Узагальнення до курсу

Основні ідеї, здобутки, виклики «довгого» XIX століття

Поняття «довгого» XIX століття запровадив видатний англійський історик Ерік Гобсбаум (1917—2012). Воно починається з Великої французької революції (1789 р.) і закінчується початком Першої світової війни (1914 р.). Це саме той період, який ви вивчали.

За цей час у світі відбулися значні зрушення. Так, у результаті промислової революції в Європі, США та Японії відбувся перехід від аграрного до індустріального суспільства. Головним багатством стали заводи й фабрики, копальні та залізниці. Більша частина населення стала жити в містах. Змінилася й соціальна структура суспільства. Крім промисловців і найманих робітників, активно формувався середній клас. Із перемогою промислової революції остаточно утвердилася ринкова економіка.

Соціальні та економічні зрушення супроводжувалися утвердженням нових цінностей — свободи і рівності. Почалося становлення демократії. Лібералізм став панівною течією суспільної думки.

Перетворення наукової картини світу, швидкі зміни художніх стилів у літературі та мистецтві зробили культурне життя особливо яскравим і насиченим. Загалом змінилося місце культури в суспільному житті. Культура стала масовою та почала обслуговувати культурні запити освіченої частини суспільства, яка з кожним роком збільшувалася. Як наслідок, поширилися творчі професії. У свою чергу, представники культури почали впливати на громадську думку, висловлюючись через засоби масової інформації, що бурхливо розвивалися.

Промислова революція забезпечила країнам Заходу економічну й насамперед воєнну перевагу над іншими цивілізаціями та народами. Це зумовило небачену експансію західноєвропейської цивілізації, колонізацію світу та його поділ. Наприкінці XIX ст. фактично завершилося становлення єдиної світової цивілізації, у центрі якої був Захід, а інші регіони світу перебували на різному ступені залежності.

Проте Нові часи породили й нові проблеми, які повною мірою заявили про себе у XX ст.

Одним із перших постало робітниче питання, яке на тривалий час стало стрижнем внутрішньополітичного життя країн Заходу й не тільки. Життєвий рівень робітників був низьким, соціальне становище нестійке, що створювало в робітників відчуття нерівноправності у трудових відносинах із роботодавцем. Упродовж другої половини XIX ст. сформувалися дві точки зору на розв’язання цієї проблеми. Революційні соціалісти (марксисти) вважали, що причина ховається у приватній власності. Знищення її та перебудова суспільних відносин на основі суспільної власності — це шлях до щастя та гармонії. Натомість ліберальні соціалісти (реформісти) виступали за проведення соціальних реформ і встановлення справедливих умов праці. Такі перетворення не передбачали докорінної зміни політичного ладу, але зміцнювали роль держави в економічному та суспільному житті. Зрештою ці два шляхи вилилися в експеримент із побудовою комунізму на теренах колишньої Російської імперії, країн Східної Європи та Азії, а на Заході — у становлення моделі держави «загального благоденства».

Гостро стояло й національне питання, що призвело до активізації масштабних національних рухів і появи на руїнах імперій національних держав. Однак їхні кордони не завжди збігалися з межами розселення народів, що викликало проблему національних меншин. До того ж ідеї націоналізму вступали в протиборство з провідною ідеєю лібералізму — свободою.

У XIX ст. відбувся новий поворот і в міжнародних відносинах. Велика французька революція та наполеонівські війни знищили систему противаг і балансу сил. Визначальним ставав чинник «хто сильніший, того й правда». Щоб протистояти один одному, країни розпочали гонку озброєнь і стали шукати союзників. Зрештою це зумовило появу постійних воєнно-політичних об’єднань — Троїстого союзу й Антанти. Суперечності між ними призвели до Першої світової війни.

Промислова революція сприяла рішучим змінам у воєнній справі. Тепер велич держав залежала не від могутності армії, а від потужності економіки. Уже перші воєнні конфлікти із застосуванням нових видів зброї показали, що війна стає більш руйнівною, зачіпає всі прошарки суспільства, ставить під загрозу виживання цілих держав і народів.

Колоніальна експансія Заходу мала воєнну, політичну та економічну форми. Проте нав’язування чужих цінностей породжувало опір. Спроба країн Азії, Африки запозичувати в європейців окремі елементи (переважно зміни у воєнній та адміністративній сфері) для модернізації свого суспільства, щоб протистояти європейцям, не мала успіху. Єдиною азіатською країною, яка змогла творчо переробити європейський та американський досвід, була Японія. Завдяки реформам вона приєдналася до групи великих держав і сама долучилася до колоніальної експансії.

Могутні народні виступи, які захищали традиційні цінності (повстання сипаїв, тайпінів, іхетуанів тощо), досить легко придушувалися європейською перевагою у воєнній сфері. Зрештою наприкінці XIX — на початку XX ст. у країнах Азії та Африки виникли національні рухи, які намагалися поєднати ідеї модернізації з національними цінностями.

Таким чином, «довге» XIX століття стало часом небачених раніше змін в історії, часом утвердження цінностей, без яких неможливо уявити сучасний світ, — свободи, демократії, ринкової економіки. Натомість XX століття отримало у спадок не тільки нові можливості, які відкрила наука, багатства й добробут, створені промисловістю, а й нові гострі проблеми: робітниче питання, піднесення націоналізму і національно-визвольних рухів, зростання мілітаризму та міжнародну напругу.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно