§13 НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА НАРОДІВ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

1. Пригадайте, хто і коли відкрив Новий Світ. Чому його назвали Америкою?

2. Назвіть відомі Вам цивілізації, які існували до відкриття Америки європейцями.

3. Які країни мали колоніальні володіння в Америці?

4. Якими були особливості формування системи управління іспанськими колоніями в Латинській Америці? Розкрийте її структуру.

5. Яку політику в регіоні проводили США?

1. Латинська Америка наприкінці XVІІІ — на початку ХІХ ст.

На початку ХІХ ст. майже всі країни Латинської Америки були колоніями Іспанії, крім Бразилії (володіла Португалія) та острова Гаїті (належав Франції). Латиноамериканські колонії були сировинним придатком для економік європейських метрополій. Із них вивозили золото, цукор, бавовну, ввозили рабів і промислові товари.

У Латинській Америці панівне становище займали вихідці з Іспанії, які контролювали колоніальну адміністрацію і зосередити в своїх руках усі важелі влади. Переважно це були вищі чиновники колоніального апарату та церкви, власники золотих копалень, заможні торговці, промисловці й великі землевласники. Вони презирливо ставилися до креолів, нащадків більш ранніх вихідців з Іспанії. До креолів належали поміщики, провінційні купці, ченці, ремісники й селяни. Креоли мали вплив на органи місцевої влади у провінціях колоній.

Індіанці, корінне населення Латинської Америки, були залежними від європейців (сплачували грошовий подушний податок, працювали на копальнях). Поряд з індіанцями безправними також були афроамериканці — раби, які працювали на плантаціях.

Колір шкіри не завжди визначав соціальне становище, на соціальному дні могли бути й білі бідняки, а серед багатіїв — індіанці, власники великих латифундій, мулати (нащадки афроамериканців і білих), метиси (нащадки індіанців і білих) або й звільнені з рабства афроамериканці. Білий колір шкіри давав право на доступ до колоніальної адміністрації, освіти, носіння зброї.

Існувало чимало суперечностей між білими вихідцями з метрополії та креолами. Але разом вони відстоювали своє привілейоване становище від загрози з боку «кольорових».

ОЧИМА СУЧАСНИКА

«У Сан-Домінго правила безпеки потребували, щоб ми ставилися з відразою до чорної раси» (Зі свідчень мешканця Сан-Домінго Хілліарда Д’Орбетея).

Яким було ставлення вихідців із Європи до місцевого «кольорового» населення?

МОВОЮ ДЖЕРЕЛА

1804 р. Зі статистичного дослідження німецького вченого О. фон Гумбольдта. Нова Іспанія заробляє до королівської скарбниці вдвічі більше прибутків, ніж Британська Індія, з її у 5 разів більшою кількістю населення, до британської скарбниці... Кожен мексиканець надавав додаткової вартості в 10 разів більше, ніж індієць.

Про які економічні переваги латиноамериканських колоній зазначає учений?

Іноді в колоніях спалахували повстання. Афроамериканці тікали у важкодоступні місця, де створювали укріплені поселення та піднімали повстання, які інколи охоплювали декілька провінцій.

2. Революція на о. Гаїті 1791—1804 рр. Проголошення незалежності

Французька частина острова Гаїті — Сан-Домінго була найбільшим у світі виробником цукру (інша частина острова — Санто-Домінго — належала іспанцям). Під впливом революційних подій у метрополії на Гаїті розпочалась революція. Креольська еліта за підтримки решти білого населення острова («маленьких білих») прийняла «Основи конституції Сан-Домінго». У документі йшлося про право острова на самостійність у питаннях внутрішнього устрою та право накладання вето на торгові акти, прийняті Францією. Водночас панівна більшість не надала громадянських прав не лише рабам, а й вільним «кольоровим», тому мулати підтримували колоніальну владу. В 1791 р. спалахнуло повстання на чолі з Туссеном Лувертюром. Він постійно змінював союзників: то на боці іспанців, то, навпаки, на боці французьких колоніальних військ воював проти французів-креолів, іспанців, британців. До 1798 р. афроамериканці не лише врятували французький колоніальний режим, а й поширили його на весь острів. Після завершення власної революції метрополія спробувала реставрувати рабство, проте афроамериканці розгромили французький експедиційний корпус і проголосили незалежність Республіки Гаїті (1804 р.). У країні встановлюється жорсткий воєнно-державний режим бюрократії, яка походила з колишніх рабів. На зміну плантаційному рабовласництву прийшла державна плантаційна система.

ТВОРЦІ СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ

Народився у родині раба. Господар заохочував бажання Туссена до навчання. У віці 33 років він був звільнений з рабства. Очоливши повстання в 1791 р., досяг значних військових і політичних успіхів. За проявлену сміливість і винахідливість він отримав прізвисько Лувертюр і став головнокомандувачем усіх збройних сил на Сан-Домінго. Туссен ненавидів колонізаторів за жорстоке поводження з його співвітчизниками. Проте він розумів значення «тисячолітньої культури» білих, і тому прагнув залучити до цієї культури свій народ.

ТУССЕН ЛУВЕРТЮР (1743-1803)

ПОГЛЯД УЧЕНОГО

«Революція на о. Гаїті була першою революцією в Латинській Америці, що знищили рабство» (В. Фостер. «Нарис політичної історії Америки»).

«...після революції країну було відкинуто назад, вона змушена була по-новому проходити шлях розвитку капіталізму, головним чином шляхом розкрадання «загальнонародної» власності бюрократією... стрибок у «царство свободи» обернувся для однієї з найбагатших французьких колоній деградацією до найвідсталішої держави Латинської Америки і сьогодні» (М. Марчук. «Латинська Америка до середини ХІХ ст.»).

1. У чому полягає історичне значення революції?

2. Які наслідки революції відзначає вчений?

Отже, до початку ХІХ ст. Латинська Америка з її складною соціальною та расовою структурою була колоніально залежною від європейських держав. Становище в колоніях Латинської Америки багато в чому залежало від ситуації, що складалась у метрополіях.

3. Боротьба за незалежність у Латинській Америці (1810—1826 рр.)

Наростання національно-визвольного руху наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. у країнах Латинської Америки обумовлювалось розвитком товарно-грошових відносин та економічним зміцненням креольських підприємців. Економічно зміцнілі «шоколадні маркізи» Венесуели та Кіто, «цукрократія» Гаїті, Бразилії, Куби, виробники індиго Сальвадору, власники тваринницьких ферм Венесуели, Нової Гранади, Ла-Плати, Чилі вимагали скасування колоніальних обмежень і запровадження вільної торгівлі.

У 1810 р. у зв’язку зі вторгненням наполеонівських військ до Іспанії розгортається національно-визвольний рух у Латинській Америці. З’явились революційно-патріотичні хунти. У квітні 1810 р. хунта захопила владу в Каракасі, столиці Венесуели. Національний конгрес проголосив незалежність країни. У наступні місяці цього ж року патріотичні хунти захоплюють владу в Буенос-Айресі, Перу, Парагваї, Уругваї, Чилі, Мексиці. Так розпочалися війни за незалежність іспанських колоній. Боротьба з іспанським володарюванням стала причиною появи яскравих національних лідерів: Ф. Міранду, С. Болівара, Х. Ф. де Сан-Мартіна, Х.-Х. Артігаса, М. Ідальго, Х. Морелоса та ін.

ТВОРЦІ СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ

Рано-вранці, 16 вересня 1810 р., жителі Долорес зібралися біля церкви на месу, але замість молитов почули «клич Долорес»: «Настав час нашого позбавлення... Хай живе незалежність!» Проголошений «генерал-капітаном Американської Нації» 80-тисячної армії, він здобуває низку перемог, скасовує рабство, повертає індіанцям громадські землі... Зрада. Виснажливі допити. Тортури. Страта. Але його дух залишився незламним.

Щороку напередодні дня незалежності президент Мексики дзвонить у дзвін «Долорес», що знаходиться у палаці в центрі Мехіко, а потім разом із присутнім на площі народом тричі вигукує: «Хай живе Мексика!», віддаючи данину пам’яті Мігелю Ідальго-і-Костілья й усім героям, що загинули за незалежність батьківщини.

ІДАЛЬГО Мігель (1753-1811)

Однак закріпити успіх не вдалося. Головною причиною невдачі стали суперечності та недовіра між креольською елітою й основною масою населення (індіанцями, метисами, афроамериканцями). Цим скористалися іспанці, які змогли залучити на свій бік селянство і перемогти війська прихильників незалежності. Велика частина країни знову повернулася під владу метрополії.

Новий етап національно-визвольної війни припадає на 1816—1826 рр. Після проголошення в 1816 р. незалежності «Сполучених провінцій Ла-Плати» визвольна армія під проводом Х. Ф. де Сан-Мартіна, долаючи Анди, звільнила Сантьяго. У 1817 р. було проголошено незалежність Чилі, у липні 1821 р. — незалежність Перу, здійснено визволення Венесуели та утворено Велику Колумбію (сучасні Венесуела, Нова Гранада, Панама та Еквадор, 1817—1821). Згодом проголошено незалежність Бразилії (1822) та Мексиканської Республіки (1824), проголошено створення Болівії (1825), звільнено Перу (1826).

Капітуляція останнього іспанського гарнізону фортеці Кальяно (Перу) у 1826 р. ознаменувала собою завершення війни за незалежність у Латинській Америці. В результаті Іспанія втратила свої володіння, зберігши тільки острови Куба та Пуерто-Рико.

МОВОЮ ДЖЕРЕЛА

2 січня 1814 р. Із виступу С. Болівара в Асамблеї Венесуельської республіки в Каракасі. Громадяни! Не я дав Вам свободу. Ви зобов’язані нею моїм товаришам по зброї. Свобода — ось хто запалив у моїх грудях священний вогонь, а страждання моїх громадян, які гинули від жахливих катувань, чи стогін рабів, закутих у кайдани, підняли мій меч проти ворога.

1811 р. Витяг із документа Х. Морелоса «Самосвідомість нації». Ст. 1. Америка вільна й незалежна від Іспанії та від будь-якої іншої нації... Ст. 2. Католицька релігія — єдина, інша недопустима. Ст. 5. Верховна влада йде безпосередньо від народу... Ст. 15. Рабство скасовується назавжди, так само, як відмінність між кастами; усі стануть рівними... Ст. 17. Власність кожного громадянина недоторканна...

1. Які риси характеру С. Болівара проявляються у цьому виступі?

2. Які статті співзвучні з «Декларацією прав людини й громадянина»?

ПОГЛЯД УЧЕНОГО

«...Болівар та інші керівники війни за незалежність були переконані в тому, що успіх боротьби народів Іспанської Америки за звільнення неможливий без їхньої солідарності та єдності» (Є. Ларін. «Симон Болівар»).

«...народні рухи в умовах креольської революції стимулювали креольську владу серйозно перейнятися соціальними питаннями, і тому поряд із ліквідацією колоніалізму було здійснено скасування рабства, прибуткового податку, трудової повинності для індіанців, проголошено рівність громадян перед законом незалежно від кольору їхньої шкіри, расової приналежності, наділення солдатів революційної армії землею...» (М. Марчук. «Латинська Америка до середини ХІХ ст.»).

1. Яку ідею сповідували лідери війни за незалежність?

2. Які соціальні реформи викликала креольська революція?

3. Порівняйте трактування подій їх сучасником та вченим.

Таким чином, упродовж 1810—1826 рр. відбулася ліквідація колоніального панування в переважній більшості країн Латинської Америки. Нові незалежні латиноамериканські держави отримали право самостійного політичного та економічного розвитку.

4. Становлення національних держав у Латинській Америці

Успішна війна за незалежність у Латинській Америці породжувала надії на швидкий поступ на шляху прогресу. Тим більше, що перед латиноамериканцями був позитивний приклад їхніх північних сусідів — США. Найбільше зусиль для об’єднання Латинської Америки доклав С. Болівар, який у 1821 р. став президентом Колумбії, до складу якої увійшли Нова Гранада, Венесуела та Кіто, в 1824 р. — верховним диктатором Перу, а в 1826 р. — довічним диктатором.

ТВОРЦІ СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ

Походив із заможної креольської родини. Під впливом свого вихователя-філософа С. Родрігеса захопився ідеєю звільнення Латинської Америки від колонізаторів. Повернувшись до Венесуели, приєднується до боротьби за незалежність. Автор програмного документа війни за незалежність — «Листа із Ямайки». Узявши участь у 472 боях, звільнив від іспанського панування Венесуелу, Нову Гранаду, Еквадор, Перу, став президентом Великої Колумбії, Республіки Болівія. Болівар увійшов в історію Латинської Америки як «Визволитель». На його честь названо Болівію. «Твоє ім’я — діамант — непідвладне хвилям часу, що вимивають з пам’яті імена всіх королів» (Х. М. Ередіа).

БОЛІВАР Симон Хосе Антоніо (1783—1830)

У 1826 р. відбувся Панамський конгрес за участі Колумбії, Перу, Болівії, Мексики, Об’єднаних провінцій Центральної Америки, які уклали договір «Про постійний союз, лігу та конфедерації». Проте його рішення так і не були втілені. Країни Латинської Америки охопив процес розпаду, який розпочався ще під час війни, коли «Сполучені провінції Ла-Плати» розпалися на Аргентину, Болівію, Парагвай та Уругвай. У 1830 р. створена Боліваром Велика Колумбія розпалася на Венесуелу, Нову Гранаду та Еквадор. Відокремившись від Мексики в 1823 р. внаслідок громадянської війни, Федеративна республіка Центральної Америки, в свою чергу, розпалася в 1838-1841 рр. на Гватемалу, Гондурас, Коста-Рику, Нікарагуа та Сальвадор. У 1844 р. іспанська частина Гаїті виокремилась в Домініканську Республіку. 1822 р. — незалежність проголосила португальська колонія Бразилія (з 1889 р. — республіка).

Таким чином, нараховувалось 18 незалежних латиноамериканських країн разом із Перу, Чилі та Бразилією, розвиток яких відбувався за умов політичної нестабільності та постійних війн.

Політика реформ, яку проводили спочатку ліберали-реформатори, а потім консерватори-реформатори у країнах Латинської Америки, сприяла розвитку торгівлі, припливу іноземного капіталу, централізації влади, державному фінансуванню індустріалізації, захисту національної промисловості, посиленню позиції католицької церкви.

Політичні зміни другої половини ХІХ ст. не оминули жодної країни Латинської Америки. У 1868 р. піднялись на боротьбу за свою незалежність народи Куби і Пуерто-Рико. Спалахнуло повстання на чолі з адвокатом Карлосом Мануелем Сеспедесом. Повсталі звільнили рабів, проголосили конституцію, незалежність республіки, створили уряд вільної Куби. Але у ході боротьби з іспанцями (тривала 10 років) патріоти зазнали поразки. У боротьбу втрутились США. Почалися бойові дії, які закінчилися підписанням 10 грудня 1898 р. Паризького мирного договору, за яким Іспанія передавала США Пуерто-Рико, Гуам, Філіппіни та відмовлялась від Куби.

Отже, реформи у країнах Латинської Америки сформували світське суспільство, відокремили церкву від держави та школи, ввели свободу віросповідання, встановили рівність перед законом, ліквідували рештки станової нерівності, але запровадили високий майновий ценз. Упродовж ХІХ ст. було ліквідовано рабство.

У Парагваї, де домінували дрібні селянські власники, політику реформування упродовж 1814-1840 рр. проводив ліберальний революціонер Родрігес де Франсіа (1766—1840), прихильник ідеї соціальної рівності й народного суверенітету. Він здійснює радикальні соціально-економічні перетворення. Було усуспільнено земельну власність. Створено державні мануфактури (на яких застосовувалась праця афроамериканців-рабів і в’язнів — «ворогів народу») та жорстко регламентовано виробництво на них (установлювалось, що виробляти і скільки). Одержавлено торгівлю (встановлювались і контролювались ціни на товари й послуги). Запроваджено суворе нормування продуктів харчування та речей першої необхідності. Серед найбіднішого населення безкоштовно розподілялись одяг, домашній посуд, худоба.

Було запроваджено, вперше серед латиноамериканських країн, обов’язкову безкоштовну початкову освіту. Натомість було ліквідовано середню і вищу школу, які проголошено «осередками вільнодумства та опозиційності». Уся влада в країні належала державній бюрократії на чолі з диктатором «доктором Францією». Проте жебрацька рівність повністю влаштовувала парагвайський народ, який був задоволений своїм життям і шанував свого лідера.

Жорстка внутрішньополітична боротьба, часта зміна диктаторських режимів, війни між латиноамериканськими державами дали змогу США виступити в ролі миротворця та посилити свій вплив у регіоні, реалізовуючи доктрину Монро. За ініціативою США наприкінці 1889 — на початку 1890 рр. у Вашингтоні було скликано першу Панамериканську конференцію, на якій обговорювалась можливість створення митного союзу, введення єдиної срібної грошової одиниці, регулювання експортних та імпортних операцій тощо. На конференції проявились антиамериканські настрої країн Латинської Америки. Єдиним практичним наслідком конференції стало створення Міжнародного союзу американських республік та його постійного органу — Комерційного бюро, завданням якого був збір і публікація торгово-економічної інформації.

МОВОЮ ДЖЕРЕЛА

1810 р. З указу про ліквідацію рабства і данини у Мексиці. Ст. 1. Усі рабовласники під загрозою смертної кари... упродовж 10 днів повинні дати невільникам свободу. Ст. 2. Припинити надалі збір данини з тих общин, які її платили, і всяке інше оподаткування індіанців.

1823 р. Із послання президента Дж. Монро Конгресу США (доктрина Монро). ...американські континенти у зв’язку з незалежністю, яку вони здобули та зберегли, не повинні розглядатися в якості об’єкта для майбутньої колонізації будь-якою європейською державою.

1. Яка кара чекала на рабовласника у разі відмови надати рабам свободу?

2. У якому регіоні, згідно послання, обмежувалася зовнішньополітична активність європейських держав? Чому?

ОЧИМА СУЧАСНИКА

«В Америці відсутня довіра і між людьми, і між народами. Договір тут лише аркуш паперу, конституція — клаптик паперу, вибори — сутичка, свобода — анархія, а життя — допит із тортурами. Єдине, що можна зробити в Америці, це емігрувати» (С. Болівар).

Про які особливості суспільно-політичного життя говорить автор?

ПОГЛЯД УЧЕНОГО

«Переважна більшість із тих сотень повстань і переворотів, які пережила Латинська Америка, зовсім не були революціями, оскільки вони не вели до корінних економічних і політичних змін... Здебільшого численні захоплення влади «сильними людьми» були лише «двірцевими переворотами». ... «Революції» були наслідками боротьби між різними групами землевласників» (В. Фостер. «Нариси політичної історії Америки»).

Доведіть або спростуйте таку оцінку.

Таким чином, упродовж ХІХ ст. відбулося становлення національних латиноамериканських держав. Вони переживали схожі проблеми: соціальну нерівність, проблему індіанського населення, агресію з боку сусідів, внутрішньополітичну боротьбу. Незалежні латиноамериканські держави розпочали реформування всіх сфер суспільного життя. При цьому вони спробували вирішити всі свої проблеми за рахунок перенесення на свій ґрунт досвіду Європи та США, але цей крок не дав очікуваних результатів. Латинська Америка впродовж ХІХ ст. шукала свій шлях політичного та соціально-економічного розвитку.

ПОМІРКУЙТЕ

1. У чому виявилися особливості війни за незалежність Латинської Америки?

2. Яку роль відіграв С. Болівар у національно-державному відродженні країн Латинської Америки? У чому полягає феномен його успіху?

3. Які наслідки мали війни за незалежність у Латинській Америці?

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

Колонія — держава чи територія, що перебуває під владою іншої держави.

Метрополія — держава, що володіє та експлуатує захоплені колонії.

Хунта (ісп. союзна рада) — диктатура військових; урядовий орган виконавчої влади.

ОСНОВНІ ДАТИ

1818 р. — Чилі проголошено незалежною республікою.

1819 р. — проголошено незалежність Венесуели.

1820—1823 рр. — революція в Іспанії.

1822 р. — Бразилію проголошено незалежною державою.

1824 р. — проголошено незалежність Мексики.

1868 р. — проголошено незалежність Куби, яка проіснувала до 1878 р.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно