§ 22. Австро-Угорщина — дуалістична монархія. Російсько-турецька війна 1877—1878 рр. Утворення нових незалежних держав на Балканах

1. Якими були особливості революції 1848—1849 рр. в Австрійській імперії? 2. Визначте причини, основні події та результати революції 1848—1849 рр. в Угорщині.

1. Утворення Австро-Угорщини та її особливості. 50—60-ті рр. XIX ст. стали складним періодом у розвитку Австрійської імперії. Вона поступово втрачала позиції впливової європейської держави. Важким ударом для країни стала поразка у війні із Францією та П’ємонтом у 1859 р., унаслідок якої вона втратила одну зі своїх найбагатших провінцій — Ломбардію.

Напруженою залишалася ситуація в Угорщині, де готувалося нове повстання. Влітку 1861 р. в Пешті за дозволом Франца Иосифа II розпочалися засідання Державних зборів — місцевого законодавчого органу. їхні депутати вимагали відновлення незалежності Угорщини. Імператор був змушений розпочати переговори з угорською опозицією. Влітку 1866 р. спалахнула австро-прусська війна, і переговори було призупинено.

У результаті поразки у війні Австрія відмовилася від претензій на домінування в Німеччині та віддала Італії Венецію. Це змусило віденський уряд піти на поступки Угорщині.

Герб Австро-Угорщини з девізом «Нероздільно і нерозривно». XIX ст.

У лютому 1867 р. було підписано австро-угорську угоду, яка перетворила Австрійську імперію на дуалістичну (подвійну) Австро-Угорську монархію. Як дуалістична монархія вона проіснувала до 1918 р.

Австро-Угорщина складалася із двох частин. Ціслєнтанія (Австрійська імперія) об’єднувала Австрію, Чехію, Моравію, Силезію, Гарц, Істрію, Трієст, Далмацію, Буковину, Галичину та Крайну. Транслейтанія (Угорське королівство) включала Угорщину, Трансильванію, Фіуме й Хорвато-Славонію. Австро-Угорщина була однією з найбільших держав Європи. На її території проживали різні народи, жоден із яких не становив більшості. Найчисленнішими були австрійці (23,5% населення) та угорці (19,1%), за ними йшли чехи та словаки (по 16,5%), серби й хорвати (по 16,5%), поляки (10%), українці (8%), румуни (6,5%), словенці, італійці, німці та інші народи. Переважна більшість цих народів жили компактними групами, що сприяло розвитку національно-визвольного руху та посиленню відцентрових тенденцій. До національних суперечностей додавалися й релігійні, оскільки в країні діяло кілька церковних конфесій — католицька, протестантська, православна, уніатська та інші. Територіальний устрій держави був сформований таким чином, щоб в одній адміністративній одиниці опинилися дві конкуруючі нації, одній із яких надавалися деякі політичні переваги (німці й чехи, українці й поляки, угорці й хорвати тощо).

Імператор Австрії одночасно був і королем Угорщини, правителем єдиних королівсько-імператорських інститутів — військового відомства, іноземних справ і фінансів. Австрія та Угорщина мали свої парламенти й уряди, склад яких затверджувався імператором.

Важливу роль у внутрішньому житті відігравала армія, яка була привілейованою частиною суспільства й поглинала більшу частину державних видатків. В імперії не існувало загального виборчого права. Право голосу мали лише власники якогось майна. У районах компактного проживання деяких національностей діяли власні конституції, існували місцеві парламенти (сейми) й органи самоврядування.

У таких районах за чинним законодавством навчання в початкових школах і діловодство в місцевих органах самоврядування мали здійснюватися національними мовами. Проте цього закону часто не дотримувалися, і повсюдно переважала німецька мова.

Австро-Угорщина була середньорозвиненою аграрно-індустріальною країною. Переважна більшість її населення займалася сільським і лісовим господарством (понад 11 млн осіб). Низький рівень сільського господарства визначали поміщицькі маєтки, де використовувалася ручна праця найманих робітників. В Угорщині, Хорватії, Галичині, Трансильванії майже третина оброблюваної землі належала великим поміщикам.

Національні костюми деяких народів, що входили до складу Австро-Угорщини

В Австро-Угорщині відбувалися ті самі економічні процеси, що й в інших розвинених капіталістичних країнах: концентрація виробництва й капіталу, збільшення інвестицій. За окремими валовими показниками (виплавка сталі) імперія в другій половині XIX ст. випередила Англію та Францію. Промислово розвиненими були Австрія й чеські землі. Шість найбільших монополій контролювали видобуток майже всієї залізної руди й понад 90% виробництва сталі. Однак загалом в Австро-Угорщині переважала дрібна й середня промисловість. Особливостями економіки імперії були її технологічна відсталість, погана забезпеченість сучасною технікою та відсутність новітніх галузей промисловості. Німецький і французький капітали активно інвестували в базові галузі промисловості — видобуток нафти, металургію, машинобудування.

Промисловість і сільське господарство працювали на потреби власного ринку. Імпорт, як і експорт товарів, був незначним і ледве досягав 5%. Бюрократизм набув нечуваних розмірів. Рівень життя в столиці та провінційних містах суттєво відрізнявся. Загальний рівень життя залишався дуже низьким.

На початку XX ст. багатонаціональна Австро-Угорська імперія зазнавала глибокої кризи через національні та робітничі рухи.

Метою національних рухів, що формувалися в другій половині XIX ст., було створення власних незалежних держав. Рушійною силою в цьому процесі виступала інтелігенція. Саме вона стала носієм духу волелюбності, ідеї самостійності й шукала засіб для поширення цих ідей у маси. Першим таким засобом була боротьба за мову — національну мову викладання в школах, університетах, національну мову літератури, рівні права національних мов у діловодстві й армії. Цей рух очолювали культурно-освітні товариства «Національна ліга» (італійські землі), «Матице школьська» (чеські землі), «Матице словенська» (Словенія), «Народний дім» (Галичина) та інші. Зусиллями товариств засновувалися національні школи і літературні часописи. Під їхнім тиском у 1880 р. Відень був змушений встановити на чеських землях рівноправність німецької та чеської мов в офіційному діловодстві. У 1897 р. імператор підписав так звані «мовні укази», які остаточно зрівняли в правах німецьку й чеську мови. В окремих національних землях утворювалися масові молодіжні організації. Усе це сприяло формуванню національної самосвідомості, і напередодні Першої світової війни більшість підданих Австро-Угорської імперії були вже сформованими громадянами майбутніх суверенних держав.

Львів, Катедра. Листівка часів Австро-Угорщини. 1910. Художник Одо Добровольський

У зовнішній політиці правлячі кола Австро-Угорщини орієнтувалися на союз із Німеччиною. Загарбницькі наміри були спрямовані на Балкани, де вони стикалися з інтересами Росії.

2. Російсько-турецька війна 1877—1878 рр. Берлінський конгрес. Після поразки в Кримській війні 1853—1856 рр. основним змістом зовнішньої політики російського уряду стала боротьба за ліквідацію тяжких умов Паризького мирного договору. Росія активізувала свою політику на Балканах, узявши курс на розвал Османської імперії через підтримку національно-визвольних рухів. Правлячі кола прагнули також утвердитися і в Румунії, повернути втрачену частину Бессарабії та встановити контроль над протоками Босфор і Дарданелли.

Влітку 1875 р. спалахнуло повстання в Боснії і Герцеговині, яке започаткувало балканську (східну) кризу (1875—1878 рр.) Вона стала наслідком загострення суперечностей між європейськими державами в Південно-Східній Європі, внутрішньополітичної кризи Османської імперії, піднесення національно-визвольної боротьби пригноблених народів Балкан (у квітні 1876 р. почалося повстання в Болгарії, влітку того ж року війну проти Туреччини розпочали Сербія та Чорногорія).

Туреччина, підбурювана Англією, відхилила пропозицію Росії про мирне врегулювання конфлікту зі слов’янськими народами. Царський уряд у квітні 1877 р. оголосив їй війну. У травні у війну проти Туреччини вступила Румунія.

Воєнні дії розгорнулися на Балканах і в Закавказзі. Наприкінці червня 1877 р. російська армія здобула столицю Болгарії місто Тирново, у липні захопила Шипкинський перевал та утримала його, а в листопаді захопила сильну фортецю Плевну. Успішними були дії росіян і в Закавказзі, де вони взяли фортецю Каре. У грудні російські війська під командуванням генерала Йосипа Гурка визволили Софію. У січні 1878 р. основні сили російської армії перейшли Балканські гори. Почався загальний наступ російських військ. Турки були розгромлені під Філіппополем (зараз місто Пловдив), а потім без бою залишили Адріанополь (Едірне). Нові перемоги було здобуто на Кавказі.

Карикатура на Франца Иосифа і становище Австро-Угорщини. XIX ст.

Розгляньте карикатуру. Що хотів сказати її автор?

Туреччина опинилася перед загрозою повного розгрому. Це налякало Англію та Австро-Угорщину, оскільки призвело б до зміцнення Росії. У Росії виник привід до нової великої війни з європейськими державами, до якої вона не була готова. Командування зупинило війська в містечку Сан-Стефано (поблизу Константинополя), і 19 лютого 1878 р. тут було підписано прелімінарний (попередній) мирний договір.

Сан-Стефанський мирний договір ознаменував крах багатовікового османського панування в Південно-Східній Європі. Під зверхністю Туреччини залишалася лише незначна частина її земель, а відсутність прямого зв’язку з Боснією і Герцеговиною практично забезпечувала їхню автономію.

Англія та Австро-Угорщина, невдоволені договором у Сан-Стефано, вимагали перегляду його умов на Європейському конгресі й почали погрожувати Росії війною. Царський уряд був змушений погодитися на скликання конгресу, який відбувся влітку 1878 р. в Берліні.

Вигідні Росії та балканським народам умови Сан-Стефанського миру було змінено. Болгарію поділили на три частини, і тільки Північна Болгарія отримала власну державність. Територіальні здобутки Чорногорії та Сербії зменшувалися. Боснію і Герцеговину окупувала Австро-Угорщина. Англія отримала острів Кіпр, який став плацдармом для її експансії в Єгипет. У Закавказзі за Росією залишилися лише Карс, Ардаган і Батум.

Після атаки. Перев'язочний пункт під Плевною. 1881. Художник Василь Верещагін

Берлінський конгрес 1878 р.

Рішення Берлінського конгресу забезпечили розв’язання багатьох європейських суперечностей мирним шляхом. Вдалося порушити східне питання, яке обминули під час Віденського конгресу. Майже до кінця століття в Європі було знято напруженість. Великі держави почали опікуватися лише політикою колоніальної експансії.

3. Нові національні держави на Балканах у системі міжнародних відносин. Проголошення незалежності Сербії, Болгарії та Румунії не розв’язало проблеми Балкан. Правителі нових держав не погоджувалися, що справа національного об’єднання їхніх країн остаточно вирішена. Князь Сербії Мілан Обренович дотримувався думки, що Росія основну ставку зробила на Болгарію, і це не дозволило йому об’єднати всі сербські землі. Тому у своїй зовнішній політиці він узяв курс на Австро-Угорщину. У 1881 р. Сербія підписала з Австро-Угорщиною договір про те, що відмовляється від претензій на Боснію і Герцеговину. Австро-Угорщина, у свою чергу, підтримала ідею перетворення Сербії на королівство з необмеженою владою М. Обреновича. Проте за Конституцією 1888 р. Сербія ставала конституційною монархією.

Наступного року король зрікся престолу на користь свого малолітнього сина Александра Обреновича, але зберіг реальну владу. Проти політики М. Обреновича, а згодом його сина Александра, який фактично скасував Конституцію, у Сербії зріла опозиція, на чолі якої стояв Нікола Пашич. У ніч на 11 червня 1903 р. стався переворот. Монарха та його наближених було вбито. Королем Сербії проголосили Петра І Карагеоргієвича (1903—1921 рр.).

Новий король почав проводити політику протекціонізму, яка сприяла формуванню власної промисловості й національної буржуазії. Його дії викликали напруженість у відносинах з Австро-Угорщиною. У 1906 р. між двома країнами розпочалася «митна війна», яка завершилася перемогою Сербії та укладенням рівноправної торговельної угоди. У 1908 р. Сербія та Австро-Угорщина опинилися на межі війни через анексію (примусове приєднання) Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини (боснійська криза). Лише те, що Росія тоді не могла надати допомогу, змусило Сербію утриматися від розгортання бойових дій.

Петро І Карагеоргієвич

Подібні процеси відбувалися в Болгарії. Після проголошення незалежності країни її трон посів представник німецької герцогської династії Александр Баттенберг. Однак правитель Болгарії не виправдав сподівань Росії та пішов на зближення з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Це було викликано тим, що Росія виявилася нездатною відстояти кордони Болгарії за Сан-Стефанським договором.

У 1885 р. в Південній Болгарії, яка ще перебувала під владою Туреччини, спалахнуло повстання. Повсталі проголосили об’єднання двох частин країни. А. Баттенберг став королем усієї Болгарії, яка об’єдналася в березні 1886 р.

У серпні в Болгарії відбувся переворот, організований про російськими силами. Проте новий уряд знову очолили проавстрійськи налаштовані представники, а новим правителем було обрано німецького принца Фердінанда Саксен-Кобурзького. Болгарія продовжувала залишатися у сфері впливу Німеччини та Австро-Угорщини. Росія визнала нового правителя лише в 1896 р. У 1908 р. Болгарія отримала повну незалежність від Османської імперії й була проголошена царством.

Найменшою й найвідсталішою державою Балкан була Чорногорія. Тут правив князь (із 1910 р. — король) Нікола І Петрович-Негош (1860—1918 рр.). Незначна промисловість належала італійському та австрійському капіталу. Державний бюджет формувався на основі російських субсидій.

На початку XX ст. відверте невдоволення родової (племінної) знаті змусило князя вдатися до реформ. Наприкінці 1905 р. було скликано скупщину, що прийняла конституцію, згідно з якою в Чорногорії встановлювалася спадкова монархія. Уся влада зосередилася в руках князя.

Скупщина стала дорадчим органом. У 1908 р. країна скасувала статті Берлінського трактату про нагляд Австро-Угорщини над Чорногорським узбережжям Адріатичного моря. У 1910 р. її проголосили королівством.

Не менш складними були зовнішньополітичні відносини Румунії. У 1881 р. вона була проголошена королівством на чолі з німецькою династією. У правлячої еліти залишалося сильним прагнення створити Велику Румунію, до складу якої, крім існуючих володінь, увійшли б Трансильванія, Бессарабія та Буковина. Проте щоб здобути ці землі, потрібно було йти на конфлікт із Росією та Австро-Угорщиною. Румунія вдалася до зближення з Австро-Угорщиною, яка обіцяла їй підтримку в боротьбі за Бессарабію.

Греція, що здобула незалежність у 1829 р., також прагнула оволодіти землями, які вважала своїми. Скориставшись російсько-турецькою війною 1877—1878 рр., вона висунула свої претензії на Фессалію, Епір та острови Егейського моря, які належали Османській імперії.

Нікола І Петрович-Негош

Берлінський конгрес частково задовольнив прагнення Греції. У 1881 р. їй було передано Фессалію та Епір. Проте греки вважали, що справа об’єднання країни не завершена. У 1896 р. на острові Крит відбулося повстання проти турецького панування. Повсталі оголосили, що острів приєднується до Греції. Країну охопило патріотичне піднесення. Почалася греко-турецька війна, у якій грецька армія зазнала низки поразок. За Константинопольським мирним договором від 4 грудня 1897 р. Греція була змушена віддати Туреччині частину Фессалії та виплатити велику контрибуцію.

Таким чином, на Балканах склалася дуже непроста ситуація. Усі держави були невдоволені своїми територіальними межами та прагнули приєднати «належні їм» землі. До цього додавався конфлікт між великими державами за домінування у світі.

4. Формування Балканського союзу. Перша балканська війна. На початку XX ст. на Балканах зіткнулися інтереси держав, поділених на два військово-політичні блоки. Основними суперниками в цьому регіоні були, з одного боку — Росія, з іншого — Австро-Угорщина та Німеччина. Росія прагнула створити союз балканських держав, убачаючи в ньому запоруку успішної боротьби за своє панування на Балканах.

Протягом 1911—1912 рр. між Сербією та Болгарією тривали дипломатичні переговори про створення військово-політичного союзу, результатом яких став розподіл сфер впливу на Балканах. Згодом він був доповнений угодою з Грецією та Чорногорією. Болгарсько-грецькі переговори велися за участю Англії та закінчилися підписанням у травні 1912 р. договору. Однак кордонів Македонії визначено не було.

Восени 1912 р. формування Балканського союзу завершилося. Залишалося знайти привід для початку війни. Влітку 1912 р. на території Албанії спалахнуло повстання, яке було жорстоко придушене турецькими військами. Це прискорило оголошення війни Туреччині. Бойові дії почалися в жовтні 1912 р. Болгарська армія розгорнула успішний наступ у Східній Фракії та в напрямку на Стамбул (Константинополь).

Сербська армія вступила до Скоп’є (найбільше місто Македонії) та через Албанію вийшла до Адріатичного моря. Це занепокоїло Австро-Угорщину, яка зосередила свої війська на кордоні із Сербією. Греція захопила місто Салоніки. Військо Чорногорії оточило фортецю Скадар (Шкодер).

Вирішення східного питання. Карикатура на розподіл Балкан

Перша балканська війна

У листопаді 1912 р. Туреччина попросила перемир’я, однак болгарський цар Фердінанд цю пропозицію відхилив. Болгарська армія почала штурм турецьких укріплень, але невдало. Це змусило сторони сісти за стіл переговорів у Лондоні. У них узяли участь представники великих держав, які фактично й вирішували, де проходитимуть межі балканських держав.

Тим часом у Туреччині в січні 1913 р. стався державний переворот. Новий турецький уряд, підбурюваний Німеччиною та Австро-Угорщиною, ухвалив рішення про продовження війни. Проте в березні 1913 р. турецькі війська зазнали поразки. Болгари захопили фортецю Адріанополь.

На багнети. Болгарська піхота атакує турецькі позиції. 1912. Художник Ярослав Вєшин

Підписання Лондонського мирного договору в травні 1913 р.

У квітні 1913 р. на прохання Туреччини було укладено перемир’я. Під час переговорів спалахнула гостра дискусія між Болгарією, з одного боку, і Сербією та Грецією — з іншого. Приводом до цього стала проблема розподілу територій у Македонії.

Нарешті у травні 1913 р. сторони підписали Лондонський мирний договір, за яким Туреччина поступалася своїми володіннями на захід від лінії Мідія — Енос і деякими островами в Егейському морі. Розподіл відвойованих територій мав відбутися пізніше.

5. Друга балканська війна. Після укладення Лондонського мирного договору розбіжності між Болгарією, Сербією та Грецією вкрай загострилися. Німеччина та Австро-Угорщина докладали значних зусиль, щоб посилити ці суперечності й розвалити проросійський Балканський союз. Зрештою так і сталося. У травні 1913 р. було укладено таємний сербсько-грецький союз, спрямований проти Болгарії. Сербія та Греція домовилися між собою про поділ Македонії.

Друга балканська війна

Десант грецького флоту в порту Кавала 11 липня 1913 р. Невідомий художник

Друга балканська війна. Невідомий художник

У червні 1913 р. болгарські війська напали на своїх колишніх союзників. Почалася Друга балканська війна, у якій проти Болгарії виступили Сербія, Греція, Чорногорія, Румунія та Туреччина. Простистояти такій коаліції Болгарія не змогла.

Болгарський уряд попросив миру, що був підписаний 10 серпня 1913 р. у Бухаресті. Згідно з договором, західна й центральна частини Македонії відійшли до Сербії, південна (Егейська) — до Греції, Добруджа — до Румунії, а Східна Фракія — до Туреччини. У складі Болгарії залишилася частина Македонії (Піринська).

Унаслідок балканських війн докорінно змінилося становище на Балканському півострові. Туреччина, втративши майже всі свої володіння в Європі, уже не мала значення як європейська держава. Територія й населення Сербії та Чорногорії збільшилися майже вдвічі. Македонію розділили на три частини.

З’явилася нова держава Албанія (1912 р.), що позбавило Сербію можливості мати вихід до Адріатичного моря. Крім Туреччини, найбільше постраждала Болгарія. Це підштовхнуло її до союзу з Німеччиною. Сербія, у свою чергу, потрапила в залежність від Антанти, що відразу загострило її відносини з Австро-Угорщиною.

Отже, балканські війни не змогли розв’язати нагальних проблем. Атмосфера ворожнечі та втрачених надій стала приводом до нових дипломатичних інтриг, що перетворило Балкани на «пороховий льох» Європи, який вибухнув у 1914 р.

Висновки

Наприкінці 60-х рр. XIX ст. криза Австрійської імперії призвела до її перетворення на дуалістичну монархію — Австро-Угорщину.

Особливостями розвитку Австро-Угорщини були: відсутність заморських володінь, оскільки всі її землі були розташовані в центрі й на сході Європи; багатонаціональний характер державного устрою, що поєднував елементи централізованої та федеративної монархії; інтенсивний розвиток національної свідомості народів окраїн, що зумовило їхнє прагнення створити самостійні суверенні держави.

Російсько-турецька війна 1877—1878 рр. сприяла здобуттю незалежності низкою балканських держав. Проте національно-визвольна боротьба народів Балканського півострова проти османського панування не була завершена. Наприкінці XIX ст. на Балканах зіткнулися інтереси провідних країн світу.

Суперечності між балканськими країнами та великими державами вилилися в боснійську кризу та дві балканські війни. Вони хоч і позбавили Туреччину європейських володінь, але не розв’язали всіх проблем. У результаті Балкани перетворилися на «пороховий льох» Європи.

Запитання і завдання

1. Коли утворилася Австро-Угорська дуалістична монархія? 2. Що таке Ціслейтанія і Транслейтанія? 3. Яка головна проблема турбувала правлячі кола Австро-Угорщини? 4. Які землі Австро-Угорщини були найбільш економічно розвиненими? 5. На союз із якою країною орієнтувалися правлячі кола Австро-Угорщини? 6. Які країни Балканського півострова здобули незалежність у результаті російсько-турецької війни 1877—1878 рр.? 7. Який договір підбив остаточні підсумки російсько-турецької війни? 8. Коли було сформовано Балканський союз?

9. Як відбулося утворення Австро-Угорщини? 10. Що сприяло перемозі Росії у війні з Туреччиною в 1877—1878 рр.? Чому Росії не вдалося повною мірою скористатися перемогою у війні? 11. Як розвивалася національно-визвольна боротьба народів Балканського півострова, які перебували під владою Османської імперії? 12. З'ясуйте особливості політики Австро-Угорщини на Балканах. 13. Чому балканські війни не вирішили проблеми Балкан? 14. Яку роль відігравали великі держави під час конфлікту на Балканах?

15. Складіть у зошиті порівняльну таблицю «Балканські війни».

16. Австро-Угорщину іноді називають «клаптиковою монархією». Чи погоджуєтеся ви з таким висновком? Підготуйте невелике повідомлення за цим питанням.

Узагальнення знань за розділом III

1. Складіть перелік найважливіших подій, що відбулися в провідних державах світу в останній третині XIX — на початку XX ст.

2. Назвіть імена видатних історичних осіб провідних держав світу, що визначали їхній розвиток в останній третині XIX — на початку XX ст.

3. Поясніть значення понять і термінів: індустріальне суспільство, корпорація, монополія, капіталізм, інвестиції, трудова еміграція, демократія, «світова політика», двопартійна система, антимонопольно законодавство, расова політика, сегрегація, міжнародний робітничий рух, Інтернаціонал, модернізація, народництво, тероризм, соціал-демократія. Паризька комуна, Третя республіка, експансіонізм, громадянська війна, дуалістична монархія, урядовий курс, соціальні реформи.

4. Як відбувалася модернізація Росії в другій половині XIX — на початку XX ст.? Чому цей процес називають «революцією згори»?

5. Визначте основні причини посилення нерівномірності економічного й політичного розвитку європейських країн і США та наслідки цього явища.

6. Складіть у зошиті порівняльну таблицю «Розвиток провідних країн Європи та США».

7. Охарактеризуйте процес завершення формування індустріального суспільства в провідних країнах Європи та США. Які нові явища в розвитку великих держав спостерігалися в останній чверті XIX — на початку XX ст.?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно