Представників останньої з цих шкіл частіше називають «ордолібералами», тобто «порядними лібералами», саме за те, що вони шукали шляхів до «економічного гуманізму», прагнучи досягти соціального вирівнювання. Власне, у праці прихильника фрайбурзької школи Альфреда Мюллера-Армака в 1947 р. вперше було використано термін «соціальне ринкове господарство». Побудова саме такого типу господарства особливо гостро стояла тоді в Західній Німеччині, промислове виробництво якої становило лише 33 % від рівня 1936 р., а реальною грошовою одиницею вважалася пачка цигарок «Кемел». За одну таку пачку можна було придбати 200 грамів масла, за блок - черевики, а за 300 блоків - машину.

Л. Ерхард.

Реалізацію реформ очолив Людвіг Ерхард, беззмінний міністр економіки в урядах К. Аденауера, а потім і федеральний канцлер. У серпні 1948 р. він виступив з ідеєю створення системи господарювання, здатної забезпечити «добробут для всіх». Основні тези концепції Ерхарда полягали в наступному:

• політика має бути зрозумілою для суспільства;
• політики повинні переконати людей у її правильності;
• політика має здійснюватися послідовно;
• політика має бути прозорою і чесною;
• політика має бути зорієнтована на довгострокову мету, але водночас забезпечувати позитивний результат у розумні (щодо очікувань населення) терміни.

Утілення в життя концепції соціального ринкового господарства здійснювалося обережно. Незважаючи на помітні економічні успіхи, контроль за цінами на основні продукти харчування було відмінено лише в 1957 р., після того як стала конвертованою німецька марка, з метою запобігти інфляції 70 % коштів було «заморожено» на рахунках населення, діяла державна програма продажу споживчих товарів за зниженими цінами.

Наслідки були вражаючими:

• між 1950 та 1960 рр. ВВП ФРН збільшився майже втричі;
• рівень безробіття не перевищував 1 %;
• середньорічний приріст економіки становив близько 10 % (для порівняння: 4 % у США, 3% у Великій Британії, 0,4 % у Японії).

Хоча формально теорія соціального ринкового господарства стала основою економічної політики західнонімецьких урядів на довгі роки, «німецьке економічне диво» закінчилося через двадцять років (у 1967 р.), коли, після приходу до влади коаліції соціал-демократичної партії з партією вільних демократів, економічна політика Ерхарда була відкинутою, що негайно позначилося на економічному становищі країни. Приріст економіки знизився до 0,4 % і зберігається приблизно на такому ж рівні до цього часу.

3. Об’єднання Німеччини. У серпні 1989 р. 130 громадян НДР знайшли притулок у західнонімецькій місії у Східному Берліні. У вересні того ж року кілька тисяч східних німців запросили притулку в Чехословаччині. Потім Угорщина відкрила свої кордони, завдяки чому жителі НДР могли потрапити через них в Австрію.

Групи інакомислячих стали об’єднуватися в широкий демократичний рух під назвою «Новий форум». Одночасно в Лейпцигу, Дрездені, Берліні та інших містах почали проводитися масові демонстрації з вимогами здійснення демократичних змін.

Незважаючи на кадрові зміни у СЄПН, стихійні демонстрації в містах НДР тривали, влада поступово втрачала контроль над перебігом подій.

31 серпня 1990 р. в Берліні було підписано договір про об’єднання ФРН і НДР, який передбачав входження Східної Німеччини до складу ФРН (про це раніше домовилися радянський лідер М. Горбачов з тодішнім канцлером ФРН Г. Колем).

Побудова і падіння Берлінської стіни.

СРСР спершу виступав за перетворення об’єднаної Німеччини в нейтральну країну. Коли цю вимогу було відхилено США, Великою Британією та Францією, керівництво СРСР пішло на принципову поступку і погодилося, що Німеччина залишиться членом НАТО. 12 вересня 1990 р. у Москві представники ФРН, НДР, СРСР, США, Великої Британії та Франції підписали договір про остаточне врегулювання німецької проблеми.

Тоді ж було погоджено, а в листопаді підписано Договір про добросусідство, партнерство і співробітництво між СРСР та Німеччиною.

СРСР зобов’язався вивести радянські війська зі Східної Німеччини впродовж 3-4 років, а ФРН - скоротити армію до 370 тис. військовиків. Об’єднана Німеччина відмовилася від виробництва, збереження й застосування атомної, біологічної та хімічної зброї.

В урочистій обстановці 3 жовтня 1990 р. було проголошено акт возз’єднання Німеччини, що стало подією великої історичної ваги не тільки для німецького народу, а й для Європи і світу. 2 грудня були проведені вибори до бундестагу об’єднаної Німеччини, на яких переміг альянс ХДС-ХСС. Федеральним канцлером залишився Г. Коль, який сформував уряд у коаліції з ВДП.

КАНЦЛЕРИ НІМЕЧЧИНИ

К. Аденауер (ХДС/ХСС), 1949-1963

Л. Ерхард (ХДС/ХСС), 1963-1966

К. Г. Кізінгер (ХДС/ХСС/СДПГ), 1966-1969

В. Брандт (СДПГ/СвДП), 1969-1974

Г. Шмідт (СДПГ/СвДП), 1974-1982

Г. Коль (ХДС/ХСС/СвДП), 1982-1998

Г. Шредер (СДПГ/«Зелені»), 1998-2005

А. Меркель (ХДС/ХСС), 2005-2019

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ

Гельмут Коль - німецький політик, канцлер ФРН у 1992-1998 рр. Під час радянської «перебудови» виступив з ініціативою про возз’єднання Німеччини. Переміг на перших після 1933 р. загальнонімецьких виборах. Підтримував розширення ЄС. Наприкінці 1999 р. був звинувачений у використанні незаконних джерел для фінансування своєї партії і змушений був піти з посади почесного голови ХДС.