Абатство Клюні (сучасна реконструкція)

Клюнійський рух, як його назвали, поступово поширювався. Деякі з клюнійських монахів ставали єпископами, абатами й почали наводити лад у церковному житті. Нарешті один із них став папою Григорієм VII (1073-1085). Він провів низку реформ:

• було встановлено новий порядок обрання римських пап конклавом — зібранням кардиналів (вищих духовних осіб Католицької церкви), що виключало можливість втручання у вибори світських осіб;
• запроваджено целібат — заборону одружуватися для духовних осіб, чим забезпечувалась недоторканність земельних володінь Церкви, які раніше дехто з духівництва намагався залишити в спадок своїм дітям;
• скасовано право імператора чи короля затверджувати духовних осіб на церковні посади;
• заборонено симонію — продаж і купівлю церковних посад.

Тома Аквінський

Реформи, здійснені Григорієм VII, заклали підвалини могутності папства в наступні століття.

Великий вплив на розвиток католицизму мав томізм — учення, розроблене Томою Аквінським (1225-1274) і викладене ним у книзі «Сума теології» (теологія — вчення про християнського Бога та все, що з цим пов’язане). Кожен розділ твору містить обговорення певної філософської думки, її спростування й викладення того висновку, який автор вважає правильним. Згодом учення, розроблене Томою Аквінським, стало для Католицької церкви офіційним, оскільки містило декілька «доказів» існування Бога.

Тома Аквінський народився в знатній італійській родині. Виховувався в монастирі Св. Бенедикта Монте-Касіно, навчався в Неаполітанському університеті. Сім’я підтримувала його прагнення стати ченцем, але до того часу, поки не дізналася, що він хоче пов’язати свою долю з жебрущим орденом Св. Домініка. Попри заборону, Тома втік із дому і вступив до домініканського ордену. Будучи монахом, він навчався в Парижі та Кельні.

Святий Домінік, картина художника Ель Греко, бл. 1600 р. Святий Домінік — засновник ордену домініканців — вдягнений у відповідне вбрання свого ордену. Кожен чернечий орден носив вбрання певного зразка

Тома Аквінський вперше поєднав теологію та філософію. Він стверджував, що найвищою істиною у світі є Бог, від якого походять всі інші «правильні», «істинні» цінності та закони, зокрема закони співжиття людей у суспільстві. Найвищою християнською чеснотою Тома називав любов, а метою існування будь-якої земної влади — дотримання правил моралі, уникнення крайнощів і досягнення загального блага.

Схвалення статуту францисканців папою Інокентієм III. Джотто, 1295 р.

У XIII ст. у католицтві відбулася ще одна важлива зміна, яка пов’язана з виникненням жебрущих чернечих орденів. У ранньому Середньовіччі монахами ставали ті люди, які прагнули сховатися за монастирськими стінами від, як вони вважали, грішного світу. Нові ж ордени домініканців та францисканців, навпаки, жили серед людей, проповідуючи і наставляючи їх у християнській вірі так, щоб це було доступно та зрозуміло якнайширшому колу вірян. Згодом з’явилося досить багато подібних орденів. Монахи цих орденів не мали власності, а жили за рахунок пожертв. Засновника ордену францисканців Франциска Асизького у середні віки дуже шанували.

• Поміркуйте, чому жебрущі чернечі ордени отримали таку назву.
• Хто такий Тома Аквінський? Що він уважав за головне завдання земної влади?

З початком XIV ст. Європа вступила в період, що відзначався всілякими бідами й катастрофами, які засвідчили глибоку кризу середньовічного європейського суспільства. Ця криза не оминула й Церкву.

Приводом стала суперечка між канцлером і хранителем королівської печатки Французького королівства Гійомом Ногарою, який ударив по щоці залізною рукавицею Папу Римського Боніфація VIII. Не витримавши образи, папа через декілька тижнів помер. Його наступник, як уже згадувалося, переніс папську резиденцію до міста Авіньйон, яке, хоча й належало Неаполітанському королівству, з усіх боків було оточене володіннями французького короля. Так папська влада потрапила під французький вплив.

Авіньйонський полон пап тривав 70 років. Але повернення пап до Рима призвело до нового конфлікту — Великої схизми. Через політичні суперечки сталося так, що у світі з’явилося два папи — один в Авіньйоні, а другий — у Римі. Ніхто не знав, який же папа справжній і, відповідно, хто мав претендувати на посади єпископа та ін. Католицька Європа розкололася. Всі спроби домовитися закінчилися лише новими взаємними образами. У 1414 р. в Констанці було скликано новий собор, який нарешті розв’язав цю складну проблему.

Розбрат у Церкві знову викликав сумніви щодо правильності того шляху до спасіння, який пропонувала Католицька церква. Серед широкого загалу знову почали розповсюджуватися думки про необхідність реформування Церкви. Найбільший рух за оновлення Церкви вибухнув у Чехії у XV ст. Він був придушений, але став попередженням для Католицької церкви, що головна причина невдоволення не усунута, і на неї ще чекають складні часи.

• Що таке Велика схизма?

4. Боротьба з єресями

У середні віки не бракувало й тих, хто розумів віру не так, як було передбачено церковними догматами (законами). Тих людей, які свідомо відмовлялися дотримуватися законів Церкви, називали єретиками, а ті вчення, які вони сповідували, — єресями.

Єресі виникали ще на початку християнства. Перші церковні собори (тут — зібрання вищих церковних ієрархів) IV-V ст. засуджували єретичні вчення, але ці церковні суперечки більше стосувалися самої Церкви, а не широкого загалу вірян. У ХІ-ХІІІ ст. творці нових релігійних вчень, які суперечили поглядам Церкви, «йшли в народ» і часто знаходили у нього відгук та підтримку. Це фактично змушувало Католицьку церкву невідступно їх переслідувати і жорстоко карати, інакше вона б втратила свій вплив на цілі народи.

Так, на півдні Франції, у регіоні Прованс у XI-XIV ст. масово поширилась єресь катарів (латин. — «чисті»), або альбігойців (від назви міста Альбі). Катари вважали, що світ поділений на дві частини: «чисту», створену Богом, та «нечисту», породжену дияволом. За диявола вони вважали Бога, так як він описаний у Старому Завіті. Катари створили власну церковну ієрархію зі служителів, які називали себе «досконалими». Католицьку церкву вони вважали слугою диявола. Ясна річ, що такого підходу до тлумачення віри Церква стерпіти не могла.

Попри все, римські папи розуміли, що самими заборонами та переслідуваннями не вдасться досягти успіху. Тому до заселених катарами регіонів було направлено проповідників із жебрущих орденів, а також створено церковний суд — інквізицію (від латин. inquisitio — розслідування). Саме інквізиція мала вирішувати, чи є людина єретиком; при розслідуванні нерідко застосовувалися жорстокі тортури. Якщо людина визнавала себе винною і відрікалася від хибного вчення, їй призначали покарання, і в більшості випадків вона залишалася живою. Якщо ж підсудний не відрікався від єресі, інквізиція оголошувала вирок, після чого передавала звинуваченого, як це називалося, «до рук короля», тому що формально лише король мав право здійснювати правосуддя. Насправді ж це означало спалення єретика на вогнищі. Така страта завжди приваблювала сотні глядачів.

Страта єретиків на вогнищі. Середньовічна мініатюра

Вигнання катарів з Каркасона. Середньовічна мініатюра

Катари виявилися настільки численними та невідступними у своїх переконаннях, що у 1209-1244 рр. проти них організували низку військових походів, за прикладом хрестових. В історію вони увійшли як Альбігойські війни. Ці війни стали похмурою сторінкою в історії Франції: хрестоносці жорстоко розправлялися з тими, кого вони вважали єретиками.

Катари жили в одних містах з католиками, коли влітку 1209 р. хрестоносці увірвалися до міста Безьє. Один із них запитав католицького абата Арно Аморі, як відрізнити католиків від катарів. Абат відповів: «Убивайте всіх! А Господь визнає своїх». Жертвами стало все населення міста — 22 тис. осіб.

Після взяття Безьє хрестоносці рушили до замку Каркасон. Після тривалої облоги було домовлено, що всі жителі, у тому числі катари, зможуть без зброї покинути місто. Володар міста граф Тренкавель мав бути заручником у таборі хрестоносців до тих пір, поки останній житель не покине Каркасон. Але Тренкавеля запроторили у вежу, де він і помер через кілька місяців. Його ім’я шанують в наші дні — як людини, яка пожертвувала собою заради порятунку інших.

• Що таке автодафе?

Висновки