§ 19. ЦЕНТРАЛЬНА ТА СХІДНА ЄВРОПА В СЕРЕДНІ ВІКИ

1. Перші держави західних слов’ян.

Виникнення слов’янської писемності

Західні слов’яни — чехи, поляки, словаки — походять від слов’янських племен, які розселилися на північ від Дунаю аж до Прибалтики й Ельби. Слов’янська спільнота Балканського півострова стала ядром формування південних слов’ян: болгар, сербів, хорватів, словенців тощо.

Перша держава західних слов’ян утворилася в ході боротьби з тюркськими племенами — аварами. Свою назву — князівство Само — вона отримала від імені засновника, напівлегендарного правителя Само. У 623 р. він об’єднав окремі чеські племена й переміг аварів, після чого був обраний князем і правив 35 років. Князівство Само успішно відбивало також напади франків, які намагалися підкорити слов’янські землі. Після смерті в 658 р. Само його держава розпалася.

У першій половині IX ст. на частині території сучасних Словаччини та Чехії утворилася Великоморавська держава, засновником якої став князь Моймир (822-846). У 846 р. східнофранкський король Людовік Німецький скинув Моймира й посадив на княжий трон його племінника Ростислава, який вирішив звільнитися від німецької опіки. У пошуках союзників він звернувся до візантійського імператора й попросив відрядити місіонерів для християнізації місцевого населення, бо це й було нібито причиною нападів німецьких феодалів.

У 863 р. в країну прибули проповідники — брати Кирило та Мефодій. Вони створили перші зразки слов’янської писемності, проповідували християнство, переклали старослов’янською мовою богослужебні книги. Почалося створення церкви, незалежної від німецького єпископа.

Такий хід подій зовсім не влаштовував східнофранкського правителя Карломана. Він учинив у Великоморавській державі переворот і віддав її в управління двом німецьким маркграфам. Проти німців спалахнуло повстання, яке відновило незалежність країни. Однак великоморавський князь Святополк визнав себе васалом німецького короля. Щоб зменшити натиск німців, Святополк став шукати підтримки в особі Папи Римського. Він погодився прийняти місіонерів Папи Римського, а учнів Кирила та Мефодія вигнав із країни. Богослужіння слов’янською мовою майже припинилося.

З. Зограф. Святі Кирило та Мефодій. Фреска. Болгарія. 1848 р.

Наприкінці IX ст. Великоморавську державу охопили міжусобиці, а в 906 р. сюди вторглись угорці й спопелили квітучі слов'янські землі. Великоморавська держава розпалася. Центр політичного розвитку перемістився в чеські землі.

2. Чеське королівство

Із занепадом Великоморавської держави відбувається процес становлення Чеського князівства. На межі ІХ-Х ст. помітно підноситься князівський рід Пршемисловичів, який очолював племінний союз чехів. Саме Пршемисловичі заклали основи самостійної Чеської держави з центром у Празі. Їхня влада особливо зміцніла за роки князювання Вацлава (921-935). Він запроваджував у своїх землях християнство, збирав податки, приборкував непокірну знать. Головною зовнішньою небезпекою для молодої держави Пршемисловичів стали загарбницькі устремління німецького короля Генріха І Птахолова, який напав на Чехію. Князь Вацлав визнав себе його васалом і зобов’язався сплачувати данину. Це викликало невдоволення чеських вельмож, і Вацлава підступно вбили змовники, яких найняв його рідний брат Болеслав.

Німецьким феодалам не вдалося повністю підпорядкувати Чеську державу, але в 1041 р. князь Бржетислав І усе-таки був змушений як васал принести клятву вірності імператору Генріху III. Чехія стала частиною імперії. Проте васальна присяга була лише особистим зобов’язанням, яке аж ніяк не обмежувало самостійність чеського правителя у своїй країні.

Пршемисловичі ревно боронили свої права й для зміцнення влади вміло використовували чвари в німецькій імперії. Так, князь Вратислав II (1061-1092) підтримав імператора Генріха IV в його протистоянні з Папою Римським під час боротьби за інвеституру. У 1085 р. він отримав від нього титул короля. Проте спадкову королівську владу в Чеській державі було встановлено аж наприкінці XII ст. Зростання могутності Пршемисловичів наштовхнулося на опір із боку Папи Римського та німецьких правителів із династії Габсбургів. Після підступного вбивства в 1306 р. чеського короля Вацлава III династія Пршемисловичів припинила своє існування.

У 1310 р. чеський трон опинився в руках німецьких князів Люксембург! в, які в політичному й культурному плані перебували під впливом Франції. За правління чеського короля Яна з Люксембурзької династії королівська влада суттєво послабилася. Він майже весь час перебував за кордоном і навідувався в Чехію лише за грошима. Це посилило значення чеського сейму — зібрання вищої шляхти. Ян

Люксембурзький загинув 1346 р. у відомій битві при Кресі, де воював на боці французів.

На відміну від Яма Люксембурзького, його син Карk І (1347-1378) зміцнив королівську владу й перетворив Чеську державу на могутню монархію. Він дбав про розвиток ремесла й торгівлі, зростання міст. Найбільше уваги Карл І приділяв Празі: тут було відкрито 1348 р. університет, зведено розкішні палаци, собори тощо.

Це був перший чеський правитель, який став німецьким королем, а згодом — імператором Карлом IV Люксембурзьким. Через деякий час він підтвердив незалежність Чеського королівства «Золотою буллою».

Хоча Чехія фактично здобула політичну незалежність, вона продовжувала перебувати під німецьким виливом, який наприкінці XII ст. посилився внаслідок німецької колонізації. Німців вабили міста, бо чеські правителі надавали іноземцям різні привілеї. Невдовзі в руках німецьких колоністів опинилися гірнича справа, торгівля, ремесло, а також міське самоврядування. Така ситуація не могла не викликати обурення з боку чехів.

Особливо чехи були невдоволені діями католицького духовенства. До папського Рима надходила велика частина церковної десятини, що збиралася в Чехії. Чи не на кожному кроці продавались індульгенції та місця в церковному правлінні. Усе це давало чехам підстави для жорстокої критики католицької церкви.

3. Ян Гус і гуситські війни

На початку XV ст. рух чеського народу проти німецького засилля та католицької церкви очолив Ян Гус (1371-1415). Він народився в селянській родині в містечку Гусинці на півдні Чехії. Після закінчення Празького університету Ян Гус отримав ступінь магістра й почав викладати тут богослов’я. Згодом він став деканом факультету, двічі виконував обов’язки ректора університету. Це був перший ректор чеського походження.

Водночас Ян Гус розпочав проповідницьку діяльність. Свої проповіді він виголошував чеською мовою й мав великий успіх. Ян Гус критикував ненаситність і зажерливість вищого духовенства, закликав позбавити церкву майна й підпорядкувати її світській владі, засуджував симонію та продаж індульгенцій. На його думку, єдиним авторитетом у справах віри та християнських обрядів має бути Святе Письмо, а не накази пап і постанови церковних соборів. Крім того, проповідник вимагав, щоб богослужіння та навчання здійснювалися чеською мовою. Задля цього Ян Гус уклав граматику й орфографію чеської мови.

Прага. Сучасне фото

Індульгенція — папська грамота про «відпущення гріхів», що надавалася за відповідну плату.

Папа Римський звинуватив Яна Гуса в єресі й став вимагати його покарання. Чеського проповідника викликали на церковний собор у місто Констанц. Тут йому було запропоновано зректися своїх поглядів або вмерти. Однак глибока віра у свою правоту й велика людська гідність не дозволяли Яну Гусові відступити від власних переконань. Тоді собор засудив його до страти, і 6 липня 1415 р. проповідника було спалено як єретика.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

XV ст. Італійський учений, секретар папської курії Поджо Браччоліні про засудження Яна Гуса на церковному соборі в місті Констанц

Голова собору запропонував Гусові зректися цього всього; але той чех [Гус], звівшись, вигукнув: «Я не збираюся відступати від свого вчення і віри...»

Так само й Сигізмунд [імператор] настійливо й суворо запропонував чеху зректися свого вчення... Тоді Гус сказав таке: «Я не можу зректися жодного положення, написаного або проголошеного мною...»

Усі були настільки збуджені, що ламали столи й кидалися їх уламками. Під цей гамір володар пішов. Міг би піти й Гус, якби схотів. Він, проте, повернувся у свою в’язницю.

Коли в храмі вже не було нікого, противники Гуса спохватилися за ним. Вони розпорядилися бити на сполох і стерегти міські брами, аби він не зміг утекти з міста. Однак, увійшовши у в’язницю, знайшли Гуса, що стояв на колінах і щиро молився. Сторожа навіть не зачинила двері в’язниці, захоплюючись благородством Гусової душі.

1. У чому проявилася глибока віра Яна Гуса? 2. Як ви вважаєте, чому він обрав смерть, а не зречення? 3. У чому виявилася підступність імператора?

Страта Яна Гуса. Мініатюра. XV ст.

Страта Яна Гуса спричинила спалахи невдоволення та обурення в чеських землях. Вона стала поштовхом до розгортання широкого руху його прибічників — гуситів. У липні 1419 р. в Празі вибухнуло повстання міщан, у ході якого владу короля, по суті, було ліквідовано. У результаті розгорнулися гуситські війни, що тривали впродовж 1419-1434 рр.

У гуситському русі сформувалися дві течії: чашники й таборити. Чашники — переважно заможні міщани та знать — хотіли встановити єдиний для духовенства та мирян обряд причастя хлібом і вином. Такий обряд католицькою церквою передбачався для священиків, миряни ж причащалися лише хлібом. Символом чашників стала чаша — посудина для церковного вина. Крім того, вони вимагали проведення богослужіння чеською мовою.

Таборити (назва походить від місця розташування їхнього укріпленого поселення — на горі Табор) були налаштовані більш рішуче. Вони не заперечували вимоги чашників, але хотіли радикальних політичних і церковних змін. Таборити виступали за державу без короля, за загальну рівність у суспільстві та скасування селянських повинностей. До таборитів належали збіднілі рицарі та священики, селяни й городяни.

У декількох битвах гусити вщент розбили військо феодалів-католиків. Основною силою гуситів була армія таборитів, яку очолював рицар Ян Жижка. Він уміло керував піхотинцями під час наступу й оборони. Таборити винахідливо будували укріплення з возів. До подібного способу згодом удавалися й запорозькі козаки. На зупинках чехи скріплювали вози ланцюгами, а між ними робили загороди з дощок. Такі укріплення та використання легких гармат сприяли воєнним успіхам.

Папа Римський й імператор також пішли на хитрість: вони задовольнили вимоги чашників, які після цього припинили боротьбу, що спричинило ослаблення гуситського руху. У 1434 р. чашники разом із німецьким військом виступили проти таборитів і розбили їх у битві під Ліпанами. Гуситські війни загалом припинилися, хоча окремі вцілілі загони таборитів продовжували боротися, а їхнє укріплення — Табор — трималося до 1452 р.

Наприкінці XV ст. Чеська держава стала зразком віротерпимості серед християнських держав Європи: тут існували католицька та незалежна від Рима гуситська церква. Унаслідок гуситських воєн також було покінчено з німецьким засиллям і створено можливості для розвитку чеської мови та культури.

4. Угорське королівство

На землі Середнього Подунав’я — територію сучасної Угорщини — угорські племена прийшли у 896 р. На чолі угорських племен стояв вождь Арпад. Саме від нього бере початок князівська, а згодом і перша королівська династія Угорщини — Арпадовичів (правили до 1301 р.). Першу половину X ст. загони угорських кіннотників спустошували й грабували землі Італії, Франції, Німеччини й навіть доходили до Ютландії. «О Боже, порятуй нас від угорських стріл!» — молилися ченці в монастирях. У 955 р. німецький король Оттон І ущент розгромив угорське військо. Як наслідок, набіги припинилися, а самі угорці остаточно осіли в Паннонії, завдяки чому збереглися як народ.

Засновником Угорської держави традиційно вважають Іштвана І Святого (бл. 974-1038), прямого нащадка Арпада. Здолавши в боротьбі родичів і приборкавши знать, він об’єднав зайняті угорськими племенами землі. По всій країні Іштван наказав будувати замки, які стали адміністративними центрами. У розбудові держави він використовував досвід іноземців, передусім німців. Після його одруження з баварською принцесою країну наводнили рицарі та місіонери з німецьких земель для навернення населення в християнську віру. Визнаючи заслуги Їштвана, Пана Римський надіслав йому королівську корону, яка увінчала голову мудрого правителя в перший день 1001 р. Так Угорщина стала королівством. У країні швидко поширювалося католицтво.

ІСТОРИЧНА ЦІКАВИНКА

Легенда розповідає, як напередодні Різдва 1000 р. Папа Римський Сильвестр II побачив сон. Ніби з’явився до нього від Господа ангел і прорік: «Знай, завтра рано-вранці до тебе прибудуть посли від невідомого народу й будуть просити в тебе для свого князя разом з апостольським благословінням і королівську корону. Так ось, корону, яку вже раніше виготовили за твоїм наказом, без вагань віддай тому князеві, як тебе про це попросять. І знай: корона має належати йому разом із почесним титулом короля за його життєві заслуги». І так сталося. Невідомим народом були угорці, і просили вони корону, яку насправді виготовили для польського князя Мєшка. Та виконуючи волю Небес, Папа Римський віддав корону Іштванові.

В XI ст. угорські правителі тривалий час вели запеклу боротьбу з німецькими імператорами, які прагнули перетворити їх на своїх васалів. Водночас королі Угорщини намагалися підтримувати дружні відносини з Київською державою. Так, донька великого князя київського Ярослава Мудрого, Анастасія, була одружена з угорським королем Андрашем І (1045-1051). Разом з тим Угорське королівство починає завойовувати чужі терени. Ще в XI ст. в складі Угорщини опинилися землі сучасного Закарпаття. Згодом угорські володарі приєднали до своїх володінь Славонію, Хорватію, Далмацію та інші території. Вони виступали також із претензіями на Галицько-Волинську Русь, але, врешті-решт, були змушені відмовитися від намірів підпорядкувати ці землі. Незважаючи на військові успіхи угорських королів, їхня влада послаблювалася через міжусобиці, які зміцнювали становище верхівки знаті — баронів або магнатів. Середні та дрібні землевласники змусили короля Андраша II в 1222 р. видати «Золоту буллу», яка містила гарантії дотримання свобод і вольностей усіх знатних людей, обмежувала вплив іноземців, а також надавала право чинити опір королю, якщо він не виконуватиме своїх обіцянок.

У середині XIII ст. країна була розгромлена монгольськими військами на чолі з ханом Батиєм. Після відходу загарбників Угорська держава тривалий час піднімалася з руїн. У 1301 р. помер останній представник династії Арпадовичів. За підтримки Папи Римського на угорському троні утвердився Карл Роберт, представник династії Анжу, яка правила в Неаполітанському королівстві.

У середині XV ст. в Угорському королівстві формується вищий орган станового представництва — державні збори. Як правило, вони збирались один раз на рік і виконували законодавчі функції, давали дозвіл на збирання податків, обирали королів тощо. У державних зборах засідали магнати, дворяни, представники духовенства й міст. Але через недостатню організацію міст роль городян у державному управлінні була мізерною.

У розбудові Угорської держави значних успіхів досяг король Матяш Корвін (1458-1490). Це був розумний правитель, мужній полководець, високоосвічена людина, яка розумілася на мистецтві й підтримувала розвиток науки. Він зумів зосередити всю повноту влади у своїх руках, використовуючи королівську канцелярію, у якій працювали фахівці з університетською освітою. Головних службовців Матяш Корвін вибирав із середнього дворянства, бюргерів і навіть селян. Щоб позбутися впливу магнатів, король наймав військо, залежне тільки від нього. Правління Матяша Корвіна стало для Угорщини золотим періодом, якому, однак, не судилося тривати довго. До кордонів країни невпинно насувалися турецькі завойовники. Після поразки угорської армії під Могачем (1526) країна розпалася на три частини.

Матяш Корвін. Гравюра на дереві. 1575 р.

5. Середньовічна Польща. Велике князівство Литовське

Слов’янські племінні союзи, з яких постала Польська держава, займали простір між ріками Одером, Віслою та Вартою. У X ст. серед них підноситься князівська династія П'ястів, яка й об’єднала під своєю владою майже всі польські землі. Головною резиденцією перших П'ястів було Гнєзно. Легенда пов’язує виникнення Гнєзна з міфічним прародичем поляків — Лєхом. На цьому місці Лєх нібито побачив орлині гнізда, а високо в небі над ними — білого орла в променях сонця, що заходило за обрій. Зображення білого орла на червоному щиті поширилося саме за правління П’ястів, а з кінця XIII ст. воно стає офіційним символом Польської держави.

Першим достовірно відомим польським князем із цієї династії був Метко І (963-992), який відкинув поганство й разом із своїм народом прийняв християнство католицького зразка. Наприкінці свого правління Мєшко І об’єднав усі польські терени між Одером і Віслою, за винятком Краківської землі.

Польське князівство зміцніло за правління Мєшкового сина Болеслава І Хороброго. Йому вдалося приєднати до своїх володінь Краківську землю. Так було завершено процес об’єднання польських територій в єдину державу. Болеславові довелося побувати й у Київській державі: він допомагав своєму зятеві Святополку в боротьбі з Ярославом Мудрим за великокняжий стіл. Війська Болеслава зайняли Київ — і князем став Святополк. Повертаючись додому, Болеслав захопив Червенські міста й приєднав їх до Польщі. Проте невдовзі Ярослав Мудрий вигнав Святополка з Києва, а згодом повернув і Червенські міста.

У 1025 р. Болеслав І Хоробрий коронувався в Гнєзні королівською короною. Це місто ще деякий час залишалося столицею Польської держави, а в середині XI ст. нею став Краків, який був столицею Польщі до XVI ст.

Після смерті Болеслава І Хороброго Польське королівство втрачає могутність і розпадається на окремі князівства. Країна стає легкою здобиччю для сусідніх держав. У 1157 р. німецький імператор Фрідріх І Барбаросса змусив польських князів визнати його зверхність і сплачувати данину. Через півстоліття більшість із них зуміла звільнитися від цієї опіки, але водночас зросла залежність польських князів від папства. У середині XIII ст. Тевтонський (німецький) орден захопив Пруссію, а 1308 р. — Східне Помор’я, закривши Польщі вихід до Балтійського моря.

Великим лихом для країни була також монгольська навала. Завойовники спустошили й пограбували значну територію Польщі, спалили багато міст, серед яких — Люблін, Сандомир, Краків. Навесні 1241 р. в битві під Легніцею польське ополчення зазнало поразки від монголів. І хоча польські землі не потрапили в монгольське ярмо, країна неодноразово відчувала на собі лихе сусідство. Про ті далекі часи в старому Кракові нагадує передзвін, що доноситься з храму святої Марії. Дзвін лунає щогодини, і вдень і вночі, узимку й улітку, і завжди повторюється чотири рази: для півночі, півдня, сходу й заходу. Передзвін відтворює просту мелодію й завжди раптово обривається. Він нагадує про сурмача, якому поцілила в горло монгольська стріла, коли той подавав сигнал тривоги мешканцям міста. Цей перерваний сигнал дав змогу городянам утекти. Ті, хто вижив, у такий спосіб увічнили пам’ять про героя.

Наприкінці XIII ст. визріли передумови для відродження Польської держави. З метою централізації країни король Казимир III (1333-1370), прозваний Великим, провів ряд реформ. Він видав кодекс законів, поділив Польщу на адміністративні одиниці — воєводства, створив центральні органи влади: королівську раду, канцелярію, скарбницю, суд тощо. Було проведено грошову реформу й запроваджено єдину монету — краківський гріш. У 1364 р. було засновано Краківський університет.

М. Бачіареллі. Казимир III Великий. 1768-1771 рр.

Владислав II Ягайло. Фрагмент триптиха в соборі м. Вавель. XV ст.

У XV ст. Польська держава перетворилася на станову монархію. Дії королівської влади обмежував орган станового представництва — сейм.

З другої половини XIV ст. історія Польщі надовго поєдналася з Великим князівством Литовським, яке виникло в середині XIII ст. Безпосередньою причиною зближення була загроза з боку тевтонських рицарів, чиї напади завдавали чималої шкоди як Польщі, так і Литві. Проте були й інші причини. Польща, відродившись після монгольської навали, пожадливо оглядала відкриті простори на Сході. Натомість литовська знать із тривогою придивлялася до піднесення сусідньої Московської держави й у разі протистояння з нею сподівалася на підтримку Польщі.

У серпні 1385 р. в замку Крево було укладено польсько-литовську унію — Кревську унію. Згідно з її положеннями, литовський князь Ягайло зобов’язався разом із своїми підданими прийняти християнство за католицьким зразком, узяти шлюб з Ядвигою, польською королевою, та об’єднати Велике князівство Литовське з Польським королівством. Наступного року Ягайло охрестився, був обраний польським королем і одружився з Ядвигою. Він зійшов на польський трон під іменем Владислава II (1386-1434). Так було започатковано правління Ягеллонської династії (від польського варіанта імені Ягайла — Ягелло).

Кревська унія значно зміцнила позиції Польщі й Литви в боротьбі з Тевтонським орденом. У 1410 р. біля села Грюнвальд об’єднане польсько-литовське військо вщент розгромило тевтонських рицарів. Військову могутність Тевтонського ордену було зламано, і він припинив наступ на Схід. Це сприяло посиленню авторитету Польщі й Литви.

Князівство Само, Великоморавська держава, Ян Гус (1371-1415), гуситські війни (1419-1434), Матяш Корвін (1458-1490), Казимир III Великий (1333-1370), Кревська унія (1385), Владислав II (1386- 1434), Грюнвальдська битва (1410).

1. Поясніть значення понять «сейм», «шляхта», «магнати», «унія».

2. Визначте, які події пов’язані з наведеними датами.

863 р.; 1356 р.; 1419-1434 рр.; 1410 р.

3. Покажіть на карті територію Чехії, Польщі, Угорщини, Великого князівства Литовського.

4. Поясніть, що було причиною утворення держав у слов’янських народів Центральної та Східної Європи.

5. З’ясуйте причини й наслідки гуситських війн. Чи можна вважати їх визвольними? Чому?

6. Порівняйте спільні та відмінні ознаки у двох течіях гуситського руху.

7. У чому полягає значення Грюнвальдської битви? Уявіть, що Грюнвальдську битву виграли тевтонці. Як це вплинуло б на розвиток країн регіону?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно