• Представники яких з трьох станів були привілейованими?

Кожному стану належав певний набір обов’язків та, якщо пощастить, привілеїв. До привілейованих належали «ті, хто моляться» та «ті, хто воюють», а третій стан — «ті, хто працюють», до якого належали селяни, ремісники та купці, мав сплачувати численні податки та виконувати повинності на користь двох привілейованих станів.

В ідеальному середньовічному суспільстві знатне походження, багатство та могутність були синонімами. На практиці королі ж нерідко позичали гроші у заможних купців, а лицарі харчувалися гірше, ніж селяни. Проте в очах тогочасного суспільства найостанніший лицар, який не мав нічого, крім іржавого меча та шкапи, стояв набагато вище, ніж найуспішніший селянин, ремісник чи купець.

• Поміркуйте, якими були причини того, що до стану «тих, хто воюють» належала знать.

3. Лицарі та знать

Система васалітету (залежності) скидалася на драбину чи піраміду, вершиною якої був король. Він уважався намісником Бога на землі. Місією монарха було мудро правити підданими свого королівства відповідно до норм християнської моралі. Король виконував обов’язки головного воєначальника, верховного судді, а також встановлював розміри та види загальнодержавних податків. В управлінні та ухваленні рішень королю допомагала Королівська рада. Вона складалася з представників знаті та духівництва.

Територія королівства складалася із земель монарха (королівський домен) та володінь тих, хто приніс йому васальну клятву. Ранньосередньовічні королівства не мали постійних столиць. Король у супроводі свого почту переїздив з одного замку до іншого. До королівського почту входили його родичі, друзі, радники та воїни. Королівський почет також називають королівським двором.

Головним заняттям знатних людей у Середньовіччі була військова справа. За винятком церковнослужителів, усі вони належали до стану «тих, хто воює». Вони не сплачували податків, але були зобов’язані займатися військовою справою. Хлопці знатного походження з раннього віку навчалися їздити верхи та володіти зброєю. З 14 років і до повноліття вони були зброєносцями — кінними озброєними слугами лицаря. У 21-річному віці вони давали лицарську клятву.

Завданням лицаря було насамперед захищати власні земельні володіння та землі свого сеньйора, а також брати участь у військових походах, які той організовував. За вірну службу лицарі отримували від нього нові наділи, коштовні речі, привілеї. Взагалі будь-який лицар мав багато привілеїв: на відміну від селян та ремісників, він не працював, не сплачував податків і мав право носити зброю.

Битва. Книжкова мініатюра XIII ст.

Ієрархія знатних людей, організована у вигляді так званої феодальної драбини

Лицарський турнір (сучасний малюнок)

У головній залі замку (сучасний малюнок)

• За поданим зображенням складіть оповідь про заняття феодала та його сім’ї у замку.

Лицар був не просто озброєним вершником, а самостійною бойовою одиницею. Для захисту лицар носив кольчугу — сорочку зі скріплених між собою металевих кілець. Згодом її замінили ковані лати, що захищали лицаря з ніг до голови. Крім того, воїн прикривався в бою щитом, на якому було зображено герб — розпізнавальний знак його роду. Озброєння лицаря складалося з довгого важкого списа і меча (рідше бойової сокири або палиці).

Лицарі прагнули воїнської слави. Здобути її можна було на війні або під час лицарських турнірів — змагань у силі та вправності. На війні лицарі намагалися не вбити суперника, а взяти його у полон і потім звільнити його за викуп.

Замок був одночасно і фортецею, і житлом для феодала, його сім’ї, лицарів та слуг. Під час небезпеки там ховалося населення навколишніх сіл та містечок. У замку сеньйор приймав васалів, вершив правосуддя, сюди звозили податки його підданих у вигляді грошей та продуктів.

Серцем замку був донжон — центральна, найкраще захищена вежа, де жив його господар із сім’єю. Її підвали пристосовували для зберігання припасів.

Навколо донжона добудовували численні господарські приміщення: комори, кузню, пекарню, стайні, хліви тощо. Все це обносилось захисними спорудами: до XI ст. переважно дерев’яним частоколом, а пізніше — кам’яними стінами з вежами та укріпленими воротами.

• Що вважалося головною місією монарха на землі?
• Яку роль відігравали лицарські турніри у середньовічному суспільстві?

4. Духівництво

До стану «тих, хто молиться» належали монахи та священники. Їхнім головним завданням було піклуватися про спасіння християнських душ. Це заняття в уяві людей того часу було важливішим за будь-які земні справи.

Середньовічне суспільство протягом століть залишалося бідним, люди часто голодували. І все ж, не рахуючись із витратами, силою і часом, європейці будували величезні собори і численні церкви, віддавали духівництву десятину — десяту частину врожаю та інших прибутків. Бажаючи врятувати свої душі, багаті та бідні дарували церкві своє майно і земельні володіння. Навіть більше, суспільство віддавало Церкві найбільш здібних й освічених синів, які присвячували своє життя служінню Богу. Майже всі відомі вчені й мислителі, як і значна частина письменників і поетів, художників, музикантів, належали до духівництва. Церква відігравала величезну роль у житті людини. Тому одним із найстрашніших для неї покарань було відлучення від Церкви (інтердикт (лат. interdictum) — заборона), яке проголошувалося Папою Римським або єпископами.

• Розгляньте зображення. Монастир — це одна будівля чи їхній комплекс?
• Чому монастирі мали самостійно забезпечувати себе всім необхідним? Як це впливало на облаштування монастиря?

У містах і країнах, на які наклали інтердикт, закривалися храми, заборонялося здійснювати християнські обряди — хрещення, вінчання, поховання тощо.

• Чому для середньовічної людини відлучення від Церкви було дуже важким покаранням?

Церква була величезною політичною, економічною і духовною силою. Поступово вона стала найбільшим землевласником у Європі, а життя верхівки Церкви нічим не відрізнялося від життя світських феодалів. Духівництво вже не обмежувалося у своїй діяльності лише церковною службою та молитвами. Воно здійснювало правосуддя, брало участь в управлінні державою, виконувало функції феодалів, навчало в школах та університетах.

У середні віки центрами релігійного життя були монастирі. У монастирях жили монахи — священнослужителі, які давали обітниці безшлюбності, послуху та бідності.

Через велике значення християнства і Церкви у тогочасному суспільстві на монастирі не нападали під час численних феодальних міжусобиць. Монастирі не сплачували податків, не страждали від свавілля феодалів, мали власні земельні угіддя, тому людей, які прагнули стати монахами, не бракувало.

Головним обов’язком (послухом) монахів була молитва. В інший час вони мали виконувати різні роботи, наприклад, у монастирському господарстві. Одним із найважливіших послухів було переписування старих книг і написання нових. Монахи трудилися у скрипторіях — спеціальних приміщеннях для переписування. Крім того, монастирі надавали притулок подорожнім, утримували лікарні, допомагали бідним, удовам та сиротам.

• Що таке скрипторій?

У середні віки існувало чимало жіночих монастирів, де жінки займалися як господарством, так і наукою. Однією з найвідоміших середньовічних монахинь-учених стала Хільдегарда з Бінгена (1098-1179) — абатиса монастиря в німецьких землях. Вона створила численні наукові трактати з природознавства, медицини та богослов’я. Її медичні спостереження були підтверджені сучасними лікарями. У 2012 р. вона була канонізована як свята та отримала титул Вчителя Церкви.