Мухаммед помер у 632 р., залишивши широке коло друзів і прихильників, які прагнули поширювати іслам. Їх назвали халіфами — заступниками пророка на землі після його смерті. Перші чотири халіфи, які правили упродовж 632-661 рр., були родичами Мухаммеда. Вони розпочали епоху арабських завоювань. Араби-мусульмани вірили, що у такий спосіб — завойовуючи нові землі та поширюючи там владу ісламу, вони наближають встановлення раю на землі, але не менш дієвими були обіцянки багатої воєнної здобичі, які щедро роздавали халіфи. Крім того, існувало повір’я, що борці за поширення ісламу після смерті одразу потрапляють до раю, де на них чекатимуть численні насолоди.

Мечеть Омейядів в Дамаску, VIII ст. (сучасний вигляд)

Арабський халіфат

Унікальний спіральний мінарет у Самаррі поблизу Багдада, IX ст. (сучасний вигляд)

Так, протягом нетривалого часу після смерті Мухаммеда араби-мусульмани захопили територію сучасних Єгипту, Сирії, Палестини, Лівії та Іраку, а менше ніж за 100 років вони вже контролювали Іран, Афганістан, Центральну Азію, Пакистан, Північну Африку та Іберійський (Піренейський) півострів. Так у ході цих завоювань виникла величезна імперія — Арабський халіфат.

Майже одразу після виникнення в Арабському халіфаті розгорнулася боротьба за владу. У її ході двох халіфів — Османа та Алі — було вбито. У 661 р. халіфом став намісник Сирії на ім’я Муавія з роду Омейя. Він став засновником династії Омейядів, яка правила до 750 р. Сам Муавія був родом з Дамаска, тому наказав перенести туди свою столицю. Він продовжив завоювання, розширивши території халіфату далеко на захід, на землі Північної Африки. Цей регіон араби назвали Магриб — дослівно «Захід».

У 750 р. владу у халіфаті захопила династія Аббасидів. Новий халіф Абул-Аббас Кривавий переніс столицю до Багдада. Аббасиди правили до 1055 р. Цей період історії халіфату прийнято вважати «золотим віком» Арабського халіфату. Але потроху контроль халіфів над своїми віддаленими володіннями почав слабнути. У 1055 р. Багдад завоювали турки-сельджуки, що поклало край існуванню халіфату.

• Чим халіф Муавія з роду Омейя відрізнявся від усіх попередніх халіфів?

2. Військове мистецтво арабів

Основною ударною силою арабського війська була легка кіннота. Вона стрімко нападала на ворога і за необхідності так само блискавично відступала. Але утримувати коня в пустелях Аравійського півострова було недешевим задоволенням. Значна частина арабського війська билася пішою, а в походах їхала на верблюдах.

Саме в здатності швидко пересуватись і з’являтися в найнесподіваніших для противника місцях полягала основна сила арабського війська. Також воно активно використовувало військові хитрощі: влаштовувало засідки, нападало перед світанком, засилало шпигунів.

Арабський вершник (сучасна реконструкція)

Арабам вже були відомі винайдені китайцями стремена. Також арабський вершник мав один або два міцні луки, запас стріл, спис, а іноді ще й сокиру. У арабському війську широко застосовували військові механізми — балісти, катапульти і тарани. Араби здогадалися за допомогою катапульт закидати за стіни ворожих фортець горщики з палаючою нафтою.

• Які чинники дозволили арабському війську здійснити численні успішні завоювання?

3. Структура влади Арабського халіфату

Внаслідок активних завоювань араби почали контролювати величезні території. Головою держави був халіф, який мав усю повноту політичної та релігійної влади на підконтрольних йому землях. Допомагали халіфові в управлінні головний міністр — візир та еміри — керівники окремих областей (намісники). Раніше емірами називали вождів окремих арабських племен.

Все судочинство у халіфаті здійснювалося на основі Корану та доповнення до нього — Сунни. Ці релігійні закони називаються шаріат. Відповідно до його норм суддя — каді — здійснював правосуддя.

При завоюванні нових територій всі землі оголошувалися власністю держави, а розпоряджатися ними мав халіф та еміри. На практиці більшість земельних володінь араби залишали за старими власниками, але з уточненням: після смерті власника все майно переходить до держави, і чиновники вирішували, чи передавати його нащадкам померлого. Тому місцеві землевласники намагалися не сваритися із новою владою. Щодо селян, то завойованим мусульманами народам дозволялося сповідувати свою релігію, але вони мали сплачувати податки: 1) харадж — 1/3 або 2/3 від врожаю; 2) джизію — подушний податок. Мусульмани як податок віддавали лише 1/10 від врожаю, а торговці-мусульмани сплачували удвічі менші мита, ніж усі інші. З одного боку, це сприяло переходу представників підкорених народів у іслам, але, з іншого, податки, які запроваджували завойовники, все одно були набагато меншими, ніж ті, що сплачувалися Візантії.

Тому місцеве населення нерідко не противилося новій владі.

• Що спонукало представників місцевої знаті підтримувати добрі стосунки з арабами-завойовниками?

Висновки