Зміцнення демократії на Заході після Другої світової війни: розширення прав людини. Країни Західної Європи
- 4-02-2022, 00:10
- 390
11 Клас , Всесвітня історія 11 клас Ладиченко, Заблоцький (профільний рівень)
§ 6. Зміцнення демократії на Заході після Другої світової війни: розширення прав людини. Країни Західної Європи
АКТУАЛІЗАЦІЯ ПРЕДМЕТНИХ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ
Які країни Західної Європи під час Другої світової війни виступали на боці антигітлерівської коаліції, а які - на боці Німеччини?
1. Інтеграційні процеси в Європі в другій половині XX — на початку XXI ст. У липні 1947 р. в Парижі на нараді представників 16 європейських держав було утворено Комітет європейського економічного співробітництва, який розпочав свою роботу в напрямку реалізації плану Маршалла. Європейська економічна інтеграція великою мірою залежала від подолання протиріч між Францією та Німеччиною, які за останні 70 років тричі воювали одна з одною. Міністр закордонних справ Франції Робер Шуман дійшов висновку, що кращим засобом уникнути нової війни є об’єднання сталеливарної та вугільної промисловості обох країн, що зробило б неможливим таємне виробництво озброєнь (план Шумана). Водночас можна було підвищити ефективність цих галузей. У травні 1950 р. відбулося об’єднання виробництва сталі й вугілля Франції та ФРН. У квітні 1951 р. до них приєдналися Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург, які разом із ФРН і Францією підписали в Парижі Договір про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС).
У 1957 р. було утворено ще дві міжнародні організації: Європейське товариство з атомної енергії (Євратом), покликане об’єднати зусилля його членів у сфері ядерних досліджень і використання ядерної енергії, та Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), відоме під назвою «Спільний ринок». Договір про створення ЄЕС 25 березня 1957 р. в Римі підписали 6 держав: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург і Нідерланди. Метою створення ЄЕС було посилення позицій європейської економіки на світовому ринку за допомогою координації економічної політики її членів. У 1961 р. до нього намагалася приєднатися Велика Британія, проте її вступ до ЄЕС було двічі заблоковано президентом Франції Шарлем де Голлем. Вступ Великої Британії до ЄЕС відбувся тільки 1973 р. разом із Данією та Ірландією.
У 1981 р. до організації було прийнято Грецію, 1986 р. - Іспанію і Португалію, а 1995 р. - Австрію, Фінляндію і Швецію (всього 15 членів).
На межі 1990-х рр. інтеграційні процеси в Європі набули нового динамізму.
Підготування нової інтеграційної угоди зайняло приблизно три роки. Початок поклала сесія Євроради в Ганновері (27-28 червня 1988 р.), що доручила президентові Генеральної комісії ЄЕС Жаку Делору «вивчити й підготувати пропозиції щодо конкретних етапів, які ведуть до економічного та валютного союзу». Проект Договору про Європейський Союз було опубліковано 17 квітня 1989 р.
Після цього текст угоди тричі обговорювався на сесіях Європейської ради.
7 лютого 1992 р. в нідерландському м. Маастрихт, на стику кордонів Нідерландів, Бельгії та ФРН, міністри закордонних справ і міністри фінансів країн - членів ЄЕС (Бельгії, Данії, Люксембургу, Нідерландів, Іспанії, Італії, Ірландії, Португалії, Греції, Франції, Німеччини, Великої Британії) підписали Договір про Європейський Союз, що передбачав поетапну трансформацію ЄЕС у новий економічний, валютний, а в перспективі - політичний Європейський Союз.
Підписання Маастріхтського договору.
Чому, на вашу думку, Маастрихтський договір підписували не керівники країн, а міністри закордонних справ і фінансів?
Договором були закріплені 5 критеріїв, яких повинні були дотримуватись країни, які вступали у Європейський валютний союз:
- дефіцит державного бюджету не вищий 3 % ВВП;
- державний борг нижчий 60 % ВВП;
- рівень інфляції до 2,6 % ВВП;
- дворічне узгоджене обмеження коливань національної валюти;
- довгострокові процентні ставки за державними облігаціями не повинні перевищувати середнє значення відповідних ставок у країнах з найнижчою інфляцією більш ніж на 2%.
Також передбачалися часткова відмова країн-учасниць від суверенітету у сфері зовнішньої та воєнної політики, розширення прав основних інституцій Європейського Союзу: Ради міністрів Європарламенту, Комісії європейських товариств, збільшення наднаціональних повноважень ЄС у царині соціальної політики, охорони навколишнього середовища, промисловості, культури, охорони здоров’я. Після ратифікації всіма країнами-учасницями договору він набув чинності в листопаді 1993 р., завершивши цим самим перший етап інтеграції Євросоюзу.
Другий етап інтеграції (1994—1998 рр.) пов’язаний із заснуванням Європейського валютного інститутут (ЄВІ) та Європейського центрального банку (ЄЦБ), створенням правових, організаційних та матеріально-технічних передумов для стабілізації національних економічних валютних курсів.
На третьому етапі, що розпочався із січня 1999 р., відбувається запровадження спільної валюти (євро) та розробляється механізм контролю за виконанням державних бюджетів шляхом забезпечення незалежності від урядів національних центральних банків, завершується створення єдиних управлінських структур ЄС з метою створення конфедерації. Але невдача із ратифікацією Європейської конституції (її було заблоковано у 2005 р. Францією та Нідерландами) поставила під сумнів перспективу реалізації цього задуму.
• Спробуйте дати відповідь, чому не всі країни ЄС підтримали подальшу політичну інтеграцію. Свою точку зору аргументуйте.
Після виходу зі складу Євросоюзу Великої Британії, у ньому залишиться 27 держав: Австрія, Бельгія, Болгарія, Угорщина, Німеччина, Греція, Данія (у 1985 р. із складу ЄС вийшла її автономія - Гренландія), Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Польща, Португалія, Румунія, Словенія, Словаччина, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швеція і Естонія. Країнами-претендентами вважаються: Сербія, Чорногорія, Республіка Північна Македонія, Туреччина і Албанія.
Серед країн, які підписали Угоду про асоціацію з ЄС, є Україна, Грузія, Республіка Молдова.
У зоні Євросоюзу діють узгоджені норми законів, що забезпечують вільне переміщення людей, товарів та послуг. Вироблені принципи спільної зовнішньої і оборонної політики. 17 країн користуються єдиною валютою (євро). Між 22-ма державами, що підписали між собою відповідну (Шенгенську) угоду, діє спрощений паспортний і митний контроль.
СТРУКТУРА ЄВРОСОЮЗУ:
- Вищий політичний орган (Рада Євросоюзу). Складається з керівників держав і урядів, а також міністрів іноземних справ країн-членів;
- Вищий законодавчий орган (Європарламент) обирається (за квотами, відповідно до кількості населення) громадянами ЄС на 5 років. Голова Європарламенту обирається на 2,5 року;
- Вищий виконавчий орган - Єврокомісія.
Європейський Союз одночасно поєднує в собі ознаки міжнародної організації і держави. Таке становище продиктоване трьома можливими рівнями інтеграції: членство в ЄС, членство в зоні дії запровадженої в 1999 р. єдиної валюти (євро) і повна або часткова участь у Шенгенській зоні. Наприклад, Данія і Швеція не стали вступати в зону євро; Норвегія, Ісландія і Швейцарія не є членами ЄС, однак входять до Шенгенської зони, а в Чорногорії платіжним засобом служить євро.
На території Євросоюзу виготовляється близько 21 % світової промислової продукції, тут же містяться головні офіси 161 з 500 найбільших за прибутками світових компаній.
Європейський Союз має свій прапор (12 золотих п’ятикутних зірок на темно-блакитному тлі). У 2004 р. було підписано Конституцію, але вона не набрала чинності, оскільки її не ратифікували уряди Франції і Нідерландів, і була замінена Лісабонським договором, прийнятим у 2007 р. Лісабонський договір поклав початок існуванню «нового» ЄС. Зараз в організацію входять 27 членів. Система установчих документів «нового» ЄС складається з короткого документа, який зберіг назву «Договір про Європейський Союз» (55 статей), і великого документа, що має назву «Договір про функціонування Європейського Союзу» (358 статей). ЄС установлює різнобічні контакти з іншими регіональними організаціями, має угоди з асоційованими членами - країнами Африки, Ізраїлем, країнами Східної Європи - і стає дедалі важливішим фактором світової політики.
Іншою впливовою європейською організацією вважають Раду Європи (РЄ) - міжнародну міжурядову організацію, створену 5 травня 1949 р. в Лондоні. Серед країн-засновниць РЄ: Бельгія, Велика Британія, Данія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Франція. Головними органами РЄ є: Комітет міністрів закордонних справ країн-членів Ради Європи і Консультативна парламентська асамблея. Комітет на основі принципу одностайності виробляє політичні рекомендації урядам країн-членів Ради Європи, які, між іншим, підлягають ратифікації парламентами. Консультативна парламентська асамблея РЄ обговорює та ухвалює більшістю голосів рекомендації Комітету міністрів закордонних справ. Цікаво, що в роботі Асамблеї від кожної країни-учасниці обов’язково беруть участь і представники парламентської більшості, і делегати від опозиції. При Раді Європи функціонують:
- Європейська комісія з прав людини;
- Європейський суд із прав людини;
- Європейський центр молоді;
- Європейський молодіжний фонд;
- Інформаційний центр охорони природи.
Основні органи Ради Європи розміщено у Страсбурзі (Франція). Упродовж довгих років РЄ була маловпливовою інституцією, роль якої значно зросла лише наприкінці 1980 - на початку 1990-х рр. у зв’язку з геополітичними змінами у світі та з прискоренням процесу євроінтеграції. Членом Ради Європи в 1995 р. стала й Україна.
2. Тенденції повоєнного розвитку партійних систем. Одразу ж після Другої світової війни стало зрозуміло, що традиційна концепція політичних партій як захисників і виразників інтересів певних конкретних, вузько окреслених соціальних груп (робітників, буржуазії, релігійних общин) більше не відповідає вимогам часу, точніше - вимогам збереження недоторканності ладу, заснованого на ринковій економіці. «Праві» радикальні партії скомпрометували себе активним або пасивним співробітництвом із нацистами, натомість посилилися симпатії до комуністів (Франція, Італія). Отже, необхідно було також шукати шлях відходу і від жорсткого поділу на «правих» і «лівих».
Види політичних систем:
- однопартійна;
- двопартійна;
- багатопартійна.
Звичайно, кожна із західних країн намагалася вирішити ці питання по-своєму, - виходячи з соціальної організації суспільства, ступеня розвитку політичної культури (ідей, цінностей, норм та стереотипів), географічного положення, наявності активного прошарку національних меншин тощо. Проте в усіх випадках це зумовило цілий ряд особливостей у формуванні та діяльності партій, зокрема ідеологічного та організаційного характеру, спрямованих на максимальне розширення соціальної бази. Дедалі більша кількість соціал-демократичних партій Європи (Велика Британія, Швеція, ФРН, Італія) почала схилятися до підтримки запровадження жорсткого державного контролю за розподілом прибутків. Так виникла концепція «третього шляху», оформлена в документі «Європа: третій шлях, нова середина», підписаному в 1999 р. лідером лейбористів Т. Блером та канцлером Німеччини Г. Шредером.
НАСЛІДКОМ ТРАНСФОРМАЦІЙ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ СТАЛО:
- одночасне поєднання у програмових документах більшості партій соціал-демократичних, ліберальних та консервативних елементів;
- перетворення партій із соціально-класових організацій у загальнонародні, що претендують на представництво всіх верств населення;
- нестабільність соціальної бази партій, що призводить до непередбачуваності наслідків виборів;
- збільшення кількості «незалежних» виборців, які не мають стабільних уподобань;
- втрата зв’язків між партійними вподобаннями соціальних груп і їх становищем у суспільстві;
- виникнення феномену «протестного голосування», тобто голосування не стільки «за», скільки проти когось.
Також на політичні процеси в країнах почали істотно впливати засоби масової комунікації, а також нові соціальні та екологічні рухи - альтернативні форми виявлення громадянської позиції, спрямовані на покращання якості життя та на досягнення нематеріальних цінностей. Вони виявляються у формах пацифізму, антимілітаризму, фемінізму, антиглобалізму, всіляких громадянських ініціатив.
3. Науково-технічна революція. Нові умови розвитку економіки, нові потреби суспільства, а також військові галузі зумовили стрибок науково-технічного прогресу людства, що стався у другій половині XX ст. Для НТР характерне скорочення часу між відкриттям і впровадженням винаходу, постійне матеріально-технологічне оновлення. Це явище прийнято називати науково-технічною революцією (НТР). У XX ст. її можна умовно поділити на два етапи:
1. 1940—1960-ті рр. НТР цього етапу у першу чергу була обумовлена відкриттями у галузі ядерної фізики і квантової механіки, а також кібернетики, мікробіології, біохімії тощо. Значна увага на цьому етапі приділялася автоматизації контролю і управління, впровадженню обчислювальної техніки. У цей час набуло розповсюдження телебачення, було винайдено транзистори, ракети, лазери, починають використовуватись атомна енергія, антибіотики (пеніцилін), водень, пасажирські літаки, інтегральні схеми.
2. Технотронний (від середини 1970-х рр.). Домінуючим фактором у ньому стає масова комп’ютеризація виробництва, розвиток наукомістких і ліквідація традиційних галузей виробництва, значне розширення сфери послуг. У цей період було відкрито мікропроцесори, оптоволоконну передачу інформації, біотехнології, набуває розвитку генна інженерія.
Одним з феноменів НТР став стрімкий розвиток транснаціоналізації, пов’язаний зі створенням ТНК, транснаціональних багатогалузевих корпорацій, унаслідок чого вже не країни, а мережі компаній стають реальними експортерами і продавцями продукції. На сьогодні у світі існує майже 70 тис. ТНК, 500 з яких володіють практично необмеженою економічною владою. Вони монополізували майже 60 % світового промислового виробництва та 90 % торгівлі пшеницею, кавою, залізною та мідною рудою. Це створює нову ситуацію для невеликих країн, оскільки ТНК активно втручаються в політику, створюючи спеціальні фонди для дестабілізації ситуації там, де політика урядів їх не влаштовує. Так, лише в 1973—1975 рр. американські корпорації у такий спосіб перетворили на «гарячі точки» Чилі, Панаму, Коста-Рику і Гондурас. Корпорації також роблять внески у виборчі фонди країн перебування, пропонують хабарі політичним діячам (відомою є афера ТНК «Локхід» у Японії). Розслідування протизаконної діяльності ТНК привело до цілого ряду скандальних викриттів у ФРН, Єгипті, Мексиці, Туреччині, Італії, Швеції та Франції.
4. Шведська соціальна модель. На тлі постійних соціальних конфліктів і криз, що переживають усі, навіть найбільш розвинуті країни світу, спокійна Швеція, із населенням, яке на сьогодні складає всього лише близько 10 млн осіб, для багатьох виглядає своєрідною оазою стабільності та добробуту, оскільки її жителі задоволені своїм матеріальним становищем і почуваються впевненими у своєму майбутньому. У 2018 р. Швеція посіла друге місце у світі в рейтингу країн з найвищим рівнем життя. Це засвідчує успіх спроби використати переваги одразу двох різних соціальних систем - соціалістичної і капіталістичної, тобто підпорядкувати ринкову економіку інтересам активної соціальної політики. Саме це явище й породило термін «шведська соціальна модель», уперше використаний ще у 1936 р. в книзі М. Чайльдса «Швеція: середній шлях». Серед особливостей Швеції, які привертали увагу Чайльдса, були кооперативний сектор та державне втручання в галузі енергетики та житла.
Проте особливу увагу «шведська модель» почала привертати до себе наприкінці 1960-х у зв’язку з помітним економічним зростанням, завдяки якому відстала Швеція посіла помітне місце серед найрозвинутіших держав світу. Відтак, «шведська модель» почала розглядатися як альтернатива соціалізму з суцільним державним регулюванням і лібералізму, який породжує досить складні соціальні проблеми.
ОСОБЛИВОСТІ ШВЕДСЬКОЇ СОЦІАЛЬНОЇ МОДЕЛІ:
- забезпечення максимально можливої робочої зайнятості;
- система «вирівнювання» прибутків;
- заходи протидії виникненню інфляції;
- наявність потужного профспілкового руху;
- перерозподіл (через податки) національного доходу з метою підвищення рівня життя населення.
Звичайно, економічним та соціальним досягненням Швеції значною мірою сприяла її неучасть у обох світових війнах, політика нейтралітету та історичні традиції вирішувати внутрішні протиріччя мирним шляхом. Проте в основі всього лежить концепція Швеції як «дому націй», сформульована ще в 1928 р. тодішнім лідером соціал-демократів П. Хансоном, - концепція, що передбачає спільність інтересів усіх без винятку членів нації в побудові міцної, стабільної, процвітаючої держави. На цій ідеології й заснована шведська унікальна композиція ринкових стосунків з державним регулюванням, спрямованим на перерозподіл надприбутків.
Жінки-поліцейські у Швеції.
У Швеції високо розвинене соціальне страхування - на випадок хвороби, при наданні медичної допомоги, народженні дитини і за старістю, страхування від нещасного випадку на виробництві і безробіття. Нарешті, існує також система страхування батьків. Цими заходами, незалежно від сфери зайнятості, охоплені всі громадяни Швеції. Щоправда, починаючи з 1974 р. допомога по хворобі, при народженні дитини, на хвору дитину і по безробіттю почала обкладатися податками. Причиною стали глобалізація та інтернаціоналізація шведської економіки, зокрема узгодження шведської нормативної бази із вимогами загальноєвропейської. Усе це спричинило зниження ефективності національної економічної політики. Серйозні проблеми країні створила імміграція. За кількістю заяв про надання притулку на 1 млн жителів Швеція у 2014 р. вийшла на перше місце в Європі. Відповідно збільшилася і кількість безробітних - у 2018 р. вона коливалась у межах 7,5 %. З урахуванням того, що близько 45 % річного прибутку країни забезпечується за рахунок експорту, на економічному становищі Швеції не можуть не позначатися наслідки світових криз, але економіка все одно демонструє певний приріст (3-4 %). На сьогодні в країні практично відсутня інфляція (1-2 %), але тепер існує до 10 % людей, які перебувають за межею бідності.
Нині Швеція є єдиною країною, у якій витрати держави на соціальне забезпечення перевищують 42 % ВВП.
ЗАПАМ'ЯТАЙМО ДАТИ
Травень 1949 р. - створення Ради Європи
Квітень 1951 р. - підписання договору про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі
Березень 1957 р. - підписання Римського договору
Лютий 1992 р. - підписання Маастрихтського договору
НАБУВАЄМО КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ
Хронологічну. До події доберіть відповідну дату: поява терміна «шведська соціальна модель», приєднання України до Ради Європи, публікація проекту договору про утворення Євросоюзу, перший етап НТР.
Просторову. Покажіть на карті країни ЄС.
Інформаційну. Побудуйте графік основних етапів творення ЄС.
Аксіологічну. Чим була спричинена зміна моделей партійних систем?
Мовленнєву. У парах обговоріть особливості «шведської соціальної моделі».
Коментарі (0)