урядова криза, формальним приводом до якої було звільнення із міністерства внутрішніх справ кількох старших офіцерів-некомуністів. Керівництво міністерства відмовилося надати пояснення, і тоді міністри від націонал-соціалістичної, народної і демократичної партій подали у відставку, сподіваючись таким шляхом добитися розпуску уряду, де комуністів було всього восьмеро. Проте цю акцію не підтримали представники соціал-демократичної партії, а також два безпартійних міністри, а отже, більшість членів уряду (14 з 26) залишались на посадах.

Марш загонів народної міліції.

Масові мітинги і страйк на підтримку комуністів спричинили зміну керівництва в «бунтівних» партіях і повернення до союзу із КПЧ. Почалося формування народної міліції. Е. Бенеш через кілька місяців подав у відставку, й 14 червня 1948 р. президентом республіки було обрано К. Готвальда. Новий уряд очолив комуніст А. Запотоцький.

В економічній площині Чехословаччина в 1950-х рр. розвивалася досить успішно. Дався взнаки значний промисловий потенціал, що його держава мала ще з довоєнних часів, висока кваліфікація чеських робітників, досить значна допомога СРСР. Економічні успіхи (національний прибуток 1960 р. виріс проти 1948 р. удвічі) дозволили комуністам констатувати, що в Чехословаччині побудовано основи соціалізму.

4. Встановлення комуністичної влади в Угорщині. Оскільки Угорщина в період Другої світової війни була союзницею Німеччини, у вересні 1944 р. на територію Угорщини, переслідуючи гітлерівські війська, вступила Радянська армія.

2 грудня 1944 р. у м. Сегед було створено Угорський національний фронт незалежності (УНФН) До нього входили представники Угорської комуністичної партії (УКП), соціал-демократів та інших партій, серед яких була і Партія дрібних сільських господарів (ПДСГ). Політрада УНФН призначила прем’єр-міністром коаліційного уряду генерала Б. Міклоша.

20 січня 1945 р. уряд Б. Міклоша підписав угоду про перемир’я з СРСР, США, Великою Британією, оголосивши війну Німеччині, а 4 квітня радянська армія завершила визволення Угорщини. Таким чином, влада УНФН і його уряду поширилася на всю країну.

На виборах до Національних зборів 4 листопада 1945 р. беззастережну перемогу здобула ПДСГ (57 % голосів), коаліція УКП і соціал-демократів отримала лише 34 %. Уряд лідера ПДСГ Ференца Надя захищав приватну власність і обстоював існуючу політичну систему. Проте вже через кілька років склад уряду і парламенту змінився на користь прихильників лівих сил. Після об’єднання комуністів і соціал-демократів було створено нову Угорську партію трудящих (УПТ), яка стала правлячою партією.

«Найкращий учень Сталіна» М. Ракоші.

18 серпня 1949 р. було ухвалено нову конституцію Угорщини. Відтоді офіційно країну називали Угорською Народною Республікою (УНР).

Генеральний секретар УПТ М. Ракоші, багаторічний політв’язень, був прихильником авторитарно-репресивних методів управління. Він став справжнім диктатором для угорців. У процесі боротьби з опонентами з його ініціативи було засуджено і навіть розстріляно деяких керівних діячів партійного і державного апарату.

5. Ліквідація монархії та встановлення комуністичного режиму в Румунії. Румунія, як і Угорщина, також була союзницею Німеччини під час Другої світової війни.

23 серпня 1944 р. у країні розпочалось антифашистське повстання. Того ж дня король Міхай І, попередньо домовившись із діючими нелегально антифашистськими партіями, заарештував главу фашистського уряду маршала Антонеску і сформував антифашистський коаліційний уряд, який оголосив війну Німеччині.

31 серпня 1944 р. радянські війська разом із 1-ю румунською дивізією визволили Бухарест. 6 березня 1945 р. на базі НДФ (Національно-демократичного фронту) було створено уряд на чолі з лідером «Фронту землеробів» П. Грозою.

Король Міхай І і П. Гроза.

10 лютого 1947 р. Румунія підписала Паризьку мирну угоду, яка гарантувала країні національну незалежність, суверенітет і територіальну цілісність.

Зусилля лівих сил були спрямовані на повалення монархії. Король Міхай І, опинившись в ізоляції, на вимогу комуністів був змушений 30 грудня 1947 р. зректися престолу. Країну було проголошено Румунською Народною Республікою.

У лютому 1948 р. партія соціал-демократів об’єдналася з комуністами. Створена на основі цього Румунська робітнича партія (РРП) стояла на засадах марксизму-ленінізму. Її лідером був Г. Георгіу-Деж.

РРП очолила широке політичне об’єднання - Фронт народної демократії (ФНД), що став правлячою силою країни.

6. Болгарія в перші повоєнні роки. Будучи союзницею Німеччини, у війні проти Радянського Союзу Болгарія участі не брала. У боротьбі проти гітлеризму і монархо-фашистської диктатури сформувався союз антифашистських і патріотичних сил - Вітчизняний фронт (ВФ). Провідні позиції у ВФ прагнула захопити компартія, яка спиралася на зростаючий партизанський рух. 6 вересня 1944 р. партизани розгорнули бойові дії, їхні загони рушили на столицю. В ніч проти 9 вересня було завдано удару по основних урядових установах у Софії. О 6-й годині ранку народ Болгарії почув по радіо звістку про те, що народне повстання перемогло і сформовано уряд Вітчизняного фронту на чолі з лідером угруповання «Ланка» Кимоном Георгієвим. У новому уряді переважали комуністи.

Перемозі народного повстання сприяв вступ на територію Болгарії Радянської армії 8 вересня 1944 р. Новий уряд спирався на присутність радянських військ у країні. Підписавши наприкінці жовтня 1944 р. перемир’я з країнами антигітлерівської коаліції, Болгарія вступила у війну проти Німеччини.

Вирішальні для комуністів події сталися восени 1945 р. 4 листопада 1945 р. з багаторічної еміграції до країни повернувся Георгій Димитров, останній генеральний секретар розпущеного 1943 р. Комінтерну, голова ЦК Болгарської робітничої партії (комуністів) - БРП(к). 18 листопада відбулися вибори до Великих народних зборів - парламенту Болгарії. Партії, що входили до Вітчизняного фронту, висунули спільних кандидатів і здобули перемогу. Опозиційні партії ці вибори бойкотували.

Захід відреагував невизнанням результатів виборів. Однак 8 вересня 1946 р. в Болгарії відбувся референдум щодо подальшої форми державної влади. 93 % учасників проголосували за ліквідацію монархії, 15 вересня Болгарію було проголошено Народною республікою, а її тимчасовим президентом став Васил Коларов. У жовтні 1946 р. було призначено нові вибори до Великих народних зборів, у яких узяли участь і представники опозиції. За кандидатів БРП(к) проголосували 50 %. Уряд очолив Г. Димитров, парламент - В. Коларов. Підписавши в лютому 1947 р. мирну угоду з Болгарією, західні країни фактично визнали нову владу.

Ухвалена у грудні 1947 р. конституція Болгарії закріпила прихід комуністів до влади. У серпні 1948 р. БРП(к) і БСДРП (Болгарська соціал-демократична робітнича партія) об’єднались у Болгарську комуністичну партію (БКП).

Усередині самої БКП встановився культ її лідерів - Г. Димитрова (помер 1949 р.) і В. Червенкова, а спроби деяких болгарських комуністів, як, скажімо, секретаря ЦК БКП і голови уряду Трайчо Костова, провадити самостійну політичну лінію закінчувалися репресіями.

7. Особливий шлях Югославії. На території Югославії комуністи, очолювані Й. Броз Тіто, виявилися єдиною силою, яка послідовно боролася проти німецьких та італійських загарбників починаючи з липня 1941 р. За допомогою радянської армії, звільнивши спочатку частину країни та Белград, місцеві партизани надалі вже самі успішно позбувалися внутрішніх і зовнішніх ворогів. Проте невдовзі виявилося, що, на відміну від інших лідерів новоутворюваних соціалістичних країн, Тіто почав діяти непередбачувано, спровокувавши територіальний конфлікт з Австрією та Італією.

Особливе роздратування Й. Сталіна викликала не погоджена з ним ідея створення федерації соціалістичних країн Центральної й Південно-Східної Європи, за участі балканських і придунайських держав, а також Польщі, Чехословаччини і Греції, де вирувала громадянська війна. Практично одночасно в Кремлі дізналися про намір Югославії розмістити військову базу в Албанії, котру не прийняли ще в ООН і не визнали США і Велика Британія. В умовах погіршання стосунків із Заходом це могло перетворити Албанію на «гарячу точку».

Карикатура на Й. Броз Тіто, який тримає в руках п’ять агресивних планів: проти СРСР, Албанії, Угорщини, Болгарії та Румунії. «Neues Deutschland», 1949 р.

Тіто запросили на розмову в Москву, але той ухилився, пославшись на стан здоров’я, а Політбюро комуністичної партії Югославії ухвалило рішення про подальше відстоювання своєї економічної і політичної лінії. У відповідь з Югославії були відкликані радянські військові та цивільні спеціалісти, а югославське керівництво отримало звинувачення:

• в ігноруванні марксистсько-ленінської теорії;
• у проявах недружнього ставлення до СРСР як головної сили соціалізму;
• в авантюристичних діях у зовнішній і помилкових у внутрішній («збереження» куркулів) політиці.

Проте розрахунок спричинити в Югославії внутрішню кризу, наслідком якої мало стати падіння Тіто, не спрацював: переважна більшість югославських комуністів стала на бік своєї партії. Проти виступив лише кожний десятий, і кожний третій з цих десяти (більше 16 тис. осіб) був репресований і ув’язнений у концтаборах. Відтоді в радянській пресі югославську владу називали не інакше, як «кліка Тіто», будь-яка економічна допомога країні була припинена.

ДОКУМЕНТ

На справедливу і дружню критику помилок групи Тіто з боку братніх компартій, з боку усього табору народної демократії і соціалізму вони через болгарський друк відповідають брутальною лайкою, розпалюванням національної ворожнечі (...), широкими репресіями, арештами і вбивствами комуністів і некомуністів, які насмілилися висловити сумнів у правильності національної політики групи Тіто, з огляду на що в Югославії відверто кажуть, що «група Тіто вироджується в кліку політичних вбивць». (Із статті Й. Сталіна у газеті «Правда»).